Зміст і сутність процесу виховання

Методи навчання: 1 група – організація і здійснення
навчально-пізнавальної роботи

Цілеспрямований процес передачі і засвоєння
знань, умінь і навичок передбачає використання певних прийомів, способів, які у
своїй сукупності утворюють метод навчання.

Метод навчання – спосіб упорядкованої, взаємопов’язаної діяльності
вчителів та учнів, спрямованої на вирішення завдань освіти, виховання і
розвитку в процесі навчання.

Складовим елементом методу
навчання є прийом навчання.

Прийом навчання – деталь методу, часткове поняття щодо загального поняття
“метод”.

Наприклад, розповідь є методом
навчання, але в лекції вона може бути прийомом активізації уваги учнів.
Педагогічна майстерність учителя потребує не лише знання ним свого предмета, а
й володіння методами і прийомами навчання.

Методи навчання пов’язані з рівнем
розвитку суспільства, науки, техніки й культури.

У давні часи і на початку
середніх віків, коли багата верхівка
готувала своїх нащадків лише до світського життя, а не до трудової діяльності,
у навчанні використовували догматичні методи, що ґрунтувалися на заучуванні
навчального матеріалу.

Епоха великих відкриттів і
винаходів покликала до життя потребу в
знаннях, украй необхідних людині. Це зумовило формування і розвиток методів,
що спираються на наочність, звернених до свідомості й активності учнів у
навчанні, а також практичних методів навчання.

Сучасна школа висуває свої вимоги
до методів навчання. Це стосується і розбудови української школи взагалі, й
удосконалення методики навчання зокрема.

Ефективність навчання в сучасній
школі залежить від уміння вчителя обрати метод, прийом навчання в конкретних
умовах для кожного уроку.

У дидактичній теорії не існує
єдиної універсальної класифікації методів навчання через складну природу цього
феномену, його багатофункціональність. Для оцінювання і вибору методів навчання
необхідно використовувати різні класифікації на основі укрупнення та об’єднання
методів у великі групи за визначеними критеріями.

 

Класифікація методів за
дидактичними цілями

За дидактичними цілями
виокремлюють дві групи методів навчання:

1. Методи, що забезпечують
первинне засвоєння навчального матеріалу:

– інформаційно-розвивальні методи
(усний виклад учителя, розповідь, бесіда, робота з книгою);

– евристичні методи (евристична
бесіда, диспут, лабораторна робота);

– дослідницькі методи
(спостереження і систематизація фактів, самостійне вивчення проблеми в науковій
літературі, метод генерації ідей).

2. Методи, що забезпечують
закріплення і вдосконалення здобутих знань:

– вправи (за зразком, варіативні,
пробні, тренувальні та ін.);

– практичні роботи, спрямовані на
застосування теоретичних знань на практиці.

 

Класифікація
на основі зовнішніх форм прояву методів навчання

Основою традиційної класифікації є
джерела знань, характер чуттєвого сприймання інформації (слух, зір, дотик). На
цій підставі виокремлюють методи:

– словесні (розповідь, пояснення,
лекція, бесіда, інструктаж, робота з книгою, навчальна дискусія, диспут);

– наочні (спостереження,
демонстрування, ілюстрування);

– практичні (вправа, лабораторна
робота, практична робота, дидактична гра).

Виховання як процес цілеспрямованого формування та
розвитку особистості

Процес виховання –
система виховних заходів, спрямованих на формування всебічно і гармонійно
розвиненої особистості.

Специфіка цього процесу полягає передусім у
цілеспрямованості. Наявність конкретної мети робить це процес систематичним і
послідовним, не допускає випадковості, хаотичності у проведенні виховних
заходів. Особлива роль у формуванні людської особистості належить шкільному вихованню,
оскільки цілеспрямований виховний вплив, на неї передбачає не лише виховання
позитивних якостей, а й подолання наслідків впливу негативних об’єктивних
чинників.

Процес виховання залежить від об’єктивних і суб’єктивних чинників.

Об’єктивними
чинниками є особливості розбудови України
взагалі та системи закладів освіти зокрема, перебудова економіки на ринкових
засадах, особливості розвитку соціальної сфери, відродження національних
традицій, звичаїв, обрядів, народної педагогіки, розширення сфери спілкування з
іноземними громадянами, вплив природного середовища.

