Інституційні механізми запровадження паритетної демократії

ТЕМА 7. ІНСТИТУЦІЙНІ МЕХАНІЗМИ ЗАПРОВАДЖЕННЯ ПАРИТЕТНОЇ ДЕМОКРАТІЇ

1. Міжнародний рівень
інституційного механізму

2. Регіональний рівень
інституційного механізму

3. Національний рівень
інституційного механізму

 

Поряд із правовим забезпеченням паритетного представництва жінок та
чоловіків після Пекінської конференції в Україні був створений інституційний
механізм гендерної політики. Одразу слід зауважити, що представлений він не
лише національними державними та громадськими інститутами, а й міжнародними та
регіональними (європейськими).

Перший рівень інституційного механізму – міжнародний. Сюди слід віднести ООН, що
приділяє велику увагу перебудові внутрішньої діяльності на гендерних принципах,
формуванню всіх документів організації з позицій гендерної перспективи. Однією
з трьох найважливіших цілей організації, названих у Статуті 1945р., є
«заохочення і розвиток поваги до прав і основних свобод людини…без
різниці раси, статі, мови, релігії» (ст.1).

Основним статутним органом ООН, що відповідає за сприяння правам людини є
Економічна і соціальна рада ООН (ЕКОСОР). Рада утворила ряд комісій,
найважливішими з яких в забезпеченні гендерної політики є Комісія з прав людини
та Комісія з положення жінок.

Комісія з прав людини – представляє пропозиції, рекомендації і доповіді
Раді відносно: Міжнародної Хартії прав, міжнародних декларацій чи конвенцій про
громадянські свободи, права жінок, попередження дискримінації за ознакою статі,
мови і релігії, інших питань, що стосуються прав людини.

Комісія з положення жінок займається винятково питаннями захисту прав
жінок. Комісія та її Відділ по просуванню жінок, готує рекомендації по
забезпеченню прав жінок у політичній, економічній, соціальній та освітній
сферах. Діяльність Комісії включає як розробку положень про права жінок, так і
виявлення факторів, що перешкоджають втіленню рівності. Вона ввела поняття
національного політичного механізму просування жінок, завданням якого є
розповсюдження та впровадження резолюцій комісії для забезпечення реальної гендерної рівності, адаптуючи їх до
політичного контексту конкретної країни.

З метою здійснення контролю за дотриманням міжнародних конвенцій з прав
людини в рамках ООН створений ряд договірних органів – комітетів.

Так, Комітет з прав людини розглядає доповіді, що надаються
державами-учасниками, про прийняті ними заходи для реалізації в життя положень
Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Комітет з економічних,
соціальних і культурних прав контролює дотримання Міжнародного пакту про
економічні, соціальні й культурні права, вносить пропозиції загального
характеру по міжнародним документам з прав людини, у тому числі по правам
жінок. Комітет з ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок проводить
моніторинг дотримання Конвенції, щорічно представляє Генеральній Асамблеї
доповіді про свою діяльність, розробляє положення і рекомендації з питань, що
входять до його компетенції.

Спеціалізовані установи ООН, які здійснюють контроль за дотриманням
державами взятих на себе договірних зобов’язань, включають систему органів, що
передбачають процедури подачі скарг-звернень і скарг-повідомлень: Управління
Верховного комісара ООН у справах біженців; Міжнародна організація праці, МОП
(займається питаннями вирівнювання прав та можливостей жінок та чоловіків у цій
сфері); Організація ООН з питань освіти, науки, культури, ЮНЕСКО (слідкує за
забезпеченням рівного доступу до освіти жінок та чоловіків); Всесвітня
організація охорони здоров’я, ВООЗ (відповідає за захист здоров’я матерів та
дітей). Звернення до цих організацій можливе у випадку, коли держава
приєдналась до положень, які надають міжнародному органу юрисдикцію щодо
індивідуальних скарг.

У липні 2010року Генеральна Асамблея ООН створила Структуру ООН з
питань гендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок, яка
іменується «ООН-жінки» та функціонує, починаючи з 1 січня 2011року[Ошибка! Источник ссылки
не найден.].

Створення цієї структури стало частиною реформи ООН, об’єднавши наявні
ресурси і мандати чотирьох окремих підрозділів ООН, які займалися виключно
питаннями гендерної рівності: відділу щодо поліпшення становища жінок
Секретаріату; канцелярії Спеціального радника з гендерних питань та поліпшення
становища жінок; міжнародного навчального та науково-дослідного інституту щодо
поліпшення становища жінок; фонду ООН для розвитку в інтересах жінок.

Структуру очолює директор-виконавець та заступник Генерального секретаря
ООН – Мішель Бачелет, що була з 2006 по 2010рр. президентом Чилі. В
якості керівного органу структури було створено Виконавчу раду.

Основними напрямками діяльності Міжнародного навчального центру і
науково-дослідного інституту з поліпшення положення жінок є вивчення потреб
жінок у країнах, що розвиваються, і залучення їх в процеси розвитку; підтримка
тісного співробітництва з Комісією ООН по положенню жінок та усіма
зацікавленими організаціями в рамках системи ООН, а також з національними і
регіональними структурами й інститутами, що мають аналогічні цілі. Мета
інституту – стимулювати зусилля міжурядових, неурядових організацій,
спрямованих на поліпшення положення жінок і залучення жінок у процеси розвитку.

