Система цивільного процесуального права

Система цивільного процесуального права

Система цивільного процесуального права складається із 2 частин: Загальної і Особливої.

Загальна частина цивільного процесуального права об’єднує норми, які є визначальними, основними для всієї галузі цивільного процесуального права і які встановлюють: завдання цивільного судочинства, право на звернення до суду за судовим захистом, склад учасників, систему захисту їх процесуальних прав, компетенцію суду, основні принципи цивільного процесуального права, склад суду, порядок відкриття провадження у справі, провадження до судового розгляду, порядок вирішення питань судом, поняття і види доказів, судові строки тощо. 

Норми
цивільного процесуального права характеризуються такими ознаками:

1)
встановлюються тільки державою. Санкціонованих норм в цивільному процесуальному
законодавстві немає;

2) є
загальнообов’язковими для всіх осіб на території України: органів, юридичних і
службових осіб, для суду, учасників цивільного процесу — осіб, які беруть
участь у справі, та осіб, які не беруть участі у справі. Вони визначають
обов’язкові правила розгляду і вирішення цивільних справ судом, його
компетенцію, суб’єктивні процесуальні права і обов’язки учасників процесу та
інших осіб, умови і процесуальну форму їх реалізації;

3)
мають загальний характер, є правилами поведінки суб’єктів цивільних
процесуальних правовідносин численного застосування. Конкретні за змістом норми
цивільного процесуального права спрямовуються до багатьох адресатів і
розраховані на типовий варіант поведінки — є правилами застосування одного
масштабу до різних осіб;

4)
забезпечуються виконанням різними правовими засобами, в тому числі цивільними
процесуальними засобами захисту і відповідальності;

5)
спрямовані на виконання завдань цивільного судочинства по захиступрав та законних інтересів громадян, юридичних осіб та держави шляхом
всебічного розгляду та вирішення цивільних справ у повній відповідності з
чинним законодавством.

Для
правильного розуміння закріплених в нормі правил поведінки, розкриття їх
особливостей, точного їх застосування і дотримання, вони класифікуються: за
змістом, за сферою застосування, за методом впливу на поведінку правомочних
осіб.

За
своїм змістом норми цивільного процесуального права поділяються на регулятивні
і дефінітивні. Правова норма за структурою складається з певних
частин.

В теорії права домінує положення, що таких частин три: гіпотеза — визначає умови, при настанні яких така норма підлягає застосуванню; диспозиція — встановлює правила поведінки; санкція — наслідки, які настають у випадку порушення або невиконання даної норми.

На
думку окремих авторів, норма цивільного процесуального права є двочленною і
складається лише з гіпотези і диспозиції.

Але
аналіз норм ЦПК підтверджує, що вони мають як тричленну, так і двочленну
структуру. 

Тричленну
структуру має норма, встановлена ст. 41 і ст. 44 ЦПК: гіпотеза —
свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що відносяться
до справи; диспозиція — свідок зобов’язаний з’явитися до суду і дати правдиві показання про відомі йому обставини; санкція — якщо викликаний свідок не з’явиться в судове засідання з причин, визнаних судом неповажними, його може бути піддано штрафу в розмірі до одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян і примусовому приводу через органи внутрішніх справ. 

Тричленну
структуру має норма, встановлена статтями 57,58 ЦПК: гіпотеза — для з’ясування
обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань в галузі
науки, мистецтва, техніки або ремесла, суддя може призначити експертизу; диспозиція
— особа, призначена експертом, повинна з’явитися на виклик суду і дати
правдивий висновок на поставлені запитання; санкція — за злісне ухилення від
явки до суду експерт несе відповідальність за ч. 2 ст.

Двочленну
структуру має норма, передбачена ч. 1 ст.45 ЦПК:
гіпотеза — свідків, які постійно проживають поза місцем знаходження суду, що
розглядає справу, і не можуть з поважних причин з’явитися в судове засідання; диспозиція
— може допитати суд в місці їх проживання за дорученням суду, що розглядає
справу.