До суб’єктивних
чинників належать соціально-педагогічна
діяльність сім’ї та громадських організацій, навчально-виховна діяльність
навчальних закладів, цілеспрямована діяльність засобів масової інформації,
закладів культури, позашкільних установ, церкви.

Виховний процес є двостороннім, тобто у ньому обов’язкова
участь і взаємодія учителя-вихователя та вихованця.

Перебудова навчально-виховного процесу на демократичних
засадах передбачає створення умов для співпраці педагогів і учнів, за яких учні
є суб’єктами власного виховання.

У процесі виховання формується внутрішній світ дитини.

Процес виховання переслідує різні завдання, розгортається
різними напрямами. Його ефективність значною мірою залежить від того, наскільки
виховання здатне передбачити необхідність розв’язання конкретних виховних
завдань. Цей процес є неперервним. Вільний від навчання час заповнюють корисні
справи, які сприяють формуванню позитивних рис особистості. Це особливо
стосується виховної роботи з педагогічно занедбаними учнями, неповнолітніми
правопорушниками. Виховання є тривалим процесом. Людина виховується з дитинства
до зрілості.

Процес виховання є комплексним. Особистість
формується в цілому, певні риси та якості в неї розвиваються не почергово, а
одразу, комплексно. Це означає, що цілі, завдання, зміст, форми і методи
виховного процесу повинні підпорядковуватися ідеї цілісності формування
особистості, тобто педагогічний вплив повинен мати комплексний характер. Звичайно,
на певному етапі увага до вирішення тих чи інших виховних завдань може
посилюватися. Усі виховні завдання в процесі розвитку людини ускладнюються і
поглиблюються.

Виховному процесові притаманна віддаленість
результатів від моменту здійснення безпосереднього виховного
впливу. Між педагогічними впливами і проявом вихованості або невихованості
знаходиться довгий період утворення необхідних властивостей особистості.
Великою є і варіативність результатів, у тих самих умовах вони можуть суттєво
різнитися. Це пов’язано із значними індивідуальними відмінностями учнів, різним
досвідом їх соціального формування, ставленням до виховання. Рівень професійної
підготовки вихователя, його майстерність, уміння керувати виховним процесом
значно впливає на хід і результати цього процесу.

Процесу виховання властива самокерованість. Він
здійснюється в двох напрямках: від вихователя до вихованця (прямий зв’язок),
результатом чого є послідовність взаємопов’язаних виховних ситуацій; від
вихованця до вихователя (зворотний зв’язок), який дозволяє будувати кожну
виховну ситуацію з урахуванням результативності попередньої. Чим більше у
розпорядженні вихователя зворотної інформації, тим доцільнішим стає виховний
вплив.

Виховний процес та його основні компоненти

Процес виховання складається з мети і завдання, змісту й
методики організації виховного впливу, а також його результату і корекції.
Структура процесу виховання, спрямованого на формування особистості, охоплює
свідомість особистості, емоційно-почуттєву сферу, навички та звички поведінки.
Провідну роль відіграє розвиток її свідомості.

Свідомість – властива людині функція головного мозку, яка
полягає у відображенні об’єктивних властивостей предметів і явищ навколишнього
світу, процесів, що відбуваються в ньому, своїх дій, у попередньому мисленому
їх накресленні і передбаченні наслідків, у регулюванні відносин людини з
людиною і соціальною дійсністю.

Структурними елементами свідомості є відчуття, мислення,
емоції, воля, самосвідомість. Вона відіграє провідну роль у діяльності й
поведінці людини. Через свідомість учні в процесі навчання і виховання
набувають знань, умінь та навичок, засвоюють досвід поведінки. їх свідомість
виявляється у ставленні до навчання та інших видів діяльності, до людей і
суспільства, до себе, навчальних та інших обов’язків.

Не менш важливі у формуванні особистості й почуття, в яких
виявляється ставлення людини до навколишньої дійсності й до себе.

Почуття – психічні стани і процеси, в яких відображено
емоційний бік духовного світу людини, її суб’єктивне переживання подій та
емоційне ставлення до навколишнього світу.

Виховання свідомості та емоційно-почуттєвої сфери має
поєднуватися з формуванням навичок і звичок поведінки.

Навичка – психічне новоутворення, завдяки якому індивід
спроможний виконувати певну дію раціонально, з належною точністю і швидкістю,
без зайвих затрат фізичної та нервово-психічної енергії.