Фонд ООН для розвитку в інтересах жінок (ЮНІФЕМ) має першочерговим
завданням стимулювання залучення жінок до основного курсу суспільного розвитку
і підтримка заходів експериментального характеру відповідно до національних і
релігійних пріоритетів.

Структура «ООН-жінки» виконує такі функції: підтримка міжурядових
органів, таких, як Комісія зі становища жінок, у розробці політики, глобальних
стандартів і норм; допомога державам-членам в реалізації цих стандартів,
готовність надати відповідну технічну і фінансову підтримку тим країнам, які
просять про це, а також зміцнення ефективних партнерських зв’язків з громадянським
суспільством; забезпечення відповідального ставлення системи ООН до своїх
власних зобов’язань в сфері гендерної рівності, в тому числі здійснення
регулярного моніторингу загальносистемного прогресу.

Підводячи підсумок вищенаведеного, слід зазначити, що ООН дійсно є
універсальним органом у захисті прав жінок і дітей.

Україна є членом ООН із дня утворення цієї організації. Наша держава
двічі входила до складу ЕКОСОР (у 1946 і 1977рр.). У даний час Україна
входить до складу допоміжних органів ЕКОСОР – у Комісію з прав людини, Комісію
з положення жінок та інших. Свою діяльність у Комісії ООН з положення жінок
Україна почала в 1980році, коли була обрана її членом на
1981–1984роки. У цей період Україна виступила одним з ініціаторів
прийнятої Конвенції ООН про ліквідацію усіх форм дискримінації у відношенні
жінок, причому ратифікувала що Конвенцію в 1980році в числі перших. У
теперішній час Україна нарощує свою участь у профільних міжнародних
організаціях.

Глави держав зміцнюють співробітництво з гендерних питань, економічного
та соціального розвитку, міжнародного права й права людини також через світову
організацію Міжпарламентський союз (МПС), створену у 1889р. Відповідно до
ст.1 Статуту МПС, він є координаційним центром по всьому світу парламентського
діалогу і роботи в інтересах миру й співпраці між народами і організаціями та
формування представницької демократії.

Гендерне питання цією інституцією поставлено нарівні з іншими питаннями, які мають світове
значення. «Жінки повинні бути повноправними та рівними учасниками політичних
процесів», – звернувся у 2005р. до членів Ради безпеки ООН генеральний
секретар МПС Андерс Джонссон. Наголошуючи на «принциповій» ролі парламентів у
процесах примирення та реалізації мирних угод, А.Джонссон заявив, що ці
процеси будуть по-справжньому ефективними та дієвими лише за умови участі в них
як чоловіків, так і жінок. Такий підхід спрямований на розвиток паритетної
демократії.

Моніторингом дотримання прав та свобод у світі займаються не тільки
урядові організації, а й неурядові. Однією з таких організацій є Human Rights
Watch, HRW (з англ. «Страж прав людини»), що займається моніторингом,
розслідуванням і документуванням порушень прав людини більш ніж в 70 країнах
світу. З 1990року в рамках «тематичних» відділень було створене
Відділення з прав жінок HRW, що займається такими проблемами, як порушення прав
жінок на робочому місці, домашнє насильство, сексуальне насильство, проблеми
жінок при збройних конфліктах, торгівля жінками, становище жінок-біженців та вимушених
переселенців, положення жінок в сім’ї, правовий статус жінок, жінки-в’язні, і
багатьма іншими.

На гендерних принципах відбулася перебудова діяльності і європейських
структур.Саме вони представляють другий рівень інституційного механізму гендерної політики.
До таких структур слід належать: Рада Європи, Європейський союз і Організація з
безпеки та співробітництва в Європі.

Статутними принципами Ради Європи, створеної у 1949р., є
демократичний плюралізм, повага до прав людини (без будь-яких відмінностей) та
законність. Таким чином, усі органи Ради Європи розглядають як основоположний
гендерний підхід до розв’язання всіх проблем.

Як регіональний орган з гендерної проблематики створено у 1979році
Керівний комітет Ради Європи з питань рівності між жінками і чоловіками.
Комітет заохочує заходи на національному рівні і на рівні Ради Європи,
організовує засідання Європейської Конференції міністрів з питань рівності,
здійснює нагляд за застосуванням результатів цих засідань. Крім того, сюди слід
віднести діяльність таких правозахисних структур Ради Європи, як Європейський
суд з прав людини, а також Комітет міністрів.

У 1995р. Україна увійшла до складу Ради Європи. В даний час наша
держава є учасницею декількох європейських конвенцій.

Питання рівних прав і можливостей обох статей є однією
з провідних сфер діяльності Європейського Союзу. Деякі права людини захищалися зсамого початку
діяльності цього співтовариства. Так, Римський договір забороняв, наприклад,
дискримінацію осіб за ознакою національності й вимагав рівної оплати праці
чоловіків і жінок. Ст. 119 Римського договору 1957р. говорила: «Кожна
держава-член протягом першого етапу повинна запровадити й надалі підтримувати
застосування принципу, що чоловіки і жінки мають отримувати рівну оплату за
однакову роботу…». Зараз ст. 141 Договору про заснування Європейської
Спільноти має такий вигляд: «Кожній державі-членові належить забезпечувати
застосування принципу однакової плати працівникам чоловічої та жіночої статі за
однакову роботу чи роботу, що має однакову вартість».

