Гендерна рівність як базовий принцип паритетної демократії

ТЕМА 3. ГЕНДЕРНА РІВНІСТЬ ЯК БАЗОВИЙ ПРИНЦИП ПАРИТЕТНОЇ ДЕМОКРАТІЇ

1. Поняття гендерної рівності.

2. Процес встановлення гендерної рівності.

3. Зарубіжний алгоритм досягнення гендерної рівності. Принципи реалізації гендерної політики

Гендерна політика є складовою діяльності будь-якої сучасної демократичної держави та центральною ланкою формування моделі паритетної демократії. Звичайно, що кожна держава має власні моделі такої політики, але у багатьох із них, наприклад, таких як Швеція, Канада, Австралія та Велика Британія, навіть у поняття «державна політика» закладено основні засади запобігання дискримінації жінок.

Під гендерною рівністю розуміються «рівні можливості самореалізації жінок і чоловіків, гарантії дотримання прав і свобод з урахуванням особливостей статей, взаємні обов’язки та спільна відповідальність в процесі життєдіяльності». Генсек ООН Пан Гі Мун у своїй вступній промові під час проведення круглого столу з питань гендерної рівності та демократії, що проходив 4.05.2011р., наголосив, що до гендерної рівності слід ставитися як до чітко визначеної мети процесу демократизації, а не як до «додатку» до неї, особливо, коли досвід показує, що демократичні ідеали всеосяжного підходу, підзвітності і прозорості не можуть бути досягнуті без прийняття законів, політики, заходів та практики, спрямованих на вирішення проблем нерівності.

Виконавчий директор структури «ООН-жінки» Мішель Бачелет заявила, що «якщо демократія нехтує питанням участі жінок, не хоче прислухатися до голосу жінок, якщо вона знімає з себе відповідальність за забезпечення дотримання прав жінок, то це демократія лише для половини суспільства».

Що стосується нашої держави, то слід сказати, що для слов’ян рівність була та залишається органічним принципом життя. Так, О.Салтовський говорить, що прагнення до «збереження та розвитку…народоправства, демократизму в прийнятті найважливіших рішень, що базувались на економічній автономії сім’ї землероба та територіальній сільській общині» підтримувались світоглядними уявленнями слов’ян про те, що «всі люди народжуються вільними і рівними».

Отже, гендерна рівність являє собою процес справедливого ставлення до осіб різних статей. Для забезпечення такої рівності критерії справедливості мають компенсувати історичні та соціальні перешкоди, що заважають існувати в рівних умовах жінкам і чоловікам. Справедливість веде до рівноправності. Остання передбачає однаковий статус для чоловіків та жінок, однакові умови для реалізації ними всіх прав людини, а також можливість кожного з них зробити свій внесок у розвиток суспільства в цілому та окремих сфер його життя (політичної, економічної, культурної тощо). Іншими словами – це рівна оцінка суспільством подібностей і відмінностей між жінкою і чоловіком та розрізнення ролей, які вони відіграють.

Гендерна рівність є принципом політико-правового статусу людини в державі. Її складовими є: рівні права жінки та чоловіка; рівні свободи жінки та чоловіка; рівні обов’язки жінки та чоловіка; врахування особливостей (фізіологічних, психологічних тощо) статей у політико-правовому регулюванні; система засобів гарантування рівності статей в державі.

До числа принципово важливих методологічних проблем тут слід віднести співвідношення понять «рівності» і «відмінності» статей.

Історично склалось так, що розуміння відмінностей між жінками та чоловіками призвело до нерівності майнових та немайнових прав і дискримінації жінок. Тому проголошення принципу формальної рівності, як необхідної умови подолання соціальної нерівності, було історично прогресивним та необхідним етапом. Проте принцип формальної рівності (іншими словами – гендерно нейтральний) зазнав критики, бо він не враховує і не вважає за доцільне враховувати результати такого правового регулювання, яке фактично призводить до нерівності. Найбільш прийнятним з точки зору сучасної гендерної теорії є тлумачення принципу рівності з урахуванням гендерних особливостей (в західній гендерній теорії застосовується термін «рівність по суті» – «substantive equality»), що визначає соціальні і статеві відмінності між жінками і чоловіками. Цей підхід наголошує на необхідності використання юридичних механізмів з метою вирівнювання соціально-економічних і політичних статусів чоловіків і жінок. Для цього можуть бути застосовані спеціальні правові заходи, зокрема система преференцій у вигляді квот або інших соціальних практик, які сприяють ліквідації перешкод, що блокують можливості жінок входити в суспільні інституції на тих самих засадах, що і чоловіки. Вони покликані вирівнювати становище жінок і чоловіків на ринку праці, зменшувати нерівність представництва жінок на вищих щаблях професійної кар’єри, в органах влади та інші статусні дисбаланси.

