Контрактація та інші окремі договори щодо реалізації сільськогосподарської продукції

§ 3. Контрактація та інші окремі договори щодо реалізації сільськогосподарської продукції

Формування державній ресурсів
сільськогосподарської продук­ції, забезпечення населення продовольством, а
переробних підпри­ємств — сировиною значною мірою залежать від чітко
налагодженої системи договірних відносин із закупівель цієї продукції у
сільсько­господарських товаровиробників. Оскільки, як вважає В. В. Луць, біржова
торгівля сільгосппродукцією не досягла належного рівня, закупівлі цієї
продукції заготівельниками та іншими організаціями безпосередньо у її
виробників здійснюються переважно за догово­рами контрактації.

Контрактація. Ці договори є традиційною формою закупівлі сільськогосподарської
продукції ще з часів радянського права.

У попередньому законодавстві договір
контрактації регулювали положення гл. 24 ЦК 1963 р. та нормативно-правові акти,
прийня­ті відповідно до нього.

2004 р. відбулися зміни в системі
нормативно-правових актів, у тому числі з питань регулювання розглядуваних
відносин. Так, з 1 січня 2004 р. набрали чинності ЦК та ГК. Обидва кодекси міс­тять
положення про регулювання відносин із закупівлі сільськогос­подарської
продукції на умовах договору контрактації.

За ЦК, договір контрактації є різновидом
купівлі-продажу. По­ложення про цей вид договірного зобов’язання міститься в
гл. 54 ЦК. На ці відносини, відповідно, поширюється дія параграфу 1 гл. 54 ЦК —
“Загальні положення про купівлю-продаж”. Параг­раф 4 гл. 54,
безпосередньо присвячений договору контрактації сільськогосподарської
продукції, містить одну статтю — ст. 713, в якій визначається поняття цього
договору, і зауважується, що до згаданого договору застосовуються загальні
положення про купів­лю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено
договором та законом. За ч. 1 ст. 713, ЦК договір контрактації
сільськогосподарської продукції визначається як та­кий, за яким виробник
сільськогосподарської продукції зо­бов’язується виробити визначену ним
сільськогосподарську про­дукцію і передати її у власність заготівельникові
(контрактанту) або визначеному ним одержувачеві, а заготівельник зобов’язуєть­ся
прийняти цю продукцію та оплатити її за встановленими ціна­ми відповідно до
умов договору.

У ч. З ст. 713 ЦК передбачено можливість
визначення законом особливостей укладення та виконання договорів контрактації.
Це положення дає можливість визначити співвідношення положень ЦК і ГК щодо
регулювання відношень із договору контрактації: з одного боку, положення ГК
(ст. ст. 272-274) є спеціальними сто­совно положень ст. 713 ЦК; тому вони мають
переважне значення в регулюванні відносин із закупівлі сільськогосподарської
продук­ції за договором контрактації. З іншого, якщо спеціальним зако­ном
окремі питання не врегульовано, мають застосовуватися поло­ження ЦК: загальні —
про купівлю-продаж, про договір поставки, якщо вони відповідають природі
відносин, які існують між сторо­нами відповідно до конкретного договору, та
іншим спеціальним законом не встановлені окремі правила про регулювання того
або іншого питання. З огляду на це, положеннями ст. 272 ГК обмежу­ються
можливості застосування договору контрактації лише випад­ками державної
закупівлі сільськогосподарської продукції, яка здійснюється за договорами
контрактації, що укладаються на осно­ві державних замовлень на поставку державі
сільськогосподарської продукції.

Договір контрактації належить до тих
договорів, що опосеред­ковують перехід права власності (право повного
господарського ві­дання) від виробника сільськогосподарської продукції до
держави в особі заготівельної (закупівельної) організації.