Структурні
елементи норм цивільного процесуального права мають різний характер, в зв’язку
з чим можуть бути класифіковані. Гіпотези поділяються: 

а) за
характером викладених в них обставин — на односторонні і двосторонні

Односторонні
передбачають лише правомірні або неправомірні обставини, настання яких
обумовлено застосуванням даної норми права.

Такою
буде гіпотеза норм ст. 5 ЦПК з правомірними обставинами, яка передбачає, що суд
приступає до розгляду цивільної справи за заявою особи, яка звертається за
захистом свого права або охоронюваного законом інтересу.

Двосторонні
гіпотези передбачають як правомірні, так і неправомірні обставини, які є
підставою для застосування такої норми права.

При
цьому, при наявності неправомірних обставин застосовується одне правило, а при
наявності правомірних — друге.Прикладом може бути ст. ст. 172 ЦПК, якою передбачені наслідки неявки в судове засідання особи, яка
бере участь у справі; 

б) за
ступенем визначеності гіпотези поділяються на визначені, відносно визначені і
невизначеш.

Визначені точно формулюють умови, за яких така норма підлягає застосуванню, наприклад, норма ст. норма ст. 194 ЦПК про судові дебати. Відносно визначені
вказують на загальні умови, з настанням яких така норма підлягає застосуванню. Але
наявність чи відсутність цих умов має у кожному випадку визначити суд. Такою буде
норма ст. 144 ЦПК про об’єднання позовів, ст. 145 ЦПК про роз’єднання позовів, ст. 2, 3 ст. 218 ЦПК про допуск судом негайного виконання рішення.

Невизначеними
гіпотезами будуть такі, котрі не передбачають конкретних умов, за яких така
норма підлягає застосуванню (ст. 89 ЦПК про продовження процесуальних строків).

Диспозиції
норм цивільного процесуального права класифікуються за способом вираження
закріплених в них правил поведінки на прості, описові, відсилочні, бланкетні.

Прості
диспозиції обмежуються вказівкою на дії, що дозволяються чи забороняються, без
визначення поняття термінів, які вказують на такі дії.

Це
норма ст. 103 ЦПК про права сторін на зміну позивачем предмета або підстави позову,
збільшення чи зменшення розміру позовних вимог, на відмову від позову; на
визнання відповідачем позову і на укладення сторонами мирової угоди. Але норма
права не розкриває поняття позову, його предмета, підстав, мирової угоди.

Описові
диспозиції правила поведінки пояснюють з необхідною повнотою і точністю, що
сприяє єдиному тлумаченню і правильному застосуванню відповідної норми права. Описовими
будуть норми, встановлені статтями 100, 101 ЦПК, про цивільну процесуальну
правоздатність і дієздатність.

Прості
й описові диспозиції можна класифікувати на визначені й відносно визначені.

Відсилочні
диспозиції не встановлюють правил поведінки своїх адресатів при настанні умов,
зазначених в гіпотезах цих норм, а відсилають до інших норм, в яких такі,
правила визначені. 

Бланкетні
диспозиції не передбачають правил поведінки адресатів правової норми, а
вказують на інші норми, в яких ці правила повинні бути встановлені. Такою буде норма ст. 25 ЦПК, за якою у випадках, передбачених законом,
цивільні справи можуть розглядатися третейськими судами в порядку,
передбаченому Положенням про третейські суди України.

Розрізняють дію цивільних процесуальних норм у часі, у просторі і за колом
осіб.

Дія цивільних процесуальних
норм у часі — визначається відповідно до правила про те, що незалежно від часу
порушення цивільної справи в суді, при здійсненні процесуальних дій
застосовується той процесуальний закон, який діє на момент здійснення таких
дій.

Відповідно до ч. 3 ст. 2 ЦПК
провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на
час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 

У наведеній нормі
відтворюється загальне правило про дію закону в часі, згідно з яким
застосовуються норми, чинні на момент вчинення дій. 