Встановлення гендерної рівності передбачає подолання гендерних стереотипів суспільства.

Під гендерним стереотипом розуміють культурно і соціально обумовлений набір уявлень (переконань, думок, суджень) про якості, ознаки, норми поведінки, які властиві «справжнім» чоловікам і жінкам. Гендерні стереотипи будуються за принципом «бінарної опозиції»: те, що приписується чоловікам, заперечується за жінками. Одним і тим же діям, якостям та ознакам даються різні оцінки в залежності від статі. Наприклад, сказати жінці, що у неї «чоловічий розум» – це зробити комплімент; але сказати чоловікові, що у нього «жіночий характер» – це означає образити його.

Стереотипи дуже стійкі. Вони знаходять свій вияв в усіх сферах життя людини: її свідомості, манері спілкування та взаємодії з іншими членами групи та суспільства в цілому. На сучасному етапі гендерні стереотипи як у суспільній свідомості, так і у практиці трансформувались у цінності та сформували образи маскулінності та фемінності. Вони стали нормою поведінки, свого роду приписом. Це призвело до того, що відбулось закріплення домінування чоловіків, дискримінаційних практик як до жінок, так і до чоловків (в різних сферах суспільного життя); оформились статусні характеристики осіб різних статей.

Існуючі гендерні стереотипи можна розділити на кілька груп.

До першої групи відносять стереотипи маскулінності-фемінінності. Маскулінність розглядається як «активно-творче начало» і, відповідно, такі риси, як: активність, агресивність, впевненість у собі, здатність до лідерства, домінантність, логічне мислення. Фемінності приписується «пасивно-репродуктивна роль», що виявляється у наступних рисах: залежність, низька самооцінка, турботливість, емоційність. Фемінні та маскулінні ознаки протиставляються та розглядаються як взаємодоповнюючі.

Н.Римашевська до цієї групи відносить наступні стереотипи.

Стереотип перший – явно завищена оцінка всього того, що стосується чоловічої статі. В основі цього стереотипу лежить здатність чоловіка активно змінювати, перетворювати оточуючий світ. Статева сила, потенція і продуктивність визначає обличчя культури, тому-то чоловіча стать і виглядає ціннішою.

Стереотип другий – це подвійний стандарт статевої моралі з переважним забезпеченням свободи знову ж таки для чоловіків. Чоловіча стать активніша і цінніша – отже, їй і більше свободи в шлюбно-сімейних стосунках. По суті – ця свобода не що інше, як схвалення полігамних орієнтацій чоловічої статі.

Стереотип третій – диференціація мужності і жіночності у сексуальній поведінці і статевій самосвідомості. Визначаючи відмінність статей, культура вбачає сенс цієї відмінності не лише у відтворенні людини, але й у забезпеченні суто людських потреб – насолодах і коханні. Потяг і взаємодоповнення різних начал, властивостей, характерів, смаків – ось що криється за фасадом статі.

Стереотип четвертий ставить більш жорсткі вимоги до формування статевої ідентифікації чоловіків, причому передусім з боку саме чоловічого оточення конкретного індивіда. Це – зворотній бік високої цінності чоловічої статі і визнання за нею активного начала.

Стереотип п’ятий стосується проституції як транскультурного явища в умовах різних культур. Полігамні потяги чоловіків значною мірою задовольняються завдяки проституції.

