Моделі організації влади в державі та державний устрій
Зміст сторінки:
1. Держава як основний
інститут політичної системи
Держава є базовим інститутом
політичної системи суспільства. В її діяльності концентрується головний зміст політики.
Сам термін “держава” вживають
в широкому і вузькому значенні. В широкому розумінні держава трактується як спільнота
людей, яка організована вищою владою і яка проживає на спільній території. В даному
випадку термін “держава” використовують як синонім понять країна, народ,
батьківщина.
Держава – це основний інститут
політичної системи суспільства, що здійснює управління суспільством, охорону його
політичної і соціальної структури на основі права за допомогою спеціального механізму
(апарату).
Можливе й інше визначення: держава — це основний інститут політичної
системи, який утворюється і функціонує як апарат управління громадськими справами
і який наділений монополією влади, незаперечними повноваженнями встановлювати закони,
збирати податки, застосовувати силу для забезпечення цілісного та впорядкованого
існування людської спільноти.
Погляди
мислителів на державу змінювалися історично. В країнах Стародавнього Сходу державу
розглядали як щось святе, що дається від Бога і що вимагає беззаперечного підкорення.
Ця традиція зберігалася в суспільствах з одноособовою (монархічною) формою спадкової
влади до початку XX ст. Але в той же час у Стародавній Греції з державою починають
пов’язувати вимоги справедливості, законності (Сократ), турботи про суспільне благо
(Демокріт).
Подальший
розвиток історичної думки дає приклади найрізноманітніших, іноді протилежних тлумачень
походження, суті й основного призначення держави. Але, незважаючи на це, в політичній
науці розрізняють наступні основні теорії походження держави:
1. Теологічна
теорія (Ф.Аквінський,А. Блаженний ). Згідно з теологічною теорією походження держави
пояснюється Божою волею.
2. Патріархальна
теорія (Аристотель, Конфуцій, Н. Михай-ловський ). Дана теорія обґрунтовує положення
про те, що держава — це результат історичного розвитку сім’ї; абсолютна влада монарха
є продовженням влади батька в сім’ї (патріарха).
3. Теорія
суспільного договору (Г.Гроцій, Т. Гоббс,Дж.Локк, Ж.-Ж. Руссо). Договірна теорія
трактує виникнення держави внаслідок угоди (договору) між людьми. Появі держави
передував природний стан, який трактується мислителями по-різному. Наприклад, Ж.-Ж.
Руссо і Дж. Локк вважають, що він був впорядкованим і благополучним, а Т. Гоббс
вважає, що то була “війна всіх проти всіх”. Заради того, щоб уникнути
зайвих зіткнень і непорозумінь, забезпечити безпеку життя, свободу і власність,
люди укладають між собою суспільний договір, результатом якого і є утворення держави.
4. Психологічна
теорія (Г. Тард,Дж. Фрезер). Виникнення держави пояснюється особливими властивостями
людської психіки, зокрема психологічною потребою людей у підпорядкуванні: “одні
народжуються, щоб управляти, а інші потребують підпорядкування”.
5. Теорія
насильства (Л. Гумплович, Ф. Опенгеймер). Виникнення держави пояснюється актом насильства,
завоювання одного племені іншим. З метою контролю над полоненими і утворюється особливий
апарат примусу — держава.
Щодо ознак
держави, то в політичній науці є різні точки зору, але це не заважає виділити головні
з них:
1. Наявність
публічної влади, відокремленої від суспільства, в розпорядженні якої є особлива
система органів і установ, що професійно займаються справами управління та захисту
суспільства (державний апарат). Сучасні держави мають п’ять основних елементів організаційної
структури: а) представницькі органи (парламент, органи місцевого самоврядування);
б) виконавчо-розпорядчі органи, або державна адміністрація (президент, уряд); в)
судові органи; г) прокуратура; д) органи державного контролю.
2. Наявність
системи правових норм, санкціонованих державою і обов’язкових для всього населення.
3. Територіальна
організація населення, обмежена державними кордонами.
4. Монополія
на легальне застосування примусу. Діапазон державного примусу є досить широким:
від різноманітних адміністративних покарань, обмеження свободи до фізичного знищення
людини (смертна кара). Для виконання функцій примусу у держави є спеціальні органи:
армія, міліція, служба безпеки, суд, прокуратура.
5. Право
встановлювати обов’язкові для всіх податки і збори.
6. Суверенність
(від франц. souverain — носій державної влади) — це стан незалежності державної
влади, який полягає в її праві та здатності самостійно, без втручання якоїсь іншої
сили керувати своїм внутрішнім і зовнішнім життям.
7. Наявність
власної символіки (прапор, герб, гімн).
2. Вестмінстерська
та консенсусна модель організації влади
Вестмінстерська модель демократії встановлюється в гомогенних
суспільствах, тобто в суспільствах, де більшість населення (80%) говорить однією
мовою, сповідує єдину релігію чи ідеологію, належить до одного етносу.
