Політико-правові засади паритетної демократії в Україні

ТЕМА 6. ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ПАРИТЕТНОЇ ДЕМОКРАТІЇ В УКРАЇНІ

1. Складові політико-правової
бази для формування паритетної демократії.

2. Гендерне законодавство:
міжнародний, регіональний та національний рівень.

 

Політико-правову базу для формування паритетної демократії можна поділити
на такі компоненти:

– правові акти, що регулюють функціонування громадянського суспільства та
його відносини з державою;

– гендерне законодавство, яке спрямоване на становлення гендерної
рівності у нашому суспільстві.

Розглянемо першу групу політико-правових актів.

Перш ніж переходити до характеристики сучасного стану регулювання
взаємодії держави та громадянського суспільства, слід сказати про формування політико-правових
основ для зародження та становлення громадянського суспільства в Україні та
побудови сучасної моделі його взаємодії з державою, що почалось з 1990р.
та продовжується понині.

Виділяють кілька етапів проходження цих процесів.

Перший етап можна охарактеризувати як процес закладення політико-правових
та економічних підвалин формування дієздатного громадянського суспільства. Цей
процес можна охарактеризувати як деетатизація суспільства.

Першим кроком на цьому шляху було прийняття Декларації про державний
суверенітет у 1990р., де проголошено пріоритет загальнолюдських цінностей
над класовими, пріоритет норм міжнародного права над національним; кожному
громадянину гарантувались права та свободи, а також рівність всіх перед законом.

Наступним кроком стало подолання державної монополії на власність та
підприємництво і формування підвалин громадянського суспільства в економічній
сфері з прийняттям законів «Про власність», «Про підприємництво» та «Про
підприємства в Україні» 1991р. (втратили чинність з прийняттям Цивільного
кодексу та Господарського кодексів у
2003р.), «Про приватизацію майна підприємств» 1992р. та ін.

Створення міцних правових підвалин існування громадянського суспільства
ознаменувало третій крок – прийняття Конституції України 28.06.1996р.,
яка проголосила пріоритет людини над державою та широкі права і можливості
громадян брати участь у процесі прийняття рішень державними органами;
впровадження посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у
1997р. та прийняття «Засад державної політики України в галузі прав
людини» 1999р., що проголошують недопущення звуження конституційного
обсягу прав та свобод.

Останній крок, який пов’язують з приєднанням у 1997р. України до
Європейської Хартії місцевого самоврядування 1985р. (що проголошувала
ключовим принципом державного управління децентралізацію влади) та прийняттям
відповідно до неї закону «Про місцеве самоврядування в Україні» можна
охарактеризувати як перерозподіл повноважень між центром та регіонами. Важливим
нововведенням вказаного закону є запровадження додаткових, порівняно з законом
«Про звернення громадян» 1996р., форм участі громадян у роботі органів
місцевого самоврядування – інститутів місцевих ініціатив (ст.9 – «члени
територіальної громади мають право ініціювати розгляд у раді…будь-якого
питання, віднесеного до відання місцевого самоврядування») та громадських
слухань (ст.13 – право зустрічатися з депутатами відповідної ради та
посадовими особами місцевого самоврядування, під час яких члени територіальної
громади можуть заслуховувати їх, порушувати питання та вносити пропозиції щодо
питань місцевого значення».

Другий етап – зміцнення громадянського суспільства в Україні та
формування початкової моделі його взаємодії з державою – почався з прийняттям
законів: «Про захист прав споживачів» та «Про всеукраїнський та місцеві
референдуми» 1991р., «Про об’єднання громадян» (втрачає чинність з
прийняттям Закону України «Про громадські об’єднання» 2012р.) й «Про
інформацію» 1992р., «Про сприяння соціальному становленню та розвитку
молоді в Україні» 1993р., «Про звернення громадян» 1996р., «Про
молодіжні та дитячі громадські організації» 1998р. та ін.

Важливим у цій групі є закон «Про органи самоорганізації населення»
2001р. До таких органів Закон відносить: будинкові, вуличні, квартальні
комітети, комітети мікрорайонів, комітети районів у містах, сільські, селищні
комітети. Серед їх повноважень: представництво поряд з місцевими депутатами
інтересів відповідної частини територіальної громади, встановлення пропозицій
до проектів місцевих програм розвитку та місцевих бюджетів (ст.14
Закону); вони мають право приймати участь у засіданнях місцевих рад з правом
дорадчого голосу у питаннях, що стосуються їх діяльності (ст.27).

Третій етап можна охарактеризувати як зміну існуючої моделі взаємодії,
перехід на її якісно новий рівень. На наш думку, на цьому етапі відбувається
перехід до партнерської моделі, при якій державні органи розуміють важливість
незалежних неурядових організацій і не намагаються ними керувати. Це обумовлено
запровадженням системи громадського контролю за діяльністю органів державної
влади і місцевого самоврядування. Важливим є факт поширення громадського
контролю навіть на сферу безпеки і оборони.