Друга група гендерних стереотипів пов’язана з уявленнями про розподіл професійних та сімейних ролей між жінками і чоловіками. Причому жінці відводиться роль домогосподарки, самою значною для неї є соціальна роль матері, відповідно її завдання – народження дітей, догляд за домом та налагодження внутрішньо сімейних взаємин. Таким чином, жінка опинється у приватній сфері, в той час як чоловік знаходиться у публічній. Чоловікам приписується активність у громадському житті, професійний успіх, відповідальність за забезпечення сім’ї.

Третя група гендерних стереотипів зумовлена специфікою праці. Жіноча праця, відповідно д остереотипних уявлень, має носити виконавський, обслуговуючий характер. Тому, жінки працюють у сфері торгівлі, охорони здоров’я, освіти. Чоловікам відводиться творча та керівна робота.

До позитивних аспектів дії гендерних стереотипів можна віднести підтримку міжособистісної та міжгрупової співпраці та взаєморозуміння. Негативний аспект полягає у тому, що вони можуть часто заважають самореалізації чоловіків і жінок, виступають бар’єрами для розвитку індивідуальності, коли певні якості особистості не відповідають певному статево-рольовому стереотипу. Для особи чоловічої статі просльозитися – значить порушити норму мужності. В результаті у хлопчиків може розвинутися фемінофобія, тобто страх перед проявом у себе жіночності.

Інший негативний ефект статевих стереотипів – це різна інтерпретація та оцінка однієї й тієї ж події, залежно від того, до якої статі належить учасник цієї події. Цей ефект гендерних стереотипів проявляється і в тому, що з одиничного випадку робляться великі узагальнення. Варто, наприклад, жінці-водію порушити правила дорожнього руху, як чоловіки відразу узагальнюють: «Я ж казав, що жінки не вміють керувати авто».

Гендерні стереотипи формуються, як вважають дослідники, починаючи з раннього дитячого віку у процесі соціалізації – засвоєння пануючих у даному суспільстві уявлень про правильну поведінку, розподіл обов’язків.

Гендерний стереотип закріплення соціальних ролей за певною статтю впливає на виникнення гендерних конфліктів. Вони являють собою взаємодію або психологічний стан, в основі якого лежить суперечливе сприйняття гендерних цінностей, відносин, ролей, що призводить до зіткнення інтересів і цілей. Відмінності в моделях поведінки чоловіків і жінок можуть стати причинами внутрішньоособистісних, міжособистісних і міжгрупових конфліктів. Так, дослідження чоловіків, що володіють зовнішніми ознаками ідеалу чоловічої краси, встановили, що у них частіше з’являється тривожність, депресія, зниження самооцінки і стрес, ніж у людей зі звичайною зовнішністю. Це приклад внутрішньоособистісного конфлікту, який виникає через невідповідність індивідуальних типів характерів стандартним очікуванням суспільства.

До міжособистісних можна віднести конфлікти у сім’ї та на роботі. Вони викликаються потребою перерозподілу традиційних жіночих і чоловічих ролей. Так, чоловіки, як правило, мають установки на традиційний тип сімейних відносин, за якого жінка виконує більшу частину домашніх робіт, а чоловік, якщо і допомагає дружині, то тільки виконуючи традиційні види «чоловічої роботи». Жінки притримуюься переважно егалітарного принципу в розподілі ролей у сім’ї, коли сімейні обов’язки поділяються порівну або в залежності від ситуації – коли хтось один з подружжя має більше вільного часу, він і виконує хатні справи. Що стосується роботи, то від жінок, що займають керівні посади очікують більше чуйності, співчуття та м’якості, ніж від чоловіка. А в разі відсутності таких рис, оточення реагує більш різко ніж у разі їх відсутності у чоловіка.

Гендерний міжгруповий конфлікт передбачає боротьбу чоловіків та жінок як соціальних груп. Вони виникають у результаті асиметрії між приватною та публічною сферами, коли до першої віднесена жінка, а до другої чоловік. Такий стан речей викликав боротьбу жінок за свої права, що розпочалась у кунці ХVIIIст.

Формування таких стереотипів, а отже віднесення до того чи іншого гендера обумовлене пануючими в даному суспільстві гендерними установками.

