Тема 6. Лідерство в політиці

Тема 6. Лідерство в політиці

У політичному житті значну роль відіграє суб’єктивний фактор. Діяльність партій, громадських організацій персоніфікується в політичних лідерах.

Лідер (англ. leader – ведучий) – провідний, авторитетний член організації або групи, особистий вплив якого дозволяє йому відігравати суттєву роль у політичних процесах. Лідерство – це не просто той чи інший лідер, не їх сума, а соціальна інституція. Лідерство є багатоаспектним явищем.

Під поняттям “політичний лідер” можна вважати будь-кого, незалежно від формального рангу, учасника політичного процесу, який бажає і здатний впливати на оточуючих і регулювати процес для досягнення висунутих ним цілей.

Лідерство має ознаку універсальності, тобто це явище повсюдне. Крім того, воно має групову природу: виникає там, де формуються тимчасові або постійні групи.

Політолог Даунтон вважає, що лідерство передбачає перш за все вплив на інших людей. Однак це не будь-який вплив, а такий, для якого характерна така специфіка:

– по-перше, необхідно, щоб вплив був постійним;
– по-друге, керівний вплив лідера має розповсюджуватися на всю групу (організацію, суспільство);
– по-третє, політичний лідер має пріоритетний вплив;
– по-четверте, вплив лідера опирається не на силу, а на авторитет або визнання правомірності керівництва.

Політичне лідерство відрізняється від лідерства інших типів, тобто має свої особливості (за Є. Мелешкіною):

1. Політичним лідером може стати людина, яка не має певних особистісних рис, але займає посаду, пов’язану з доступом до владних ресурсів і механізмів їх реалізації.
2. Політичне лідерство, зазвичай, вирізняє опосередкований характер. Це – “дистанційне” лідерство, при якому відносини між лідером і масами складаються як опосередковані, тобто за допомогою ЗМІ, різних громадських організацій тощо.
3. Багаторольовий характер політичного лідерства, заснований на необхідності відповідати різним рольовим очікуванням: оточення, політичні партії, адміністративний апарат, населення країни в цілому.
4. Політичне лідерство відрізняється корпоративним характером. Це пов’язано з тим, що значну роботу виконує не він сам, а інші, наприклад, його найближче оточення, адміністративний апарат.
5. Функціональна й соціально-групова природа політичного лідерства обумовлена тим, що “політичним лідером” може бути особа і група осіб. Наприклад, для СРСР було характерне формальне колективне лідерство (політбюро, президія).

Функції політичного лідера (за І. Дзюбком):

– об’єднання громадян, суспільства навколо спільних цінностей і завдань;
– пошук і прийняття оптимальних політичних рішень;
– соціальний патронаж, підтримка суспільного порядку;
– налагодження політичного контакту та взаємодії влади й населення;
– мобілізація мас на реалізацію політичних цілей;
– легітимація суспільно-політичного ладу.

Розвиток теорії лідерства веде свій початок ще із стародавніх часів. Уже Геродот, Плутарх приділяли велику увагу ролі політичних лідерів-монархів, полководців, воєначальників.

Значний внесок зробив Н. Мак’явеллі, який трактував політичного лідера як князя, володаря, який очолює державу, управляє нею, використовуючи будь-які засоби для підтримки суспільного порядку й відвернення небезпеки.

Представник волюнтаристської теорії лідерства Т. Карлейль стверджував, що всі історичні події – справа великих осіб. Маса -пасивний елемент. Як тільки маси беруть верх над творчими особами (у період революцій), настає занепад цивілізації. Великі лідери – вожді натовпу, який іде за ними.

Г. Гегель вважав, що видатний керівник завжди виражає історичну необхідність, потреби свого часу. Історичні події -результат творчості й зусиль вождів лише тією мірою, якою вожді виражають потребу суспільного розвитку.

Ф. Ніцше трактував двояке походження лідерства: є лідери натовпу, які лише висловлюють інтереси мас, а є справжні герої -надлюди, УМ не визнають можливості впливу збоку. Творчий інстинкт героїв, їх прагнення мати владу й визначає зміст людської історії. “Ціль людства, – писав Ф. Ніцше, – полягає у його вищих представниках… Людство має безустанно працювати, щоб народжувати великих людей – в цьому, і ні в чому іншому, полягає його завдання” (Ф. Ніцше “Так говорив Заратустра”). Тому влада і способи її досягнення лідерами не залежать від моралі, тому що “мораль – це зброя слабких”.

Г. Тард переконував, що основним законом суспільного життя – наслідування натовпом стилю свого лідера. Всі досягнення цивілізації – наслідок діяльності видатних лідерів.

Думку про визначну роль лідерів не поділяє марксизм. Він обмежує можливості лідерів історичною необхідністю і класовими інтересами. Політичний лідер виступає у марксизмі як найбільш послідовний виразник волі класу. В. Ленін ставив лідера в залежність до чіткої схеми. “Маси поділяються на класи… Класами керують політичні партії… Політичні партії направляються більш або менш стійкими групами найавторитетніших, впливових, досвідчених, так званих вождів”.

Типологія політичних лідерів визначається за такими характеристиками:

– ставленням лідера до підлеглих: авторитарні, демократичні, відсторонені;
– масштабами лідерства: загальнонаціональні, певного класу, соціальної групи, регіону;
– стилем лідерства: прапороносець, послідовник, торговець, пожежник, актор (демагог);
– ставленням до існуючої політичної системи: функціональний, дисфункціональний, конформіст, нонконформіст;
– соціальною природою авторитету: традиційний, бюрократичний (раціонально-легальний), харизматичний.

В умовах тоталітаризму політичного лідерства, по суті, немає, а є диктатура й номенклатура, яка захоплює владу не за законами лідерства (знизу-вгору), а за своїми особливими законами. Політичний лідер з’являється тільки в умовах можливості вибору. Найважливішою якістю політичного лідера є здатність кваліфіковано акумулювати й адекватно відображати у своїй діяльності інтереси значних мас населення, а також наявність професійного політичного мислення, відчуття часу.

Україна завжди була суспільством лідерського типу. Князі, гетьмани, полководці, провідні політики здебільшого відігравали домінуючу роль у виборі шляхів розвитку країни. В Україні лідерством і сьогодні певною мірою компенсується брак законів, договірних норм, традиційних і сталих зв’язків.

Для України можна визначити такі типи політичного лідерства:

1) “уступаючий” лідер, тобто такий, що намагається зберегти колишню політичну систему (його можна назвати ще консервативним);
2) “інверсійний” лідер, якого визнають і сприймають не стільки за наявність у нього відповідних особистих заслуг, скільки завдяки переслідуванням владою;
3) легітимний лідер, який спирається на відповідні нормативи. Проблема вивчення політичного лідерства є однією з найактуальніших для аналізу політичних процесів. Для визначення характеристик типів політичного лідера дослідники використовують низку соціологічних методів: анкетне опитування, тести, фокус-групу, контент-аналіз.

Політичні лідери сучасної України є лідерами посттоталітарного суспільства. Всі вони – і колишні партапаратники (Л. Кравчук, Л. Кучма, О. Мороз, Є. Марчук) і колишні дисиденти (М. Горинь, Л. Лук’яненко) сформовані в тоталітарній системі і є представниками авторитарного типу лідерства. Для лідерів демократичного типу в Україні ще час не настав. Тільки окремі лідери, наприклад В. Ющенко, належать до переважно демократичного типу.