Комунікативні та постструктуралістські моделі політичної влади
Зміст сторінки:
1. Теорія комунікативної дії Ю. Габермаса
Основним предметом розгляду Габермаса є комунікативна дія. Габермас виходить з того, що соціально значущі норми
піддаються емпіричному описові, однак, з іншого боку, їх не можна тлумачити як форму
чистих максим стратегічних дій, з яких дедуктивно виводяться рішення. Оскільки емпірична
взаємодія норм виражається через суб’єктивно мислимий сенс орієнтованих на норми
індивідів, то соціальна теорія потребує емпіричного аналізу в трансцендентальній
установці.
У такий спосіб Габермас “здійснює парадигмальний поворот
у соціальній філософії від цілераціональної дії до комунікативної дії”. Між цілераціональною
і комунікативною дією є кардинальна відмінність. Суб’єкт, що цілераціонально діє,
зорієнтований на досягнення успіху, намагаючись змінити ситуацію в об’єктивному
чи соціальному світі. Це досягається “шляхом перетворення об’єктів впливу (предметів
чи людей) на засоби, які підкоряють (перетворюють) або якими маніпулюють (суб’єктами)
в інтересах актора”.
Габермас виокремлює інструментальну та комунікативну
дії. Втіленням інструментальної дії для Габермаса є сфера праці, оскільки тут дія
грунтується на правилах, які в своїй основі мають емпіричний досвід. Під комунікативною
дією Габермас розуміє взаємодію щонайменше двох індивідів, яка упорядковується відповідно
до норм, які прийняли за основу всі сторони. Якщо інструментальна дія направлена
на успіх, то комунікативна дія на взаємопорозуміння діючих індивідів, їх консенсус.
Слід відзначити, що у працях 1960-х років головними поняттями
для Габермаса були інструментальна та комунікативна дія, тоді як в пізніший період
діяльності Габермас виокремив такі чотири типи: стратегічна, нормо-регулювальна,
експресивна та комунікативна дія. Стратегічна дія містить у собі інструментальну
та стратегічну дію. Орієнтація на успіх, на використання засобів, які відповідають
за досягнення цілей, залишилися її характеристиками, однак, на думку Габермаса,
суто інструментальна дія відповідає підходу до людської діяльності, коли предметні,
інструментальні та прагматичні критерії виходять на перший план, а соціальний контекст
виноситься за його межі. Стратегічна дія в своєму вузькому значенні висуває в центр
соціальну взаємодію людей, однак розглядає її в контексті ефективності дії, тоді
як у комунікативній дії акцент робиться на спрямованості суб’єктів на пошук взаємопорозуміння,
компромісу.
Комунікативна дія як символічно опосередкована інтеракція,
по-перше, задає систему відліку для описання і розуміння дійсності, для конституювання
її як предмета пізнання, по-друге, комунікативна дія – це конкретно-історичний процес
виробництва соціальної реальності. “Критична рефлексія, включена в комунікативну
дію, звільняє герменевтику від блокування
з боку деформованої онтології, орієнтує науковця на звільнення особистості
і соціуму від перешкод комунікації”. Цей рефлективний досвід можна схарактеризувати
як емансиповану практику. Вона орієнтує не тільки на усвідомлення передумов розуміння,
а й на усвідомлення систематичних розривів комунікації.
Найефективніше комунікативна дія виявляється в дискурсі.
Сьогодні чи не найуживанішим терміном є «дискурс». Етимологічно він пов’язаний зі
сферою лінгвістики. Під дискурсом сьогодні розуміють в лінгвістиці зв’язний текст
у контексті багатьох конституюючи та екстралінгвістичних чинників – соціокультурних,
прагматичних, психологічних, тощо. Коротко кажучи, дискурс – це «занурений в життя
текст».
Під дискурсом більшість теоретиків розуміють аргументативну
комунікацію, що здійснюється за конкретними правилами. Причому трансцендентально-прагматичний
інтерес до дискурсу відрізняється від герменевтичного. «Хоча там і там у центрі
уваги знаходяться символічні структури комунікації, проте трансцендентальна прагматика,
на відміну відгерменевтики, зосереджується не на тлумаченні (експлікації) мовлення
(дискурсу), а на виявленні глибинних символічних структур, тобто правил дискурсивного
(комунікативного) процесу».
Якщо говорити про емансипуючу роль дискурсу, то, по-перше,
він виступає засобом соціалізації, навчання та виховання, завдяки йому відбувається
підвищення компетентності та інтерсуб’єктивності. По-друге, дискурс, як форма комунікації,
втягує людей в дискусію, у рамках якої відбувається розуміння позиції інших, взаємна
критика, прийняття чи неприйняття позиції іншого. По-третє, дискурс сприяє залученню
суб’єктів до відтворення власної позиції, яка проходить не меншу перевірку, ніж
ідеї прийняті в загальній дискусії. По-четверте, дискурс сприяє досягненню консенсусу
на основі відкритості. Причому Габермас розуміє відкритість як «вияв звичних і тому
часто анонімних очікувань, які визначають наші запитання та відповіді». Загалом
дискурс у Габермаса набуває оригінального звучання – він означає здатність вільної спільноти обговорювати,
критикувати соціальне буття.
