Суспільний устрій України-Гетьманщини у др. половині ХVІІ–ХVІІІ ст.

Суспільний устрій України-Гетьманщини у др. половині ХVІІ–ХVІІІ ст.

У 60-70-х роках XVII ст. провідне місце у суспільних відносинах Гетьманщини починають займати представники військової козацької знаті. Провідний стан українського суспільства отримав назву “знатне військове товариство”. У свою чергу воно поділялося на три основні прошарки:

1) бунчукове товариство — це відомі своїми заслугами, авторитетом чи соціальним становищем люди, яких гетьман взяв під свій бунчук (гетьманський знак). З того часу бунчукові товариші потрапили під особисту юрисдикцію самого гетьмана. Здебільшого це була генеральна старшина. Вона мала певні привілеї, судочинство щодо неї проводив лише гетьманський суд;

2) військове товариство підпорядковувалося Генеральній військовій канцелярії. До складу товариства включалися авторитетні військові, що залишилися за межами чітко визначеного кількісно бунчукового товариства. Судочинство щодо них проводив особисто гетьман;

3) значкове товариство. Значком називався прапор (корогва). Особа, яка приймалася “під значок”, вилучалася із козацького загалу і передавалася під юрисдикцію полкової управи. Лише полковнику надавалося право зараховувати до складу значкового товариства.

Всі знатні військові товариші несли обов’язкову військову службу, володіли маєтками до “ласки військової”. У мирний час виконували певні службові доручення та адміністративні функції, а у воєнний — мали направити до козацького війська означену кількість озброєних воїнів. В разі відмови виконати вищеназвані умови накладалися грошові стягнення, але земля не відбиралася.

На відміну від Польщі та Литви, на другому плані ієрархічної піраміди опинилася українська шляхта (роди Виговських, Тетер, Кричевських). Нечисленна, вона не стала провідним станом у Гетьманщині, хоча після Визвольної війни отримала низку привілеїв.

Найширші військові обов’язки в Українській гетьманській державі покладалися на козаків. Після Визвольної війни перехід селян до козацького стану був значно обмежений. Отримати статус козака могли лише особи, які одружувалися на козацькій дочці або вдові.

Міщани — це верства, що раніше за інших стала замкненим суспільним станом. Процесу набуття незалежності міщанами сприяло отримання містами прав на самоврядування. У Гетьманщині налічувалося 12 магістратських міст, тобто тих, що володіли магдебурзьким правом: Київ, Чернігів, Переяслав, Новгород-Сіверський, Стародуб, Ніжин, Погар, Мглин, Остер, Козелець, Полтава,

Почеп. Крім того, існували панські міста, що отримували право на обмежений магдебурзький устрій здебільшого від землевласника, на приватній території якого ці міста розташовувалися.

Міста, що не мали права на самоврядування, називалися ратушними. Адміністрація таких міст також обиралася, однак була залежною від місцевого козацького управління, зокрема від сотенного уряду.

Мешканці ратушних міст сплачували податки до гетьманської скарбниці. Вони зобов’язані були виконувати низку інших повинностей, зокрема, власними силами здійснювали охорону міста, сплачували кошти на різноманітні громадські потреби.

Як у магістратських, так і ратушних містах ішов інтенсивний процес соціального розшарування. Залежно від економічного становища міщани поділялися на три категорії:

–  Міська аристократія (заможні купці, власники майстерень, а також духовенство, знатні військові товариші, які працювали у місті). До купців належали особи, котрі мали капітал у 500 крб. і більше. Купці об’єднувалися в гільдії, члени яких звільнялися від подушного податку, рекрутчини та тілесних покарань. Водночас вони мали виконувати шляхову, постойну та інші види повинностей.

–  Середній прошарок (ремісники і торгівці);

–  Міські низи (незаможні ремісники і дрібні торгівці).

–  Селянство.

В Українській гетьманській державі землі, що належали польській шляхті, стали державною власністю. Розташовані на цих територіях “вільні” військові села, а також їх мешканці залежали від козацької адміністрації. Селяни таких сіл були особисто вільними, проте змушені були сплачувати певні повинності на користь держави.

У кінці XVII ст. ситуація змінюється. Адміністрація починає планомірний наступ, що має на меті міцніше прив’язати селян до земельних наділів. Першими кроками на цьому шляху стало запровадження заборони на продаж особистих ділянок без дозволу власника села. Згодом поновлюється інститут панщини тривалістю поки що в один-два робочі дні на тиждень.

Таким чином, ліквідоване в роки Визвольної війни середини XVII ст. кріпацтво через кілька десятиліть знову нагадало про себе. Щоправда, законодавчому оформленню цього осоружного українському селянству явища завадила складність політичної обстановки у Гетьманщині, незавершеність процесу формування великої земельної власності, а також антикріпосницькі настрої широких верств сільського населення.

–  Духовенство.

Вищі церковні ієрархи (митрополит і єпископи) обиралися на козацьких радах, а нижче духовенство — на сільських сходах. їх обрання затверджував голова держави — гетьман. Попри певну залежність духовних осіб від світської влади, церква була самостійною у вирішенні внутрішніх церковних питань.

За часів гетьманування Б.Хмельницького Москва відкрито не наважувалася здійснювати контроль над українською церквою. Однак після його смерті спроби стали наполегливішими. Зрештою, наміри матеріалізувалися. У 1686 році за згодою Константинополя Київська митрополія перейшла у підпорядкування Московському патріархату.