Договір контрактації є оплатним, взаємним,
консенсуальним. Згідно з ним виробник сільськогосподарської продукції (надалі —
виробник) зобов’язується передати заготівельному (закупівельно­му) або
переробному підприємству чи організації (надалі — кон­трактанту) вироблену ним
продукцію у строки, кількості, асорти­менті, що передбачені договором, а
контрактант зобов’язується сприяти виробникові у виробництві зазначеної
продукції, прийня­ти і оплатити її. Договір вважається укладеним з моменту
досягнен­ня сторонами домовленості щодо всіх його істотних умов, передба­чених
ч. З ст. 272 ГК.

Сторонами договору контрактації є виробник і
контрактант. Контрактантами є заготівельні (закупівельні) або переробні підпри­ємства
або організації, на які у встановленому порядку покладено функції державної
закупівлі, заготівлі сільськогосподарської про­дукції (міністерства, відомства,
підприємства й організації, яким надано такі повноваження, наприклад, організації
споживчої коо­перації). Виробниками є організації всіх організаційно-правовихформ, що виробляють сільськогосподарську продукцію (колектив­ні,
державні, акціонерні сільськогосподарські підприємства, фермерські та інші
господарства).

Контрактація є самостійним договором, хоча за
предметом і змістом він подібний до договорів поставки і купівлі-продажу, що й
зумовило передбачену ч. З ст. 713 ЦК можливість застосовувати до відносин з
договору контрактації правила договорів поставки та положень про купівлю-продаж.

При цьому слід враховувати, що, згідно з п. 4
ст. 1 Закону Ук­раїни від 22 грудня 1995 р. “Про поставки продукції для
держав­них потреб”, особливості відносин, що виникають у зв’язку з пос­тавками
(закупівлею) для державних потреб сільськогосподар­ської продукції,
продовольства, регулюються окремими актами законодавства України. Тобто при
регулюванні відносин щодо за­купівлі сільськогосподарської продукції для
державних потреб не можуть бути застосовані положення зазначеного Закону. Так,
за­купівля сільськогосподарської продукції і продовольства для за­гальнодержавних
потреб регулюється Указом Президента України від 18 січня 1996 р. № 62/96
“Про задоволення державних і регі­ональних потреб у сільськогосподарській
продукції на 1996 рік” (див. лист Вищого арбітражного суду України від 22
березня 1996 р. № 01-8/110 “Про Закон України “Про поставки продукції
для державних потреб”).

У разі здійснення закупівель товарів, робіт і
послуг, що цілком або частково відбувається за рахунок державних коштів, за
умови, коли вартість закупівлі товару (товарів), послуги (послуг) дорівнює або
перевищує суму, еквівалентну 2 тис. євро, а робіт — 100 тис. євро, то до таких
відносин застосовується Закон України від 22 лю­того 2000 р. “Про
закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти”. При цьому,
відповідно до ч. 4 ст. 6 цього Закону, у разі, якщо предметом закупівлі є
сільськогосподарська продукція чи продукти харчування вітчизняного виробництва,
брати участь у тендерах можуть виключно вітчизняні сільськогосподарські товаро­виробники
та підприємства харчової або переробної промисловос­ті. Відповідно до ч. З ст.
14 Закону України “Про закупівлю това­рів, робіт і послуг за державні
кошти” замовник не має права діли­ти закупівлю на частини з метою уникнути
застосування процедур, передбачених цим Законом, з урахуванням ч. 1 зазначеної
статті, яка визначає основною процедурою закупівлі відкриті торги. Тоб­то
замовник зобов’язаний здійснювати закупівлю, враховуючи не­обхідність
раціонального й економічного витрачання бюджетних коштів, забезпечення
максимальної конкуренції та прозорості під час здійснення закупівлі.

Специфіка договору контрактації полягає в
тому, що 1) він є за­мовленням держави сільськогосподарському виробнику на
відпо­відну продукцію; 2) його предметом може бути лише сільгосппро­дукція, що,
як правило, на момент укладання договору ще не існує в натурі; 3) однією зі
сторін договору є безпосередньо виробник продукції;. 4) на контрактанта
покладаються певні обов’язки щодо сприяння виробнику (так договір контрактації
певною мірою опо­середковує відносини щодо виробництва продукції).

