Концептуалізація демократії в порівняльній політології

1. Типології демократії. Моделі
демократії Хелда

Безпосередня
демократія. Цей тип
демократії характеризується прямим здійсненням влади громадянами. Результатом
безпосередньої демократії є публічно-владне рішення. Її основні форми – вибори, референдуми, відгуки
виборної посадової особи, збори громадян.

Представницька
демократія. Цей тип
демократії характеризується тим, що громадяни впливають на публічно-владні
рішення через демократично обраних посадових осіб – депутатів, президентів,
глав виконавчих органів влади. Форми
представницької демократії – пропозиції або накази кандидатам на виборах,
зустрічі з ними, звіти про їх діяльність. Представницька демократія –право
громадян на участь в управлінні справами держави через їх представників.

Демократія
співучасті. Цей тип
демократії означає включеність громадян у процедуру прийняття нормативних
правових актів. У розробці та обговоренні проектів публічно-владних рішень
беруть участь громадяни та органи. Нормативні правові акти приймаються
уповноваженими посадовими особами. Проте участь громадських інституцій є
обов’язковим елементом нормотворчої процедури. Без цієї умови публічно-владні
рішення не можуть знайти юридичну силу. Форми
демократії співучасті – народна правотворча ініціатива, народні
обговорення, публічні слухання, участь громадян і організацій в громадських
радах, залучення громадськості до експертизи проектів нормативних правових
актів.

Консультативна
демократія. Вона означає
суспільний вплив на прийняття публічно-владних рішень шляхом формування і
вираження думки громадян з приводу планованих заходів державної і муніципальної
політики, в т.ч. і з приводу проектів нормативних правових актів. У цьому
випадку громадяни та органи виявляються досить відокремленими один від одного.
Незалежно від того, з чиєї ініціативи – суспільства або влади – проводяться
відповідні форми консультативної демократії, ці форми, по суті, являють собою
механізми виявлення громадської думки. На відміну від демократії співучасті
громадянська позиція не вимагає початку нормотворчого процесу і не заявляється
безпосередньо в ході засідань органів, що проводяться за участю громадськості.
До форм консультативної демократіївідносяться: опитування, конференції громадян, незалежна громадська експертиза,
консультативний референдум, публічні слухання.

Комунікативна
демократія. Цей тип
демократії являє собою різноманітні форми впливу громадян на, які не вписуються
в інші типи здійснення влади і участі в управлінні справами держави.
Комунікативна демократія охоплює будь-які контакти між органами та громадянами,
які дозволяють останнім висловитися щодо проведеної державою політики, заявити
протест, запропонувати загальні напрямки модернізації. Форми комунікативної демократії – петиції, громадянські форуми,
публічні заходи, в т.ч. публічні акції, які відбуваються на практиці і не
регулюються законом, лобізм, зустрічі представників бізнесу та громадськості з
посадовими особами та ін.

Мережева
демократія. Цей тип
демократії враховує можливості інтерактивного спілкування і проведення
транзакцій в мережі Інтернет. Мережева демократія означає здійснення
громадянами влади та їх участь в управлінні справами держави за допомогою
електронних мереж загального користування. У цьому її головна відмінність від
всіх інших типів демократії.

Завдяки комп’ютерним мережам виникає новий
простір спілкування людей, яке допускає, як індивідуальне, так і колективне
прийняття рішень і висловлювання думок. Форми
мережевої демократії – інтернет-форуми (конференції), інтернет-опитування,
інтернет-голосування, організація і діяльність «віртуальних партій»,
комунікації суспільства і громадян та обмін інформацією в режимі «он-лайнової»
держави та ін. В даний час активно розвиваються управління через електронне
адміністрування, електронну взаємодію з громадянами, надання електронних
послуг, портали органів і територій.

Виробнича
демократія. Вона означає
вплив трудових колективів та адміністрацій підприємств, установ і організацій
на діяльність органів влади насамперед через механізми соціального партнерства.
Виробнича демократія охоплює участь працівників у прийнятті рішень на рівні
публічних і комерційних суб’єктів економічної діяльності і на рівні галузевих
ринкових інститутів, здатних «відгукуватися» на консолідовані дії учасників
відповідної сфери економіки. Форми
виробничої демократії – участь працівників, роботодавців і держави у
соціальному партнерстві, включення працівників у склади рад директорів
комерційних організацій, представництво трудових колективів в союзах
(асоціаціях) некомерційних організацій і т.д.

Д. Хелд виділив наступні моделі демократії:

1. «Протективна» (захисна) демократія,
яка описана Т. Гоббсом, Дж. Локком, III. Монтеск’є. Головним своїм завданням
вважає захист громадян як від свавілля влади, так і від беззаконня приватних осіб.
Важливим для цієї моделі демократії є відділення держави від громадянського
суспільства і невтручання влади в багато сфер життя, насамперед в економіку.

