Причини національно-визвольної війни українського народу 1648–1657 рр.

Особливе місце в історії України займає період національно-визвольної війни українського народу 1648-1657 рр. на чолі з видатним державним діячем і полководцем Богданом Хмельницьким.

Хоч цей рух і зазнав поразки, проте саме в той період вперше після занепаду Русі відновилася ідея української державності — ідея, яка нині втілена в життя і завжди житиме в народі.

Поштовхом до цього визвольного руху був колонізаційний натиск польської шляхти, що розпочався на східноукраїнських землях після Люблінської унії, відразу натрапив тут на значний опір з боку місцевого населення, який поступово переріс в національно-визвольну війну під гаслом боротьби проти польських насильницьких порядків. Спільним фронтом виступило низове і “городове” козацтво, за ним пішли селяни і міщани. Вся Україна прагнула звільнитися від шляхетського панування, яке набувало страхітливих форм. Саме тому національно-визвольна війна знайшла широкий відгук серед селянства і мала великий успіх, хоча й розпочалася без попередньої підготовки та організації народних мас.

Чільник народно-визвольної війни, сотник реєстрового війська Богдан Хмельницький до виступу господарював на своєму хуторі в Суботові. Але, зазнавши безчинств з боку чигиринського підстарости поляка Чаплинського і не знайшовши правосуддя у польської влади, був змушений втекти на Запорожжя. Дорогою він закликав простий люд до боротьби проти польського насильства і знаходив співчуття та готовність народу до повстання.

Причинами національно-визвольної війни 1648-1657 рр. були політичні, національні, релігійні:

• козацтво зазнавало постійних утисків: магнати відбирали в них хутори, луки, ставки, млини, примушували платити десятину, за будь-яку непокору козаків кидали до в’язниць і мордували, багато козаків перетворили на кріпаків;
• посилилося гноблення селянства. Панщина на Наддніпрянщині досягла 4 днів на тиждень, у західних районах – до 6 днів.
• крім панщини, селяни змушені були виконувати і інші повинності (працювати в маєтках, виконувати різноманітну роботу);
• у містах українці були усунені від участі в міському самоврядуванні, їхні місця посідали іноземці;
• українцям чинили всякі перешкоди під час вступу до цеху, займатися ремеслом чи торгівлею;
• посилилась політика насадження уніанства та католицизму, переслідувалося православ’я.

За своїм характером цей всенародний рух був національно-визвольним та антифеодальним.

Рушійними силами визвольної війни були: козацтво, селянство, міщанство, частина українського духовенства, дрібна і середня православна шляхта.

Керівна роль належала неколонізованій козацькій старшині.

Спільною метою, яка їх всіх об’єднювала в боротьбі – ліквідація польсько-шляхетського панування та здобуття незалежності.