Відповідальність за порушення аграрного законодавства

Розділ 10. Відповідальність за порушення аграрного
законодавства

§ 1. Поняття відповідальності за порушення
аграрного законодавства

Під юридичною відповідальністю розуміється
державний при­мус до виконання вимог, передбачених законодавством, охоронне правовідношення,
в якому порушник зобов’язаний відповідати за свої винні вчинки. Найчастіше вона
настає через негативні наслід­ки вчинених правопорушень. В аграрному праві
відповідальність являє собою комплексний правовий інститут, який охоплює сукуп­ність
юридичних норм, що закріплюють види, засоби й порядок застосування заходів за порушення
в сільськогосподарському ви­робництві. Види й засоби відповідальності
порушників норм аграр­ного законодавства склалися в традиційних галузях права.
Вони мають міжгалузеву або загальноправову сферу дії, тому їх активно
застосовують з метою охорони правопорядку в аграрному секторі економіки.

Об’єктом відповідальності є винне порушення
юридичних при­писів, що регулюють здійснення виробничо-господарської й іншої
діяльності сільськогосподарських підприємств та їхніх об’єднань. Визначаючи
види й заходи відповідальності, законодавство бере до уваги специфіку
функціонування сільськогосподарського вироб­ництва, умови життя й побуту
працівників села.

Результати виробничо-господарської діяльності
сільськогоспо­дарських товаровиробників багато в чому залежать від правильно­го
врахування кліматичних, погодних, природних та біологічних факторів,
раціонального використання природних ресурсів, їх за­ощадження й забезпечення
відтворення. Вплив зазначених факто­рів на результати та обсяг виробництва
сільськогосподарських продуктів важливо мати на увазі під час визначення
характеру пра­вопорушення, встановленні ступеня вини працівника сільського господарства
в правопорушенні, визначенні розмірів збитків, за­подіяних
сільськогосподарському підприємству, з’ясування кон­кретних умов, за яких
вчинено правопорушення. Наприклад, на працівника сільськогосподарського
підприємства, як і будь-якого іншого, не можна покладати відповідальність за
збитки, які мо­жуть бути віднесені до категорії нормального виробничо-господар­ського
ризику. За ст. 130 КЗпП, на працівника не можна поклада­ти відповідальність
також за не одержані підприємством доходи і за шкоду, заподіяну працівником,
який діяв у стані крайньої не­обхідності.

Органи сільськогосподарських підприємств не
мають права са­мостійно визначати заходи юридичної відповідальності, але в уста­новленому
законом порядку застосовують їх як засіб зміцнення за­конності в сільському
господарстві.

Найчастіше порушення в сільськогосподарському
виробництві виникають внаслідок порушення передбачених заборон. У чинно­му
законодавстві встановлено такі види юридичної відповідальнос­ті за вчинені
правопорушення: дисциплінарна, матеріальна, майно­ва, адміністративна,
кримінальна. Ця класифікація характеризує в основному юридичний метод, заходи і
процесуальний порядок дії на порушників законодавства. Можна погодитися з
думкою деяких учених, що вона, незважаючи на свою поширеність, не має під со­бою
наукової основи, тому що побудована із врахуванням різнорід­них ознак:
міжгалузевих, галузевих та внутрішньогалузевих.

У літературі зустрічаються пропозиції про
поділ відповідальнос­ті на економічну, еколого-правову, земельно-правову та
інші види (В. В. Петров, Б. В. Єрофєєв, Є. П. Губін). Слушною є думка, що кожній
галузі права має відповідати притаманна їй юридична від­повідальність. Але це
навряд чи можливо. Адже в більшості галузей права, як правило, відсутні
властиві тільки одній із них санкції або заходи впливу на правопорушника. Ці
заходи і санкції мають уні­фікований характер (штраф, відшкодування шкоди) і
застосову­ються як в одній, так і в інших галузях права.