Роль дискурсу як чинника емансипації, вважає Б. Марков,
можна розкрити кількома стадіями, які проходять в процесі формування суспільних
думок: 1) мова, як символічно опосередкована інтеракція, що забезпечує можливість
формування свідомості іншого; 2) пропозиціональна промова, основана на позиції спостерігача;
3) аргументований дискурс, в якому з’являється місце для реалізації етичного визнання
Іншого як формальної умови комунікації. Перші дві стадії треба пов’язувати із розвитком
рольових відносин.
Отже, соціальним технологіям, які спираються на цілераціональні
критерії, Габермас протиставляє комунікацію та вільний дискурс громадськості, під
час яких відбувається виявлення та подолання застарілих основ соціального буття.
Він вважає, що якщо комунікація спрямована на тотожність, на інтерсуб’єктність,
то вона потребує вдосконалення на основі діалектики цілого та окремого, індивідуального
та позаіндивідуального.
Треба відзначити й те, що Габермас протиставляє комунікацію
та ідеологію, яку він кваліфікує «не тільки як ілюзорну, але і як деформовану форму
інтеграції» . Перевага комунікації над ідеологією в тому, що вона передбачає процедуру
рефлексії як засіб подолання деформації, та реконструкцію, яка повинна відкрити
реальні причини примусу в діалозі.
2.
Символічна
влада (П. Бурд’є) як сукупність капіталів агентів
Символічна боротьба як повсякденна індивідуальна, так
і політична колективна, має специфічну логіку, що забезпечує їй реальну незалежність
від тих структур, в які вона вписана. Оскільки символічний капітал є не що інше,
як економічний або культурний капітал, визнаний суб’єктами відповідно до затверджуваними
ними категоріями сприйняття, то символічні владні відносини прагнуть відтворити
і зміцнити реальні владні відносини, що становлять структуру соціального простору.
Легітимізація соціального порядку, на противагу загальноприйнятій думці, є не стільки
результатом навмисної, цілеспрямованої пропаганди або символічного впливу, скільки
наслідком відповідності об’єктивних структур соціального світу і породжених ними
структур сприйняття та оцінки. Саме остання обставина сприяє тому, що суб’єкти намагаються
приймати навколишній світ як належне. Об’єктивні відносини влади відтворюються в
символічних владних відносинах. У боротьбі за формування суспільної свідомості на
символічному рівні або, точніше, в змаганні за монопольне право позначати нові об’єкти
або перейменовувати існуючі, суб’єкти використовують набутий у попередній боротьбі
і гарантований законом символічний капітал. У цьому плані дворянські титули, як
і дипломи про освіту, виступають як реальні форми символічної власності, що забезпечують
суспільне визнання ».
Іншими словами, держава можна визначити, як монопольного
власника права на застосування символічного насильства, «держава в боротьбі за цю
монополію грає роль арбітра, причому дуже могутнього. Між тим бюрократичної влади
ніколи, навіть за підтримки наукових авторитетів, не вдається досягти повного панування
і домогтися абсолютного права формувати і нав’язувати легітимне бачення соціальної
реальності. У дійсності в соціальному світі постійно відбуваються зіткнення різних
гілок символічної влади, кожна з яких прагне реалізувати власне уявлення про легітимну
структурі суспільства, тобто конструювати його згідно зі своїми інтересами ».
В кінці своєї лекції П’єр Бурдьє зазначає фактори символічної
влади. «Символічна влада, найбільш помітне прояв якої полягає у здатності продукувати
соціальні групи, забезпечується двома факторами. По-перше, як будь-яка форма самовираження,
символічна влада потребує символічному капіталі. Набутий раніше соціальний авторитет
допомагає владі змусити людей прийняти стару або нову систему соціального розшарування.
Символічний капітал означає довіру, визнання влади тих, хто зайняв відповідне положення.
У цьому сенсі конституюють влада – влада, яка створює нові групи шляхом мобілізації
індивідів або захисту їх інтересів, – виникає тільки в кінцевій фазі тривалого процесу
інституціоналізації, коли група наділяє свого обраного представника владою формувати
цю групу. По-друге, ефективність символічної влади залежить від того, якою мірою,
пропоновані нею подання відповідають дійсності. Безумовно, соціальні групи неможливо
створювати з нічого, вони повинні базуватися на реальних спільнотах людей. Теоретичне
обгрунтування також має бути адекватним реальності – тоді воно зможе чинити потужний
ідеологічний вплив. Символічна влада– це можливість створення реальності за допомогою слів, що вдається лише тоді, коли
поняття адекватні реаліям. У цьому сенсі символічна влада має властивість приховувати
або виявляти реально існуючі об’єкти. Чи означає це, що сама символічна влада ні
на що не здатна »