Запозичення зарубіжного досвіду впровадження політики рівних прав та можливостей

Запозичення зарубіжного досвіду впровадження політики рівних прав та можливостей як шлях побудови паритетної демократії в Україні

Третій блок законодавчих актів з подолання гендерної дискримінації складає законодавство України, в якому знайшли своє відображення основні положення Конвенції 1979 р.

Зокрема, до гендерного законодавства України можна віднести Кодекс законів про працю, Сімейний кодекс, Цивільний та Кримінальний кодекси, закони про освіту, пенсійне забезпечення, державну допомогу сім’ям з дітьми, охорону праці, Основи законодавства про охорону здоров’я та інші. У 2000 р. було прийнято Закон України «Про попередження насильства в сім’ї», Декларацію про загальні засади державної політики України стосовно сім’ї та жінок, Концепцію державної сімейної політики. У 2001 р. Президент України видав Указ «Про підвищення соціального статусу жінок в Україні».

Після Пекінської конференції було розроблено та прийнято два Національних плани дій щодо поліпшення становища жінок: на 1997 – 2000 рр. та 2001 – 2005 рр. Верховною Радою у 2005 р. було прийнято Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», а в 2006 р. – Державну програму з утвердження гендерної рівності в українському суспільстві на період до 2010 р., яка не втратила чинність і нині.

Згідно з Декларацією про загальні засади державної політики України стосовно сім’ї та жінок 1999 р., держава взяла на себе обов’язки забезпечити рівні права і можливості жінкам і чоловікам відповідно до основних прав та свобод людини, вирішити інші принципові проблеми, пов’язані з ліквідацією всіх форм дискримінації щодо жінок.

Основоположним вітчизняним політико-правовим актом, що спрямований на досягнення гендерної рівності став Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» 2005 р. Тут вперше вводяться такі терміни як: «гендерна рівність», «сексуальні домагання», «дискримінація за ознакою статі» тощо. Відповідно до законодавства термін «рівні права жінок і чоловіків» – це відсутність обмежень чи привілеїв за ознакою статі; «гендерна рівність» – рівний політико-правовий статус жінок і чоловіків та рівні можливості для його реалізації, що дозволяє особам обох статей приймати рівну участь у всіх сферах життєдіяльності суспільства.

У ст. 4 визначені основні напрями державної політики щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків: утвердження гендерної рівності; недопущення дискримінації за ознакою статі; застосування позитивних дій; забезпечення рівної участі жінок і чоловіків у прийнятті суспільно важливих рішень; забезпечення рівних можливостей жінкам і чоловікам щодо поєднання професійних та сімейних обов’язків; виховання і пропаганда серед населення культури гендерної рівності,

Велике значення цього закону полягає в тому, що він передбачає механізм забезпечення рівності прав чоловіків та жінок, а також відповідальність за його порушення.

Так, ст. 14 закріплює такі права об’єднань громадян: брати участь у розробці рішень органів виконавчої влади та місцевого самоврядування з питань гендерної рівності; брати участь у реалізації загальнодержавних та регіональних програм; делегувати своїх представників до складу консультативно-дорадчих органів при органах виконавчої влади та місцевого самоврядування; проводити моніторинг з питань забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків тощо.

За результатами вказаної експертизи законом «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» 2008 р. було внесено зміни до Кодексу законів про працю, Законів: «Про об’єднання громадян», «Про колективні договори та угоди», «Про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини» – був введений принцип рівності жінок та чоловіків, а також покладено контроль за його виконанням та забезпеченням на Уповноваженого Верховної Ради з прав людини.

У розвиток забезпечення гендерної рівності у 2005 р. президентом був виданий указ «Про вдосконалення роботи центральних і місцевих органів виконавчої влади щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», в якому приписано кожному з керівників міністерств, відомств та інших центральних органів влади внести до службових обов’язків одного зі своїх заступників вимоги забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків. Додатково Указом передбачається урахування досвіду інших держав, організація систематичного навчання, моніторингу додержання законодавства щодо рівності прав чоловіків і жінок, здійснення заходів, спрямованих на формування гендерної культури населення.

До підзаконних нормативно-правових актів у галузі гендерної рівності слід також віднести постанови Верховної Ради України: «Про Рекомендації парламентських слухань «Сучасний стан та актуальні завдання у сфері попередження гендерного насильства» 2007 р., «Про рекомендації парламентських слухань на тему: «Рівні права і рівні можливості в Україні: реалії та перспективи» 2008 р.; постанови Кабінету Міністрів України: «Про проведення гендерної-правової експертизи» 2006 р., «Про затвердження Державної програми з утвердження гендерної рівності в українському суспільстві на період до 2010 року» 2006 р., «Про консультативно-дорадчі органи з питань сім’ї, гендерної рівності, демографічного розвитку та протидії торгівлі людьми» 2007 р. та деякі інші.

У Державній програмі з утвердження гендерної рівності в українському суспільстві на період до 2010 року зазначено, що «рішення гендерних проблем потребує концептуального визначення, формування і реалізації гендерної політики як основи гендерної культури, розвитку гендерної активності жінок і чоловіків, адаптації до світових умов гендерної демократії».

До основних шляхів реалізації вказаної Програми відносять: адаптацію законодавства України до законодавства Європейського Союзу у сфері гендерної рівності, а також впровадження гендерно-правової експертизи законодавства і проектів нормативно-правових актів; створення механізмів використання законодавства з питань забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків (в тому числі включення такої задачі до завдань омбудсмена України); розробка і виконання державних цільових програм; підтримка суспільних ініціатив, направлених на формування гендерної культури, здійснення контролю за дотриманням гендерної рівності під час вирішення кадрових питань в органах влади; організація наукових і експертних досліджень з вказаних питань; залучення об’єднань громадян і міжнародних громадських організацій до всіх процесів формування гендерної політики тощо.