Право ЄС визначає чотири правозахисні
процедури: процедура подачі петиції, втручання Європейського парламенту;
процедури по порушенням (політичні процедури) та передача справи в Суд
Європейського Союзу (судова процедура). Остання процедура заснована на
зобов’язанні привести національне законодавство у відповідність до
законодавство Співтовариства.

Таким чином, серед правозахисних
структур Європейського Союзу, що втілюють в життя гендерну політику, слід
назвати Європейський парламент, Раду Міністрів Європи та Суд Європейського
Союзу (м. Люксембург).

Важливим також було створення
Консультативного комітету з питань рівних можливостей для чоловіків і жінок,
метою якого є: організація регулярних консультацій державних органів країн –
членів ЄС, що відповідають за проведення політики рівних можливостей; допомога
Комісії у формулюванні й виконанні заходів у рамках цієї політики; сприяння
постійному обміну інформацією й досвідом у реалізації політики однакових
можливостей.

Однією з проблем, що заслуговують на
особливу увагу з боку Співтовариства, стала участь жінок у процесі прийняття
рішень. Рада Міністрів Європи в Резолюції 1995р. про збалансовану участь
чоловіків і жінок при прийнятті рішень і в Рекомендації 1996р. з цього ж
питання рекомендувала державам-членам затвердити відповідні національні
програми, забезпечивши їх виконання необхідними нормативними актами. Рада також
запропонувала конкретні заходи, які сприяли б їм у реалізації цього завдання.

Можна
по-різному оцінювати діяльність Європейського Союзу щодо забезпечення
рівноправності жінок і чоловіків, але слід погодитися з тим, що ця організація
активно запроваджує гендерний підхід у проведенні політики рівних можливостей в усіх сферах
життя.

В Європейському регіоні діє
Організація з безпеки і співробітництва в Європі. Організацією на декількох її
засіданнях був прийнятий комплекс документів, що стосуються прав людини,
«людського виміру» (частиною якого є гендерна рівність) у рамках
панєвропейського співробітництва. Зобов’язання у відношенні прав людини, що
були встановлені в рамках ОБСЄ, можна охарактеризувати, як всеосяжні і навіть
«глибоко проникаючі».

Особливість зобов’язань ОБСЄ у
політичному характері, що забезпечує більшу гнучкість та динамізм порівняно з
юридичними зобов’язаннями. Недоліком цього є нестабільність та великий вплив
політичного клімату, в якому вони приймаються. Цінність зобов’язань ОБСЄ і їх
обов’язковості для держав-учасниць під час прийняття внутрішніх рішень.

Україна співпрацює з ОБСЄ ще з часів
СРСР, а у 1993р. підписала Заключний акт ОБСЄ і зараз є її учасником. А у
2013році наша держава вперше в історії головує в ОБСЄ. Головування в ОБСЄ
триває один рік. Головою Організації на даний час є міністр закордонних справ
України Леонід Кожара. Одним з пріоритетів головування України в ОБСЄ МЗС
називав захист прав і свобод людини на просторі організації.

Таким чином, описані вище європейські
регіональні структури проводять серйозну та значну роботу в сфері захисту прав
людини, в тому числі прав жінок, а також рівності статей жінок та чоловіків.

Загалом всі перелічені міжнародні та
регіональні організації в результаті прийняття відповідних документів (мова про
які йшла раніше) та здійснення заходів, спрямованих на їх реалізацію, вже
досягли певних результатів. Так, за даними Міжпарламентського Союзу в
1995році частка жінок в парламентах складала 11,3%.

Позитивним є також той факт, що у 2005році жінки
були главами держав або урядів у 10 країнах. 2006рік також розпочався
обнадійливо з обранням вперше жінки на посаду президента в Чилі та переобранням
президента Фінляндії. Зараз в середньому по світу жінки займають 19,5%
місць у парламенті.

Третій рівень – національний. Він представлений як органами державної влади всіх
рівнів та місцевого самоврядування, так і діяльністю українських неурядових
організацій.

Для кращого розуміння сутності національного інституційного механізму
гендерної політики скористаємось його структуруванням, запропонованим
Т.Мельник у 1999р., проте зробимо невелику поправку, що пов’язана з
реаліями сьогодення, оскільки з моменту виходу роботи вказаного автора пройшло
13 років, за які в нашій державі відбувся перехід від політики в інтересах
жінок до гендерної політики.

Отже, на сучасному етапі інституційний механізм гендерної політики
представлений діяльністю: державних органів, створених для впровадження
принципів гендерної рівності; недержавних організацій; політичних партій.

Тільки при взаємодії цих інститутів можливе проведення в життя цілей та
напрямків гендерної політики.

Так, завдяки активній участі жінок-лідерів та значному впливу жіночих
громадських організацій відбувався процес формування державно-правових
механізмів утвердження гендерної рівності, спрямованих спочатку на захист
інтересів жінок, пізніше – на впровадження принципу гендерної рівності.