Види юридичної відповідальності можна
розглядати не тільки за галузевою ознакою. З неправомірних діянь, що суперечать
нормам аграрного законодавства, найбільш важливими і характерними є: екологічні
правопорушення (порушення приписів про поліпшення сільськогосподарських земель,
охорону ґрунтів та інших природних ресурсів, що використовуються в сільському
господарстві); пору­шення організаційних основ і правил ведення
сільськогосподар­ського виробництва (недодержання правил внутрішнього розпо­рядку,
ветеринарних правил обслуговування тварин, правил і норм техніки безпеки та
виробничої санітарії, охорони здоров’я праців­ників сільськогосподарських
підприємств); заподіяння збитків майну сільськогосподарських підприємств.

За суб’єктами відповідальності можна
розрізняти індивідуальну й колективну відповідальність, за органами
застосування — судову й адміністративну. Суб’єктами відповідальності за
порушення аг­рарного законодавства є: громадяни, що ведуть фермерське госпо­дарство,
власники особистих селянських господарств, інші праців­ники
сільськогосподарського виробництва, а також сільськогоспо­дарські організації
(підприємства, кооперативи, товариства тощо), основним видом діяльності яких є
виробництво і реалізація сіль­ськогосподарської продукції.

Правопорушення, що їх вчиняють ці суб’єкти, є
неоднорідни­ми. Одні з них мають яскраво виражений аграрно-правовий, інші складніший характер, зокрема можуть бути
одночасно порушенням правопорядку, передбаченого нормами різних галузей права.
Отже, зміцнення правопорядку в сільськогосподарському виробництві (господарське
використання земельних ділянок, захист майнових та інших прав
сільськогосподарських товаровиробників, охорона соціальних прав сільських
мешканців) забезпечується не тільки нормами аграрного законодавства, але й
заходами, що містяться в нормах цивільного, трудового, фінансового,
адміністративного, кримінального законодавства. Втім, застосування відповідних
захо­дів та санкцій відбувається за вчинення аграрних правопорушень, тобто
проступків, що порушують вимоги аграрного законодавства, яке бере до уваги
особливості розвитку агропромислового ком­плексу взагалі й сільського
господарства зокрема. Врахування цих особливостей додає заходам кримінальної,
адміністративної, май­нової, матеріальної та іншим видам відповідальності
аграрного ас­пекту, що спричиняє втрату ними свого галузевого характеру та зу­мовлює
набуття міжгалузевого, загальноправового значення.

§ 2. Дисциплінарна відповідальність осіб, зайнятих
у сільськогосподарському виробництві

Дисциплінарна відповідальність членів
сільськогосподарських організацій і осіб, що працюють за трудовими договорами,
уста-ноапена чинним законодавством про працю й аграрним законо­давством за ті
або інші порушення організації праці, правил внут­рішнього розпорядку й
безпечної роботи. За порушення трудової дисципліни в ст. 147 КЗпП заходами
дисциплінарного стягнення визначено догану та звільнення.

Накладаючи дисциплінарні стягнення, потрібне
зважати на тяжкість вчиненого проступку, обставини, за яких його вчинено, оцінку
попередньої роботи та поведінки працівника. Щоб наклас­ти стягнення, треба
витребувати пояснення від порушника трудо­вої дисципліни. Дисциплінарне
стягнення накладається безпосе­редньо за виявленням проступку, але не пізніше
одного місяця з дня виявлення, не враховуючи часу хвороби працівника або пере­бування
його у відпустці. Стягнення не може бути накладене піз­ніше 6 місяців із дня
вчинення проступку. За кожне порушення трудової дисципліни може бути накладене
одне дисциплінарне стягнення. Воно може бути оскаржене в установленому порядку.
Такими є загальні правила накладання дисциплінарних стягнень за порушення
трудової дисципліни, передбачені КЗпП, що застосову­ються однаково в різних
галузях економіки і для всіх, хто працює за трудовими договорами, в тому числі
й в сільськогосподарських організаціях. Втім, існують і певні особливості
дисциплінарної від­повідальності працівників сільськогосподарських підприємств.

