Футурологія і основні стратегії розв’язання глобальної кризи

1. Футурологія як наукове знання щодо перспективи
соціальних процесів: природа, характерні риси та етапи її становлення

Різновидом сучасного соціального прогнозування
є футурологія. Футурологія – це галузь суспільного знання, яка займається аналізом
і виробленням концепцій майбутнього.

Вперше термін
“футурологія” почав вживати з 1943 року німецький соціолог О. Флехтрейм
для означення “філософії майбутнього”. У 60-х роках XX століття виникло
багато наукових центрів й організацій із вивчення майбутнього. Тільки у США створено
в ті роки потужні наукові центри при Стенфорському, Гудзоновському, Прістрнському,
Нью-Йоркському та інших університетах. Чимало подібних колективів виникло у європейських
країнах. Найбільш відомим став “Римський клуб”.

Усі численні
прогнози можна звести до двох основних футурологічних напрямів: соціально-оптимістичного
й еколого-песимістичного. Перший виріс із успіхів науково-технічної революції, другий
– із економічних і екологічних криз та катастроф. Головними темами футурологічних
прогнозів є:

1) проблеми екології;

2) проблеми демографії і голоду;

3) проблеми
гонки озброєнь і збереження миру;

4) проблеми ресурсів;

5) проблеми моральної деградації;

6) проблеми економічного і соціального розвитку людства.

У футурології виділяють
кілька основних течій. Одна з них пов’язана з розробленням концепції постіндустріального
суспільства, що спиралась на різного роду технологічні теорії, та визнавала однозначну
залежність розвитку соціального прогресу лише від підвищення рівня техніко-економічного
зростання. Представники реформістської течії доводили необхідність конвергенції,
тобто взаємного зближення капіталізму з соціалізмом. Ліворадикальна течія у футорології
пророкувала неминучість катастрофи західної цивілізації в умовах подальшого розвитку
науково-технічної революції.

На початку 70-х рр. ХХ
ст. у межах футурології виникає течія, яка обстоює концепцію неминучості глобальної
катастрофи за існуючих тенденцій розвитку суспільства. Ця течія була представлена
Римським клубом, з ініціативи якого почалося глобальне моделювання перспектив розвитку
людства на основі використання обчислювальних машин.

2. Ідеї технократизма як одно з найважливіших напрямів
глобального прогнозування. Концепції «технократичного оптимізму» і індустріалізму
в 60-і роки XX ст. (У.Ростоу, Джоуль Гелбреэйт, З.Бжезинський та ін.).

Все більше уваги сучасна філософія техніки приділяє
ролі технічної інтелігенції в сучасному світі. У середині XX ст. широке поширення
набула технократична концепція, яка стала наслідком прогресивного і всеосяжного
розвитку науки і техніки.

Спочатку
ідея “технократії” як влади інженерів була розвинута у творах Т. Веблена,
у тому числі в його соціальній утопії “Інженери і система цін” (1921),
в якій технічні фахівці представлені служителями промислового і соціального прогресу,
здатними заради загальної користі в сфері соціального управління змінити буржуазію
і фінансистів. За концепцією Веблена, у XX ст. технічним фахівцям належить об’єднатися
і зайняти ключові позиції в промисловості, здійснюючи раціональне управління суспільством.
Концепція технократії була зустрінута з ентузіазмом. Ідеї Веблена розвивали А. Берл,
А. Фріш та інші.

У 1930-ті
роки в США в обстановці економічної кризи виникає громадський рух технократії, організаційні
принципи і програма якого були спрямовані на побудову “досконалого соціального
механізму”, що в повній мірі узгоджувався з концепцією Т. Веблена. Рух проголосив
наближення нової соціальної ери, суспільства загального благоденства, коли роль
інженерно-технічної інтелігенції стане чільною, функції власників перейдуть до керуючим
корпораціями і буде здійснюватися безкризовий регулювання економіки, розподіл енергетичних
ресурсів в масштабах країни і т.п. Технократичний рух в США було досить широким,
кількість його низових організацій доходило до 300. Всіх їх об’єднувало прагнення
зробити індустріальний переворот, використовуючи наукове планування виробництва
в широких масштабах.