Формування громадянського суспільства та заохочення громадської
активності визнано пріоритетним завданням суспільно-політичного розвитку також
у законі «Про основи національної безпеки» 2003р. (ст. 6).

Велике значення на цьому етапі має прийняття низки підзаконних
нормативно-правових актів.

Одним з ключових серед них є указ Президента України «Про забезпечення
умов для більш широкої участі громадськості у формуванні та реалізації
державної політики» 2004р., в якому пріоритетними завданнями Кабінету
Міністрів України, центральних та місцевих органів виконавчої влади визначено:
створення ефективних організаційних та правових умов для всебічної реалізації
громадянами конституційного права на участь в управлінні державними справами,
забезпечення відкритості діяльності органів виконавчої влади, врахування
громадської думки у процесі підготовки та організації виконання їх рішень,
підтримання постійного діалогу з усіма соціальними групами громадян, створення
можливостей для вільного та об’єктивного висвітлення усіх процесів у цій сфері
засобами масової інформації.

Ще одним кроком стало ухвалення Порядку сприяння проведенню громадської
експертизи діяльності органів виконавчої влади у 2008р.

Далі слід згадати постанову уряду «Про забезпечення участі громадськості
у формуванні та реалізації державної політики» 2010р., що затверджує
Порядок проведення консультацій з громадськістю з питань формування та
реалізації державної політики. Постанова визначає дві форми консультацій:
публічне громадське обговорення (безпосередня форма), в тому числі електронні
консультації, та вивчення громадської думки (опосередкована форма). Для
проведення електронних консультацій орган виконавчої влади має розмістити на
урядовому веб-сайті «Громадянське суспільство і влада» та на своєму офіційному
веб-сайті: інформаційне повідомлення про проведення публічного громадського
обговорення; текст проекту акта, винесеного на обговорення; електронну адресу
для надсилання пропозицій та зауважень і номер телефону, за яким надаються
консультації з питання, що винесено на публічне громадське обговорення.

Цим самим актом затверджено і Типове положення про громадську раду, що є
постійно діючим колегіальним виборним консультативно-дорадчим органом. Її
основні завдання: створення умов для реалізації громадянами конституційного
права на участь в управлінні державними справами; здійснення громадського
контролю за діяльністю органів виконавчої влади; сприяння врахуванню органом
виконавчої влади громадської думки під час формування та реалізації державної
політики.

Важливим уявляється видання Міністерством юстиції України у 2011р.
двох роз’яснень, що стосуються тлумачення взаємодії держави та громадянського
суспільства: «Взаємодія держави та інститутів громадянського суспільства» від
03.02.2011р. та «Характеристика громадських формувань як інститутів
громадянського суспільства» від 24.01.2011р.

Наступний важливий крок – прийняття у 2011р. закону «Про доступ до
публічної інформації» та направлених на його реалізацію підзаконних актів.

Стаття12 зазначеного закону говорить, що право отримати таку
інформацію мають фізичні, юридичні особи, об’єднання громадян без статусу
юридичної особи, крім суб’єктів владних повноважень. Таким чином, тут закріплені додаткові засоби
контролю громадянським суспільством органів державної влади та місцевого
самоврядування.

Продуктивним для переходу на якісно новий рівень взаємодії інститутів
держави та громадянського суспільства став 2012р.

У цьому році прийнято закон «Про громадські об’єднання», текст якого є
компромісом між побажаннями Міністерства юстиції та прагненнями Громадянської
асамблеї України. Не дивлячись на це, він є дуже прогресивним, порівняно з
законом «Про об’єднання громадян» 1992р., на зміну якому він прийшов.
Новим законом скасовується «територіальний статус» громадських об’єднань –
організації відтепер можна реєструвати в найближчому управлінні юстиції, і вони
будуть діяти на всій території Україні. Підведена законодавча база під
правозахисну діяльність громадських об’єднань – раніше вони офіційно могли
захищати лише своїх безпосередніх членів. Засновниками їх тепер можуть ставати
і юридичні, а не тільки фізичні особи. Спрощується процедура реєстрації,
скасовується реєстраційний збір. Термін реєстрації скорочується з двох місяців
до семи робочих днів, чітко встановлюються можливі причини відмови в ній. Крім
того, скасовується держконтроль за статутною діяльністю організацій.
Організаціям також дозволяється проводити безпосередню підприємницьку
діяльність, якщо вона відповідає і сприяє досягненню їх основної мети.