Отже, у випадку звернення заінтересованих осіб до суду застосовується цивільний процесуальний закон, що діє на момент провадження у справі, незалежно від того, коли виникло спірне правовідношення. 

Процесуальні
закони набирають чинності з моменту їх опублікування або з моменту, зазначеного
в законі.

Відповідно
до ч. 4 ст. 2 ЦПК закон, який встановлює нові
обов’язки, скасовує чи звужує права, що належать учасникам цивільного процесу,
чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі. У законодавстві,
таким чином, закріплено принцип, згідно з яким закон не має зворотної сили. Так,
Рішенням Конституційного Суду України від 25 грудня 2003 р. .9 22-рп/2003 у
справі щодо строків перебування на посту Президента України встановлено, що
закон діє після набрання ним чинності.

Цивільний
процесуальний закон зворотної сили не має. Винятки із
цього правила можуть бути встановлені законом.

Дія
цивільних процесуальних норм у просторі означає правило, згідно з яким при
розгляді цивільної справи, здійсненні окремих процесуальних дій і виконанні
рішень суду діє процесуальний закон за місцем здійснення окремої процесуальної
дії. 

Дія
цивільних процесуальних норм за колом осіб поширюється на всіх громадян
України, на іноземців, осіб без громадянства, на організації, що мають права
юридичних осіб, іноземних юридичних осіб, іноземні держави і міжнародні
організації.

 

 

---

Система гражданского
процессуального права 

Система гражданского процессуального права состоит из 2 частей: Общей и Особенной. 

Общая часть гражданского процессуального права объединяет нормы, которые являются определяющими, основными для всей отрасли гражданского процессуального права и устанавливающих: задачи гражданского судопроизводства, право на обращение в суд за судебной защитой, состав участников, систему защиты их процессуальных прав, компетенцию суда, основные принципы гражданского процессуального права, состав суда, порядок открытия производства по делу, производство до судебного разбирательства, порядок решения вопросов судом, понятие и виды доказательств, судебные сроки и т.п.

Нормами
гражданского процессуального права являются установленные государством Украина
общеобязательные правила, регулирующие порядок осуществления правосудия по
гражданским делам общими судами и определяют систему процессуальных действий,
выполняемых субъектами гражданских процессуальных правоотношений, и систему их
процессуальных прав и обязанностей, реализация которых обеспечивается
определенными законодательством гражданскими процессуальными средствами
(гарантиями). 

Нормы
гражданского процессуального права характеризуются следующими признаками: 

1)
устанавливаются только государством. Санкционированных норм в гражданском
процессуальном законодательстве нет; 

2) являются
общеобязательными для всех лиц на территории Украины: органов, юридических и
должностных лиц, для суда, участников гражданского процесса — лиц, участвующих
в деле, и лиц, не участвующих в деле. Они определяют обязательные правила рассмотрения и
разрешения гражданских дел судом, его компетенцию, субъективные процессуальные
права и обязанности участников процесса и других лиц, условия и процессуальную
форму их реализации; 

3) имеют
общий характер, являются правилами поведения субъектов гражданских
процессуальных правоотношений многочисленного применения. Конкретные по содержанию
нормы гражданского процессуального права направляются ко многим адресатов и
рассчитаны на типичный вариант поведения — являются правилами применения одного
масштаба к разным лицам; 

4)
обеспечиваются выполнением различными правовыми средствами, в том числе
гражданскими процессуальными средствами защиты и ответственности;

5) направлены
на выполнение задач гражданского судопроизводства по защите прав и законных
интересов граждан, юридических лиц и государства путем всестороннего
рассмотрения и разрешения гражданских дел в полном соответствии с действующим
законодательством.

Для
правильного понимания закрепленных в норме правил поведения, раскрытие их
особенностей, точного их применения и соблюдения, они классифицируются: по
содержанию, по сфере применения, по методу воздействия на поведение правомочных
лиц. 

