Основні форми і типи політичного консультування
Основні форми і типи політичного консультування
Політичне консультування, як правило, здійснюється у двох основних формах: рефлективній та ігрового консультування.
Рефлективне консультування передбачає як формулювання самим консультантом тих чи інших рекомендацій, так і стимуляцію саморефлексії керівника під впливом цих порад і рекомендацій. У даному випадку консультант грає роль підказувача, не тільки направляючого діяльність керівника та коригуючого його уявлення і дії, але і спонукає своїми порадами на його власні роздуми про різноманітні аспекти своєї професійної діяльності.
При цьому консультант може чинити цілеспрямований вплив за рахунок демонстрації своїх знань і одночасно виявляючи пошану до знань з боку клієнта, використання своїх особистісних властивостей і характеристик (наполегливості, переконливості і т.д.).
Другий спосіб – це ігрове консультування. Воно використовується в тих випадках, коли консультант або сумнівається, що його рекомендації будуть використані на ділі, або коли він сам не може до кінця чітко і ясно скласти свої рекомендації і йому потрібна додаткова інформація, що має конфіденційний міжособистісний або приватний характер. У такому випадку консультант використовує дві ігрові форми: або “учбову“, яка імітує абстрактну ситуацію, зовні схожу на ситуацію в організації (країні, регіоні і т.д.), або “практичну“, моделює саме ті обставини, які мають місце в даної організації та мають проблемним характером.
У другому випадку консультант пропонує або “інноваційну” модель гри, розраховану на отримання нової інформації від учасників гри, відомостей, здатних призвести до прийняття або уточненню рішень; або “організаційно-діяльнісну“, яка передбачає моделювання та уточнення рольових позицій і мотивацій основних гравців з розрахунку на те, що розігруючі дії змусять людей подивитися на ситуацію очима консультанта і будуть стимулювати їх повторити те ж саме в реальних умовах.
Досить поширена типологія консультантів за рівнем їх спеціальних знань. Зокрема, у цьому контексті виділяють: “вченого“, “дослідника” і “експерта“.
Консультант-“вчений”виконує завдання носія наукових поглядів або в широкій сфері (наприклад, в галузі конфліктології), або в більш вузькій предметній області (фахівець з етнічних конфліктів). В силу своєї суто наукової прихильності контакти таких консультантів з клієнтом, як правило, мають епізодичний характер, а результати його досліджень можуть застосовуватися на практиці тільки частково. Діяльність таких фахівців зазвичай буває спрямована на формулювання довгострокових прогнозів або оцінок.
Консультант-“дослідник”– це теж людина, що займається в основному науковими дослідженнями. Однак він є фахівцем у вузькій проблематиці, затребуваною клієнтом. Враховуючи, що і в цьому випадку головним орієнтиром його професійної діяльності є теоретичне знання, потреба в ньому з боку клієнта буває невисокою.
Третій тип – це консультант-“експерт”, що представляє собою в основному фахівця-практика у вузькій галузі політичних відносин: по роботі виборчого штабу зі ЗМІ, за погодженням інтересів у виборчих структурах, по політичному прогнозуванню і т.д. Сама по собі експертиза – це судження висококваліфікованих фахівців-професіоналів, висловлені у вигляді змістовної, якісної або кількісної оцінки об’єкта, призначеної для використання при прийнятті рішень.
Деякі фахівці в галузі консультування – зокрема, М. Кубр – виділяють “консультантів по ресурсах” і “консультантів по процесу”. Сенс такого поділу полягає в тому, що діяльність першого типу консультантів в основному пов’язана з поставленням спеціалізованої інформації, діагностикою ситуації, висуванням пропозицій і зауважень до плану керівництва і т.д. Такий тип консультування застосовується тоді, коли керівник хоче скористатися знаннями фахівця, але не бажає, щоб той стосувався організаційних змін в його підрозділі. Водночас “консультант по процесу” не тільки постачає спеціалізовану інформацію, а й сам намагається здійснити в житті ті чи інші структурні зміни в цій організації, тобто виступає в якості певного суб’єктивного фактора внутрішніх змін.