У 1941 р.
американський соціолог Дж. Бернхейм в книзі “Революція менеджерів”, розвиваючи
ідею “влади фахівців”, звернув увагу на те, що технократія в особі менеджерів
(керуючих) стала політичною реальністю у ряді країн світу і що під впливом “технологічної
революції” капіталізм не змінюється соціалізмом, а суспільством керують”.
Власність означає контроль, вважав Бернхейм: якщо немає контролю, то немає і власності.
Оскільки власність і контроль в корпораціях і державі відокремлені один від одного,
то власність повинна перейти до рук здійснюють контроль, у даному випадку менеджерів.

У 60 – 70-х
роках ідею технократії розвивав Дж. К. Гелбрейт (“Нове індустріальне суспільство”
та “Економічні теорії і цілі суспільства”). Основне поняття концепції
Гелбрейта – “техноструктура” – позначає складається в суспільстві ієрархію
технічних фахівців, людей, що володіють технічним знанням (від рядового техніка,
інженера до керівника складного технічного комплексу тощо). “Техноструктура”,
згідно Гэлбрейту, – велика, ієрархічна організація, “носій колективного розуму
і колективних рішень”.

У міру розвитку
індустріального суспільства “техноструктура”, вважає Гелбрейт, відіграє
все більш важливу роль як в економіці, так і в управлінні суспільством в цілому.
Тому політична влада повинна бути зосереджена в руках технічних фахівців, керують
суспільством на базі науково-технічних знань.

Ідеї технократії
стали також основою концепцій “технотронного суспільства” (3. Бжезинський),
“постіндустріального суспільства” (Д. Белл), в яких знайшли відображення
важливі зміни в організації та управлінні сучасним суспільством та виробництвом.

Даніел Белл
– американський соціолог, професор Гарвардського університету. Представник сциентистско-технократичного
напрямки соціальної філософії. У 60-ті роки запропонував концепцію постіндустріального
суспільства, в якій обґрунтовував прогноз трансформації капіталізму в результаті
прогресу науки і техніки в нову соціальну систему, відмінну від індустріального
суспільства і вільним від його протиріч.

3. Основні
сценарії і проекти Римського клубу

Римський
Клуб “- міжнародна громадська організація, яка об’єднує близько сімдесяти підприємців,
керівників, політичних діячів, високопоставлених службовців, довірених експертів,
діячів культури, вчених з країн Західної Європи, Північної і Південної Америки,
Японії.

Свою діяльність
Клуб почав в 1968 році із зустрічі в Академії Деї Линчеи в Римі – звідси і назва
клубу. Президент Клубу – віце-президент компанії “Оліветті”, член адміністративної
ради компанії “Фіат” Ауреліо Печчеї. У Клубу немає штату і формального
бюджету. Координує його діяльність виконавчий комітет у складі 8 осіб.

На початку
70-х років за пропозицією Клубу Дж.Форрестер (США) застосував розроблену ним методику
моделювання на ЕОМ до “світової проблематики”. Результати дослідження
були опубліковані в книзі “Світова динаміка” (1971). Її висновок: подальший
розвиток людства на фізично обмеженою планеті Земля призведе до екологічної катастрофи
в 20-х роках наступного століття.

Після обговорення
“моделі Форрестера” виконавчий комітет доручив учням Форрестера продовжити
дослідження. Модель була значно вдосконалена. За уточненими даними початок “екологічного
колапсу”, “всесвітнього мору” було відстрочити на 40 років. Ця робота,
виконана в Массачусетському технологічному інституті (США) під керівництвом Д.Медоуза,
знайшла відображення в книзі “Межі зростання” (1972). Моделі “Форрестера-Медоуза”
було надано статус першого звіту “Римського Клубу”.

У 1974 році
була завершена робота над другим звітом Клубу (проект “Стратегія виживання”),
опублікованому на англійській мові під назвою “Людство у поворотного пункту”
і французькою – “Стратегія на завтра”. Роботу над цим звітом очолювали
члени “Римського Клубу” М.Месарович (США) і Е. Пестель (ФРН). Над створенням
моделі “Месаровича-Пестеля” працювала велика група дослідників протягом
двох років. Як і підготовку першого звіту, цей проект фінансувала фірма “Фольксваген”.