Крім того, 25 січня 2012р. Президент України видав указ «Питання
сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні», яким, з метою
налагодження ефективних механізмів партнерства держави з інститутами
громадянського суспільства, було утворено Координаційну раду з питань розвитку
громадянського суспільства як допоміжний орган при Президентові України, її
першим завданням стала підготовка проекту Стратегії державної політики сприяння
розвитку громадянського суспільства в Україні.

І вже 24 березня 2012р. новим указом президента була затверджена
Стратегія державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в
Україні та План першочергових заходів щодо її реалізації.

Стратегія стала системним документом, що увібрав у себе весь
політико-правовий доробок попередніх років. Тут встановлені мета та стратегічні
пріоритети державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в
Україні; основні принципи і завдання такої політики та шляхи їх реалізації;
вироблено механізми такої стратегії та очікувані результати аж до 2020р.
Ключовим суб’єктом механізму визначено Координаційну раду з питань розвитку
громадянського суспільства при Президентові України.

Серед очікуваних довгострокових результатів Стратегії: переважне
забезпечення відкритості, прозорості та підзвітності органів виконавчої влади,
органів місцевого самоврядування; підвищення рівня взаємодовіри та взаємодії
між органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та інститутами
громадянського суспільства; забезпечення участі інститутів громадянського
суспільства у формуванні та реалізації державної, регіональної політики;
запровадження громадського контролю за діяльністю органів виконавчої влади,
органів місцевого самоврядування, посилення впливу інститутів громадянського
суспільства на прийняття управлінських рішень та їх реалізацію; підвищення
якості та адресності соціальних послуг шляхом залучення до їх надання інститутів
громадянського суспільства.

Серед першочергових заходів її реалізації: забезпечення законів України;
підготовка та подання узагальненої інформації щодо фінансової підтримки
діяльності інститутів громадянського суспільства за рахунок коштів державного
та місцевого бюджетів; розроблення і внесення в установленому порядку проектів
регіональних цільових програм сприяння розвитку громадянського суспільства;
підготовка і подання узагальненої інформації про створення та діяльність
громадських рад, молодіжних організацій; запровадження проведення оцінки
результатів діяльності органів виконавчої влади тощо.

Слід згадати про розпорядження уряду «Про схвалення плану дій з
впровадження в Україні Ініціативи «Партнерство “Відкритий Уряд”» від
05.04.2012р., в якому одним з першочергових завдань впровадження
принципів Декларації Відкритого Уряду визначив: «посилення партнерської
взаємодії органів виконавчої влади та інститутів громадянського суспільства шляхом
залучення громадян до формування та реалізації державної політики».

Міністерство закордонних справ має забезпечити вивчення та узагальнення
європейського досвіду із застосування національного законодавства у сфері
взаємодії державних органів з інститутами громадянського суспільства, залучення
громадськості до формування та реалізації державної політики, протидії
корупції, забезпечення електронного урядування в країнах – членах ЄС до грудня
2012р.

Трохи пізніше вийшов Указ Президента «Про затвердження Річної національної
програми співробітництва Україна – НАТО на 2012рік», де пріоритетним
напрямом демократичних перетворень також визнано сприяння розвитку
громадянського суспільства «як гарантії демократичного розвитку держави».

Таким чином, на сьогоднішній день сформована потужна політико-правова
база для функціонування громадянського суспільства в Україні та ефективної
взаємодії його інститутів з інститутами держави.

Друга група політико-правових актів – гендерне законодавство. Його можна поділити на три
блоки: міжнародні документи, ратифіковані Україною; конституційне регулювання
гендерних відносин, що закріплює найважливіші гендерно-паритетні принципи,
декларує низку гендерних прав громадян; комплекс загальних та галузевих
вітчизняних законів та підзаконних нормативно-правових актів, що конкретизують
положення перших двох блоків.

Одним із актів першого блоку є
Загальна декларація прав людини 1948р., в якій стверджується: «люди
народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах» і мають володіти
всіма правами та свободами, проголошеними у Декларації «без будь-яких
відмінностей у відношенні…статі» (ст.ст.1 та 2). Ст.21 проголосила
право кожного «брати участь у керуванні своєю країною», а також «право рівного
доступу до державної служби у своїй країні», причому цими правами має володіти
кожна людина незалежно від статі.

Організацією Об’єднаних Націй розроблено, укладено та ратифіковано понад
20 міжнародних конвенцій, присвячених спеціально тим чи іншим питанням захисту
прав жінок та встановленню рівності статей.

Міжнародні конвенції спрямовані на встановлення гендерної рівності можна
згрупувати в залежності від сфер суспільного життя, яких вони торкаються. Так,
у політичній сфері діють: Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми і з
експлуатацією проституції третіми особами 1949р., Конвенція про політичні
права жінок 1952р. (до речі, її мета – досягнення рівності не тільки між
чоловіками та жінками, а й між жінками з різних соціальних груп; ст.3
передбачає право жінок займати всі посади на суспільно-державній службі та
виконувати всі суспільно-державні функції), Конвенція про громадянство
одруженої жінки 1957р.