Наприклад, у фермерському господарстві трудова
діяльність здійснюється на основі саморегулювання. У Законі від 19 червня 2003
р. “Про фермерське господарство” містяться лише принципо­ві положення
про працю в селянському господарстві, а члени цьо­го господарства самостійно
визначають і регламентують свої трудо­ві відносини, розробляючи правила
внутрішнього трудового розпо­рядку свого господарства, в яких можуть визначати
також заходи дисциплінарної відповідальності для порушників. Орієнтиром для цих
господарств можуть слугувати приписи про дисциплінарну від­повідальність, що
діють у державних сільськогосподарських під­приємствах або
сільськогосподарських кооперативах. За принципа­ми саморегулювання здійснюється
трудова діяльність у особистому селянському господарстві відповідно до Закону
від 15 травня 2003 р. “Про особисте селянське господарство”, оскільки
члени особистих селянських господарств належать до категорії зайнятого
населення, якщо робота в цьому господарстві для них є основною. При цьому слід
враховувати, що особисте селянське господарство не користу­ється правами
юридичної особи, а ведення такого господарства не є підприємницькою діяльністю.

У сільськогосподарських кооперативах
дисциплінарні відноси­ни регламентуються насамперед статутними нормами. Член
такого кооперативу зобов’язаний дотримуватися статуту, виконувати свої
обов’язки перед господарством, сумлінно працювати, дотримувати­ся трудової,
виробничої, технологічної, санітарної дисципліни і правил техніки безпеки. У
разі невиконання чи неналежного вико­нання обов’язків, покладених на нього, а
також в інших випадках, встановлених статутом кооперативу й законом, відповідно
до ч. 2 ст. 166 ЦК, член виробничого кооперативу може бути виключений із
кооперативу за рішенням загальних зборів. Цим правилом охоп­люються випадки
порушення дисципліни, статуту кооперативу, правил внутрішнього розпорядку тощо.
Виключення з кооперати­ву, за загальним правилом, провадиться після
застосування до по­рушників інших заходів стягнення.

Особи, що працюють у фермерських
господарствах, сільсько­господарських кооперативах, інших сільськогосподарських
об’єд­наннях за трудовими договорами, притягуються до дисциплінарної
відповідальності за правилами КЗпП, які поширюється на всіх пра­цівників. Спори
про підстави та законність застосування заходів дисциплінарної відповідальності
в сільськогосподарських організа­ціях вирішуються в порядку, встановленому
законодавством для вирішення трудових спорів.

§ 3. Матеріальна відповідальність працівників
сільськогосподарських підприємств

Матеріальна відповідальність працівника за
шкоду, заподіяну ним підприємству, установі, організації при виконанні ним трудових обов’язків, є самостійним видом
юридичної відповідаль­ності, що регулюється нормами трудового законодавства й
інши­ми нормативними актами. Підставами її застосування є шкода, заподіяна
винним суб’єктом, який зобов’язаний компенсувати її в розмірах, установлених
законодавством. Суб’єктами матеріаль­ної відповідальності є особи, що
перебувають в трудових або членських відносинах з потерпілою стороною,
господарством, ро­ботодавцем.

Матеріальна відповідальність осіб, що працюють
в аграрному секторі економіки, визначається різними законами й іншими нор­мативно-правовими
актами. Так, за Законом України “Про фер­мерське господарство”,
трудові відносини у фермерському госпо­дарстві визначаються і регулюються
членами господарства. Поря­док відшкодування шкоди, заподіяної їхніми діями
своєму госпо­дарству, Закон не містить.

Особи, що працюють у сільськогосподарських
комерційних і некомерційних організаціях (підприємствах) і фермерських госпо­дарствах
за трудовим договором, відповідають за заподіяну шкоду згідно з чинним
законодавства про працю. У ст. 130 КЗпП заува­жується, що матеріальна
відповідальність за шкоду, заподіяну пра­цівником підприємству, установі,
організації при виконанні трудо­вих обов’язків, покладається на працівника за
умови, якщо шкода заподіяна з його вини.