Модель “Месаровича-Пестеля”
була значно досконалішою. Наступність виражалася в тому, що новий проект базувався
по суті на тих самих припущеннях про неможливість подальшого зростання людства в
цілому. Перехід до “розумного ведення справ” представлявся авторам проекту
в уповільненні зростання в розвинених країнах і його збільшенні в країнах Третього
світу.

“Людство у поворотного пункту”

(Проект М.Месаровича і Е. Пестель)

Друга доповідь
“Римського Клубу” була написана в 1974 р колективом авторів під керівництвом
американського кібернетика проф. М.Месаровича і директора інституту теоретичної
механіки в ФРН Е. Пестель.

На відміну
від “Меж зростання” проект Месаровича-Пестеля не передбачав глобальної катастрофи, викликаної
вищезгаданими причинами. Вони вважали неминучими досить близькі за часом події катастрофічного
характеру, але в окремих регіонах світової системи.

У минулому,
як стверджують автори, всесвітнє співтовариство було простою сукупністю незалежних
частин. “У нових умовах всесвітнє співтовариство стало перетворюватися у всесвітню
систему, тобто в збори функціонально взаємопов’язаних частин … У кожній такій
системі зростання однієї якої-небудь частини залежить від зростання або відсутності
росту інших частин. Звідси – небажаний ріст однієї частини загрожує не тільки цієї
частини, але і іншим частинам “.

Таким чином,
авторами проекту була запропонована ідея “органічного диференційованого зростання”.
Модель всесвітнього світового господарства по Месаровича і Пестеля складається з
10 географічних регіонів. Виділяються Північна Америка, Західна Європа, Японія,
інші розвинені капкраїни, соціалістичні і країни, що розвиваються. Крім того, вся
система включає різні рівні ієрархії. Кожен рівень, що складається з тієї чи іншої
держави (або блоку) знаходиться в співпідпорядкованості від інших рівнів. Виділяються
середовища або середовища проживання людини (кліматичні умови, води, земля, екологічні
процеси); техно-сфера (хімічні та фізичні процеси); демографічна, економічна, громадська
сфери; індивідуальна (психологічний і біологічний світ людини). Включення цих сфер
на різних рівнях в ієрархічну систему має дозволити, на думку авторів, прогнозувати
їх стан.

Але міркування
про взаємозалежність регіонів і небажаність зростання деяких з них досить неприкрито
висловлюють інтереси насамперед тих країн, які займають “вищі рівні” в
ієрархії моделі Месаровича-Пестеля. По суті справи, ряду країн і регіонів малося
на увазі нав’язування політики застою економіки або технологічна модернізація з
обов’язковою умовою лібералізації політичної системи. До того ж, технологічна залежність
(а вона неминуча) одних країн від інших, є асиметричною формою відносин, що підсилюють
підпорядкованість. Модернізація ж економіки, яка мається на увазі і як впровадження
ліберальних пріоритетів в суспільне і політичне життя країн нижчих і середніх рівнів,
приводить, в свою чергу, до уніфікації всіх соціо-культурних елементів “залежною”
країни по “американським зразком”. Ці закамуфльовані науковою термінологією
і міркуваннями про міжнародне співробітництво пункти проекту сьогодні стають реаліями
(розпад Східного блоку, СРСР і т.п. політика щодо “континентальних країн Євразії”).

Г.Кан і “Прийдешні 200 років”

Гудзоновський
інститут на чолі з відомим футурологом м.Канів розробив довгостроковий прогноз:
“Прийдешні 200. Сценарій для Америки і для світу” (1976), дата якого була
пов’язана зі святкуванням двохсотріччя США.