2. «Розвиваюча» демократія (Ж.-Ж.
Руссо). Руссо вважав, що демократія не тільки державний механізм. Вона через
безпосередню участь усіх громадян у політичному житті розвиває, удосконалює
людей. Він був переконаним противником фабричного виробництва і прихильником
дрібної власності, яку, на його думку, слід було рівномірно розподілити між
усіма громадянами, і тоді кожен з них стане відповідальним за власну справу,
яка також буде сприяти його розвитку.

3. Модель «відмирання держави» (Карл
Маркс). Маркс бачив звільнення людей у припиненні економічної експлуатації. Так
як систему експлуатації підтримує держава, то завдання побудови «справжньої
демократії» (а молодий Маркс був саме демократом) полягає у створенні умов для
поступового «відмирання» держави. Ці умови – знищення приватної власності,
встановлення диктатури пролетаріату, повної соціальної рівності, виборності
усіх органів влади – можуть бути створені в результаті соціальної революції.

4. «Змагальний елітизм» (Макс Вебер,
Йозеф Шумпетер). Творці цієї моделі демократії робили упор на відборі найбільш
обдарованої і компетентної еліти, здатної як до законодавчої, так і до
адміністративної діяльності. Демократія, на думку Вебера і Шумпетера,
перешкоджає присвоєнню влади однією з груп, яка бореться, «змагається»
всередині еліти. Ця модель передбачає сильну виконавчу владу, контроль
правлячої партії над парламентом, незалежну від політичного керівництва
компетентну бюрократію. Роль мас зводиться до участі у виборах.

5. «Плюралістична» демократія (Девід Трумен, Роберт Даль). Ця модель представляє суспільство як сукупність
великої кількості малих груп, кожна з яких прагне вплинути на процес прийняття
рішень. Уряд виступає як посередник у процесі конкуренції між цими групами.
Відповідно до цієї моделі основна заслуга демократії полягає в захисті прав
меншин і в неможливості будь-якої елітарної групи постійно залишатися при
владі. Маси можуть втручатися в політичний процес, але роблять це досить
пасивно (наприклад, тільки на виборах), надаючи уряду та лідерів груп інтересів
вирішувати проблеми суспільства.

6. «Легальна» демократія (Фрідріх
Хайєк, Роберт Нозік, «нові праві»). Бере початок в «проективній» демократії Т.
Гоббса, Дж. Локка, Ш. Монтеск’є і розуміється як форма правління, що захищає
свободу і владу більшості. Але для забезпечення мудрого і справедливого
правління цей принцип необхідно обмежити: поставити закон вище волі народу,
тобто побудувати правову державу, відокремити громадянське суспільство від
державних інститутів і звести до мінімуму, з одного боку, бюрократичне державне
регулювання, а з іншого діяльність профспілок в економіці, що регулюють
зарплату. Народи, на думку Хайєка, опиняються на дорозі до рабства тоді, коли
підміняють демократію колективізмом.

7. «Партиципаторна» демократія (Нікое Пулантцае, Керол Пейтмен, Бенджамін Барбер, «нові ліві»). Це демократія
участі, в якому автори цієї моделі бачать основний фактор компетентного,
зацікавленого вирішення проблем, що поєднує індивідуалізм і колективізм. Участь
не означає тільки голосування. Вона полягає у створенні самоврядування на
локальному рівні, в тому числі і на виробництві, у демократизації політичних
партій і соціальних рухів, інститутів влади. Ця модель спирається не стільки на
верховенство закону, скільки на постійні зміни і демократизацію всього
суспільства.

2. Індекси демократії:

Індекс демократичної дії Д. Нейбауера

Д. Нейбауер запропонував індекс демократичної дії, грунтуючись на
економічній моделі демократії Е. Даунса і моделі поліархії Р. Даля. В якості
основи вимірювання демократії Нейбауер використовував дві основні змінні: електоральну рівність і електоральну конкуренцію. При побудові
індексу демократичного розвитку також враховуються: відсоток дорослого
населення, що має право голосу; рівність представництва; інформаційну рівність;
конкуренція, а саме: тривалість перебування при владі домінуючої партії і
середній відсоток голосів, отриманих партією, яка перемагає. За допомогою цих
індикаторів Нейбауером було проведено емпіричне обстеження двадцяти трьох
країн. Оцінки потім були об’єднані в єдиний індекс демократичної дії, а
результати використовувалися для множинного регресійного аналізу взаємозв’язку
демократії та соціально-економічних умов.

Дослідження Нейбауера показало, що при
вимірюванні демократії можна використовувати не тільки приписування балів
політичним системам, але і використовувати більш об’єктивний набір показників,
що базуються на статистичних даних щодо електорального участі та конкуренції.