З 2011року функцію розробки та впровадження гендерної рівності
покладено на Міністерство соціальної політики. Саме воно визнається спеціально
уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань забезпечення рівних
прав та можливостей жінок і чоловіків.

Відразу після Пекінської конференції були створені також й інші
інституції: Національна комісія у справах жінки, матері і дитини
(1995р.), Комітети у справах сім’ї і дитини на локальному рівні
(1997–1998рр.), Координаційна комісія з гендерних та сімейних
питань (1997р.). На парламентському рівні було створено Комітет з проблем
материнства та дитинства.

Стаття 7 Закону «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і
чоловіків» визначає, що органами, установами та організаціями, наділеними
повноваженнями у сфері забезпечення рівних прав та можливостей жінок і
чоловіків, є: Верховна Рада України; Уповноважений Верховної Ради України з
прав людини; Кабінет Міністрів України; спеціально уповноважений центральний
орган виконавчої влади з питань забезпечення рівних прав та можливостей жінок і
чоловіків; органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування,
визначені в їх складі уповноважені особи (координатори) з питань забезпечення
рівних прав та можливостей жінок і чоловіків; об’єднання громадян.

До державних органів, наділених повноваженнями у сфері
забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, крім вказаних у
Законі, слід також віднести Президента України, що є гарантом дотримання
конституційних прав, а також Конституційний суд та суди загальної юрисдикції,
прокуратуру.

Верховна Рада України має розгалужену систему комітетів, які відіграють
важливу роль у законодавчому процесі, виконуючи основну роботу з підготовки
законопроектів. У Верховній Раді України функціонують Комітет з питань
соціальної політики та праці, Комітет з питань правової політики, Комітет з
питань європейської інтеграції, Комітет з питань охорони здоров’я, Комітет з
питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму, Комітет з питань прав
людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, завданням яких є
вдосконалення законодавства стосовно різних аспектів становища жінок у
суспільстві. У комітетах здійснюється попередній розгляд та підготовка законів.

У секретаріатах 27 комітетів парламенту призначено відповідальних за
надання консультативної й методичної допомоги з питань забезпечення рівних прав
та можливостей жінок і чоловіків в межах відання комітетів.

Крім того, профільні комітети під час попереднього розгляду періодичних
доповідей та звітів, що подаються до парламенту, аналізують гендерний стан
справ у різних сферах суспільного життя і в разі необхідності можуть звернути
увагу не лише відповідних органів виконавчої влади, але й внести результати
аналізу на пленарне засідання для їх обговорення та прийняття відповідного
рішення.

Вагомий внесок у розвиток гендерної політики та формування її механізмів
внесли парламентські слухання з гендерних питань. Так, на перших Парламентських
слуханнях, що проходили у 1995р., де заслуховувався звіт уряду про
виконання Україною взятих на себе зобов’язань відносно Конвенції «Про
ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок», було запропоновано рекомендації
та прийнято рішення відносно періодичного розгляду парламентом цього питання.

В рекомендаціях за результатами слухань 2004р.«Становище жінок
в Україні: реалії та перспективи» наголошувалось на необхідність: розробки
Національної програми дій на період до 2015р., включення гендерних
проблем до пріоритетних стратегічних завдань уряду, проведення гендерної експертизи
законодавства, впровадження інституту радників з питань забезпечення рівності
жінок та чоловіків при центральних органах влади та спеціального
консультативно-дорадчого органу при Кабінеті Міністрів України для координації
діяльності держави та громадянського суспільства з гендерних питань. Серед
рекомендацій також було запропоновано провести заходи щодо створення
спеціального Комітету Верховної Ради з питань гендерної рівності, проведення
Дня уряду щодо забезпечення рівності прав жінок та чоловіків, сприяння розгляду
законопроекту про 30% квоту для жінок у партійних списках, додержання
пропорційно збалансованого представництва кандидатур кожної статі при
призначенні керівників усіх органів влади та інше.

Аналогічні положення містились у рекомендаціях парламентських слухань
2006року «Рівні права та рівні можливості в Україні: реалії та
перспективи», де вкотре наголошувалось на необхідності формування єдиного
національного механізму забезпечення рівності жінок та чоловіків. Слухання
пропонували запровадження посади заступника з гендерних питань уповноваженого
Верховної Ради України з прав людини, радників Президента України, Голови
Верховної Ради України, Прем’єр-міністра України, керівників центральних і
місцевих органів виконавчої влади з питань забезпечення рівних прав та
можливостей жінок і чоловіків та створення в їх складі структурних підрозділів
з гендерної рівності.

Універсальним інструментом виявлення і сприяння усуненню порушень прав і
свобод людини і громадянина в Україні, в тому числі гендерних прав, є
Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. У Конституції України
закріплюється право особи звертатися за захистом своїх прав до нього
(ст.55) і визначається, що через нього здійснюється парламентський
контроль за додержанням прав і свобод людини і громадянина (ст. 101).