Сутність Вестмінстерської
моделі демократії становить правило більшості, відповідно до якого відносна більшість
населення формує органи державної влади і здійснює державну політику у своїх інтересах.
Дана модель має наступні
характеристики: висока концентрація виконавчої влади в межах кабінету міністрів,
який формується парламентською більшістю на однопартійній основі; злиття влад при
домінуючій ролі кабінету міністрів в системі організації влади; однопалатний або
двопалатний парламент при домінуванні однієї палати над іншою; двопартійна система;
партії розрізняються, головним чином, по соціально-економічним питанням;
вибори здійснюються в одномандатних округах по мажоритарній системі; унітарна держава
і централізована система управління (місцеві органи влади формуються центральним
урядом і фінансово від нього залежать); неписана конституція і парламентський суверенітет;
представницька демократія, котра виключає форми безпосередньої демократії.
Основою для функціонування консенсусної демократії є наявність
великої коаліції, в якій працюють лідери всіх сегментів багатоукладного суспільства.
Перший, і найбільш суттєвий, метод функціонування співсоціумного правління доповнюється
трьома проміжними: взаємним вето, пропорційністю і сегментарною автономністю в здійсненні
кожним сегментом своїх внутрішніх справ. Метод функціонування правління за принципом
великої коаліції кардинально відрізняється від принципу більшості у вестмінстерській
моделі, де меншість має підпорядковуватись більшості, а уряд має формувати та сила,
яка перемогла на виборах. В умовах консенсусної демократії меншість має право вето,
а місця в уряді розподіляються пропорційно до існуючих у суспільстві сегментів.
А. Лейпхарт пропонує вісім принципів, на яких має грунтуватись консенсусна модель.
Це — широка урядова коаліція, двопалатний парламент, багатопартійність, пропорційна
виборча система, федералізм і централізація влади, право вето для меншин та інші.
3. Державний устрій: поняття та типи державної організації
Державний устрій — це територіальна організація
державної влади, поділ її на певні складові частини з метою найкращого управління
суспільством, це взаємозв‘язок окремих складових частин держави між собою і її спільними
вищими (центральними) державними органами.
За державним устроєм всі держави поділяють на
прості і складні.
Проста унітарна держава — це така держава, складові
частини якої не мають власного суверенітету і не можуть бути суб’єктами політичних
міжнародних відносин. Наприклад, республіки Бєларусь, Польща, Болгарія. Є прості
унітарні держави, які мають автономні утворення. До таких держав відносяться. України,
Іспанія, Італія, Португалія.
Складні держави — це такі держави, які об’єднались
(утворились) з окремих державних утворень, що мали всі ознаки держави, в тому числі
і суверенітет, але певну частину своїх суверенних прав, як правило, добровільно
передали вищим центральним органам союзної держави. Це, по суті, постійний чи тимчасовий
союз суверенних держав. До складних держав належать федерація, конфедерація і імперія.
Федерація — це постійний союз окремих
суверенних держав, які утворили єдину державу на добровільній основі і передали
певну частину свого суверенітету (прав) центральним федеральним органам. Федерація
відрізняється від інших державних утворень тим, що вона має єдину спільну територію,
спільну конституцію і систему законодавства, єдиний уряд, спільні збройні сили,
подвійне громадянство, єдину грошово-фінансову систему Федерація є суб’єктом міжнародних
відносин, а складові частини федерації позбавлені таких прав. Федерації можуть бути
різні: централізовані, відносно централізовані, децентралізовані.
Вони можуть бути формально (юридичне) визнаними,
а фактично втратити певні свої суверенні права. До федерацій відносяться США,
Російська Федерація, ФРН. До останнього часу в світі існувало 18 федерацій, три
з них розпались: СРСР, Чехословаччина, Югославія.
Конфедерація — це такий союз держав, які добровільно
об’єднались для досягнення певних спільних цілей в політичній, економічній і військових
сферах. Суб’єкти конфедерації зберігають усі свої суверенні права держави. Вони
не мають спільної території, конституції і єдиного законодавства, громадянства.
Правовою основою конфедерації є союзний договір. Конфедерація не має єдиної податкової
системи і бюджету і існує на внески її суб’єктів. Центральні конфедеративні органи
приймають рішення за згодою всіх її суб’єктів. Конфедерація — це, як правило, тимчасовий
союз держав. Згодом вона переростає в федерацію або розпадається на унітарні держави.
Історія знає мало таких державних утворень: США в 1776-1786 рр.; колишній СРСР
з 1917 по 1922 рр., до об’єднання в СРСР.
Імперія — це така складна і велика держава,
яка об’єднує інші держави або народи в результаті завоювань, колонізації та інших
форм експансії. Імперія тримається на насильстві, на державному примусі. Коли зникає
примус, імперія розпадається. Наприклад, Римська імперія, імперія Олександра Македонського,
Російська імперія.
