Сучасні концепції природного права
Сучасні концепції природного права
Сутність ідеї природного права, на думку С. С. Алексєєва, полягає в тому, що поруч із правом, створеним людьми і вираженим у законах, в інших джерелах існує природне право – сума вимог, за своєю вихідною основою безпосередньо, без будь-якої прямої людської участі, народжених самим натуральним життям суспільства, природою. До таких вимог він відносить: право на еквівалент у господарських справах, право першості, право старшинства, право народів на визначення своєї долі тощо. Саме тут, в ідеї природного права, і проявляється жорстка залежність права від зовнішніх факторів, від усього того, що утворює людське буття, зокрема й від економічного базису, як казав Маркс.
В. С. Нерсесянц формулює таке визначення загального поняття природного права: природне право – це скрізь і завжди наявне, ззовні надане людині, вихідне для цього місця й часу право, що, як вираз об єктивних цінностей і вимог людського буття, є єдиним та безумовним першоджерелом правового сенсу та абсолютним критерієм правового характеру всіх людських установ, зокрема позитивного права і держави.
В основі вчення про природне право, на думку С. І. Максимова, лежить ідея про те, що всі правові норми повинні базуватися на якихось об єктивних засадах, незалежних від волі людини і суспільства. А оскільки взірцем таких властивостей вважалася природа, то невстановлене право було названо природним. Залежно від тлумачення поняття природного (права) виникли, на його думку, різні типи вчення природного права.
Сучасне розуміння природного права істотно відрізняється від трактувань епохи антифеодальних революцій, поглядів на людину як носія природних прав. По-перше, на противагу доктринам минулого, філософія і правознавство XX століття розглядають людину не як відособленого індивіда, а як учасника різноманітних суспільних зв язків. У перелік природних прав включаться не тільки невід ємні права особистості, покликані гарантувати її незалежність від державної влади, але і політичні, соціально-економічні і культурні права людини, права соціальних спільнот (права народу, нації, національних меншин).
По-друге, послідовники І. Канта (неокантіанці), зокрема, німецький теоретик права Рудольф Штаммлер (1856—1938), абсолютним природним правом оголосили початок справедливості, «природним правом зі змінним змістом», яке включає моральні і духовні цінності конкретного суспільства чи народу. Цей початок став сприйматися як вимога справедливості й відповідного пристосування права до цінностей існуючого суспільства. На думку Штаммлера, не можна заперечувати природне право, якщо бачити в ньому й критерій для права позитивного як керівництва законодавцю.
По-третє, вчення про природне право у XX ст., розвиваючи традиції філософського осмислення права, утворили кілька філософських течій — неокантіанство, неотомізм, персоналізм та ін., які зближуються в його трактуванні.