Предметом договору контрактації є продукція,
одержувана внаслідок сільськогосподарського виробництва; продукцією є речі,
визначені родовими ознаками, як у сирому вигляді, так і ті, що заз­нали
первинної обробки. Продукція, передана в рахунок виконан­ня договору
контрактації, має бути виготовлена в господарстві ви­робника.

При цьому, за загальним правилом, реалізація
сільськогоспо­дарськими виробниками отриманої ними продукції здійснюється на
принципах вільного вибору форм, способів, видів і місця реалі­зації, за цінами,
встановлюваними угодою сторін, а реалізація про­дукції в рахунок державного
контракту чи замовлення — за ціна­ми, встановленими умовами договорів з
урахуванням показників нормативних актів.

Істотні умови договору контрактації
сільськогосподарської продукції, як
було зазначено, передбачені ч. З ст. 272 ГК. Договір вважається укладеним з
моменту досягнення домовленості зі всіх обов’язкових (істотних) умов зазначеної
статті, але це не є перешкодою для сторін, для того щоб у договорі були
визначені й інші умови.

Вид продукції (асортимент), номер державного
стандарту або технічних умов, гранично допустимий вміст у продукції шкідливих речовин
є істотними умовами відповідно до абзацу другого части­ни 3 ст. 272 ГК.

Якість (сортність) сільськогосподарської продукції, що переда­ється
виробником, має відповідати стандартам, технічним умовам, правилам
ветеринарного й санітарного нагляду. Недоброякісність (невідповідність її
обумовленій сортності) переданої продукції є підставою для відмови контрактанта
цілком або частково від такої продукції, або для вимоги щодо відповідного
зменшення ціни про­дукції відповідно до ст. 708 ЦК, тобто для прийняття її за
дійсною ціною, котра відповідає якості цієї продукції.

Кількість і асортимент сільськогосподарської продукції, що підлягає
закупівлі, визначається в договорах відповідно до держав­ного контракту, а у
разі його відсутності — за домовленістю сторін.

Умови доставки: за договором контрактації, за загальним прави­лом,
вивезення, експедирування й розвантаження продукції прова­дяться контрактантом
або за його рахунок. Але на практиці кон­трактант найчастіше не здійснює
вивезення продукції від виробни­ка власними силами. Сторони в договорах
встановлюють один із наведених далі порядків вивезення (або використовують їх у
сукуп­ності стосовно окремих обсягів закуповуваної продукції): 1) кон­трактант
приймає продукцію безпосередньо у виробника; 2) контрактант приймає продукцію
на своїх приймальних пунктах; 3) ви­робник безпосередньо доставляє продукцію
третім особам за вка­зівкою контрактанта. Окремо в договорі має бути зазначена
кіль­кість продукції, яку контрактант приймає безпосередньо у вироб­ника. Ця
умова є істотною для договору.

У договорі контрактації зазначаються ціна за
одиницю виміру продукції, загальна сума договору. Відповідно до змісту ст. 632
ЦК, зміна ціни після укладення договору дозволяється лише у випадках і на
умовах, встановлених договором або законом. Ціна на сіль­ськогосподарську
продукцію, що поставляється, не може змінюва­тися угодою сторін, якщо договір
укладено на підставі державного контракту, яким передбачена ціна. Вступаючи в
такі договірні від­носини виробник погоджується з умовами держконтракту. На про­дукцію,
що закуповується не в рахунок держконтракту чи понад нього, сторони можуть
установити інші ціни своєю угодою.

