Українські землі у складі ВКЛ
Литовські князі одними з перших рушили на українські землі, які були роздроблені та ослаблені золотоординським ігом.
Засновником Великого князівства Литовського був Міндовг,
який у середині XIII ст. об’єднав під своєю владою Аукштайтію, Жемайтію,
частину Ятвягії та оволодів частиною Західної Русі. На початку 60-х років XIII
ст. Міндовг зробив спробу захопити також Чернігово-Сіверщину.
Швидке зростання Литовської держави почалося при Гедиміні (1316-1341). Добре зміцнивши тили, він узявся за розширення своїх володінь. Цьому сприяло те, що литовські князі дуже ретельно подбали про розбудову військової справи. Вони постановили за правило: хто
має землеволодіння, той мусить служити у війську; хто ж відмовлявся від
військової повинності, у того забирали землю. Це правило поширювалось на всі суспільні верстви – від князів до селян. Можна сказати, що Литва на той час мала велике організоване військо. Гедимін завершив приєднання білоруських земель, розпочате його попередниками, і приступив до приєднання українських земель. Експансія Литви на схід і північ Русі натрапила на сильний опір з боку Московського князівства. Вирішальна роль у захопленні українських земель належить сину Гедиміна – Ольгерду (1345-1377), який заволодів Чернігово-Сіверщиною, а в 1362 р. зайняв Київ.
Переломним у
підкоренні українських земель Литвою став 1362 р. Цього року військо трьох
сусідніх народів – литовського, українського та білоруського розгромило
монголо-татар на Синіх Водах, давши початок звільненню українських земель від
монголо-татарського іга.
Таким чином, у другій
половині XIV ст. під владою Литви опинилась уся Білорусь, частина земель Московії та значна частина території України – майже вся Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля. Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи.
Землі Білорусії
та частково України й Московії складали тоді 90 відсотків усієї території
Великого князівства Литовського, і приблизно таке ж співвідношення існувало
щодо національного складу населення, тому Литовську державу тих часів деякі дослідники
небезпідставно називають також Литовсько-Руською державою.
Руські землі в економічному
і культурному відношенні стояли вище Литви. Не випадково литовські завойовники
опинилися під надзвичайно сильним культурним впливом східнослов’янських
народів, тому Литва, приєднуючи землі Русі, «старини не рушила, а новини не вводила». Все це сприяло тому, що
приєднання українських земель до Литви відбулося мирно, без значного опору.
Українці загалом схвально ставилися до цього акту ще й тому, що він сприяв обороні
країни від набігів монголо-татар.
Чимало норм руського права, руські назви посад, станів, система адміністрацій тощо були прийняті Литвою. Державною мовою Великого князівства Литовського стала руська, нею велися всі ділові папери.
Литовські князі
переходили у православ’я, сприймали мову, культуру, звичаї Русі, охоче укладали
шлюби з українськими та білоруськими княжими доньками.
Отже, можна виділити такі особливості статусу
українських земель у складі ВКЛ:
- приєднання
відбувалося переважно мирним шляхом через бажання князівств позбутися
монгольського ярма; - система
управління залишалася незмінною: руські князі сплачували щорічну данину та надавали
збройну допомогу; - руська мова
стала державною; - православна
церква зберігала панівне становище; - збереглося
руське законодавство; - литовці
приєднувалися династичними шлюбами з українцями; - панувала
українська культура.
До середини XIV ст. Велике князівство Литовське цілком сформувалося, як держава та значно розширило свою територію. Це розширення відбувалося, в основному, за рахунок входження до складу ВКЛ білоруських та українських князівств.
У 1381 – 1384 рр. – у Великому князівстві відбулась перша литовсько-руська громадська війна. Для зміцнення внутрішнього та зовнішнього становища ВКЛ у боротьбі з експансією Тевтонського ордену, посилення державної влади та централізації в 1385 р. князь Ягайло уклав Кревську унію з Польщею.
Проте невдоволення частини литовської, та білоруської шляхти зближенням з Польщею призвели до початку другої громадської війни у ВКЛ. В результаті війни Великим князем Литовським став Вітовт. Він проводив політику «великого княжіння на всій Руській землі», розбудовує на півдні українських земель систему опорних укріплень (в Брацлаві, Черкасах, та інших містах), ставить фортеці у південних степах (Дністровський лиман), здійснює у 1397-1398 рр. два переможних походи проти Золотої Орди. Під час князювання Вітовта значно поширилась українська територіальна колонізація на південь та схід, аж до Чорного моря. А з 1398р. Литовська держава стала називатися Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтіське.
Однак, поразка литовсько-руських військ 1399 р. перекреслила мрії Вітовта про об’єднання в межах литовської державності всієї Русі. Після цієї поразка зупинилось становлення самостійної Литовсько-Руської держави, й Вітовт вимушений був йти на зближення з Польщею.
1401 року була підписана Віленсько-радомська унія. Це зближення створило умови для перемоги над Тевтонським орденом у Грюнвальдській битві (1410), приєднання Жемайтії та земель за Німаном до ВКЛ, водночас сприяючи привласненню українських земель польським панством, поширенню в Україні польського шляхетського права та фільварково-панщинної системи. Ягайлу не вдалося створити єдину державу, але унія визначила процес зближення ВКЛ і Польщі й поступове зменшення ролі руських елементів у державі, що стало ще помітнішим із переходом у католицтво правлячої верхівки ВКЛ.
В 1432-1440 рр. у Великому князівстві Литовському, Руському та Жемайтійському відбувалась ще одна громадянська війна. Протягом 4 років (1432-1435) в межах ВКЛ фактично існувало дві держави — власне Литва і Велике князівство Руське. Перше очолював Сигізмунд, друге – Свидригайло, якого проголосили Великим князем Руським (Київським). Хоча осідком Свидригайла вважався Полоцьк.
Політичний та державний устрій ВКЛ формувався у 15-16 ст. як станово-представницька монархія, влада, у якій сконцентрувалася в руках литовської магнатсько-шляхетської верхівки. Відбувається посилення влади феодалів над селянством, оформлення їх особистої залежності, втрата прав на землю.