Політичний процес в ЄС та його особливості

Політичний процес в ЄС та його особливості, характерні
риси

Європейський
континент має давні традиції міжнародних обмінів, міждержавного
співробітництва, а також тривалу історію розвитку міждержавних систем. Однак
між європейськими країнами завжди існувало чимало відмінностей, які часом
ускладнювали, гальмували та навіть унеможливлювали співробітництво. Повоєнний
розкат Європи часів холодної війни та ядерного протистояння СРСР і США на
«східну» і «західну», «комуністичну» і «капіталістичну» став не тільки
найсерйознішим викликом ідеї європейської єдності, а й призвів до формування
значних диспропорцій у соціально-економічному розвитку європейських країн.

Політичний процес – це форма функціонування
політичної системи, яка змінюється у просторі й часі. Політичний процес є
відображенням реальної взаємодії суб’єктів політики, яка здійснюється в результаті дії багатьох
різнорідних внутрішніх і зовнішніх факторів.

Досліджуючи
політичний процес в ЄЄ, який почав формуватися і розвиватися з 50-х рр. XX ст.
у контексті процесу європейської інтеграції, ініційованого шістьма
західноєвропейськими країнами, деякі науковці для передачі динаміки його руху в
межах Союзу та невизначеності, пов’язаної з результатами цього процесу,
використовують образ маятника, який коливається від національної політичної
арени держав-членів. з одного боку, до міждержавної арени з її
загальноєвропейським та глобальними вимірами – з іншого.

На
думку, дослідників кожна з цих арен здатна або притягувати, або відштовхувати
певні політичні сили, які в кожен конкретний момент прагнуть вплинути на
політику або змінити її як на загальноєвропейському, так і на національному
рівнях. Сила «тяжіння» («відштовхування») кожного з полюсів амплітуди коливання
цього уявного маятника може змінюватися залежно від конкретно-історичної
комбінації глобальних (стан світової економіки та динаміка світового
політичного процесу), європейських (глибина інтеграційних процесів,
внутрішня і зовнішня політика інститутів ЄС, стан громадської думки щодо
європейської ідеї) і національних (політична і соціально-економічна
ситуація в державах-членах) чинників.

Схематичне
зображення політичного процесу в ЄС у вигляді маятника не тільки надає змогу
аналітикам і спостерігачам ретельно враховувати всі чинники, що можуть сприяти
виробленню та підтримці конкретного напряму політики, а й підкреслює той факт,
що за кожним із полюсів амплітуди стоять конкуруючі школи теоретиків
європейської інтеграції.

Прихильники
федералістської та неофункціоналістської концепцій вважають, що стратегічні
цілі ЄС можуть бути реалізовані лише шляхом посилення наднаціональної
(федеральної) компоненти Союзу, розширення його повноважень за рахунок
національних урядів. Натомість, прихильники ліберального міжурядового підходу
стверджують, що головними центрами вироблення політики є держави-члени, а
інститути ЄС покликані лише створювати сприятливі умови для цього процесу.

Міждержавна
арена складається як з суто європейських, так і глобальних структур, які
забезпечують можливості розв’язання політичних проблем на наддержавному рівні.
Структури ЄС, зокрема, забезпечують держави-члени комплексними механізмами
реалізації процесів вироблення політики поза межами традиційного рівня окремих
країн. У деяких напрямах політики (наприклад, у сфері конкуренції), процеси
вироблення та реалізації політики на європейському рівні є надзвичайно
інтенсивними, а інститути ЄС мають значну автономію.

У ряді
випадків у політиків є вибір з ряду альтернатив щодо рівня вироблення
конкретної політики. Прикладом може бути політика охорони довкілля, яку можна
реалізовувати як на рівні ЄС, так і на рівні міжнародних організацій (ООН, СОТ,
Організація економічного співробітництва та розвитку). Досить часто рівень ЄС є
проміжним етапом на шляху до створення глобальної міжнародної системи.

Враховуючи
вищезазначене, цілком природними є те, що вектор спрямованості політичного
процесу в межах ЄС постійно змінюється. В ряді періодів історії ЄС можна
спостерігати тенденцію до поглиблення інтеграції, тобто зростання
зацікавленості у виробленні політики на рівні Спільноти. Результатом цієї
тенденції стали формування єдиного ринку та економічного і валютного союзу,
вироблення спільних галузевих політик ЄС, розробка та прийняття Конституції ЄС.