Значну роль в управлінні процесами розвитку гендерної політики відіграє
Кабінет Міністрів України, який вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод
людини та громадянина, розробляє державні й національні програми, спрямовані на
поліпшення становища жінок у суспільстві та утвердження рівних прав і
можливостей чоловіків та жінок, спрямовує і координує роботу міністерств, інших
органів виконавчої влади, видає постанови та розпорядження, контролює їх
виконання, створює профільні ради та комісії.

Кабінет Міністрів України визначає політику рівності статей у
суспільстві, щорічно розробляє проект Закону про Державний бюджет України з
урахуванням гендерного підходу, проводить гендерну експертизу всіх законодавчих
та нормативно-правових актів, формує інституції, відповідальні за розробку та
впровадження в Україні гендерної політики.

В структурі уряду сформовано також спеціальні підрозділи з впровадження
гендерної рівності: Сектор з питань сім’ї та молоді Управління гуманітарної
політики та Міжвідомча рада з питань сім’ї, гендерної рівності, демографічного
розвитку та протидії торгівлі людьми.

Важливим консультативно-дорадчим інститутом є Міжвідомча рада з питань
сім’ї, гендерної рівності, демографічного розвитку та протидії торгівлі людьми,
що є тимчасовим органом. Серед основних завдань Ради: сприяння реалізації
ефективної державної політики з питань гендерної рівності; розгляд питань, які
потребують міжгалузевої узгодженої співпраці щодо реалізації державної політики
з питань гендерної рівності; сприяння утвердженню рівних прав і можливостей
жінок та чоловіків в усіх сферах життєдіяльності суспільства; інформування
уряду та громадськості про стан реалізації державної політики з питань
гендерної рівності.

Спеціально уповноваженим органом центральної виконавчої влади у галузі
формування та впровадження гендерної політики в Україні, як вже зазначалось, є
Міністерство соціальної політики. Воно формує Національний план дій щодо
впровадження гендерної рівності; узагальнює виконання державних програм з
питань гендерної рівності; здійснює контроль за дотриманням гендерної рівності
при вирішенні кадрових питань у центральних та місцевих органах виконавчої
влади; організовує навчання державних службовців з питань реалізації рівних
прав та можливостей жінок і чоловіків; здійснює разом з іншими центральними
органами виконавчої влади підготовку науково обґрунтованих пропозицій з питань
забезпечення гендерної рівності; організовує в установленому порядку наукові та
експертні дослідження з цих питань; здійснює моніторинг та узагальнює
результати забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків у різних
сферах життя суспільства; вносить пропозиції щодо застосування позитивних дій
із забезпечення гендерної рівності та їх припинення; веде облік та узагальнює
випадки дискримінації за ознакою статі і вносить пропозиції щодо їх усунення.

До провідних центральних органів влади, що займаються проблемами
забезпечення рівних прав та можливостей жінок та чоловіків, на сьогоднішній
день належать ще кілька міністерств та відомств. Так, Міністерство юстиції
України, в складі якого було створено робочу групу з впровадження гендерних
підходів на чолі з заступником міністра юстиції (якого призначено координатором
з питань забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків) для
забезпечення своєчасного та належного виконання щорічних планів проведення
гендерно-правової експертизи актів законодавства на відповідні роки. Її
основними завданнями є: підготовка пропозицій і складення плану проведення гендерно-правової
експертизи актів законодавства на відповідний рік; підготовка пропозицій щодо
розроблення нормативно-правових актів у сфері забезпечення гендерної рівності;
вивчення досвіду інших країн щодо впровадження гендерних підходів та
використання його в роботі міністерства та ін. Крім того, Мін’юст дає
роз’яснення з питань, що стосуються реалізації гендерної політики.

На виконання Державної програми з утвердження гендерної рівності в
українському суспільстві на період до 2010року, 10.09.2009р. підписано
наказ Міністерства освіти і науки України про впровадження принципів гендерної
рівності в освіту. В рамках Програми рівних можливостей та прав жінок в Україні
ЄС-ПРООН в рамках творення системи гендерної освіти по всій країні проводяться
відкриті лекції та навчальні семінари з питань гендерної рівності, розроблено
чимало підручників та методичних рекомендацій для викладачів курсів (у школах
та вузах), присвячених цим питанням. Так, наприклад, в 2011р. вийшли
навчально-методичний посібник для загальноосвітніх навчальних закладів «Як
навчати школярів долати гендерні стереотипи: конспекти занять» та
навчально-методичні матеріали до уроків гендерної грамотності «Ми – різні, ми –
рівні».

Міністерство культури України в основному підтримує жінок-митців, організовує
їх виставки та ін. Лише окремі установи, серед них бібліотеки Хмельницької,
Кіровоградської, Одеської, Рівненської, Івано-Франківської області та м. Києва,
почали проводити системну пропагандистську роботу гендерного спрямування. Це,
зокрема, проведення «круглих столів», тематичних книжкових виставок, огляди
періодики, брейн-ринги, де розглядають питання гендерної політики, гендерного
права, гендерної культури тощо. Впровадженням гендерних підходів займаються і
інші органи центральної влади, кожен в рамках своєї компетенції.