В.П.Кравець виділяє два основних типи таких установок – патріархальні і феміністські. Для патріархальних установок характерні наступні особливості: переконання, що в суспільних і сімейних відносинах має існувати жорсткий розподіл чоловічих і жіночих ролей; погляд, згідно з яким чоловікові належить провідна, активна роль у сім’ї і суспільстві, а жінці – підпорядкована, пасивна; переконання, що життєві цінності жінок і чоловіків різні: сім’я і кохання – основні цінності для жінок; справа, робота, самореалізація поза сім’єю – цінності чоловіків; віддання переваги сімейним відносинам, в яких чоловік є главою сім’ї, вносить основний вклад в бюджет сім’ї; приписування жінці в якості головної її ролі в суспільстві – ролі матері, тобто поведінки, пов’язаної з народженням і вихованням дітей; осуд поведінки жінки, в якої домінують орієнтації на самореалізацію поза сім’єю, на кар’єру, професійні досягнення; уявлення про те, що патріархальна модель суспільства природна, зумовлена біологічними відмінностями статей; засудження рівних прав жінки і чоловіка.

Феміністські установки свідомості включають в себе такі аспекти: засудження використання біологічних статевих відмінностей для впровадження жорстко закріпленого, підпорядкованого становища жінки в сім’ї і суспільстві; несприйняття існування в сім’ї і суспільстві строго закріплених чоловічих і жіночих ролей; засудження розподілу сфер суспільного життя на чоловічі і жіночі; переконання, що жінки і чоловіки в сучасному суспільстві мають не однакові можливості для самореалізації в різних сферах, і такий стан визнається несправедливими; прийняття образу жінки (гендерного ідеалу), головними рисами якого є енергійність, активність, впевненість у собі, прагнення до свободи і незалежності, діяльність у різних сферах суспільного життя; погляд, відповідно до якого для жінки високу цінність мають професійні досягнення, кар’єра, розкриття власних можливостей і здібностей, прагнення до самореалізації; віддання переваги сімейним відносинам, які не зобов’язують жінку всю себе віддавати турботі про інших; погляд на виховання дітей, за яким суспільство повинно максимально прагнути до рівної участі батьків і матерів у житті дитини; осуд ставлення до жінки як суб’єкта сексуального пригнічення; несприйняття подвійних стандартів у суспільній моралі в оцінці поведінки чоловіків і жінок у різних сферах життя; переконання в необхідності глибокого усвідомлення жінками свого підпорядкованого становища, бажання змін у суспільній ролі жінки і розуміння важливості практичних дій у цьому напрямку.

З гендерними стереотипами тісно пов’язані гендерні ролі, що приписують відмінну поведінку особам різних статей.

Під гендерною роллю розуміють поведінку у відповідності з набором певних соціальних розпоряджень, які адресуються суспільством людям в залежності від їх статі. Наочно проявляється у «відповідних» чоловічої або жіночої статі зовнішньому вигляді, поведінці, мовленні, манерах, жестах, сферах активності та іншого. Фемінна гендерна роль наказує жінкам бути турботливими, емоційними, чутливими до інтересів і проблем інших людей. Маскулінна гендерна роль вимагає активності, агресивності, домінування, амбітності. Ці відмінності традиційно вважалися проявом внутрішніх сутнісних відмінностей у характерах та інтересах жінок і чоловіків. Хоча маскулінність/фемінність і риси, що відносяться до них вважаються протилежними, дослідження чітко показують, що люди, незалежно від їхньої біологічної статі, в різній мірі володіють обома наборами характеристик. Більше того, індивідуальні відмінності всередині однієї гендерної групи часом бувають набагато глибше, ніж відмінності між гендерними групами.

Гендерна роль виражає результат набуття гендерної ідентичності, яка є внутрішнім переживанням гендерної ролі. Ш.Берн виділяє чотири стадії становлення гендерної ідентичності: гендерну ідентифікацію (віднесення дитиною себе до тієї чи іншої статі); гендерну константність (розуміння, що гендер постійний і змінити його не можна); диференційне наслідування (бажання бути найкращим хлопчиком чи найкращою дівчинкою); гендерну саморегуляцію (дитина сама починає контролювати свою поведінку, використовуючи санкції, які вона вживає до самої себе).

