Революційно-демократична ідеологія українських народників

Революційно-демократична ідеологія українських
народників
(М. Драгоманов, П. Антонович, П. Чубинський, В. Вербицький)

Наступний етап у розвитку політико-правових ідей в Україні пов’язаний з
революційним народництвом,
діяльність якого проходила в нерозривній
єдності з народницьким рухом
у Росії, зокрема, з такими
організаціями, як «Народна воля» та «Чорний
переділ». Їх діяльність уже мала
відчутний вплив марксизму та анархізму, зокрема, стосовно критики капіталізму.
Тому програмні документи, прокламації, відозви використовували вже фрази
«робітничий клас», «експлуатація», «буржуазний лад» та ін. Головний принцип
оцінки держави – кому вона служить, чиї інтереси захищає. У програмних
принципах народоправління важливе місце відводиться демократичним традиціям
сільської общини. В основу прав людини народники ставили природне право, що
виходило з цінностей та інтересів людського буття. Для встановлення
правопорядку в країні потрібні закони й інститути, які б відображали волю
народу. Правам та свободам особи відводилося особливе місце в цих програмах.
Багато хто при цьому широко використовував зако­нодавчі акти Франції, США та
інших буржуазних держав. Та визнання народниками терору як методу політичної,
правової боротьби не могло дати бажаних результатів.

Великий внесок у розвиток суспільно-політичної правової ідеї в Україні
зробили представники демократичної інтелігенції в другій половині XIX – на
початку XX ст. Це були О. Потебня, С. Полонинський, О. Терлецький, М.
Драгоманов, Іван Франко, Леся Українка та багато інших. Знайомі між собою, вони
не завжди досягали згоди, пропонували різні підходи для вирішення тієї чи іншої
справи. Але всі рішуче від­стоювали демократичні погляди, боролися за соціальну
й національну незалежність українського народу, діяли й творили для нього.

19 лютого 1861 р. Олександр II видав маніфест, що скасовував крі­посне
право. Цей епохальний документ являв собою незграбну й заплу­тану за своєю
суттю заяву, яка створювала у селян враження, що жадане звільнення прийде ще
нескоро й не задовольнить усіх їхніх сподівань. Але водночас зі скасуванням
кріпосного права в Україні розпочина­ються репресивні дії царського уряду. Вони
спрямовані на приниження національної свідомості. Почали закривати українські
школи, видав­ництва. У 1863 р., 18 липня, в Петербурзі виходить циркуляр
міністра внутрішніх справ П. Валуєва про обмеження видання книг і заборону
викладання в школах українською мовою (Валуєвський указ). П. Валуєв заявив,
«что никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может». Його
підтримав Синод, що наклав вето на видання Священного писання українською
мовою.

Розпочалася нова хвиля політичної еміграції політико-правових ді­ячів з
України за кордон, Посилюючи свою репресивну політику, цар Олександр II у 1876
р., 18 травня, підписав указ про абсолютну заборону українського письменства,
заборонялося навіть співати українські пісні. Цей акт царя отримав назву
«Емський акт», який привів до заборони і театральних вистав українською мовою.
Провідні українські політико-правові діячі покидали свою рідну землю, хто встиг
емігрував, але більшість була затримана і суворо покарана. У політичній
еміграції були О. Кониський, В. Лобода, П. Єфименко, С. Подолинський, М. Зібер,
М. Драгоманов, П. Чубинський (написав слова українського гімну «Ще не вмерла
Україна» на музику М. Вербицького) та багато інших.

Визначне місце в історії суспільно-політичної думки в Україні в дру­гій
половині ХІХ ст. посідав Михайло Драгоманов (1841-1895) – укра­їнський
публіцист, історик, літературознавець, етнограф, фольклорист, основоположник
політичної науки в Україні, спеціаліст у вирішенні проблем держави, права,
політичної влади, вітчизняний конституціона­ліст. Народився 18 вересня в Гадячі
на Полтавщині в сім’ї маломаєтного дворянина. Освіту здобув в Гадяцькому
повітовому училищі, гімназія в Полтаві, Київський університет. Атмосфера, в
якій народився та ви­ховувався Драгоманов, була українська, підтримувалися
давні козацькі традиції, ліберальні ідеї Західної Європи, поважали французький
рес­публіканізм з його розподілом влади, цінувалася козацька автономія, не
підтримувалася московська централізація.