В економічній сфері – Конвенція про рівне винагородження чоловіків і
жінок за працю рівної цінності 1951р., Конвенція про дискримінацію в
галузі праці та занять 1958р., Конвенція про охорону материнства
1952р. та ін. Важливою у цій групі є Конвенція про рівне ставлення й
рівні можливості для трудящих чоловіків і жінок: трудящі із сімейними
обов’язками 1981р., що була ратифікована Україною тільки у 2009р.,
де закріплений принцип рівності за ознакою статі в аспекті «вирівнювання» прав
саме чоловіків – захищено не тільки материнство, а й батьківство. Вона
закріплює, що однією з цілей держави має бути забезпечення можливості поєднання
обов’язків по догляду за дитиною або іншими найближчими родичами, котрі дійсно
потребують догляду, з оплачуваною працею.

На подолання гендерної нерівності в сфері освіти спрямована Конвенція про
боротьбу з дискримінацією в галузі освіти 1960р., у сфері родинних стосунків
– Конвенція про згоду на взяття шлюбу, шлюбний вік та реєстрацію шлюбу
1962р. тощо.

Політико-правовим актом, що узагальнює міжнародне співробітництво у сфері
захисту прав жінок, стала Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації
жінок 1979р. Її учасниками на сьогоднішній день є 133 держави. У ст. 1
Конвенції вперше дається визначення поняття «дискримінації щодо жінок» як
«будь-якого розрізнення, винятку або обмеження за ознакою статі, які спрямовані
на послаблення або зведення нанівець визнання, користування або здійснення
жінками, незалежно від їхнього сімейного стану, на основі рівноправності
чоловіків і жінок, прав людини та основних свобод у політичній, економічній,
соціальній, громадській або будь-якій іншій галузі». Конвенція 1979 р. вводить
такі поняття: «державні гарантії рівних прав жінок та чоловіків», «державна
політика в інтересах рівності», «державне управління гендерною політикою» тощо.

У політичній сфері Конвенція
визначає, що держави-учасниці забезпечують жінкам на рівних умовах з чоловіками
право: голосувати на всіх виборах і публічних референдумах й обиратися в усі
державні та політичні органи; брати участь у формулюванні і здійсненні політики
уряду і займати державні пости, а також здійснювати всі державні функції на
всіх рівнях; брати участь у діяльності неурядових організацій і асоціацій, що займаються проблемами
суспільного і політичного життя країни.

Ст.17 Конвенції засновується Комітет з ліквідації дискримінації
щодо жінок, який проводить моніторинг її дотримання. Ст.24 зобов’язує
держави-сторони вживати всіх необхідних заходів на національному рівні щодо
досягнення повної реалізації закріплених у Конвенції прав, а ст.18
зобов’язує держави-сторони подавати Генеральному секретареві ООН для розгляду
Комітетом доповідь про законодавчі, судові, адміністративні або інші заходи,
вжиті на виконання положень Конвенції, та про прогрес у цьому напрямі.

Крім того, існує ряд міжнародних актів, які формально не є юридично
обов’язковими, проте також мають важливе значення. Це, як правило, резолюції
універсальних та регіональних міжнародних організацій, такі як: Декларація про
ліквідацію дискримінації по відношенню до жінок 1967р., Декларація про
захист жінок і дітей в надзвичайних обставинах і в період збройних конфліктів,
1974р., Декларація про викорінення насильства стосовно жінок
1993р., проголошені резолюціями Генеральної Асамблеї ООН тощо. Важлива
ст.2 Декларації 1993р., що відносить до насильства щодо жінок
фізичне, статеве чи психологічне насильство не тільки в сім’ї та суспільстві,
але й насильство з боку чи при попусканні держави, де б воно не відбувалося.

У цій групі принцип гендерної рівності також закріплюють Міжнародний пакт
про громадянські і політичні права (ст.2) та Міжнародний пакт про
економічні, соціальні і культурні права (ст.2) 1966р.

Ідеї гендерної рівності надійно увійшли у порядок денний міжнародного
співтовариства також за рахунок чотирьох Всесвітніх конференцій ООН по
положенню жінок (1975, 1980, 1985, 1995рр.) та прийнятих на них
документів. Особливої уваги тут заслуговує Пекінські декларація та платформа
дій 1995р. В тексті Платформи поступово відбувається перехід від поняття
«рівність жінок з чоловіками» до поняття гендерної рівності та захисту, в тому
числі прав чоловіків. Тобто, передбачається врахування соціально
сконструйованих відмінностей. Тут слід зазначити, що взагалі увагу до прав
чоловіків світове співтовариство стало приділяти відносно недавно. Так, у
1996р. на 40-й сесії Комісії з
прав жінок мова йшла про розподіл між жінками та чоловіками сімейних та
батьківських обов’язків по догляду за дітьми та інвалідами, а на 48-й у березні
2004р. Комісія спеціально акцентувала увагу на темі ролі чоловіків та
хлопчиків в досягненні гендерної рівності.