Формується вона на основі знань про певний спосіб дії у
процесі цілеспрямованих, планомірних, нерідко багаторазових вправлянь.

Звичка – схильність людини до відносно усталених способів
дій.

Навички і звички поведінки формуються у процесі
цілеспрямованої, систематичної діяльності учнів, у якій вони набувають досвіду
поведінки. Тому важливо враховувати досвід попередньої поведінки школярів,
збагачуючи позитивне надбання й долаючи негативні звички. Формування навичок і
звичок поведінки потребує поступовості й систематичності вправляння,
посильності та доцільності поставлених вимог, відповідності їх рівневі розвитку
учнів. Успішність його залежить від дотримання педагогами і батьками єдиних
вимог до учнів.

У процесі виховання можуть формуватися й негативні звички
через засвоєння дитиною хибного досвіду поведінки в ненормальному середовищі, в
якому вона в силу життєвих умов перебувала чи перебуває. Подолання таких звичок
потребує спеціальної виховної роботи, а їх викорінення передусім пов’язане із
з’ясуванням причин появи, їх усуненням.

Процес виховання – динамічний, неперервний, безупинний.
Його рушійними силами є сукупність суперечностей, вирішення яких сприяє
просуванню до нових цілей. За своєю природою суперечності можуть бути
внутрішніми й зовнішніми.

До внутрішніх суперечностей належать:

а) суперечність між зростаючими соціально значущими
завданнями, які потрібно розв’язати вихованцю, і можливостями, що обмежують
спрямовані на їх розв’язання його вчинки та дії. Ця суперечність супроводжує
виховання особистості, тому її розвиток може призупинитися, якщо не ставити
перед нею нових ускладнених завдань;

б) суперечність між зовнішніми впливами і внутрішніми
прагненнями вихованця. Виховний процес повинен так вибудовуватися, щоб його
зміст або форми реалізації цього змісту не викликали спротив у вихованця.

Серед зовнішніх суперечностей виокремлюють:

а) невідповідність між виховними впливами школи і сім’ї.
Нерідко батьки не дотримуються вимог, які висуває до їхніх дітей школа,
внаслідок чого порушується єдність вимог, що негативно позначається на
вихованні школярів;

б) зіткнення організованого виховного впливу школи зі
стихійним впливом на школярів зовнішніх обставин. До таких негативних чинників
належать вуличні підліткові групи, низькопробні твори масової культури та ін.
Вирішення цієї суперечності можливе лише за умови формування у школярів
внутрішньої стійкості й уміння протистояти негативним явищам;

в) неоднакове ставлення до учнів учителів, які не завжди
дотримуються принципу єдності вимог, внаслідок чого в учнів формується
ситуативна поведінка, пристосовництво, безпринципність, що негативно
позначаються на виховному процесі взагалі;

Попри тимчасовість зовнішніх суперечностей, вони, однак,
можуть знижувати ефективність виховного процесу. Тому їх виявлення й усунення
повинні перебувати завжди в центрі уваги педагогів.

Сутність та
основні класифікації методів виховання

Виховання як цілеспрямований процес формування особистості
здійснюється завдяки реалізації різноманітних виховних методів.

Методи виховання –
способи взаємопов’язаної діяльності вихователів і вихованців, спрямованої на
формування у вихованців поглядів, переконань, навичок і звичок поведінки.

Залежно від виховної ситуації обирають конкретні прийоми
виховання, що є передумовою підвищення ефективності методів виховання.

Прийом виховання – частина, елемент методу виховання,
необхідний для ефективнішого застосування методу в конкретній ситуації.

У взаємозв’язку з методами і прийомами виховання
відбувається використання засобів виховання.

Засоби виховання – вид суспільної діяльності, який впливає
на особистість у певному напрямі.

До засобів виховання належать праця, мистецтво, засоби
масової інформації, шкільний режим та ін.

Методи виховання поділяють на загальні (застосовують в
усіх напрямах виховання) і часткові (використовують переважно в
одному з них – правовому, економічному, фізичному та ін.).

Методи виховання завжди діють у певній системі, кожен є
структурним елементом цієї системи, забезпечуючи у взаємозв’язку з іншими
ефективність виховного процесу. Вони змінюються, вдосконалюються зі зміною мети
виховання, умов, у яких воно здійснюється, віку дитини та ступеня її
вихованості.