Отже, гендерна ідентичність передбачає усвідомлення себе пов’язаним з соціокультурними визначеннями мужності і жіночності. Аналогічно тлумачить «статеву ідентичність» С.Ушакін, визначаючи її як «відображення не стільки ролі суспільства у визначенні статевих параметрів індивіда, скільки здатність (або нездатність) індивіда обмежити себе рамками моделей, запропонованих йому для самоідентифікації». Сказане допускає можливість різних варіантів фемінності та маскулінності, в тому числі й таких, що не збігаються з біологічною статтю.

Гендерна ідентичність пов’язана з уявленнями людей про своє соціокультурне поле – чи відчувають вони себе дійсно чоловіком або жінкою. Усвідомлення своєї статі не завжди відповідає біологічній статі індивіда. Самоідентифікація являє собою не просто індивідуальне встановлення статевої ідентичності, а свідомий акт виявлення та утвердження власної позиції в системі гендерних відносин.

Для формування гендерної ідентичності особистості важливе значення має гендерна соціалізація як процес засвоєння норм і зразків «мужності» і «жіночності». Процес соціалізації включає, по-перше, освоєння прийнятих моделей чоловічої та жіночої поведінки, відносин, норм, цінностей та гендерних стереотипів; по-друге, вплив самого суспільства і соціального середовища на процес засвоєння норм, що включає контроль і санкції у відношенні індивіда. Засвоюються, перш за все, загальнозначущі, колективні норми і правила, які стають частиною свідомості особистості. Основними агентами соціалізації є сім’я, дитячі виховні та освітні установи, ЗМІ, релігійні установи. Свою роль у процесі соціалізації відіграють література, групи однолітків, колеги та ін.

Процес встановлення гендерної рівності у суспільстві характеризують такі категорії, як: гендерна демократія, гендерна стратегія, гендерна політика, гендерна ідеологія, гендерна культура, гендерний індекс людського розвитку, гендерна соціалізація, гендерний баланс та інші.

Найбільш містким та продуктивним серед вказаних понять є «гендерна демократія», що являє собою систему волевиявлення двох статей – жінок і чоловіків у громадянському суспільстві як рівних у правах і можливостях, що законодавчо закріплені й реально забезпечені в усвідомленні політико-правових принципів, діях, розбудові суспільних і державних структур з урахуванням гендерних інтересів та потреб. Встановленню гендерної демократії сприяє чітке формулювання гендерної стратегії. Під останньою розуміють визначення суспільно значимих гендерних спрямувань у діяльності соціумів та їх організаційних структур, направлених на утвердження гендерної демократії в суспільстві з метою розвитку гендерної культури.

Гендерна політика в загальних рисах передбачає утвердження партнерства статей у визначенні та втіленні політичних цілей і завдань та методів їх досягнення в діяльності політичних структур: держави, політичних партій, громадсько-політичних об’єднань. Тобто, при реалізації державної політики має застосовуватись гендерно чутливий підхід. Загалом гендерна чутливість є одним із критеріїв оцінки планування змін, проектів, методів дослідження і аналізу. Зміни, що плануються, методи, чутливі в гендерному відношенні, якщо вони враховують існуюче становище жінок і чоловіків, не погіршують становище жінок і чоловіків, сприяють встановленню гендерного балансу. Під яким розуміють фактичний, або такий, що планується, стан справ, при якому зрівнюється соціальне, економічне, політичне становище чоловіків і жінок. Встановлення гендерного балансу спирається на сукупність ключових показників, серед яких найбільше значення мають рівномірний розподіл доходів, представництво на управлінських і політичних посадах, рівень завантаження при веденні домашнього господарства і громадських справ, досягнутий рівень освіти, рівень захворюваності і тривалість життя.

Для встановлення в суспільстві гендерної демократії важливе місце має система ідей та поглядів, понять і уявлень про побудову суспільства, взаємин жінок та чоловіків як двох соціальних груп, тобто гендерна ідеологія.

Чітко сформульована у суспільстві гендерна ідеологія несе нову культуру стосунків між статями задля досягнень соціальних цілей. А отже формується гендерна культура як сукупність статево-рольових цінностей у суспільних сферах буття та відповідних до них потреб, інтересів і форм діяльності, що обумовлена демократичним устроєм і пов’язаними з ним демократичними інституціями.