Після закінчення університету Драгоманов підготував дисертацію «Імператор
Тиберій». У 1864 р. після успішного захисту починає пра­цювати приват-доцентом
в Київському університеті. Серед студентів користувався великою повагою, а
консервативна частина професури його «конституційні» погляди не підтримували і
на нього весь час писали доноси ректору і поліції. В лютому 1870 р. він захищає
магістерську дисертацію «Історія Римської імперії» і Вчена рада обирає його на
по­саду доцента. Однак доносів стає все більше і Драгоманов їде в наукове
відрядження за кордон. Працює в наукових бібліотеках Німеччини, Іта­лії,
Австрії, Чехії, Польщі. За цей час знайомиться з кращими представ­никами
передової європейської науки та інтелігенції. Там знайомиться з І. Франком та
М. Павликом. Через 2,5 роки Драгоманов повертається в Київський університет.

18 травня 1876 р. цар Олександр II підписує Емський указ про за­борону
видавати літературу українською мовою, театральні вистави на українській мові,
навчання в школах та навіть ввезення з-за кордо­ну літератури українською
мовою. Михайло Драгоманов різко піддав критиці царський указ за гноблення
народу України. У 1876 році його звільняють з університету за
неблагонадійність, поліція та жандарми починають його переслідувати. Він був
вимушений емігрувати за кор­дон у 1876 р. Оселився в Женеві і до кінця життя не
міг повернутися в Україну.

Драгоманова знали і в Європі, і в США, а в царській Росії і Радян­ському
Союзі він був ворогом, націоналістом. Влітку 1878 року на між­народному
конгресі Драгоманов виступив і заявив, що порушуються права цілого народу,
забороняється українська мова. Його обирають в керівництво Паризького,
Лондонського, Чиказького наукових конгресів. Член Українського наукового
товариства у Відні – «Січ». Він підгримує «Граматику» П. Куліша, підручник з
української мови К. Д. Ушинського. Взяв собі псевдонім «Учитель».

Михайло Драгоманов – одна з найвидатніших особистостей в полі­тиці і
праві України XIX ст. Великий просвітитель української громад­ськості,
мислитель і стратег. Помер у 1895 р., йому не було ще навіть 54 років, далеко
від своєї батьківщини.

Головні його політико-правові праці – «Шевченко, українофіли і
соціалізм», «Пропащий час – українці під Московським царством», «Історична
Польща і великоруська демократія», «Автобіографічна за­мітка», «Вільний союз –
Вільна спілка», «Лібералізм і земство в Росії», «Австро-Руські спомини,
1867-1877», «Чудацькі думки про українську національну справу», «Листи на
Наддніпрянську Україну» та ін.

Основу політико-правових поглядів М. Драгоманова становила
автономно-федералістична концепція. Унітарна, жорстко централізована держава –
це втілення деспотизму, диктатури небагатьох. Федеративна держава базується на
громадському та місцевому самоврядуванні, гаран­тіях природних прав і свобод
людини, суворому обмеженні центральної влади. Драгоманов вважав, що тільки
автономно-федеративний лад може вирішити соціально-економічні,
державно-політичні, національні та правові питання. Людина для нього – це
основа соціального устрою, найвища цінність, гарантіями права якої може бути
лише вільна само­врядна організація (громада), конфедерація типу швейцарської
або федерація за зразком США чи Англії.

Головна ідея конституційного проекту, розробленого Драгомановим, –
перетворення Російської імперії на децентралізовану федерацію, де українці
створюють громаду «Вільна спілка». Основні її завдан­ня:

1. Забезпечення
політичних свобод: права людини і громадянина.

2. Недоторканність тіла для
ганебних покарань і смертної кари.

3. Не­доторканність помешкання для поліції
без судової ухвали.

4. Негайна передача заарештованого до рук судової влади.

5.
Недоторканність при­ватних листів і телеграм.

6. Свобода вибору місця мешкання
й занять.

7. Свобода совісті та відокремлення церкви від держави, держави від
церкви.

8. Свобода слова, друку, навчання.

9. Свобода зібрань, мітингів і
процесів.

10. Свобода звернень до владних структур.