Після прийняття Декларації тисячоліття 8 вересня 2000року на Саміті
тисячоліття, гендерна проблематика була включена в Цілі розвитку тисячоліття
(ЦРТ): ціль № 3 – «Заохочення рівності чоловіків і жінок та розширення прав і
можливостей жінок» та ціль № 5 – «Скоротити на три чверті коефіцієнт материнської
смертності». Система ООН мобілізувала всі свої сили для їх досягнення.
«Партнери повинні вишукувати можливості координувати свої програми
інформаційно-просвітницької та роз’яснювальної діяльності (в тому числі
відносно чоловіків та хлопчиків) з організаціями, що займаються питаннями
гендерної рівності. До числа спільних програм мають входити служби планування
родини, служби санітарного просвітництва, а також системи виявлення жінок, що
піддаються побутовому насильству», – говориться в Глобальній стратегії охорони
здоров’я жінок та дітей, спрямованій на досягнення вказаних цілей.

Однією з останніх всесвітніх конференцій, де підіймалась гендерна
проблематика, була Конференція ООН зі сталого розвитку, що проходила у
Ріо-де-Жанейро (Бразилія) 20–22 червня 2012р., в якій
приймала участь і українська делегація ЇЇ підсумковий документ – Декларація
«Майбутнє, до якого ми прагнемо», де в один ряд з такими цілями сталого
розвитку, як мир та безпека, поставлено гендерну рівність і розширення прав та
можливостей жінок, рішучість сприяння забезпеченню їх участі на всіх рівнях в
стратегіях, програмах та процесах прийняття рішень, що стосуються сталого
розвитку (пп.8, 11, 45). Пп.236–244 передбачають заходи
по прискоренню процесу виконання зобов’язань, сформульованих у Конвенції про
ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, Платформі дій і Декларації
тисячоліття ООН – проведення законодавчих та адміністративних реформ для
забезпечення жінкам рівних з чоловіками прав у здобутті освіти та базових
послуг, участі в економічній діяльності і доступу до медичної допомоги,
усунення формальних бар’єрів політичної участі жінок, забезпечення рівного
доступу до правосуддя та юридичної допомоги і т.д.

Значну роботу в розробці міжнародних документів проводить Рада Європи.
Найважливішими документами, прийнятими нею, є Конвенція про захист прав людини
і основоположних свобод 1950р., Європейська соціальна хартія
(переглянута) 1996р. Перша закріплює заборону дискримінації за будь-якою
ознакою, в тому числі за ознакою статі (ст.14); свободу вираження думки
(ст.10), свободу зібрань та об’єднання для захисту своїх інтересів
(ст.11); право на ефективний засіб юридичного захисту в національному
органі (ст.13). Також для забезпечення дотримання договірними сторонами
їхніх зобов’язань за Конвенцією створюється Європейський суд з прав людини
(ст.19). Протокол №11 до неї надає право індивіду, неурядовим
організаціям і групам осіб направляти петиції безпосередньо в суд, оминаючи
розгляд скарг спеціальною Комісією, як це було передбачено раніше Конвенцією.

Хартія 1996р. закріплює право на рівні можливості та рівне
ставлення у вирішенні питань щодо працевлаштування та професії без
дискримінації за ознакою статі (ст.20), право працюючих жінок на охорону
материнства (ст.8), право створювати місцеві, національні або міжнародні
організації для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ст.5).

Серед гендерно орієнтованих регіональних міжнародних нормативно-правових
актів, що мають рекомендаційний характер важливими є: Декларація Комітету
міністрів Ради Європи «Про рівноправність жінок і чоловіків» 1988р. та
Рекомендація №Rec(2003)3 Комітету Міністрів Ради Європи «Про збалансоване
представництво жінок і чоловіків у процесі прийняття політичних та суспільних
рішень» 2003р. Остання говорить, що держави-члени повинні: «всіма
доступними засобами підтримувати програми, метою яких є стимулювання
збалансованого представництва жінок і чоловіків у політичному житті і в процесі
прийняття суспільних рішень, ініційованих … всіма організаціями, що добиваються
рівності за статевою ознакою; заохочувати застосування політичними партіями
стратегій і підтримувати збалансоване представництво жінок і чоловіків на
розпорядчих посадах у партійних структурах; підтримувати неурядові організації
та дослідні інститути, які вивчають участь жінок у процесі прийняття рішень та
їх вплив на даний процес та навколишнє оточення при прийнятті рішень, тощо».