В результаті виконання першого етапу Державної програми з утвердження
гендерної рівності в українському суспільстві на період до 2010року при
центральних органах влади були створені наступні консультативно-дорадчі
інституції з питань гендерної рівності: заступники міністрів та заступники
керівників, на яких покладено забезпечення рівних прав та можливостей жінок і
чоловіків; радники міністра з гендерних питань – запроваджено при Міністерстві
внутрішніх справ та при Міністерстві освіти і науки, молоді та спорту;
експертні робочі групи з впровадження гендерних підходів – існують при 37
центральних органах виконавчої влади.

Посадові особи міністерств та інших центральних і
місцевих органів виконавчої влади, на яких покладається виконання
обов’язків щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків
(радники та координатори з гендерних питань), організовують у межах своїх
повноважень роботу відповідних органів виконавчої влади стосовно: забезпечення
надання жінкам і чоловікам рівних прав та можливостей у відповідній сфері
діяльності; співробітництва з громадськими організаціями; сприяння створенню
рівних умов для поєднання жінками і чоловіками професійних і сімейних
обов’язків, у тому числі шляхом розвитку соціальних послуг; здійснення заходів,
спрямованих на формування гендерної культури населення, розгляду та проведення
аналізу звернень громадян з питань забезпечення рівних прав та можливостей
жінок і чоловіків; організації систематичного навчання посадових осіб із зазначених
питань; впровадження гендерних підходів до організації роботи органів
виконавчої влади з урахуванням досвіду інших держав.

Слід відмітити, що значним обсягом повноважень щодо гендерної політики
володіє сьогодні Президент України. Він, як гарант дотримання конституційних
прав у країні, може впливати як на визначення засад політики у відповідній
сфері, так і на створення відповідних управлінських структур, які б
забезпечували реалізацію цієї політики. Проте, на жаль, при Президентові не
існує жодної структури, яка б займалась питаннями формування та реалізації
гендерної політики, що є, на нашу думку, суттєвим недоліком.

Політика щодо забезпечення рівних прав і можливостей для жінок і
чоловіків має здійснюватися і на рівні місцевих органів виконавчої влади
обласними та районними державними адміністраціями.

Серед функцій місцевих державних адміністрацій щодо реалізації гендерної
політики можна назвати: забезпечення впровадження гендерних підходів у вже
існуючу та майбутню державну регіональну політику, нормативні акти, програми та
проекти; формування пропозиції до державної програми сприяння гендерній
рівності з урахуванням регіональних особливостей; враховування гендерних
чинників в процесі розробки цілей стратегії розвитку регіону, планування та
реалізації політики в регіоні; спільно з Державним комітетом статистики
визначає статистичні гендерні індикатори, необхідні для дослідження ситуації в
регіоні; проведення оцінки політики, здійсненою державною адміністрацією, на
основі статистичних гендерних індикаторів; розподіл асигнувань фондів для
виконання проектів сприяння гендерній рівності; призначення відповідальних в
управліннях (відділах) до функцій яких включали б вирішення проблем гендерної
рівності і сфері компетенції даного органу влади; запровадження гендерної
освіти державних службовців; інформування громадськості про заходи щодо
сприяння гендерній рівності та про їх результати.

На місцевому рівні при місцевих органах державної влади та органах
місцевого самоврядування також створюються консультативно-дорадчі органи:
координаційні ради з питань сім’ї, гендерної рівності, демографічного розвитку
та протидії торгівлі людьми (створені та діють при 18 обласних державних
адміністраціях); радники голів з гендерних питань (призначено при 18 обласних
державних адміністраціях); обласні гендерні центри (створені та діють у 16
областях України).

Станом на 2008рік, у 18 областях України призначено радників голови
обласної державної адміністрації, а при 18 облдержадміністраціях вже
функціонують обласні координаційні гендерні ради з питань сім’ї, гендерної
рівності, демографічного розвитку та протидії торгівлі людьми.

Обласні програми з утвердження гендерної рівності на період до
2010року діють у всіх областях України, м. Києві та м. Севастополі.

Проте на рівні районів та міст дуже часто спеціаліст, на якого покладено
питання впровадження гендерної політики, відповідає за цілу низку інших питань,
що зменшує ефективність його роботи.

Доволі ефективним напрямом реалізації гендерної політики на локальному
рівні є створення кризових центрів, мережі гендерних ресурсних і освітніх
центрів, громадських організацій, ініціатив, проектів, навчальних та
дослідницьких центрів. Кризові центри для жінок в Україні починають виникати з
90-х років минулого століття (Одеса, Харків, Київ, Львів).

Провідним напрямком діяльності центрів гендерних досліджень є здійснення
дослідницької роботи, тісно пов’язаної з освітньою та інформаційною діяльністю.
До них можна віднести Харківський та Київський центри гендерних досліджень,
Херсонський обласний гендерний ресурсний центр, лабораторію гендерних
досліджень Вінницького національного технічного університету, Кіровоградську
обласну інформаційну службу з актуальних питань жіноцтва, інформаційно-освітній
центр «Жіноча мережа», громадську організацію «Крона» та ін. Одним із напрямів
роботи цих центрів є забезпечення доступу до законодавства як в електронному,
так і в друкованому вигляді, надання консультацій та інформації під час
оформлення запитів, розповсюдження освітніх матеріалів, брошур, рекомендацій з
гендерних питань, налагодження співробітництва між органами місцевого
самоврядування та громадськістю, узагальнення пропозицій громадян щодо
впровадження гендерної рівності та вдосконалення законодавства з цих питань.