Правовая
норма по структуре состоит из определенных частей. В теории права доминирующее положение, что таких частей три: гипотеза — определяет условия, при наступлении которых такая норма подлежит применению; диспозиция — устанавливает правила поведения; санкция — последствия, которые наступают в случае нарушения или невыполнение данной нормы. По мнению отдельных
авторов, норма гражданского процессуального права является двучленных и состоит
только из гипотезы и диспозиции. 

Но анализ
норм ГПК подтверждает, что они имеют как трехчленную, так и двучленную
структуру. гипотеза — свидетелем может быть любое лицо, которому известны любые
обстоятельства, относящиеся к делу; диспозиция — свидетель обязан явиться в суд и дать
правдивые показания об известных ему обстоятельствах; санкция — если вызван
свидетель не явится в судебное заседание по причинам, признанным судом неуважительными,
он может быть подвергнут штрафу в размере до одного необлагаемого минимума
доходов граждан и принудительному приводу через органы внутренних дел

Трехчленную
структуру имеет норма, установленная статьями 57,58 ГПК: гипотеза — для
выяснения обстоятельств, имеющих значение для дела и требующих специальных
знаний в области науки, искусства, техники или ремесла, судья может назначить
экспертизу; диспозиция — лицо, назначенное экспертом, должна появиться на вызов суда и
дать правдивый вывод на поставленные вопросы; санкция — за злостное
уклонение от явки в суд эксперт несет ответственность по ч. 2 ст.185 КпАП, а за дачу заведомо ложного
заключения или за отказ уважительных причин от выполнения возложенных
обязанностей — отвечает по статьям 384, 385 УК. 

Двучленную
структуру имеет норма, предусмотренная ч. 1 ст. 45 ГПК: гипотеза —
свидетелей, постоянно проживающих вне места нахождения суда, рассматривающего
дело, и не могут по уважительным причинам явиться в судебное заседание;диспозиция — может
допросить суд в месте их проживания по поручению суда, рассматривающего дело.

Структурные
элементы норм гражданского процессуального права имеют различный характер, в связи
с чем могут быть классифицированы. Гипотезы подразделяются:

а) по
характеру изложенных в них обстоятельств — на односторонние и двусторонние.

Односторонние
предусматривают лишь правомерные или неправомерные обстоятельства, наступление
которых обусловлено применением данной нормы права.

Такой будет
гипотеза норм ст. 5 ГПК с правомерными обстоятельствами, которая предусматривает, что суд
приступает к рассмотрению гражданского дела по заявлению лица, обращающегося за
защитой своего права или охраняемого законом интереса.

Двусторонние
гипотезы предусматривают как правомерные, так и неправомерные обстоятельства,
которые являются основанием для применения такой нормы права.

При этом,
при наличии неправомерных обстоятельств применяется одно правило, а при наличии
правомерных — второе.

Примером
может служить 172 ГПК, которой предусмотрены последствия неявки в судебное
заседание лица, участвующего в деле; 

б) по
степени определенности гипотезы подразделяются на определенные, относительно
определенные и неопре. Определены точно формулируют условия, при которых
такая норма подлежит применению, например, 194 ГПК о судебных дебатах.Относительно
определенные указывают на общие условия, с наступлением которых такая норма
подлежит применению. Но наличие или отсутствие этих условий имеет в
каждом случае определить суд. Такой будет норма ст. 144 ГПК об объединении исков, ст. 145 ГПК о разъединении
исков, ст. 2, 3. ст. 218 ГПК о допуске судом немедленного исполнения решения. 

Неопределенными
гипотезами будут такие, которые не предусматривают конкретных условий, при
которых такая норма подлежит применению (в. 89 ГПК о продлении процессуальных
сроков). 

Диспозиции
норм гражданского процессуального права классифицируются по способу выражения
закрепленных в них правил поведения на простые, описательные, отсылочные,
бланкетные. 

Простые
диспозиции ограничиваются указанием на действия, разрешаются запрещаются, без
определения понятия терминов, указывающих на такие действия. Это норма ст. 103 ГПК о
правах сторон на изменение истцом предмета или основания иска, увеличение или
уменьшение размера исковых требований, отказа от иска; признания ответчиком иска
и на заключение сторонами мирового соглашения. Но норма права не
раскрывает понятие иска, его предмета, оснований, мирового соглашения.