4. Найвищі
органи законодавчої влади: класифікація, структура та організація діяльності, функції
Законодавча влада – це галузь
(гілка) державної влади, делегована народом своїм представникам у парламенті, що
надає їм виключне право приймати закони. Органи законодавчої влади, як правило (але
не завжди), є виборними і мають різні назви: Верховна Рада, Державна Дума, Конгрес,
Сейм, Фолькетинг, Альтинг. Парламенти можуть бути двопалатні як у федеративних (США,
Росія), так і в унітарних державах (Велика Британія, Франція), і однопалатні (Ізраїль,
Нова Зеландія, Україна).
Парламент – єдиний представницький
орган народу і єдиний законодавчий орган, який цілком або частково створює інші
вищі органи держави, визначає основи внутрішньої і зовнішньої політики держави і
бере участь у її здійсненні, контролює діяльність інших вищих органів і посадових
осіб.
Функції парламенту:
- представницька – реалізується через обов’язок представляти
інтереси народу, його різні шари за допомогою депутатського корпусу (постанови парламенту
як представницького органу мають політичний характер); - законодавча – реалізується через право видавати закони
(основна діяльність, що має юридичний характер); - фінансова – реалізується через право приймати рішення
з фінансових питань (щорічно затверджувати бюджет країни); - установча – реалізується через право брати участь у
формуванні вищих виконавчих, а також судових органів; - контрольна – реалізується через право здійснювати контроль
за діяльністю уряду, інших вищих органів і посадових осіб; - політична – реалізується через право визначати основи
внутрішньої та зовнішньої політики і через обов’язок брати участь у її здійсненні.
5. Функції і різновиди виконавчої влади. Система максимального
(президентська та асамблейна) та мінімального розділенного виживання (президентсько-парламентська
та прем’єр-президентська). Особливе місце парламентської системи
Виконавча влада – галузь
(гілка) державної влади, що володіє правом безпосередньо управляти країною, виконувати
закони та інші нормативні акти, ухвалені законодавчою владою.
Носієм виконавчої
влади у масштабах усієї країни є уряд. Назва уряду встановлюється конституцією і
законодавством. Здебільшого уряд має офіційну назву – Рада чи Кабінет міністрів.
Наприклад, у Швейцарії це Федеративна Рада, в Італії-Рада Міністрів, у Японії-Кабінет.
Очолює уряд його голова. Як правило, це прем’єр-міністр (наприклад, у Франції) або
голова Ради Міністрів (Італія), канцлер (Німеччина), державний міністр (Норвегія).
У президентських республіках (США), де такої посади немає, головою уряду (адміністрація
президента) є безпосередньо президент.
В Україні
вищим органом виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, який очолює прем’єр-міністр.
Систему виконавчої влади в Україні, крім Кабінету Міністрів, становлять центральні
органи виконавчої влади – міністерства, державні комітети, інші відомства, місцеві
(обласні і районні) державні адміністрації.
Виконавча
влада здійснюється головним чином через державне управління і ґрунтується на ієрархічних
відносинах, підпорядкованості. Виконавча влада, будучи відповідальною перед законодавчою
владою, підзвітною і підконтрольною їй, не вичерпується одним тільки “виконанням
законів” (виконавською діяльністю). Вона також покликана відпрацьовувати шляхи
і способи реалізації законів та інших законодавчих актів, займатися поточним управлінням,
видавати з усіх питань своєї компетенції нормативно-правові акти (постанови та ін.),
що мають підзаконний характер. Таке підзаконне регулювання суспільних відносин є
розпорядчою діяльністю уряду.
Основні
функції органів виконавчої влади:
- виконавська – безпосереднє виконання нормативних приписів
правових актів, прийнятих органами законодавчої влади. Особливим видом виконавської
діяльності є адміністративні (управлінські) послуги – публічно-правова виконавчо-зобов’язальна
діяльність органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування, їх посадових
осіб, спрямована на юридичне оформлення умов, встановлених законодавством, які є
необхідними для належної реалізації прав і законних інтересів фізичних і юридичних
осіб, котрі звертаються до них з цією метою (реєстрація, ліцензування, сертифікація
тощо); - розпорядча – здійснення управління шляхом видання підзаконних
(управлінських) актів і виконання організаційних дій (відповідних розпоряджень)
Оскільки
на виконавчу владу покладена найбільша частина загальнодержавних функцій, вона діє
безперервно і скрізь на території держави (на відміну від законодавчої і судової
влади), спирається на людські, матеріальні та інші ресурси. В Україні її здійснюють
чиновники структурних ланок трьох організаційно-правових рівнів – вищого (уряду),
центрального (міністерств, інших відомств), місцевого (Радою Міністрів АР Крим,
місцевими державними адміністраціями – областей і районів, міст Києва і Севастополя).
Задля запобігання можливої узурпації всієї повноти державної влади саме виконавчими
органами важливими є дієві механізми “стримувань і противаг” як з боку
законодавчої (через розвинене законодавство і контроль), так і з боку судової влади
(через судовий контроль і конституційний нагляд).