Для перевірки рівня дотримання у державі принципу гендерної рівності світова спільнота, а саме Організація Об’єднаних Націй, становила показники, які відображають становище в країні чоловіка і жінки в таких базових напрямах людського розвитку: можливість вести здоровий спосіб життя та довго жити; доступність якісної освіти; рівень матеріального добробуту. Ці показники входять до гендерного індексу людського розвитку, в структурі якого виділяють цілий ряд спеціальних індексів для вимірювання гендерної ситуації в країні.

Еволюція теоретичних підходів до ідеї гендерної рівності відображені в програмах ООН «Розвиток жінок» (WID) та «Гендер і розвиток» (GAD).

Програма ООН «Розвиток жінок» виходила з того, що головною проблемою жінок є недостатня їхня участь у житті суспільства, яка породжується біологічними відмінностями між чоловіком та жінкою. Тому в основу гендерної політики мала бути покладена діяльність урядів щодо забезпечення рівного представництва жінок у діяльності певних інституцій. Ця програма передбачала, в першу чергу капіталовкладення у систему освіти жінок, їх професійне навчання та адекватного використання жінок на роботі та у процесі управління. Вважалося, що чоловіки та жінки від таких дій отримають рівні права і матимуть рівну користь. Як зазначають Н.Грицяк, О.Кулачек та Т.Василевська, «…такі очікування спричинили чимало гострих проблем, оскільки за час трансформації та модернізації жінки не отримали очікуваних результатів щодо покращення свого статусу, а подекуди їх становище стало навіть гіршим».

Усе це спонукало ООН до прийняття нової програми «Гендер і розвиток», в якій було запропоновано новий методологічний підхід до запровадження гендерної політики. Вона перемістила розгляд жіночих проблем з площини забезпечення рівності жінок та чоловіків як біологічних статей у соціальну площину, акцентуючи увагу на таких питаннях, як соціальне пригноблення жінок, враховуючи класові, расові та етнічні відмінності гендерних культур. Першочерговим завданням ця програма визначила вивчення гендерної структури суспільства, залишаючи за жінками рівні права з чоловіками.

Програма «Гендер і розвиток» заклала основу розгляду жінки не як пасивного отримувача допомоги, а як активного носія змін. Вона визначила основні напрямки гендерної політики на державному рівні, а саме: зосередження уваги на природній ролі, яку відіграють жінки, так само як і чоловіки, у стабільному розвитку та остаточне визнання цього факту; забезпечення умов, за яких до голосу жінки і чоловіка будуть прислухатися рівною мірою, як до учасників прийняття рішень на всіх рівнях щодо ключових моментів, які впливають на їхнє життя: формування уряду, діяльність державних інституцій, органів місцевої влади, добробут родини, окремої особи; забезпечення умов, за яких у всіх сферах суспільного життя політика базуватиметься на даних, деталізованих за статтю, на усвідомленні того, що результати політики істотно впливатимуть на розвиток чоловіка та жінки ж особистостей, та братиме до уваги відмінність у потребах жінки та чоловіка; забезпечення рівного доступу до державної служби, участі в розподілі ресурсів між чоловіками та жінками, а також серед соціальних груп відповідно до віку/раси/етнічної приналежності та інших відмінностей на основі справедливості; надання жінкам права особисто визначати свої потреби, виражати сподівання, набувати професійних навичок, досвіду, соціальної впевненості нарівні із чоловіками; забезпечити вживання в офіційних документах держави, політичних заявах мови, яка була б гендерно-толерантною і не мала дискримінаційних виразів.

Практичні дії щодо встановлення гендерної рівності у світі беруть свій початок у середині минулого століття. Так, як зазначають дослідники, початок процесам ліквідації всіх форм дискримінації жінок, забезпечення рівності жінок і чоловіків у політичному, економічному житті та залучення жінок до прийняття політичних рішень на всіх рівнях влади було закладено створенням у 1946р. спеціальної Комісії ООН для спостереження за становищем жінок та сприяння реалізації їхніх прав. А чотири конференції ООН зі становища жінок, що відбулися протягом останніх двох десятиліть минулого століття, визначили основні напрямки та принципи гендерної політики.