Строки виконання договору встановлюються з
урахуванням особливостей виробництва і способу одержання (збирання, зберіган­ня,
дозрівання) певного виду сільськогосподарської продукції з ура­хуванням
місцевих умов заготівель. Стосовно окремих видів сіль­ськогосподарської
продукції, зокрема продуктів рослинництва, за­гальні строки можуть змінюватися
й уточнюватися з урахуванням кліматичних умов даного року збирання врожаю.
Невід’ємною час­тиною договору є погоджені сторонами графіки доставки, що кон­кретизують
терміни здачі продукції, оскільки на практиці для цього договору характерною є
тривалість відносин між сторонами. Істот­ними для цього договору є строки
здавання-приймання продукції, хоча незазначення інших строків може ускладнити
виконання його.

Контрактант зобов’язаний прийняти доставлену
продукцію на своєму приймальному пункті або у виробника в обумовлений тер­мін,
не допускаючи простою транспортних засобів виробника.

Для договору контрактації характерно також те,
що він передба­чає обов’язок контрактанта надавати виробнику певну допомогу в організації
виробництва і здачі продукції, в забезпеченні господарс­тва тарою і
пакувальними матеріалами, у видачі промислових чи продовольчих
товарів або комбікормів у порядку зустрічного прода­жу (що не передбачено
законодавством про поставку). Це випливає з поняття договору контрактації та
визначення обов’язків контрак­танта щодо надання допомоги в організації
виробництва сільсько­господарської продукції та її транспортування на
приймальні пун­кти і підприємства як істотної умови договорів контрактації.

Контрактант зобов’язаний вчасно і цілком
розрахуватися за от­риману продукцію. В іншому разі відповідно до ст. 4 Указу
Прези­дента України від 16 березня 1995 р. № 227/95 “Про заходи щодо
нормалізації платіжної дисципліни в народному господарстві Укра­їни”
підприємства оптової та роздрібної торгівлі незалежно від форм власності сплачують
пеню у розмірі 1,5% від суми платежу на користь товаровиробника
сільськогосподарської продукції та про­довольства за кожен банківський день
прострочення платежу, як­що більший розмір пені не обумовлено угодою сторін.

Для договорів контрактації встановлено
обов’язковий авансо­вий порядок оплати отриманої продукції. Сторони зобов’язані
виз­начити в договорі розмір такого авансу і терміни його виплати. Так, для
закупівель сільськогосподарської продукції за держкон­трактом встановлено
обов’язковий порядок авансового платежу в розмірі 50% вартості законтрактованої
продукції.

Для договору контрактації є обов’язковими
положення про від­повідальність сторін, а також вимога реального виконання зо­бов’язань.
За невиконання або неналежне виконання сторонами своїх зобов’язань за договором
настає відповідальність у вигляді неустойки і/чи відшкодування збитків.
Відповідальність сторін за порушення договору грунтується на принципі вини.
Виробник звільняється від відповідальності за невиконання зобов’язань, як­що вони
не були виконані внаслідок стихійного лиха, інших нес­приятливих умов або з
вини контрактанта. Доказами настання цих подій можуть слугувати висновки
державної інспекції якості та сер­тифікації сільськогосподарської продукції,
ветеринарного нагляду, метеослужби, акти страхових організацій тощо.

Міна. З
моменту посилення кризових явищ в економіці почали поширюватися бартерні
(товарообмінні) операції. Відповідно до ст. 715 ЦК за договором міни (бартеру)
кожна зі сторін зобов’язу­ється передати другій стороні у власність один товар
в обмін на ін­ший. Отже, згідно з положеннями ЦК скасовано відмінності між категоріями
“міна” та “бартер”, з огляду на те, що вони застосову­ються
як синоніми. Свого часу застосування цих договорів у сіль­ському господарстві
відіграло певну позитивну роль: давало змогу діяти за умов великої інфляції.
Нині уряд намагається скоротити обсяг товарообмінних операцій через те, що вони
позбавляють то­варовиробників обігових коштів.