До таких організацій одеського регіону належить також створений у
1996р. Південноукраїнський центр гендерних проблем, який очолює
Л.І.Кормич. В центрі уваги цієї організації – розробка
науково-практичних рекомендацій щодо вирішення проблем дотримання прав жінок,
залучення жінок до управління, попередження проявів дискримінації в будь-якій
сфері суспільного життя, профілактика насильства в сім’ї, інші важливі аспекти,
пов’язані з місцем та роллю жінок в трансформації українського суспільства. З
1997року Центром започатковано видання періодичного наукового збірника
«Актуальні проблеми політики».

До основних завдань обласних гендерних ресурсних центрів належать:
інформаційно-методична підтримка діяльності органів законодавчої та виконавчої
влади, освітніх установ, громадських об’єднань з питань гендерної політики;
створення єдиного для регіону інформаційного та матеріального ресурсу з
гендерної проблематики: бібліотеки, фільмотеки, гендерного музею; налагодження
співпраці та обміну досвідом з гендерної просвіти; сприяння налагодженню діалогу
між гендерними теоретиками та практиками; державними установами та громадськими
організаціями; національними та міжнародними жіночими організаціями; сприяння
налагодженню діалогу зі ЗМІ щодо гендерної політики; створення та постійне
поповнення бази даних експертів та інституцій регіонального та національного
рівня, що опікуються гендерною проблематикою; поточний моніторинг стану
реалізації гендерної політики в області; проведення інформаційно-освітніх
заходів; забезпечення доступу громадян та громадських об’єднань до
інформаційно-методичних, бібліотечних та технічних ресурсів, а також поточне
консультування з гендерної проблематики.

Загалом створення інституційних структур в Україні, які б забезпечували
формування та реалізацію гендерної політики, є відносно новим завданням для
нашої держави, вирішення якого потребує розширення компетенції та функцій всієї
системи державних та самоврядних органів.

Як вже зазначалось вище, важливою умовою ефективності державної гендерної
політики є участь у її формуванні та реалізації громадськості. Яскравими
прикладами такої участі є консультації з громадськістю, що проводяться як
безпосередньо, так і опосередковано – у формі вивчення громадської думки (за
допомогою соціологічних досліджень та ін.). Найбільш продуктивна форма
безпосередньої участі – діяльність громадських рад – консультативно-дорадчих
органів, які створюються при центральних (міністерствах та ін.) та місцевих
(обласних державних адміністраціях) органах державної влади. До роботи таких
рад залучаються представники громадських організацій, наукових установ,
представники органів державної влади та місцевого самоврядування, засобів
масової інформації тощо.

За даними моніторингу Українського незалежного центру політичних
досліджень, при органах української влади на кінець 2011р. сформовано 563
громадських рад з 605 необхідних, тобто 93%. На рівні центральних органів
виконавчої влади 39% членів громадських рад складають представники
громадських організацій, 32% – профспілкових і бізнесових, 7% –
благодійних організацій. На рівні обласних держадміністрацій представниками
громадських організацій є 67% громадських рад, представниками благодійних
організацій та професійних спілок – по 9%. До їх складу входить приблизно
9 тисяч представників. Отже, бачимо, що це потужна сила.

У структурі громадських рад створюються комітети з гендерних питань, що
координують співпрацю державних інститутів та інститутів громадянського
суспільства саме в цій царині. Так, Громадська рада Одеської обласної державної
адміністрації має у своєму складі комітет з питань гендерної політики, що
складається з восьми членів.

Такі ради є з’єднуючою ланкою у взаємодії інститутів держави та
громадянського суспільства в гендерних питаннях. Саме вони, на нашу думку,
можуть побороти таке негативне явище в нашій державі як недовіра населення до
влади.

Отже, окрім органів державної влади та місцевого самоврядування, до
інститутів впровадження гендерних підходів в нашій державі слід віднести
інститути громадянського суспільства. Це, перш за все, політичні партії та
неурядові громадські організації. Розглянемо їх роль у формуванні та реалізації
гендерної політики далі.

На рубежі століть в Україні з’являється таке нове політичне явище, як
перші жіночі політичні партії. І вже на парламентських виборах 1998року
вони стають суб’єктом виборчого процесу. На виборах 2002року вони
утвердились як доволі серйозна політична сила. Це були такі партії:
Всеукраїнська партія жіночих ініціатив (заснована у 1997р.), Політична
партія «Жінки України» (1997р.), Жіноча народна партія(об’єднана),
що існувала з 1998р., Партія «Солідарності жінок України» (1999р.),
Всеукраїнська партія національного порозуміння «Новий світ» (2001р.),
Всеукраїнське політичне об’єднання «Жінки за майбутнє» (2001р.). Такий
сплеск жіночого руху сприяв координації зусиль у сфері теоретичної розробки
гендерної проблематики та її впровадженню в життя нашого суспільства. Жіночі
політичні партії разом із громадськими організаціями проводять широку спільну
роботу. Це – конференції, семінари-практикуми, круглі столи з гендерних питань,
а також широка просвітницька та благодійна діяльність.