Всі вказані міжнародні акти були ратифіковані Україною та лягли в основу
національного законодавства.

Отже, другий блок законодавчих
засобів, що регламентують реалізацію гендерної політики та в яких закріплено
принцип гендерної рівності складають норми
Конституції України. Відповідно до її положень кожна людина має право на
вільний розвиток своєї особистості (ст.23); громадянам гарантуються рівні
права та свободи, незалежно від статі (ст.24); передбачається однакова
можливість у політичному житті суспільства для жінок (ст.36); громадянам
надається право брати участь в управлінні державними справами і бути обраними
до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст.38);
сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою (ст.51).

Стаття 24 Конституції є ключовою в галузі забезпечення гендерної
рівності, вона була введена на виконання Пекінської платформи дій. Незважаючи
на заборону дискримінації за ознакою статі у ч. 1, 3 цієї статті закладена
гендерна асиметрія, причому, як в бік пригнічення становища жінок, так і
чоловіків. Так, з одної сторони – тут встановлено рівні права у «громадсько-політичній
діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді
за неї», але не передбачено гендерно-паритетних можливостей у сімейній та інших
сферах життя. З другого боку – спеціальні заходи передбачені тільки для жінок у
сфері охорони праці та здоров’я, встановлення пенсійних пільг, правового
захисту, матеріальної та моральної підтримки материнства та дитинства. Варто
зазначити, що не всі дослідники погоджуються з таким підходом законодавця.

Наприклад, Н.Б.Болотіна, здійснюючи гендерну експертизу
соціального законодавства, вважає, що «у ст.24 все ж зроблено ухил на
захист прав жінок, тоді як і чоловіки потребують аналогічних захисних засобів.
Зокрема, йдеться про створення умов, які дають можливість лише жінкам поєднувати
працю з материнством». На її думку, ці положення порушують принцип гендерної
рівності та ілюструють його формальне розуміння законодавцем. Проте, на нашу
думку, цю норму можна вважати тимчасовим заходом, що сприяє усуненню гендерного
дисбалансу, із встановленням реальної рівноправності, це вказане положення в
ст. 24 необхідно буде переглянути, тим більше, що вона не узгоджена зі
ст.51, котра проголошує рівні права та обов’язки подружжя у шлюбі та
сім’ї, охорону не тільки материнства, а й батьківства.

Третій блок законодавчих актів з подолання
гендерної дискримінації складає законодавство
України, в якому знайшли своє відображення основні положення Конвенції
1979р.

Зокрема, до гендерного законодавства України можна віднести Кодекс
законів про працю, Сімейний кодекс, Цивільний та Кримінальний кодекси, закони
про освіту, пенсійне забезпечення, державну допомогу сім’ям з дітьми, охорону
праці, Основи законодавства про охорону здоров’я та інші. У 2000р. було
прийнято Закон України «Про попередження насильства в сім’ї», Декларацію про
загальні засади державної політики України стосовно сім’ї та жінок, Концепцію
державної сімейної політики. У 2001р. Президент України видав Указ «Про
підвищення соціального статусу жінок в Україні». Після Пекінської конференції
було розроблено та прийнято два Національних плани дій щодо поліпшення
становища жінок: на 1997–2000рр. та
2001–2005рр. Верховною Радою у 2005р. було прийнято
Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків»,
а в 2006р. – Державну програму з утвердження гендерної рівності в
українському суспільстві на період до 2010р., яка не втратила чинність і
нині.

Згідно з Декларацією про загальні засади державної політики України
стосовно сім’ї та жінок 1999р., держава взяла на себе обов’язки
забезпечити рівні права і можливості жінкам і чоловікам відповідно до основних
прав та свобод людини, вирішити інші принципові проблеми, пов’язані з
ліквідацією всіх форм дискримінації щодо жінок.

В цілому ж реалізація державної політики щодо поліпшення становища жінок,
створення більш сприятливих умов для забезпечення жінкам рівних з чоловіками
можливостей брати участь у політичному і суспільному житті держави визначена
одним із головних напрямів діяльності органів виконавчої влади.

Основоположним вітчизняним політико-правовим актом, що спрямований на
досягнення гендерної рівності став Закон України «Про забезпечення рівних прав
та можливостей жінок і чоловіків» 2005р. Тут вперше вводяться такі
терміни як: «гендерна рівність», «сексуальні домагання», «дискримінація за
ознакою статі» тощо. Відповідно до законодавства термін «рівні права жінок і
чоловіків» – це відсутність обмежень чи привілеїв за ознакою статі; «гендерна
рівність» – рівний політико-правовий статус жінок і чоловіків та рівні можливості
для його реалізації, що дозволяє особам обох статей приймати рівну участь у
всіх сферах життєдіяльності суспільства. У ст.4 визначені основні напрями
державної політики щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і
чоловіків: утвердження гендерної рівності; недопущення дискримінації за ознакою
статі; застосування позитивних дій; забезпечення рівної участі жінок і
чоловіків у прийнятті суспільно важливих рішень; забезпечення рівних
можливостей жінкам і чоловікам щодо поєднання професійних та сімейних
обов’язків; виховання і пропаганда серед населення культури гендерної рівності,
поширення просвітницької діяльності у цій сфері; захист суспільства від
інформації, спрямованої на гендерну дискримінацію.