У державно-правовій концепції М. Драгоманова передбачалися три гілки
влади: законодавча, виконавча, судова. Законодавча належала двом думам –
державній і союзній. Зміни до основних законів мали вноситися в разі згоди
третини членів двох дум і затверджуватися Державним со­бором, що обирався зі
складу двох дум, а також делегатами від обласних зборів. Головою держави міг
бути імператор з успадкованою владою чи обраний голова Всеросійського
державного союзу. Він призначав міні­стрів, відповідальних перед обома думами.

Разом із державною владою на місцевому рівні передбачалося само­врядування
громадське (в містах і селах), волосне, повітове та обласне, репрезентоване
сходами і зборами, яким були підзвітні всі посадові осо­би, крім суддів. На
рівні міст, волостей, повітів та областей обкралися думи, а з їх складу –
управи.

До третьої гілки влади – судової, окрім Верховного суду, входили судові
палати обласних, повітових і міських дум. Статус суддів визна­чався законом.
Члени Верховного суду призначалися довічно главою держави, їм належало мати
вищу юридичну освіту і практику роботи в судових палатах.

Найкраща форма політичного життя – асоціація гармонійно розви­нених
особистостей в Україні – «громадський соціалізм», «громадівська праця», які
«мусять мати українську одежу». Самоврядування є основою основ руху до повної
справедливості, до соціалізму, до найголовнішої мети – «повернення української
нації до сім’ї націй культурних».

У 1876 р. в Женеві М. Драгоманов, разом з іншими українськими діячами,
заснував українсько-російський збірник, а потім журнал «Гро­мада», який мав
помітний вплив на українську молодь. Він мріяв, що нове покоління скористається
його конституційним проектом «Вольного Союзу – Вільної Спілки» 1885 р. Не
відкидаючи революційних методів боротьби із самодержавством і переходу до
нового суспільного устрою, М. Драгоманов віддавав перевагу еволюційному
розвиткові суспільства. Здійснення соціалістичного ідеалу «можливе тільки у
певній поступо­вості та за високого розвитку мас, а тому і досягнуте буде
більше з до­помогою розумової пропаганди, чим кривавих повстань».

Вочодимир
Боніфатійович Антонович народився 18 січня 1834 р. в селі Махнівці, на
Київщині, у родині польських шляхтичів. Закін­чив в Одесі гімназію та
Рішельєвський ліцей, медичний факультет Київського університету (1855), потім
історико-філологічний (1860). У 1863-1880 рр. – голова Тимчасової комісії з
розгляду давніх актів у Києві. З 1870 по 1908 р. викладає історію у Київському
університе­ті – магістр, доцент, згодом дійсний професор. Захищає докторську
дисертацію «Нарис історії Великого князівства Литовського» (1878). У 1880-1883
р. – декан історико-філологічного факультету.

Політичні та правові погляди В. Антоновича зосереджені на народ­ницькому
русі України, розвитку національної самосвідомості. У студентські роки,
спочатку підтримує «хлопоманський» рух, який був радикальною частиною
польського визвольного руху, що проповідував релігійну толерантність, відміну
кріпацтва, просвіту простого народу. У 1861 р. В. Антонович переходить на
позиції українофільства, стає «словником української «Громади» у Києві –
організації українських народників. Основними своїми завданнями члени «Громад»
вважа­ли освіту народу шляхом розвитку літератури, видання популярних книжок
українською мовою, організацію українських народних шкіл. Свої українофільські
та народницькі погляди В. Антонович викладає у програмній статті «Моя Сповідь»
(1862). Після неї навіть прогресивні поляки називали його «свідомий і щирий
українець».

На посаді голови Тимчасової комісії з розгляду давніх актів висту­пає як
історик права, що знаходить відображення в таких його роботах, як «Зміст актів
про козаків (1500-1648)» (1863), «Останні часи козаччи­ни на правому березі
Дніпра (за актами з 1679 по 1716 р.)», «Акти про міста (1432-1798)» (1869),
«Дослідження про гайдамаччину за актами 1700-1768 рр.» (1876), тощо. Під
впорядкуванням та з передмовами В Антоновича виходить дев’ять томів «Архива
Юго-Западной России».

З 1870 р. займається археологією, проводить археологічні з’їзди в
Україні, вступає до «Товариства Нестора-літописця», стає співзасновником
Південно-Західного відділення Російського географічного товариства (1873) та
журналу «Киевская старина» (1882).