Біржові договори щодо реалізації
сільськогосподарської продукції. Особливе
місце в системі реалізації сільськогосподарської продук­ції український
законодавець відводить біржовим договорам, роз­виток яких покладається на
спеціалізовані аграрні біржі. Створен­ня системи спеціалізованих аграрних бірж
започатковано Указом Президента України від 18 січня 1995 р. № 63/95 “Про
заходи що­до реформування аграрних відносин”. У ньому було передбачено
організацію й проведення на Українській міжбанківській валютній біржі торгів
ф’ючерсними та форвардними контрактами під заку­півлю сільськогосподарської продукції
та продуктів її переробки із залученням до цього комерційних банків, як
агентів-брокерів, з по­дальшим проведенням таких торгів на спеціалізованих
товарних біржах.

Постановою Кабінету Міністрів України від 17
листопада 1995 р. № 916 схвалено Концепцію організації біржового сільськогоспо­дарського
ринку. У п. 1 якої проголошено перехід від державно-ре­гульованої системи
розподілу сільськогосподарської продукції та сировини і фіксованих
закупівельних цін до ринкової системи пе­реміщення товару від виробника до
споживача, формування цін на основі попиту й пропозиції, що об’єктивно стимулює
створення різноманітних ринкових структур, таких як ринок сировини і про­довольства,
оптові, роздрібні, спеціалізовані й регіональні ринки.

Зростання ролі біржової торгівлі, що відбулося
останніми рока­ми в Україні, також зумовлене тим, що держава вважає цих учас­ників
обороту сільськогосподарської продукції необхідним елемен­том механізму
експорту зерна з України. Зокрема відповідно до підпункту “б” п. 1
Указу Президента України від 29 червня 2000 р. № 832/2000 “Про невідкладні
заходи щодо стимулювання вироб­ництва та розвитку ринку зерна” вжито
заходів щодо запроваджен­ня порядку, за яким експорт зерна здійснюється лише за
експортними контрактами, укладеними та зареєстрованими на акредито­ваних для
таких операцій біржах.

Основними інструментами фондового ринку є
форвардний та ф’ючерсний контракти, які є деривативами. Відповідно до п. 1.5 Закону
України від 28 грудня 1994 р. “Про оподаткування прибут­ку
підприємств” (в редакції Закону від 22 травня 1997 р.) дериватив — це
стандартний документ, що засвідчує право та/або зо­бов’язання придбати або
продати цінні папери, матеріальні або не­матеріальні активи, а також кошти на
визначених ним умовах у майбутньому. Згідно з підпунктом 1.5.1 зазначеного
Закону, фор­вардний контракт — це стандартний документ, який засвідчує зо­бов’язання
особи придбати (продати) цінні папери, товари або кошти у визначений час та на
визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін такого продажу під час
укладення цього контракту. Слід зазначити, що будь-яка сторона форвардного
контракту має право відмовитися від його виконання виключно за наявності зго­ди
іншої або у випадках, визначених цивільним законодавством. Ф’ючерсний контракт
засвідчує зобов’язання придбати (продати) цінні папери, товари або кошти у
визначений час та на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін на момент
виконання зо­бов’язань сторонами контракту.

§ 4. Особливості аграрно-правового регулювання ринку зерна та заставних закупівель сільськогосподарської продукції

Кризові явища на ринку зерна в Україні
спонукали законодав­ця вишукувати механізм стимулювання сільського
товаровиробни­ка до збільшення обсягів виробництва, з одного боку, а з іншого —
створити механізм забезпечення стабільності та державної підтрим­ки цієї галузі
національної економіки.

Отже, заставні закупівлі сільськогосподарської
продукції є но­вим інструментом, який є характерним саме для аграрного зако­нодавства,
оскільки найбільш повно враховує та встановлює ба­ланс між індивідуальними
інтересами та інтересами суспільства в цілому.