Велике значення цього закону полягає в тому, що він передбачає механізм
забезпечення рівності прав чоловіків та жінок, а також відповідальність за його
порушення. Тут закріплюються повноваження органів законодавчої, виконавчої
влади та органів місцевого самоврядування, а також об’єднань громадян у сфері забезпечення
рівних прав та можливостей жінок та чоловіків. Так, ст.14 закріплює такі
права об’єднань громадян: брати участь у розробці рішень органів виконавчої
влади та місцевого самоврядування з питань гендерної рівності; брати участь у
реалізації загальнодержавних та регіональних програм; делегувати своїх
представників до складу консультативно-дорадчих органів при органах виконавчої
влади та місцевого самоврядування; проводити моніторинг з питань забезпечення
рівних прав та можливостей жінок і чоловіків тощо.

На виконання ст.4 Закону, що передбачає проведення
гендерно-правової експертизи чинного законодавства та проектів
нормативно-правових актів уряд прийняв постанову «Про проведення
гендерно-правової експертизи» від 12.04.2006р. №504, а впродовж 2004–2007рр.
Міністерством юстиції була проведена така експертиза усіх галузей
законодавства. Це відносно нове явище, але поступово заплановано, що гендерна
експертиза стане невід’ємним етапом та елементом як процесу створення закону,
так і його реалізації.

За результатами вказаної експертизи законом «Про внесення змін до деяких
законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Закону України «Про
забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» 2008р. було
внесено зміни до Кодексу законів про працю, Законів: «Про об’єднання громадян»,
«Про колективні договори та угоди», «Про Уповноваженого Верховної Ради з прав
людини» – був введений принцип рівності жінок та чоловіків, а також покладено
контроль за його виконанням та забезпеченням на Уповноваженого Верховної Ради з
прав людини.

У розвиток забезпечення гендерної рівності у 2005р. президентом був
виданий указ «Про вдосконалення роботи центральних і місцевих органів
виконавчої влади щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і
чоловіків», в якому приписано кожному з керівників міністерств, відомств та
інших центральних органів влади внести до службових обов’язків одного зі своїх
заступників вимоги забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків.
Додатково Указом передбачається урахування досвіду інших держав, організація
систематичного навчання, моніторингу додержання законодавства щодо рівності
прав чоловіків і жінок, здійснення заходів, спрямованих на формування гендерної
культури населення.

До підзаконних нормативно-правових актів у галузі гендерної рівності слід
також віднести постанови Верховної Ради України: «Про Рекомендації
парламентських слухань «Сучасний стан та актуальні завдання у сфері
попередження гендерного насильства» 2007р., «Про рекомендації
парламентських слухань на тему: «Рівні права і рівні можливості в Україні:
реалії та перспективи» 2008р.; постанови Кабінету Міністрів України: «Про
проведення гендерної-правової експертизи» 2006р., «Про затвердження
Державної програми з утвердження гендерної рівності в українському суспільстві
на період до 2010року» 2006р., «Про консультативно-дорадчі органи з
питань сім’ї, гендерної рівності, демографічного розвитку та протидії торгівлі
людьми» 2007р. та деякі інші.

У Державній програмі з утвердження гендерної рівності в українському
суспільстві на період до 2010року зазначено, що «рішення гендерних
проблем потребує концептуального визначення, формування і реалізації гендерної
політики як основи гендерної культури, розвитку гендерної активності жінок і
чоловіків, адаптації до світових умов гендерної демократії».

До основних шляхів реалізації вказаної Програми відносять: адаптацію
законодавства України до законодавства Європейського Союзу у сфері гендерної
рівності, а також впровадження гендерно-правової експертизи законодавства і
проектів нормативно-правових актів; створення механізмів використання
законодавства з питань забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків
(в тому числі включення такої задачі до завдань омбудсмена України); розробка і
виконання державних цільових програм; підтримка суспільних ініціатив,
направлених на формування гендерної культури, здійснення контролю за
дотриманням гендерної рівності під час вирішення кадрових питань в органах
влади; організація наукових і експертних досліджень з вказаних питань;
залучення об’єднань громадян і міжнародних громадських організацій до всіх
процесів формування гендерної політики тощо. Тут вже зроблено чимало: за даними
Харківського центру гендерних досліджень (ХЦГД), в СНД в даний час читається
більше 350 курсів по гендерних темах. На веб-сайті ХЦГД розміщені десятки
програм гендерних курсів. Видається кращий в СНД журнал «Гендерні дослідження»
накладом 1000 екземплярів.

