Теорія живого права Ерліха
Теорія живого права Ерліха
Ерліх різко виступив проти юридичного позитивізму, який розглядав право лише як сукупність юридичних норм, прийнятих державою та не зв’язаних із суспільством, його економічними умовами та іншими соціальними факторами. Такий підхід, на його думку, був недостатнім і ненауковим. Щоб повністю розкрити сутність права, правова наука, на думку мислителя, повинна бути не тільки історичною, а й соціологічною. Недоцільно обмежувати правову науку дослідженням лише тексту закону та його техніко-правового застосування. Мислитель намагався дати нове теоретичне обґрунтування тогочасного права. Тому він приділяв значну увагу не тільки вивченню законодавства, а й дослідженню звичаєвого права, судової практики, проявів господарського життя, намагався обдумати та узагальнити їх з позиції свого соціологічного світогляду, встановити зв’язки між усіма цими проявами і створити узагальнене пізнання правової дійсності.
Основна праця «Основи соціології права».
Ерліх виходив із свого принципу про те, що право визначається передусім через суспільство.
«Живе» право є те, «що входить у життя, стає живою нормою, все інше є лише голе вчення, норма рішення, догма або теорія». Тільки те право, що викристалізовується в процесі суспільного життя як живий порядок, самодіяльний, ніким окремо не приписаний, однак такий, що постійно відповідає запитам життя, і є, напевно, за Ерліхом, справжнім регулятором суспільних відносин. Тільки в цьому він убачав справді наукове розуміння права, дослідження якого має провадити соціологія права.
Ерліх протиставляв „живе право” праву в законах. „Живе право” створюється „союзами”. Є. Ерліх твердить, що кожна профспілка, банк, об’єднання підприємців та ін. створюють своє право. Приписи держави лише невелика частина права. Основну ж його масу творить „живе право”. На противагу неопозитивізму, соціологічний напрям вважає, що норми, записані в законі, ще не є правом; значно важливішим є «живе право», котре виникає у житті. Тому на першому плані фігура судді як «творця права».
Якщо є прогалина в праві чи приписи застаріли, суддя не пов’язаний жорстко державними приписами і може шукати норму „живого права” та на її підставі виносити рішення. Звідси ж і рух „вільного права”. Представники цього руху фактично прирівнювали суддю до законодавця, наділяючи його функцією правотворчості.