Описательные
диспозиции правила поведения объясняют с необходимой полнотой и точностью, что
способствует единому толкованию и правильному применению соответствующей нормы
права. Описательными будут нормы, установленные статьями 100, 101 ГПК, о
гражданской процессуальной правоспособностью и дееспособностью.

Простые и
описательные диспозиции можно классифицировать на определенные и относительно
определенные. 

Відсилочною
буде диспозиція ст. 53 ЦПК, якою передбачено, що витребування речових доказів
та вирішення питання про відповідальність за їх ненадання провадиться в
порядку, встановленому ст. 47 і 48 цього Кодексу.

Відсилочною
буде диспозиція ст. 302 ЦПК, якою передбачено, що при розгляді справ у
апеляційному порядку застосовуються правила, встановлені для розгляду справ у
суді першої інстанції за винятками, встановленими в цій главі.

Отсылочные
диспозиции не устанавливают правил поведения своих адресатов при наступлении
условий, указанных в гипотезах этих норм, а отсылают к другим нормам, в которых
такие правила определены. Отсылочных будет диспозиция ст. 53 ГПК, предусматривающей,
что истребовании вещественных доказательств и решения вопроса об
ответственности за их непредоставление производится в порядке, установленном
ст. ст. 47 и ст.. 48 этого Кодекса. 

Отсылочных
будет диспозиция ст. 302 ГПК, предусматривающей, что при рассмотрении дел в
апелляционном порядке применяются правила, установленные для рассмотрения дел в
суде первой инстанции за исключениями, установленными в настоящей главе.

Бланкетные
диспозиции не предусматривают его правила правовой нормы, а указывают на другие
нормы, в которых эти правила должны быть установлены. Такой будет норма ст.. 25 ГПК, согласно которой в случаях, предусмотренных законом, гражданские
дела могут рассматриваться третейскими судами в порядке, предусмотренном
Положением о третейских судах Украины. 

Источники гражданского
процессуального права существуют в определенных пространственных и временных
границах. Таким образом, различают действие гражданских процессуальных
норм во времени, в пространстве и по кругу лиц. 

Действие гражданских
процессуальных норм во времени — определяется в соответствии с правилом о том,
что независимо от времени возбуждения гражданского дела в суде, при
осуществлении процессуальных действий применяется тот процессуальный закон,
действующий на момент осуществления таких действий. 

Согласно ч. 3 ст. 2 ГПК производство по
гражданским делам осуществляется в соответствии с законами, действующими в
момент совершения отдельных процессуальных действий, рассмотрения и разрешения
дела. 

В приведенной норме
воспроизводится общее правило о действии закона во времени, согласно которому
применяются нормы, действующие на момент совершения действий. 

Итак, в случае
обращения заинтересованных лиц в суд применяется гражданский процессуальный
закон, действующий на момент производства по делу, независимо от того, когда
возникло спорное правоотношение. 

Процессуальные законы
вступают в силу с момента их опубликования или с момента, указанного в законе. 

Согласно ч. 4 ст. 2 ГПК закон,
устанавливающий новые обязанности, отменяет или сужает права, принадлежащие
участникам гражданского процесса, или ограничивает их использование, не имеет
обратного действия во времени. В
законодательстве, таким образом, закреплен принцип, согласно которому закон не
имеет обратной силы. Так, Решением
Конституционного Суда Украины от 25 декабря 2003 .9 22-рп / 2003 по делу
относительно сроков пребывания на посту Президента Украины установлено, что
закон действует после вступления в силу.

Гражданский
процессуальный закон обратной силы не имеет. Исключения из этого правила
могут быть установлены законом. 

Действие гражданских
процессуальных норм в пространстве означает правило, согласно которому при
рассмотрении гражданского дела, осуществлении отдельных процессуальных действий
и выполнении решений суда действует процессуальный закон по месту осуществления
отдельного процессуального действия.