Тема 23. Політичні конфлікти і кризи

Тема 23. Політичні конфлікти і кризи

Політичний конфлікт (лат. conflictus – зіткнення) – зіткнення протилежних поглядів, інтересів, позицій. Політичний конфлікт -протистояння різних соціально-політичних сил, суб’єктів політики в їх намаганні реалізувати свої інтереси та цілі, пов’язані з владою і впливом на неї. Політичний конфлікт – це різновидність конкурентної боротьби за розподіл ресурсів, цінностей, статусу. Конфлікт – одна із форм взаємовідносин у політичній системі, її стосунків з іншими суб’єктами політики.

Виділяють два основні види об’єктивно існуючих протиріч суспільства. З одного боку, конфлікти, породженні соціально-економічними та побутовими потребами, з іншого – зумовлені відношенням до влади та її політики. В основі кожного конфлікту лежить протиріччя, але воно не завжди переростає в конфлікт. Найчастіше до конфлікту призводить неможливість задоволення базових потреб (їжа, власність, житло, одяг, суспільні ресурси). Конфлікти дають сигнал суспільству і владі про наявні розбіжності, незбіг позицій, стимулюють дії, які сприяють подоланню збудження в політичному житті.

Конфлікт по-різному оцінюється відомими дослідниками. Так, Р. Дарендорф трактує конфлікт як невідповідність між правами соціальних груп на доступ до соціальних благ і можливостями реалізувати ці права. Л. Козер вважає конфлікт як боротьбу за цінності й право на певний статус, володіння могутністю, ресурсами. К. Болдуінг констатує, що конфлікт є такою ситуацією, у якій сторони доводять до відома неузгодженість своїх потенціальних позицій або станів.

У політичній науці є багато підходів до вивчення конфліктів. Для класового підходу (К. Маркс і Г. Маркузе) головне, яку роль відігравала класова боротьба на різних етапах історії. У психологічному підході (Т. Адорно, 3. Фрейд) робиться акцент на психофізіологічних характеристиках учасників конфлікту. Прибічники соціобіологічного напрямку (С. Вільсон, А. Гелен) дотримуються теорії природного відбору і природньої агресивності людини. При функціональному підході (Т. Парсонс) конфлікт трактується як дисфункціональний процес у суспільстві. Представники діалектичного підходу (Г. Зіммель, Р. Дарендорф) пояснюють конфлікт як поширене соціальне явище, що є позитивним для соціальних систем.

У середині XX ст. вивчення політичних конфліктів виділилося в окремий напрям -. конфліктологію. Широку популярність отримали концепції “загальної теорії конфлікту” (К. Болдуінг, США), “позитивно-функціонального конфлікту” (Л. Козер, США), “теорії принципових переговорів” (Р. Даль, А. Рапопорт, США), “конфліктної моделі суспільства” (Р. Даренфорд, Німеччина).

К. Болдуінг вважає, що конфлікт не можна відділити від суспільного життя. Конфлікти є специфічним видом соціального впливу, де сторони усвідомлюють своє протистояння і виявляють своє ставлення до нього. Вони свідомо організовуються, визначається стратегія і тактика боротьби. Але їх можна і потрібно долати. Сутність концепції “позитивно-функціонального конфлікту” Л. Козера в тому, що вона визнає соціальну нерівність у суспільстві, яка викликає напруження між групами та індивідами. Політичний конфлікт Л. Козер зводив “до того, що є, і тим, що мало б бути відповідно до почуттів відомих груп і лідерів”. За концепцією “конфліктної моделі суспільства” Р. Дарендорфа суспільство постійно піддається змінам. Конфлікт існує всюди, і його потрібно розв’язувати, інакше він перетвориться у злоякісну пухлину. Він запропонував технологію регулювання конфліктів як офіційне їх визнання і відкрите врегулювання за допомогою владних можливостей. Позитивна роль конфліктів, згідно з Р. Дарендорфом, особливо відчутна в сучасну епоху, оскільки непримиренні конфлікти належать до політичного контексту XXI ст.

Політична наука всебічно підійшла до типології конфліктів. Конфлікти класифікуються:

– за характером протиріч: антагоністичні й неантагоністичні, внутрішні й зовнішні;
– за сферами прояву: економічні, духовні, зовнішньополітичні тощо;
– за часом протікання: затяжні, середньотермінові, швидкоплинні;
– за рівнем відкритості: відкриті й латентні (приховані);
– за масштабами дії: локальні, регіональні, національні, глобальні, планетарні;
– за формами прояву: мирні, немирні, військові, дипломатичні;
– за кількістю учасників: двосторонні й багатосуб’єктні;
– за характером регулювання: системні, позасистемні, інституалізовані та неінституалізовані;
– за наслідками: позитивні й негативні, конструктивні й деструктивні;
– за внутрішнім характером: ендогенні й екзогенні;
– за джерелами: конфлікт цінностей, інтересів, ідентифікації, ідеологій.

На думку українських авторів (О. Валевський, А. Ішмуратов), конфлікт необхідно типологізувати за двома макрополітичними вимірами: а) між соціально-політичними групами, які мають владу, й тими групами, які позбавлені влади; б) всередині соціальних і політичних груп, які мають владу, але прагнуть ще більшого впливу. Виділяють таку типологію:

– за характером конфліктної поведінки: як самоціль і як стратегія досягнення політичних цілей;
– за ознаками участі політичних суб’єктів: “громадянин” -“влада”, “ліві” – “праві”;
– за характером протікання конфлікту: гостра сутичка, військове зіткнення, дебати в парламенті, політична гра.

