Зародження політико-правової думки в Київської Русі й українського середньовіччі
Зародження політико-правової думки в Київської Русі й українського середньовіччі
Істотне місце в українській історії належить княжій добі, що охоплює майже п’ять століть.
Характерною ознакою тогочасного суспільно-політичного життя було становлення й зміцнення феодальних відносин відповідних соціальних структур. Тут чітко виділялися такі стани: феодали-землевласники, духовенство, дружинники, воїни, “люди” — селянство та міське населення.
Важливим рубежем у духовно-культурному й політичному житті Київської Русі було введення християнства київським князем Володимиром Великим.
Князь Володимир Святославович як визначний політичний діяч розумів, що розбудувати державу можна лише за умови міцної релігійної централізації. Давньоруське язичництво з його багатобожжям не могло сприяти цьому, хоча київські князі й робили такі спроби. Саме тому Володимир, відкинувши серйозні сумніви та вагання, звертається до монотеїстичної релігії, обравши християнство. Релігійна реформа Володимира остаточно утвердила християнство як державну релігію Київської Русі. Це мало важливе значення для розширення міжнародних зв’язків руської держави.
Для аналізу суспільно-політичних ідей у Київській державі важливе значення має те, що до наших днів дійшло чимало тогочасних писемних джерел: літописи, політико-релігійні трактати окремих осіб, релігійних діячів, збірки та зводи законів тощо. Серед них можна назвати “Повість временних літ“, “Слово про закон і благодать” Іларіона, “Руську правду“, “Остромирове Євангеліє“, “Ізборник Святослава“, “Слово о полку Ігоревім“, “Посланіє” Климентія Смолятича, “Повчання” Володимира Мономаха та ін.
Особливі заслуги у сфері духовного життя мав київський князь Ярослав (1045-1054), який піклувався про розвиток освіти, науки, філософії, письменства, містобудування, архітектури, образотворчого мистецтва. За Ярослава при Софійському соборі в Києві склався вчений гурток книжників, багато було зроблено в книжковій справі, зокрема засновано першу державну книгозбірню.
Київський митрополит Іларіон (XI ст.) у праці-проповіді «Про закон і благодать» виступив проти рабства, за мир, злагоду між народами, вважаючи їх рівними між собою, за політичну самостійність Київської Русі.
Праця Володимира Мономаха “Повчання дітям” (1096) – це, насамперед, настанови державному діячеві, князеві, який повинен бути відповідальним, справедливим, мудрим, здатним до протистояння ворогам, утримання в покорі бояр і удільних князів. Володимир Мономах прагнув прищепити дітям християнську мораль, людяність, благочестивість, схильність до науки, стриманість. Суд і покарання повинні бути справедливими: “Ні правого, ні винуватого не вбивайте і не веліть убивати його. Якщо навіть заслуговуватиме смерті, і то не погубляйте жодного християнина “. Мономах всіляко підкреслював, що володар має бути взірцем досконалості. Він закликав князів до примирення, подолання міжусобиць заради єдності Русі.
Важливе місце у розвитку державно-політичної думки у Київській Русі мало “Слово о полку Ігоревім ” (XII ст.), у якому розвинена ідея необхідності політичного об єднання руських земель і припинення міжусобної боротьби, про виникнення держави на ґрунті суспільного договору між князем і народом.
Під час перебування більшої частини українського народу під зверхністю Литви і Польщі (XIV-XVII ст.) «шляхетська демократія» орієнтувалася на «Руську правду», приписи якої діяли до середини XV ст. Князівські та королівські привілеї, які поширювалися на спольщену еліту, були закріплені в конституціях польського сейму, що діяв з 1446 р., у Судебнику Великого князя Казимира 1488 p., у Литовських статутах 1529 p., 1566 p., 1588 p., які разом із Саксонським зерцалом і деякими іншими джерелами німецького права були нормативною основою політико-правової системи і Великого князівства Литовського (до Люблінської унії 1569 p.), і Речі Посполитої, а у XVIII — на початку XIX ст. зумовили кодифікацію українського права.