Горизонтальний вимір політики — це відносини між…

Горизонтальний вимір політики — це відносини між…

У тій
концепції політики, яку використовують учасники, домінує вертикальний вимір з його
наголосом на повноважному виборі, відомих цілях і чітких результатах, але функціональна
спеціалізація означає, що концепцію політики потрібно розши­рити, включивши в неї
горизонтальну складову: якщо в уряді є окремі Міністерства охорони здоров’я, соціального
забезпе­чення й освіти, то політика імунізації молоді охопить ряд органі­зацій,
які цілком можуть мати різні погляди на те, що і як потрібно робити.

Горизонтальний
вимір отримав справжнє визнання в роз­витку поняття «стейкхолдерів» — людей чи організацій,
зацікав­лених у діяльності конкретної організації, яких потрібно вислу­хати і до
яких треба поставитися серйозно. Але все ж він має меншу вагу, ніж вертикальний:
у публічному представленні саме уповноважені лідери мають вирішувати, наскільки
сильним повинен бути голос стейкхолдерів.

Визнання
заяв стейкхолдерів означає, що політика на­роджується з рішень уповноважених лідерів,
і, визнаючи «гори­зонтальні» претензії стейкхолдерів, політики-практики роблять
це вкрай обережно, щоб залишити недоторканною концепцію повноважного рішення. Характеристика
цього процесу як «надання порад» зберігає позицію міністра як особи, що робить вибір.
Публічне обговорення дає також стейкхолдерам змогу домовлятися про зміни в політиці,
які потім будуть проголошені міністром.

Це показує
нам, яким способом ця модель допомагає конфігурувати увесь процес. Результат, про
який домовлялися зацікавлені сторони, затверджується шляхом проголошення його однією
з повноважних осіб — міністром, Кабінетом, законо­давчим органом. Досягнення цього
результату політики — справа багатьох учасників, але для суспільства його подають
як одного владного елемента. Якщо його затвердили, то він має бути «втілений»: форма
презентації є частиною процесу. «Кожен знає», що те, що проголошене як рішення міністра,
напевно, відображає складний процес перего­ворів між організаціями, а не вподобання
окремого міністра, зле не належить вказувати на нього: це частина «нечестивого»
знання учасників, і його не можна згадувати у «святому» дискурсі публічних проголошень.
Повно­важне прийняття рішень є, по суті, «міфом політики» в сенсі, описаному Яновим:
«оповідання, створене і канонізоване групою людей, яке відволікає увагу від складнощів
їхньої реальності».