На жаль, в подальшому їх політична активність знижується, перестають
існувати такі партії як Всеукраїнська партія жіночих ініціатив, Жіноча народна
партія(об’єднана) та Всеукраїнська партія національного порозуміння
«Новий світ». Цьому сприяло те, що жіночі політичні партії пішли на вибори
роз’єднано і, як наслідок, жодна з них не набрала достатньої кількості голосів
для входження в парламент. На парламентських виборах 2012р. лише одна
жіноча партія – Солідарність жінок України висунула одинадцять кандидатів у
народні депутати в одномандатних виборчих округах, четверо з яких вибуло. Жоден
з кандидатів не пройшов до парламенту.

На даний час можна говорити про потужний жіночий рух в Україні, що
спирається переважно на громадські організації, яких зараз налічується близько
ста. Проте жіночі об’єднання і досі часто діють розрізнено. Це пояснюється, в
першу чергу, об’єктивними чинниками – різними цілями, завданнями та формами
роботи.

Аналіз даних Реєстру громадських організацій Державної реєстраційної
служби України дає змогу виявити ще не менше 15 жіночих організацій. Наприклад,Всеукраїнська
громадська організація «Жіночий консорціум України», Всеукраїнська громадська
організація «Ліга жінок-виборців України 50/50», Національна Рада жінок України
тощо.

В нашій державі на національному рівні діють також міжнародні
організації, діяльність яких пов’язана з захистом прав жінок та встановленням
гендерної рівності: Міжнародна громадська організація
«Міжнародний фонд «Панна»»; Міжнародна громадська організація «Федерація жінок
за мир у всьому світі»; Міжнародна громадська організація «Жінки – Творці
Історії»; Міжнародна
громадська організація «Народжена бути жінкою»; Міжнародна
організація «Жіноча громада»; Міжнародна федерація ділових жінок «Либідь»;
Міжнародний жіночий правозахисний центр «Ла Страда – Україна»

Позитивним є те, що між жіночими об’єднаннями немає різко
позначених феміністичних позицій, радикалізму, протистояння. А тому діяльність
саме жіночих (поряд з іншими громадськими організаціями та політичними
партіями) та їх співпраця з урядовими структурами є пріоритетними в реалізації
рівних можливостей для жінок і чоловіків. Сучасне українське суспільство з
певним історичним відставанням вирішує питання запровадження ідей статевої
гармонії в політичну практику. Перш за все, особливе значення набула
координація громадського жіночого руху в рамках Національної ради жінок. Це
зробило можливим вихід організованого жіночого руху України на міжнародну арену
як рівноправного партнера. Крім того, подібне об’єднання сприяло знаходженню
платформи порозуміння і співпраці для жіночих організацій різного
політико-ідеологічного спрямування. Така тенденція є запорукою стабільності всього українського
суспільства.

Крім жіночих, в Україні також діють і чоловічі громадські організації. До
них слід віднести такі організації: «Адаптаційний чоловічий центр»
(м.Тернопіль), «Чоловіки проти насилля» (діє два центри – у містах
Херсоні та Вінниці) та інші. Так, Херсонський обласний громадський центр
«Чоловіки проти насильства», заснований у 2004році, головним завданням
своєї діяльності має об’єднання чоловіків з метою попередження та вирішення
складних життєвих обставин через зміну стереотипів поведінки людини. Члени
організації прагнуть змінити стереотипи в поведінці чоловіків, повною мірою
реалізувати їхню роль у сучасній сім’ї та суспільстві, привернути увагу
громадськості до проблем чоловіків в Україні.

Основними напрямами роботи Центру є проведення
інформаційно-просвітницьких кампаній з питань запобігання домашнього
насильства, мирного розв’язання конфліктів, гендерної рівності, пропаганди
здорового способу життя, попередження торгівлі людьми шляхом організації акцій,
тренінгів, семінарів, «круглих столів» тощо; надання інформаційних, юридичних,
психологічних, педагогічних консультацій чоловікам та членам їх сімей з питань
вирішення сімейних конфліктів, кризових станів, наслідків домашнього
насильства, торгівлі людьми тощо та інших складних життєвих обставин; взаємодія
з засобами масової інформації, громадськими організаціями у проведені
просвітницької та виховної роботи з питань попередження домашнього насилля та
торгівлі людьми.

Проте для об’єктивної оцінки слід зазначити, що діяльність чоловічих
організацій не така широка та загальновідома, як жіночих. А чисельність таких
організацій та кількість їх членів значно менша порівняно з останніми.

Проаналізувавши ключові міжнародні, регіональні та національні інституції
та їх роль в запровадженні гендерних підходів доходимо до висновку, що
створення механізмів (і в першу чергу – інституційних) забезпечення принципу
гендерної рівності є способом побудови державами спільними зусиллями стійкого,
справедливого та розвинутого суспільства, напрямком здійснення жінками і
чоловіками своїх прав і умов ліквідації гендерної дискримінації.

Тільки
та держава може досягти реальної
гендерної рівності, яка має дієвий інституційний механізм реалізації
гендерної політики