Індекс демократизації Т. Ванханена

Фінський політолог Т. Ванханен розробив індекс демократизації, для дослідження
виникнення демократії і залежності цього процесу від розподілу в суспільстві
владних ресурсів.

Він виходить з припущення, що в сучасних демократичних
суспільствах політична влада залежна від народу, джерела влади широко
розподілені між різними групами населення, а сама «демократія означає, що народ
і групи людей вільні змагатися за владу і що носії влади обрані народом і
відповідальні перед ним». Владні ресурси – зайнятість в індустріальному секторі економіки, освіта і власність на землю
забезпечують вплив на демократичний процес і розподілені так, що сприяють
підриву політичного монополізму в суспільстві.

Грунтуючись на концепції Р. Даля, Т. Ванханен використовував
дві змінні: політичну участь та політичну конкуренцію і трансформував їх
у два кількісних індикатора для вимірювання демократії:

1) рівень конкурентності (К) – частка голосів,
отриманих опозиційними партіями на парламентських чи президентських виборах;

2) рівень електоральної участі (У) – частка населення,
що брала участь в голосуванні.

Рівень конкурентності визначається за часткою голосів,
отриманих невеликими партіями на виборах. Другий індикатор визначається за
часткою населення, яка реально брала участь у голосуванні.

Формула індексу
демократизації (ІД) наступна:

Базові змінні однаково важливі для вимірювання
та не в змозі замінити один одного. Конкуренція не в змозі замінити участь, а
високий рівень участі не в змозі замінити конкуренцію. Індекс демократизації,
отримує високе значення тільки тоді, коли значення обох базових змінних високе.
При розрахунках виключаються країни, які не набирають за рівнем електоральної
конкуренції більше 30%, а за рівнем політичної участі – більше 10%. Мінімальне
значення індексу для віднесення країни до категорії демократичних держав становить
5%. Якщо хоча б одна з таких «меж» не досягнута, країна не може вважатися
демократією.

Індекс свободи “Фрідом Хаус” та його
критика

Досить широко відомим є індекс демократизації, розроблений організацією «Freedom House».
Неурядова організація «Дім свободи» – «Freedom House», створена в 1941 р, яка
розробила проект «свобода у світі», що відображає рівень демократичного
розвитку. Freedom House також розробляє індекси свободи преси, нації в період
транзиту, огляд прав жінок.

Методологію розрахунку індексу демократизації (в
рамках проекту «Свобода у світі») запропонував співробітник Вашингтонського
університету Р. Гаст. Експерти дають відповіді по 25 питань, що стосуються
політичних прав і громадянських свобод в тих чи інших країнах, які групуються
за чотирма напрямками: виборчий процес; громадянське
суспільство; незалежні ЗМІ; управління.

Після попередньої процедури оцінювання експертами отримані
на кожне питання відповіді оцінюються в балах і сумуються. Далі за кількістю
отриманих балів держави, які розглядаються ранжуються на «вільні», «частково вільні»
та «невільні». Мінімальний крок за
даною шкалою становить 0,25 бала, причому за один рік показники країни рідко
змінюються більш ніж на бал. Країни ранжуються на основі оцінок експертів за
шкалою від 1 (найбільш високий рівень демократичності) до 7 (найнижчий рівень
демократичності) і поділяються на п’ять груп: консолідовані демократії (1-2 бали), частково консолідовані демократії (3 бали), перехідні або гібридні режими (4 бали), частково консолідовані авторитарні режими (5 балів) і консолідовані авторитарні режими (6-7
балів).

Розглянутий індекс демократизації неодноразово
піддавався обгрунтованій критиці за суб’єктивність оцінок і штучність критеріїв
даного індексу. Поняття, що використовуються при розрахунках – наприклад,
«справедливі виборчі закони» – не мають однозначного тлумачення для різних
політичних систем. Автори методики не обґрунтовують принципи підбору експертів.
«Ранжування, що базується на сприйнятті дослідників без опори на об’єктивні
показники (економічні, демографічні та ін.), може призвести (і часто
призводить) до «ідеологізації» рейтингу».

Індекс політичної демократії К. Боллена

К. Боллен запропонував індекс політичної демократії, грунтуючись на розумінні демократії як
системи взаємозв’язку еліт і нееліт. В умовах демократії політична влада еліти
мінімізована, а політична влада нееліти максимізована. Боллен виділив дві характеристики
демократії: політичні свободи і народний суверенітет (виражений в
електоральному процесі). Індикаторами політичних свобод є: свобода преси (за 10-ти бальною шкалою), свобода опозиції (по 4-х бальною шкалою), урядові санкції (по числу санкцій).

Народний суверенітет вимірюється за такими
параметрами: справедливість виборів; виборність виконавчої влади; виборність
законодавчої влади. Кожен з шести компонентів індексу політичної демократії
потім лінійно трансформується в оцінки від 0 до 100, а країни ранжуються на
основі середніх значень з шести оцінок