На відміну
від захисників “нульового приросту”, представники Гудзонівського інституту,
навпаки, вважали, що людське суспільство буде розвиватися досить інтенсивно: “на
нашій планеті достатньо простору і ресурсів для того, щоб на ній могли жити від
15 до 30 млрд. людей”. Для безбідного життя такої кількості людей слід розвивати
науки і вдосконалювати технології. Все це можливо в так званому «постіндустріальному
суспільстві». Сфери “постіндустріального суспільства” Кана, що виділяються
ним виглядають наступним чином: первинна – сільське господарство, лісництво, рибальство,
гірничодобувна промисловість; вторинна – обробна промисловість, будівництво; третинна
– послуги, транспорт, фінанси, управління (менеджмент), освіту. Четвертинна сфера,
прогнозована Каном, передбачає ритуали, естетику, створення нових традицій, звичаїв,
розвиток мистецтв (заради мистецтва), туризм, ігри, дозвільний спосіб життя. Тобто,
такий собі “культурологічний рай”, утопізм.

В цілому,
концепцію Кана можна охарактеризувати, як “крайній технологічний оптимізм”.
На відміну від попередників він доводить помилковість підрахунків мінеральних ресурсів,
обґрунтовує рішення продовольчої та енергетичної проблем. Великі надії покладаються
на виробництво синтетичної їжі, засноване на утилізації органічних відходів різних
галузей промисловості.

Проект В. Леонтьєва

Групою експертів
ООН під керівництвом економіста В. Леонтьєва була побудована економіко-математична
модель майбутнього світової економіки і створено вісім умовних сценаріїв розвитку
світу з 1990 по 2000 рік. Проект під назвою “Майбутнє світової економіки”
був опублікований в США в 1976 році.

Одне з головних
складових проекту – це розвиток регіонів Третього світу. Група Леонтьєва підрахувала,
що розрив між рівнями розвитку держав, що розвиваються і країн – промислових центрів
світу буде зберігатися і складе 1:12.

Розгляд та
аналіз всіх варіантів вирівнювання темпів зростання досить громіздкі. Математична
сторона моделі Леонтьєва унікальна: вона складається з 2625 рівнянь і відображає
деталі розвитку 15 регіонів світу. Сама модель побудована на основі методу “витрати
– випуск”, широко застосовується для складання міжгалузевого балансу.

Головними
факторами зростання світової економіки, на думку групи Леонтьєва, є:

• виробництво продовольства і сільськогосподарської продукції;
• наявність достовірних і потенційних мінеральних ресурсів;
• витрати, необхідні для ослаблення забруднення екосистем;
• зарубіжні інвестиції і індустріалізація країн, що розвиваються, зміни в міжнародній
  торгівлі і платіжного балансу;
• перехід до нового міжнародного економічного порядку.

“Головними
межами економічного зростання є умови розвитку – політичного, соціального та інституційного
характеру, але не фізичного” – відзначають автори проекту в надії на зміни
соціального характеру, які не забарилися статися за останні 20 років. В цілому,
висновок проекту має принципове значення, оскільки не обмежується лише кількісним
аналізом і розрахунком запасів і ресурсів.

Проекти Е. Ласло про цілі людства

У 1977 році
під керівництвом американського соціолога Е. Ласло був розроблена чергова доповідь
– “Глобальні цілі і всесвітня солідарність. Проект для” Римського Клубу
“про якості людини.” У ньому стверджується примат “людського фактора”:
корінні проблеми століття “треба шукати не поза людиною, а в ній самій”.
Ця ідея була запозичена у президента Клубу – А.Печчеї.

Ласло вважає,
що розвиток відповідних психологічних якостей людей може привести до корінної перебудови
матеріальних умов існування цивілізації. “Це людська революція, названа в проекті
революцією світової солідарності, більш нагальною, ніж що-небудь інше … вона веде
людство до життєздатного майбутнього”, – заявляв Ласло. Мова йде про якусь
міжкласову солідарность, нібито корисної для створення руху за участю релігійних
і політичних течій за розвиток деяких нових психологічних якостей людини.

Наступна
доповідь Е. Ласло вийшов під назвою “Цілі людства” в створенні якого вперше
брали участь вчені з соціалістичних країн. Автори звертаються до проблем забезпечення
безпеки, продовольчіої програми, постачання енергії і ресурсів, стимулювання розвитку,
подолання існуючої в світі розбіжності цілей, що перешкоджають консолідації всіх
людей. Психологізм і суб’єктивізм Ласло висловився в сценарії “лідерства науки
і релігії”. Саме ці два вектори людської діяльності, на його думку, зможуть
вивести світ на “шлях істинний”.