Сутність заставних закупівель полягає ось у
чому. Згідно з ч. З ст. 52 Закону України від 4 липня 2002 р. “Про зерно
та ринок зер­на в Україні”, до 31 березня відповідного поточного року у
поряд­ку, визначеному Кабінетом Міністрів України, затверджуються зас­тавні
ціни на зерно, тобто на зерно майбутнього врожаю. Заставна ціна зерна (ціна
підтримки) — це гарантована державою ціна зерна, яка відшкодовує середньогалузеві
нормативні витрати та забезпечує мінімальний прибуток, достатній для
відтворення виробництва.

Після затвердження заставних цін на зерно
врожаю певного ро­ку відповідно до ст. 61 цього Закону Державний агент із
забезпе­чення заставних закупок зерна, яким призначено розпорядженням Кабінету
Міністрів України від 21 червня 2003 р №374-р. ДАК “Хліб України”, та
уповноважені із забезпечення заставних закупок зерна до 1 липня поточного року
повідомляють у засобах масової інформації чи спеціальних виданнях про обсяги
закупівель застав­ного зерна та заставні ціни. Сільськогосподарські
товаровиробни­ки, які виявили бажання укласти договір заставних закупок зерна, направляють
відповідну заявку Державному агенту із забезпечення заставних закупок зерна або
уповноваженому із забезпечення зас­тавних закупок зерна. Державний агент із
забезпечення заставних закупок зерна або уповноважений із забезпечення
заставних заку­пок зерна протягом 5 днів після отримання заявки повідомляє сіль­ськогосподарського
товаровиробника про її прийняття або відхи­лення. У повідомленні про прийняття
заявки Державний агент із забезпечення заставних закупок зерна або
уповноважений із забез­печення заставних закупок зерна вказує також
місцезнаходження зернового складу, до якого сільськогосподарський
товаровиробник повинен доставити зерно за свій рахунок.

За ст. 47 зазначеного Закону,
сільськогосподарські товаровироб­ники, здійснюючи заставні закупки зерна на
підставі укладених до­говорів заставних закупок зерна, передають зерно зерновим
скла­дам, які приймають його на зберігання згідно з укладеними дого­ворами з
Державним агентом із забезпечення заставних закупок зерна або уповноваженим із
забезпечення заставних закупок зерна, а останні протягом 3 банківських днів
перераховують сільськогос­подарським товаровиробникам плату за нього в повному
обсязі за заставною ціною. Зберігання заставного зерна є строковим. Пере­біг
строку зберігання заставного зерна у зернових складах почина­ється з приймання
цього зерна на зберігання після 1 липня поточ­ного року, але не може тривати
довше, ніж до 1 березня наступно­го року. Протягом цього строку
сільськогосподарські товаровироб­ники мають право витребувати заставне зерно у
порядку, передба­ченому цим Законом.

Сільськогосподарські товаровиробники, згідно
зі ст. 56 Закону України “Про зерно та ринок зерна в Україні”, мають
право роз­поряджатися заставним зерном лише після повернення отриманих за
заставною ціною коштів та відшкодування зерновим складам витрат за зберігання
зерна за час його фактичного зберігання. Як­що до закінчення терміну дії
договору заставних закупок зерна сільськогосподарський товаровиробник не
витребував заставне зер­но для подальшого продажу, воно переходить у власність
держави, а видані складські документи втрачають чинність. Витрати зерно­вих
складів за зберігання такого зерна відшкодовуються за рахунок коштів державного
бюджету.

Як бачимо, держава в особі Кабінету Міністрів
України, вста­новлюючи мінімально гарантовані ціни на зерно, які є складовою
політики ціноутворення в Україні й спрямовується на підтримку виробництва
зерна, забезпечує сільськогосподарському товарови­робнику мінімальний дохід від
його діяльності задля забезпечення відшкодування ним середньогалузевих витрат
на виробництво та забезпечення мінімального прибутку, достатнього для
відтворення виробництва.