До нормативно-правових актів, які діють за напрямом забезпечення рівних
прав та можливостей жінок і чоловіків також слід віднести: спільний наказ
Міністерства охорони здоров’я, Міністерства освіти і науки, Міністерства у
справах сім’ї, молоді та спорту, Державного департаменту з питань виконання
покарань, Міністерства праці та соціальної політики «Про заходи щодо
організації профілактики передачі ВІЛ від матері до дитини, медичної допомоги і
соціального супроводу ВІЛ-інфікованих дітей та їх сімей» 2007р.; наказ
Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту «Про проведення Всеукраїнського
освітнього семінару «Процедура перенаправлення скарг щодо гендерної
дискримінації» 2010р.; наказ Міністерства у справах сім’ї, молоді та
спорту «Про виконання доручення Кабінету Міністрів України від
01.07.2010р. №34187/4/1-10» 2010р.; наказ Міністерства у
справах сім’ї, молоді та спорту «Про створення робочої групи з розроблення
Загальнодержавної програми «Національний план дій щодо утвердження гендерної
рівності на період до 2016 року»
2010р.

Державні програми щодо встановлення гендерної рівності
та взаємодії громадянського суспільства з органами влади знаходять своє
відображення і конкретизуються в регіонах. Так, Одеська обласна державна
адміністрація серед Пріоритетних напрямів економічної і соціальної політики
регіону на 2012р. називає захист прав і свобод громадян, зміцнення
законності та правопорядку та розбудову громадянського суспільства. На
виконання завдань сприяння розвитку громадянського суспільства направлена
Програми сприяння розвитку громадянського суспільства в Одеській області на
2012–2015роки, що передбачає такі заходи: активізацію
громадян та інститутів громадянського суспільства (далі – ІГС) у контексті
демократичних механізмів участі та самоорганізації у процесі вирішення місцевих
проблем; забезпечення належних умов для створення і діяльності ІГС в Одеській
області; розвиток механізмів співпраці органів влади з ІГС у вирішенні
пріоритетних проблем територіальних громад; підвищення професійного рівня та
інституційної спроможності ІГС та місцевих органів влади.

На виконання доручення Президента України та рішення
розширеного засідання регіонального комітету з економічних реформ від
17.02.2011р. за результатами візиту Президента України до Одеської
області розроблена Стратегія економічного та соціального розвитку Одеської
області до 2020року. Однією з основ організаційного механізму реалізації
Стратегії визначено формування інститутів соціального партнерства та розвитку
механізмів і форм комунікації органів державного управління, бізнесу та
суспільства. Інформаційний механізм Стратегії передбачає, серед інших,
здійснення заходів щодо участі громадян і громадських об’єднань в діяльності
органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Таким чином, бачимо, що Одеська
область активно розвиває регулювання гендерної рівності та питань взаємодії
інститутів держави та громадянського суспільства, а також бачить таку взаємодію
одним із пріоритетних заходів для досягнення стратегічних цілей свого розвитку.

На завершення слід також зазначити,
що право є лише одним з видів соціальних регуляторів, рівність можливостей
реально виявляється в суспільних відносинах, які в свою чергу формуються під
впливом різного роду нормативних регуляторів, ці процеси не можуть регулюватися
лише правом, їх життєздатність залежить від прийняття і підтримки суспільства.

Найбільш наближеним до права
регуляторів є корпоративні норми –правила поведінки, які прийняті певною
організацією суб’єктів права і забезпечуються можливістю впливу з боку цієї
організації. Ініціатива підтримана самими компаніями та організаціями, такими як Асоціація міжнародних та професійних ділових
жінок, сприяла збільшенню кількості жінок серед членів правління компаній
без введення обов’язкових квот.

З усього вище наведеного видно, що в Україні створена міцна національна
політико-правова база для налагодження ефективної взаємодії інститутів держави
та громадянського суспільства у питаннях, що стосуються проблеми рівності жінок
і чоловіків. В нашій державі також діють міжнародні акти, ратифіковані
Україною, що мають фундаментальне значення для формування вітчизняного
гендерного законодавства.

Проте слід зауважити, що гальмом нормального
розвитку інституцій громадянського суспільства може бути не тільки недостатня
ступінь розробки відповідної політико-правової бази, а й навпаки – її надмірна регламентація
та надлишкова деталізація. Тому завжди залишається актуальною проблема меж
регулювання в умовах громадянського суспільства. Як свідчить практика, така
межа не є сталою і може змінюватися залежно від стану економічних,
соціально-політичних, культурних детермінант розвитку громадянського
суспільства.