Вибір методу та ефективність його використання залежать
від:

– вікових особливостей школярів та їх життєвого досвіду;

– рівня розвитку дитячого колективу;

– індивідуальних особливостей школярів. На ці особливості
слід зважати не лише в індивідуальній виховній роботі, а й під час групових і
фронтальних виховних заходів;

– ефективності методів виховання, умовою ефективності якої
є врахування психології школяра. Учень реагує на виховний вплив позитивно,
негативно або нейтрально. Це потребує від педагога вміння з’ясувати реакцію
вихованця і відповідно скоригувати його сприймання.

 

 

Характеристика
основних груп методів виховання

За критерієм функціональності розрізняють такі групи
методів виховання: методи формування свідомості; методи формування
суспільної поведінки; методи стимулювання діяльності та поведінки;
методи контролю й аналізу рівня вихованості.

 

Методи
формування свідомості

Ця група методів виховання охоплює методи різнобічного
впливу на свідомість почуття і волю учнів з метою формування у них поглядів і
переконань. До методів формування свідомості належать: словесні методи (роз’яснення, бесіда, лекція, диспут); метод прикладу. За їх допомогою розвивають і доводять до свідомості учнів
сутність норм поведінки, долають помилкові погляди йпереконання, негативні прояви поведінки.

Роз’яснення

За його допомогою вихователі впливають на свідомість учнів,
прищеплюють їм моральні норми і правила поведінки. Особливо ефективні вони під
час засвоєння правил поведінки, режимних вимог школи, правових норм. Такі
роз’яснення підсилюють показом, наочним демонструванням. Метод роз’яснення
часто використовують як прийом виховання під час бесіди, лекції, диспуту.

 

Бесіда

Використовують її для з’ясування, а також цілеспрямованого
формування психологічних особливостей, переконань, інтересів особистості. З
огляду на особливості проведення бесіда може бути фронтальною або індивідуальною.
Щоб фронтальна бесіда дала позитивний результат, педагог повинен обґрунтувати
тему як життєво важливу, а не надуману, так формулювати питання, щоб вони
спонукали до розмови. Учнів слід залучати до оцінювання подій, вчинків, явищ
суспільного життя, формувати у них на цій основі ставлення до навколишньої
дійсності, своїх громадських і моральних обов’язків.

Найскладнішою для вчителя є індивідуальна бесіда, яку
проводять за заздалегідь наміченим планом у спокійній обстановці. Важливо, щоб
психічний стан учня спонукав його до відвертості. З цією метою використовують
переконливі приклади. Водночас вихованець повинен відчути, що педагог прагне
допомогти йому. Якщо йдеться про порушення правил поведінки, бесіду не можна
починати з докорів і винесення рішення про покарання. Спершу з’ясовують причини
і мотиви порушення, відтак визначають міру педагогічного впливу.

 

Лекція

Сутність її полягає в систематичному викладі навчального
матеріалу, будь-якого питання. Вона відкриває для учня можливості живого
спілкування з людиною, ґрунтовно обізнаною з певними питаннями, проблемами,
готовою відповісти на запитання, що можуть його цікавити. Успіх лекції залежить
від особистих якостей лектора, який повинен мати належну теоретичну підготовку,
добре знати матеріал, володіти прийомами донесення його до слухачів.

Диспут

Як метод формування свідомості особистості він передбачає
вільний, жвавий обмін думками, колективне обговорення питань, що хвилюють
учнів. Особливо ефективний він у роботі зі старшокласниками. Під час диспуту
учні обстоюють власну позицію, переконуються в правильності чи помилковості
своїх поглядів, виявляють свою ерудицію, культуру, темперамент, розвивають логічнемислення, вміння аналізувати, узагальнювати, робити висновки.

Метод прикладу

Як самостійний метод виховання і як прийом при застосуванні
інших методів приклад є взірцем для наслідування, активно впливаючи на
свідомість і поведінку школяра. Прикладом для виховання можуть бути педагоги,
батьки, рідні й близькі люди, однокласники, історичні герої, літературні
персонажі, діячі науки і культури, відомі політики, підприємці. Наслідування
пропонованого взірця відбувається у три етапи: на першому – на основі сприймання
конкретного прикладу виникає суб’єктивний образ взірця, бажання наслідувати
його; на другому – діє зв’язок між взірцем для наслідування і поведінкою
вихованця; на третьому – здійснюється синтез наслідувальних та самостійних дій
і вчинків.