За обраною концепцією, створений механізм не
повинен позба­вити сільськогосподарських товаровиробників свободи у виборі
партнерів для реалізації власної продукції, тому що до закінчення терміну дії
договору за ними зберігається право витребувати здане у зерновий склад зерно,
попередньо повернувши Державному аген­ту із забезпечення заставних закупок
зерна або уповноваженому із забезпечення заставних закупок зерна отримані ним
кошти при заставі зерна та відшкодувавши витрати зерновому складу за збері­гання
такого зерна відповідно до умов ст. 58 зазначеного закону.

З моменту введення в дію Закону України
“Про зерно та ринок зерна в Україні” Кабінет Міністрів України
застосовував різні спо­соби визначення заставних цін. Так, 2002 р. заставні
ціни на зерно базисних кондицій визначалися на рівні 50% середньозваженої ці­ни,
яка складеться на біржовому аграрному ринку на момент укла

дення угоди про заставну закупівлю зерна (
див.: постанова від 29 квітня 2002 р. № 590 “Про визначення заставних цін
та фінансове забезпечення заставних закупівель зерна”). На період з 1
липня 2003 р. до 1 березня 2004 р. рівень заставних цін однієї тонни зер­на
базисних кондицій був визначений Кабінетом Міністрів Украї­ни встановленням
твердих цін для різних найменувань зернових культур, їх класу або групи ( див.:
постанова від 3 липня 2003 р. № 1030 “Про встановлення рівня заставних цін
на зерно”).

Міністерством аграрної політики України видано
наказ від 11 червня 2002 р. № 156 “Про затвердження Примірної форми дого­вору
про заставну закупівлю зерна в сільськогосподарських товаро­виробників”,
яким затверджено відповідну примірну форму дого­вору. Ця форма договору має
застосовуватися з урахуванням поло­жень ст. 60 Закону України “Про зерно
та ринок зерна в Україні”, якою визначено істотні умови договору заставних
закупок зерна. Такими є: найменування заставного зерна; термін договору застав­них
закупок зерна; ціна на заставне зерно; кількість заставного зер­на; ціна
зберігання; відповідальність сторін; страхування ризиків випадкової загибелі та
пошкодження заставного зерна. Згідно зі ст. 638 ЦК такий договір вважається
укладеним і, відповідно, має пев­ні правові наслідки, якщо сторони в належній
формі досягли зго­ди з усіх істотних умов такого договору.

Застосування заставних закупівель
сільськогосподарської про­дукції є можливим також щодо інших видів продукції.
Слід згада­ти, що вперше заставні закупівлі зерна згадуються в Указі Прези­дента
України “Про невідкладні заходи щодо стимулювання вироб­ництва та розвитку
ринку зерна”, яким передбачено подолання не­гативних наслідків сезонних і
кон’юнктурних коливань обсягів продажу і цін на зерно і хлібопродукти шляхом
впровадження ме­ханізму заставних закупок зерна, який передбачає закупку зерна
у сільськогосподарських товаровиробників в сезон збирання за зас­тавними цінами
та гарантування їм права наступного продажу цьо­го зерна за ринковими цінами в
разі перевищення заставних цін за умови відшкодування вартості зберігання
такого зерна, а також кредитування заставних закупок зерна, а починаючи з 2001
р. — їх бюджетне фінансування.

Надалі законодавець у ст.3 Закону України від
18 січня 2001 р. “Про стимулювання розвитку сільського господарства на
період 2001-2004 років” як механізм цінової політики і підтримування до­ходів
виробників сільськогосподарської продукції визначає можли­вість спрямовувати на
забезпечення відтворення виробництва сіль­ськогосподарської продукції на основі
запровадження заставних цін (цін підтримки), регулювання доходів через систему державних
дотацій та субсидій. Отже, такий підхід відкриває шлях у майбут­ньому для
ширшого і, бажано, гнучкішого застосування такого ме­ханізму забезпечення прав
сільськогосподарських виробників, як заставні закупівлі їх продукції.