Характеристика суспільного ладу Галицько-Волинського князівства

Як і в Київській Русі, все населення Галицько-Волинської землі поділялося на вільних, напівзалежних (напіввільних) і залежних.

Вільні. До них належали: панівні соціальні групи – князі, боярство і духовенство, частина селянства, більша частина міського населення. Розвиток князівського домену в Галицькій землі мало свої особливості. Труднощі освіти в Галичині княжого домену складалися, по-перше, в тому, що він почав складатися вже тоді, коли більша частина общинних земель була захоплена боярами, і для князівських володінь коло вільних земель був обмежений. По-друге, князь, прагнучи заручитися підтримкою місцевих феодалів, роздавав їм частину своїх земель, внаслідок чого князівський домен зменшувався. Бояри ж, отримавши земельні тримання, часто перетворювали їх у спадкові володіння. По-третє, основна маса вільних общинників вже перебувала в залежності від боярської вотчини, у зв’язку з чим князівський домен відчував потребу в робочій силі. Князі могли приєднати до свого домену лише землі тих громад, які не були захоплені боярами. На Волині, навпаки, князівський домен об’єднав переважна більшість общинних земель, тільки потім з нього почали виділятися і зміцнюватися місцеві бояри.

Найбільш важливу роль у суспільному житті відігравало боярство. Як вже зазначалося, особливістю Галицької землі було те, що з давніх часів тут сформувалася боярська аристократія, яка володіла значними земельними багатствами, селами і містами і мала величезний вплив внутрішню і зовнішню політику держави.

Боярство не було однорідним. Воно поділялося на велике, середнє і дрібне. Середнє і дрібне боярство перебувало на службі у князя, часто отримувало від нього землі, якими володіло умовно, поки служило князю. Великі князі роздавали землі боярам за їх військову службу – «до волі господарської (до волі великого князя),« до живота »(до смерті власника),« в отчину »(з правом передачі землі у спадщину).

До пануючої групі приєднувалася верхівка духовенства, яка також володіла землями і селянами. Духовенство було звільнене від сплати податків і не несло ніяких обов’язків перед державою.

Селянство становило основну масу населення Галицько-Волинської землі. Як і в Київській Русі, селяни називалися смердами. Більшість з них були вільними, мали своє господарство і в складі громади платили оброк державі в особі князя. Переважною формою селянського володіння землею було общинне землеволодіння, пізніше отримав назву «дворище». «Дворище» як об’єднання кількох селян-общинників в міру розкладання громади поступово розпадалося на індивідуальні двори.

Процес утворення великого землеволодіння супроводжувався посиленням економічної залежності селян і появою ренти. Першою формою вираження економічної залежності селян була данина. На користь великого князя селяни вносили «татарщини» (раніше її збирали баскаки), «серебщіну», відбували різні повинності, а на користь місцевих бояр платили оброк (дякло) натурою: хутром, воском, зерном. Данина, що накладається на «дим», «плуг», не мала конкретних розмірів і збиралася шляхом «полюддя». Крім того, общинники виконували підводну і військову повинності, а також повинні були будувати і ремонтувати дороги, зміцнення, замки. Об’єкти сільського господарства обкладалися оброком, який стягувався не тільки продуктами, а й грошима. Грошовий оброк у Галйцко-Волинському князівстві набуває назву «чинш», а селяни називаються «чиншовики».

Жителі приміських сіл в більшості своїй не були корінним населенням. Вони були посаджені на землю князями або боярами. Села ці ділилися на сотні й десятки, а їх мешканці отримали назву «сотенні». За право користування землею, інвентарем вони зобов’язані були нести феодальні повинності, обробляти землю, виплачувати оброк, будувати і ремонтувати міські укріплення, нести службу по охороні міста і т.д. Приміські сотні об’єднувалися в тисячі на чолі з тисяцьким.

До вільних належала також більша частина міського населення. Соціальний склад жителів міст ставав неоднорідним: диференціація тут також була значною. Верхівку міст складали «мужі градские» і «містичі». Міська верхівка була опорою влади князя, виявляла пряму зацікавленість у зміцненні його влади, оскільки вбачала в цьому гарантії збереження своїх привілеїв. Існували купецькі об’єднання – гречники, чудінци та інші. Ремісники також об’єднувалися в «вулиці», «ряди», «сотні», «братчини». Ці корпоративні об’єднання мали своїх старост і свою скарбницю. Всі вони перебували в руках ремісничої та купецької верхівки, якій підпорядковувалися міські низи – підмайстри, робочі люди і інші «люди менші».

Галицько-Волинська земля була рано відірвана від великого шляху «із варяг у греки», рано зав’язала економічні та торговельні зв’язки з європейськими державами. Ліквідація цього шляху майже не позначилася на господарстві Галицько-Волинської землі. Навпаки, ця ситуація привела до бурхливого зростання чисельності го пологів і міського населення. Наявність цієї особливості в розвитку Галицько-Волинського князівств; зумовило важливу роль міського населення в політичному житті держави. У містах, окрім українських, постійно проживали німецькі, вірменські єврейські та інші купці. Як правило, вони жив своєю громадою і керувалися законами і порядками, встановленими владою князів у містах

Напівзалежні. До них ставилася частина селянства, яке втратило господарську самостійність і змушене було за отримане у позику зерно, інвентар і гроші працювати на землі власника. З зростанням великого боярського землеволодіння скорочувалась кількість вільних селян, збільшувалося число залежних, яких на той час можна було віднести до напівзалежні.

Залежні. До них ставилися холопи і челядь. Як і в Київській Русі, в Галицько-Волинському князівстві існувало холопство, однак тут єдиним джерелом холопства був «повний». Освіта великого боярського землеволодіння було пов’язане з процесом перетворення холопів у феодально-залежних людей. Холопи обслуговували двір боярина чи використовувалися на ріллі. Бояри садили холопів на землю і таким чином виникали нові села з феодально-залежним населенням, а холопи з’єднувалися з селянством.

Під словом «челядь», на відміну від холопів, розумілися залежні селяни, які захоплювалися разом зі своїм майном.