Рух у
протилежному – дезінтеграційному – напрямку поки що жодного разу не був
потужним, але випадки переважання національного інтересу над
загальноєвропейським (союзним) не такі вже й поодинокі. Тривалий, непослідовний
і часто безрезультатний рух у напрямку формування спільної оборонної та
соціальної політик, провал ратифікації Конституції ЄС – є наочними прикладами
таких випадків.

Таким
чином, приступаючи до аналізу політичного процесу в ЄС слід пам’ятати про такі
його особливості, як:

– маятник європейського політичного процесу
коливається між політичною ареною окремих країн і міждержавною політичною
ареною, оскільки політики змушені постійно визначатися щодо рівня реалізації
тих чи інших напрямів політики;

– {lang_content_nav} і структура процесу вироблення
політики ЄС змінюється з часом і значною мірою відрізняється для різних країн;

– процес вироблення колективних
політичних реакцій забезпечується інститутами ЄС, спосіб функціонування яких
зумовлюється системою їх пріоритетів, а також питаннями, що стоять на порядку
денному політики Союзу;

– за роки існування ЄС на
європейському політичному рівні накопичений значний інституційний та предметний
досвід, завдяки якому в межах Союзу створені такі можливості, яких не мають
більшість міждержавних організацій;

– процес передання дедалі більших повноважень
з національного рівня на рівень ЄС ніколи не був і не є лінійним, тобто суто
поступальним;

– існують сталі та істотні відмінності
між різними державами-членами у способах реагування на політичні процеси в
межах ЄС та участі в них;

– політика ЄС часто має
екстратериторіальний вплив на інші європейські країни, особливо на ті, які є
або кандидатами на вступ, або державами, що визначили європейську інтеграцію як
національній зовнішньополітичний пріоритет.

Проблема
дефіциту демократії в ЄС

Термін «демократія»
можливо є найвідомішим у світі та найпоширенішим у мовах різних народів. Однак
зміст та значення його, як жодного іншого терміну, часто недооцінюється а сам
він вживається неправильно або через незнання або навмисно. Терміном
«демократія» намагаються приховати свою справжню антидемократичну сутність
різного роду тоталітарні й авторитарні режими та військові диктатури. Ним часто
зловживають, прикриваються та маніпулюють деякі сучасні політики, яким байдужі
демократичні цінності, а потрібні лише голоси виборців.

В основі сили та
поширеності демократичної ідеї лежить найпотужніший в історії людства
суспільний та інтелектуальний рух до свободи та справедливості: від часів
правління Перикла в античній Греції до Вацлава Гавела в Чеській Республіці, від
Декларації незалежності Томаса Джеферсона в 1776 р. до помаранчевої революції
2004 р. в Україні. Прагнення до демократії є непереборним, оскільки
демократичні цінності є об’єктивною складовою сучасного суспільства.

До загальновизнаних принципів, що конституюють будь-яку
демократію – визнання народного
суверенітету; виборність основних
органів державної влади; формально-юридична рівність прав
громадян; ухвалення всіх рішень на основі принципу більшості;сучасні дослідники додають принцип поваги до громадянських прав і свобод, а
також мінімальний набір життєво важливих процедурних норм:

– контроль за
урядовими рішеннями з бокуобраних представників;

– регулярні та чесні вибори;

– загальне право обирати та бути обраними на виборні
посади;

– право громадян виявляти
свої погляди по усьому
спектру політичних проблем без загрози покарання;

– право громадян на пошук альтернативної інформації,
джерела якої захищені законом;

– право громадян створювати відносно незалежні асоціації та організації

Таким
чином, демократична політична система – це політичний режим, який надає всім громадянам можливість регулярної та
конституційної зміни уряду, якщо вони вирішать зробити це достатньою більшістю голосів і на основі інформації, одержаної з
альтернативних джерел. Це дозволяє громадянам без
будь-яких перешкод скористатися
ненасильницькими, добровільними партіями і асоціаціями для здійснення своєї
громадянської ролі.

Специфічною проблемою ЄС є
також дефіцит демократії – недостатня (за стандартами самого ЄС) участь громадян у процесі
вироблення політики Союзу.

Дефіцит демократії-явище,
притаманне сучасним демократичним режимам або міжнародним організаціям, яке
характеризується недостатнім
рівнем демократичної легітимності їх
інститутів та певною невідповідністю їх діяльності, механізмів та процедур
сучасним демократичним стандартам. Найчастіше експерти та
правозахисники вказують на наявність певного дефіциту демократії в
організаційній структурі та діяльності таких організацій як ООН та ЄС.