Американські політологи К. Болдуінг та А. Рапопорт пропонують цікаву типологію соціально-політичних конфліктів:

– дійсні конфлікти (які реально відбуваються в політичній сфері);
– приховані (латентні) конфлікти (які непомітні);
– фальшиві конфлікти (ті, що не мають об’єктивної основи);
– випадкові (які виникли із перехідних, другорядних обставин);
– заміщальні (які відображають прояв прихованих конфліктів, що не виходять на відкриту політичну арену).

Джерела політичних конфліктів переважно вбачають у соціальних чи позасоціальних факторах. Однак основна увага надається соціальним факторам. Серед них виділяють три основні причини, які лежать в основі політичної конфронтації. Перша – це різні форми суспільних відносин, які визначають розбіжність статусів суб’єктів політики, інтересів і потреб у владі, нестачу ресурсів. Друге джерело політичних конфліктів вбачають у розходженнях груп і об’єднань у базових цінностях і політичних ідеалах. Третім джерелом політичних конфліктів вважають різні процеси ідентифікації громадян, їх приналежності до етнічних, релігійних та інших об’єднань. Такі конфлікти характерні перш за все для нестабільних. перехідних суспільств, у тому числі й України. Останнім часом усе більше політологів обстоюють концепцію переваги людських потреб у політичних конфліктах.

Українські теоретики посилено розробляють теорію етнополітичних конфліктів, що важливо для багатоетнічного українського суспільства. Зокрема, Ю. Римаренко виділяє три типи міжнаціональних конфліктів:

1)етноконфлікти психологічних стереотипів, які виникають між лідерами, що формулюють відповідні гасла досягнення певних цілей і привілеїв;
2) етноконфлікт ідеологічних доктрин, визначальною рисою якого є консолідація етноконфліктної спільноти навколо якоїсь ідеї;
3) етноконфлікт політичних інститутів (часто в етноконфліктах політичні інститути (партії, рухи, об’єднання) виступають безпосередніми учасниками).

Найпоширенішим є конфлікт ідентичності, коли суб’єкт політики ототожнює себе не з суспільством (державою), а з етнічною спільністю. Міжетнічні конфлікти найбільш руйнівні, вони завдають великих матеріальних і людських втрат. Протистояти міжетнічним політичним конфліктам може лише політика переваги загальнолюдських цінностей.

Особливим типом виступають військово-політичні конфлікти. Д. Даллес один із різновидів конфліктів сформулював як “балансування на грані війни”. Р. Лебоу обґрунтовує тип конфлікту “виправдання ворожості”, який характерний провокаційною діяльністю проти потенційного противника, висуненням заздалегідь неприйнятних вимог.

Більшість політологів поділяють багаторівневі моделі розвитку конфліктів. Зокрема, Е. Москаленко виділяє такі стадії визрівання і розвитку конфліктів:

1) гармонія відносин між державами, коли немає суперечностей;
2) міцний мир передбачас високий рівень співробітництва водночас з усвідомленням конфліктних інтересів;
3) стабільний (холодний) мир (1 стадія конфлікту) – відносини обмеженого спілкування в рамках загального порядку;
4) нестабільний мир (холодна війна) (2 стадія конфлікту) -з’являється напруженість і підозри між сторонами;
5) криза (3 стадія конфлікту) – рівень конфлікту з конфронтацією між мобілізованими збройними силами;
6) війна (4 стадія конфлікту) – відкрита боротьба збройних сил;
7) постконфліктна криза (5 стадія конфлікту) – припинення військових дій, перемир’я;
8) постконфліктний нестабільний мир (6 стадія конфлікту);
9) стабільний мир чи перемир’я (7 стадія конфлікту) – відновлення співробітництва між групами.

Політична наука чітко виділяє “сторони конфліктної ситуації””. “Учасник” – особистість, група, інституція, які необов’язково усвідомлюють цілі конфлікту.

“Суб’єкт” – лідер, група, організація, які можуть створити конфліктну ситуацію. Вони мають усвідомлені інтереси й можуть впливати на інших.

“Посередник” – третейський суддя (особа, організація, держава). Основна вимога – його мають поважати всі учасники конфлікту.

Для розв’язання конфлікту, за переконанням фахівців, необхідно: а) локалізувати конфлікт, не допустити долучення до нього нових учасників і факторів; б) позбавитися спрощення проблеми, яка стала причиною конфлікту; в) не втрачати часу на роздуми щодо припинення конфлікту: г) використовувати наявний досвід врегулювання подібних конфліктів; г) вести лінію на якнайшвидше досягнення консенсусу, який є найефективнішим методом розв’язання проблеми.

Політична наука напрацювала деталізовані теорії розв’язання політичних конфліктів. Американські політологи Р. Фішер та У. Юрі обґрунтували теорію “переговорів по суті”. В її основі особлива увага до чотирьох основних пунктів: люди, інтереси, варіанти, критерії. Важливо вирішувати конфліктну проблему з урахуванням таких категорій, як сприйняття, емоції, спілкування.

Політична наука пропонує такі методи розв’язання політичних конфліктів:

– метод “уникнення конфлікт}’, шляхом тимчасового зникнення з політичної арени, уникнення зустрічей з конфліктуючою стороною”;
– метод підміни конфлікту (переміщення його в іншу площину);
– метод часткової конфронтації;
– метод пристосування;
– метод відкладення конфлікту;
– метод примирення;
– метод переговорів;
– метод третейського розбору або арбітражу;
– альтернативний метод.