Матеріальна відповідальність, передбачена
трудовим законо­давством, як правило, обмежена певною частиною заробітку пра­цівника,
тоді як майнова відповідальність, регульована нормами цивільного права,
звичайно покладається на відповідну особу в повному обсязі, включаючи упущену
вигоду. Крім того, у ст. ст. 130, 131 КЗпП зазначається, що у визначенні шкоди,
заподіяної праців­ником під час виконання ним своїх трудових обов’язків,
врахову­ється тільки прямий дійсний збиток, а не неотримані доходи. Неп­рипустимим
є покладання на працівника відповідальності за таку шкоду, яку можна віднести
до категорії нормального виробничо-господарського ризику. При цьому на
адміністрацію підприємства покладається обов’язок створити працівникам умови,
необхідні для нормальної роботи і забезпечення повної схоронності довіреного їм
майна.

Працівник, котрий заподіяв шкоду підприємству,
установі, ор­ганізації, може добровільно відшкодувати її цілком або частково.
За згодою адміністрації він має право передати для відшкодування збитків
рівноцінне майно або виправити пошкодження. Зазначена матеріальна
відповідальність є основною або обмеженою.

В аграрному праві існує також повна й
підвищена матеріальна відповідальність, що застосовується у випадках,
передбачених у законі. Випадки повного відшкодування шкоди передбачені ст. 134
КЗпП: коли між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно
до ст. 135-1 КЗпП укладено письмовий договір про взяття на себе працівником
повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших
ціннос­тей, переданих йому на зберігання або для інших цілей; майно та інші
цінності були одержані працівником під звіт за разовою до­віреністю або за
іншими разовими документами; шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки
діянь, переслідуваних у кри­мінальному порядку; шкоду завдано працівником, який
був у нет­верезому стані; шкоду завдано недостачею, умисним знищенням або
умисним зіпсуттям матеріалів, напівфабрикатів, виробів (про­дукції), в тому
числі під час їх виготовлення, а також інструмен­тів, вимірювальних приладів,
спеціального одягу та інших пред­метів, виданих працівникові підприємством,
установою, організа­цією в користування; відповідно до законодавства на
працівника покладено повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподія­ну
підприємству, установі, організації під час виконання трудових обов’язків;
шкоди завдано не під час виконання трудових обов’яз­ків; службова особа винна в
незаконному звільненні або переве­денні працівника на іншу роботу; керівник
підприємства, устано­ви, організації всіх форм власності винний у несвоєчасній
випла­ті заробітної плати понад один місяць, що призвело до виплати компенсацій
за порушення строків її виплати, і за умови, що Дер­жавний бюджет України та
місцеві бюджети, юридичні особи дер­жавної форми власності не мають
заборгованості перед цим під­приємством.

Повну матеріальну відповідальність працівників
сільського гос­подарства встановлено затвердженим постановою Кабінету Мініс­трів
України від 22 січня 1996 р. № 116 Порядком визначення роз­міру збитків від
розкрадання, нестачі, знищення (псування) мате­ріальних цінностей. Згідно з п.
5 зазначеної постанови, в разі роз­крадання або загибелі тварин сума збитків
визначається за закупі­вельними цінами, що склалися на момент відшкодування
збитків, із застосуванням коефіцієнта 1,5, тобто в півторакратному розмірі заподіяної
шкоди.

Визначаючи розмір шкоди, суд, відповідно до п.
15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1992 р. № 14
“Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної
підприємствам, установам, організаціям їх працівниками”, має ви­ходити з
цін на матеріальні цінності, що діють у даній місцевості на час вирішення
справи, і застосовувати встановлені нормативно-правовими актами для даних
випадків кратність, коефіцієнти, ін­декси, податок на додану вартість, акцизний
збір тощо.

Органами управління в господарствах може бути
дозволено осо­бам, винним у загибелі коней, великої рогатої худоби, свиней, овець
і кіз, відшкодувати заподіяні збитки здачею підприємству рівноцінних тварин, а
також списати з працівників заборгованість за поданими позовами, якщо вони
повернули худобу або виплати­ли її вартість.