Перша конференція відбулась у 1975р. в Мехіко, який було проголошено Міжнародним роком жінок. На цій конференції було вироблено загальну програму дій, відповідно до якої Асамблея ООН проголосила Міжнародне десятиліття жінок. Друга конференція відбулась у 1980р. в Копенгагені. На ній було схвалено Програму дій на другу половину Десятиліття жінок. Головна увага в цій Програмі приділялась проблемам безробіття та здоров’я жінок. Третя конференція відбулась у Найробі в 1985р., її учасники обговорили питання, які не були вирішені протягом Десятиліття жінок, й ухвалили Найробську перспективну стратегію щодо поліпшення стану жінок на період до 2000р. Якщо головними питаннями перших двох конференцій був розгляд економічного становища жінок (безробіття, зайнятість тощо), то остання була присвячена реалізації загальнолюдських прав жінок. На четвертій конференції, яка відбулась у 1995р. в Пекіні, було прийнято Платформу дій.

Важливу роль у запровадженні гендерних підходів відіграла спеціальна сесія Генеральної Асамблеї ООН «Жінки у 2000році: рівність між чоловіками і жінками, розвиток і мир у XXI столітті», що відбулася у 2000р. у Нью-Йорку.

Окрім рішень та дій ООН, важливу роль у вирішенні проблем запровадження гендерних підходів у державну політику відіграли міжнародні зустрічі на рівні керівників держав. Серед них, як найбільш значущі, можна визначити такі: зустріч голів держав та урядів-членів Ради Європи в 1997р., де обговорювалися питання збалансованого представництва чоловіків та жінок; IV Європейська конференція міністрів з питань рівності жінок та чоловіків, яка відбулася в тому ж році; регіональна конференція «Пекін+5» (1999р.), де підводилися підсумки і перспективи гендерної політики країн Співдружності незалежних держав, Туреччини та Монголії; нарада країн регіону ЄЕК «Пекін+5» (2000р.), що відбулась у Женеві.

На сучасному етапі, розвинені держави Західної Європи досягли суттєвих успіхів у питанні встановлення гендерної рівності, в них сформувались певні алгоритми її досягнення в провідних сферах життя суспільства.

Політико-правовий механізм формування та реалізації гендерної політики у зарубіжних країнах в своїй основі переважно має спеціальний закон про рівні права та можливості (скандинавські країни), а в деяких країнах гендерні питання регулюються окремими законами (США).

Інституційні механізми реалізації взаємодії держави та громадянського суспільства з гендерних питань виявляються через співпрацю спеціалізованих гендерних рад або рад з рівності з державними структурами, при яких вони створюються (наприклад, в Грузії така рада існує при голові парламенту, а в Норвегії – при президентові), а також зі спеціально уповноваженими центральними та місцевими органами влади. До останніх можна віднести:

– парламентські комітети, комісії або групи (Франція – дві парламентські делегації з питань прав жінок і рівних можливостей жінок і чоловіків, Албанія – група жінок-парламентарів, Естонія – асоціація жінок-парламентарів);

– інститут Уповноваженого з гендерних питань (Норвегія, Швеція, Німеччина, Литва);

– міністерства з гендерної рівності або спеціалізовані відділи чи уповноважені посадові особи в структурі урядових органів (Бельгія – служба з питань рівних можливостей в міністерстві зайнятості; Швеція – міністр з питань рівності статей, Норвегія – двоє службовців в кожному міністерстві стежать за забезпеченням рівності між жінками і чоловіками);

– спеціальні агентства, ресурсні центри, а також спеціальні відділи та департаменти органів місцевої влади та місцевого самоврядування тощо.

В цілому реалізація гендерної політики базується на дотриманні таких принципів: паритетності прав жінок і чоловіків у всіх сферах суспільного життя (зокрема збалансованості їх участі у прийнятті рішень); охорони материнства, батьківства та дитинства; рівноправності в оплаті праці; однакового ставлення у трудових відносинах; поєднання професійних і сімейних обов’язків.

Проте, в Україні деякі з названих вище принципів потребують легітимації у відповідних політико-правових актах та розробки механізмів їх впровадження. Для цього корисним є вивчення зарубіжного досвіду.