В ЄС піддають
серйозній критиці модель демократії Союзу, яка сформувалася останніми роками.
Деякі політичні діячі, науковці, експерти, громадські організації вважають, що
прийняте в Брюсселі бачення демократії суперечить європейській політичній
культурі, яка складалася тисячоліттями під впливом римського права,
середньовічного вчення про стани, ідеалу вільного громадянського суспільства
епохи Просвітництва, ідей європейських гуманістів. На думку критиків, основними
вадами демократії в ЄС є:

– небезпека «тиранії більшості». Створювані в єдиній Європі
структури змушують держави-члени всупереч власним інтересам приймати волю
євроінтеграторів. Більшість законів нав’язуються бюрократами з Брюсселю, яких
ніхто не обирав. Вони перебирають на себе законодавчі функції національних
парламентів, а у випадку, коли європейський процес вимагає референдумів,
відмовляються визнавати негативний результат (як це було в Данії в 1992 р. та
Ірландії в 2001 р.);

– брак «демократичної легітимності». Структури ЄС є
забюрократизованими і негнучкими, а контроль за ними з боку європейської
громадськості – надзвичайно слабким і неефективним. Більшість держав-членів
позитивно розцінюють діяльність СС, проте визнають, що їх вплив на прийняття
рішень в Союзі є недостатнім. Неодноразово зазнавали критики Європейський
Центральний Банк та Суд ЄС за монополію контролю над валютною та судовою
сферами, за закритість механізму прийняття рішень;

– віддаленість багатонаціональної організації
континентального масштабу від окремих громадян, історична безпрецедентність цих
органів в загальноєвропейській культурі, історії, символіці. Лише один інститут
ЄС – Європейський Парламент – обирається безпосередньо громадянами, які на
виборах скоріше керуються національними перевагами, ніж пріоритетами єдиної
Європи. Тому Європейська Комісія часто сприймається як «зібрання міністрів,
дипломатів та чиновників держав-членів з метою таємних консультацій», «картель
наднаціональних та національних технократів, які прагнуть регулювати життя
громадян»;

– відсутність в єдиній Європі політичної ідентичності у формі
загальноєвропейських партій з метою реалізації політичної участі європейців. За
майже тридцятирічну історію прямих виборів до Європейського Парламенту вони
жодного разу не досягали головної мети:

Прийнятий у грудні 2007 р. Лісабонський
договір вніс необхідні зміни до чинних договорів про заснування
Європейської Спільноти та про Європейський Союз. Це забезпечило ЄС правовими
рамками та інструментами, необхідними для належної відповіді на майбутні
внутрішні й глобальні виклики та вимоги громадян. Новаціями Лісабонського
договору щодо зміцнення демократії в СС є:

– посилення ролі Європейського
Парламенту:
представницький інститут ЄС, що прямо обирається громадянами, отримав нові повноваження, які посилюють його вплив на законодавство,
бюджет та міжнародні угоди СС. Подальше поширення сфери застосування процедури
спільного прийняття ще більше зміцнило
роль і значення Парламенту в
законотворчому процесі;

– більше залучення національних парламентів: завдяки запровадженню в
Договорі нового механізму контролю за дотриманням Союзом принципу
субсидіарності, парламенти держав-членів отримали більше можливостей бути
залученими до роботи СС. Разом із посиленням ропі Європейського Парламенту дані
положення зміцнюють демократію та підвищують легітимність функціонування ЄС;

– гарантування прав людини та громадянських свобод: Хартія фундаментальних прав
стала юридично зобов’язуючим документом та набула однакового правового статусу
з договорами, хоча вона і не потрапила до
тексту Лісабонського
договору;

– сильніший голос громадян: Договір містить положення щодо права на громадянську
ініціативу – наявність підписів щонайменше одного
мільйона громадян з певної кількості держав-членів є підставою для звернення до
Комісії з проханням розробки та висунення нової законодавчої ініціативи;

– хто що робить: відносини між державами-членами та ЄС стануть більш
зрозумілішими завдяки чіткій категоризаціїповноважень;

– вихід зі складу ЄС: Лісабонський договір вперше визнає можливість виходу
держав-членів зі складу Союзу.

Таким чином,
Лісабонський договір значно посилив демократичну природу Європейського Союзу
шляхом посилення повноважень Європейського Парламенту, надання зобов’язуючого
характеру Хартії фундаментальних прав, зміцнення принципу верховенства права.
Договір уточнив та роз’яснив цінності ЄС та знову підтвердив цілі Союзу.

Разом з тим,
специфічною проблемою СС є дефіцит демократії, тобто недостатня участь громадян
у процесі вироблення політики Союзу; брак
демократичної легітимності
інститутів СС, а також небезпека надмірного збільшення повноважень європейської
бюрократії.