На підставі своїх досліджень В. Антонович доводить, що україн­ський народ
давній і живе на своїй землі, тобто автохтон. Зробив великий внесок в науку
етнографії. Разом з М. Драгомановим написали і видали велику роботу «Історичні
пісні українського народу». Антонович здій­снив першу спробу видати наукову
роботу для всіх людей про історію українських гетьманів.

Д. Антонович активно заперечує заборони української мови, вста­новлені
царськими указами 18 липня 1863 р. (Валуєвський) та 18 травня 1876 р. У 1905 р.
за офіційним дорученням історико-філологічного факультету Київського
університету готує на адресу царського уряду «Записку у справі обмежень
української мови», у якій вказує, що за­борона видань на українській мові
суперечить навіть правилам царської Цензури, оскільки «об’єктом заборони слугує
не зміст книжок… а сама мова, на якій були написані ці книжки».

Основні погляди В. Антоновича:

1. Перший обгрунтував відокрем­леність та
послідовність української історії: князівський період – литовсько-польський
період – козацький період в українській історії.

2. Створив теорію
громадівського розвитку України, що стала основою політичного руху народників
на Наддніпрянській Україні та народо­вців у Галичині. Громада – це суспільна
організація на селі і в місті, яка зберегла українство, навіть коли вищі
суспільні верстви його зреклися.

3. Виступав за еволюційний розвиток шляхом
збільшення культурного потенціалу та кількості свідомого українства.
Заперечував революційні зміни.

4. Відособлення культурного й ідейного розвитку
України, до­водив нагальну потребу відходу українців як від Варшави, так і від
Москви.

5. Вперше визначив етнопсихологічний тип українця, проти­ставивши
притаманні йому волелюбство і демократизм деспотизму і автократизму росіянина
та аристократизму і волюнтаризму поляка («Три національні типи народні»).

Наукова спадщина В. Антоновича складається з понад 300 ро­біт. Його дуже
поважали студенти і більшість викладачів Київського університету, де він
викладав більше 30 років. Серед його учнів був і М. Грушевський. Останні роки
життя працював у Ватиканському ар­хіві, збираючи відомості з історії України.
Помер 21 березня 1908 року.

Українському правознавцю Павлу Чубинському судилося, разом
з Михайлом Вербицьким, стати автором пісні «Ще не вмерла
Украї­на» – національного гімну України. Слово «гімн» дослівно
означає – по­хвальна пісня. «Національний гімн» – урочиста, патріотична пісня,
що стала символом єдності народу. Ця роль, об’єднати всіх українців на­вколо
спільної мети – побудови незалежної соборної України випала на долю пісні
Михайла Вербицького на слова Павла Чубинського.

У вересні 1862 року поліція Золотоноші виявила при арешті Павла
Чубинського прокламацію українською мовою «Усім добрим людям» і вірш «Ще не
вмерла Україна». 20 жовтня начальник жандармів князь Долгоруков дає
розпорядження вислати Чубинського «за вредное влияние на умы простолюдинов» на
проживання в Архангельську губернію під нагляд поліції. Деякі вчені вважають,
що ця пісня була написана в Києві – літо-осінь 1862 р. Царська влада винесла
вирок: «Возмутительная песня».

Професор Київського університету Св. Володимира Олександр Кістяківський у
своєму щоденнику, 18 лютого 1862 р., писав про вечірку студентів, які співали
«українську марсельєзу», складену Чубинським у 1862 р., «Ще не вмерла Україна і
слава, і воля», а акомпанував на фор­тепіано молодий Микола Лисенко.

Чубинський
Павло Платонович народився 27 січня 1839 на хуторі біля міста
Борисполя в сім’ї бідного дворянина. Закінчив Другу Київ­ську гімназію, потім
Петербурзький університет, юридичний факультет.

У студентські роки приймав участь в мітингах, маніфестаціях на захист української
громади, проти розправи над жителями Варшави. Його виклю­чають з університету і
він деякий час живе на Чернігівщині, в селі Ронша.

В 1861 р. захищає в Петербурзі дисертацію «Нариси народних юридичних
звичаїв і понять з цивільного права Малоросії» й одержує ступінь кандидата
правознавства. Повертається в Україну і займається етнографією,
фольклористикою, поезією, політикою та правом, намага­ється відкрити
безкоштовну сільську школу в Борисполі, але не добився дозволу у влади.

Сім років заслання в Архангельській губернії не зламали Чубинсько- го.
Працював слідчим, секретарем статистичного комітету, редактором губернської
газети, чиновником з особливих доручень при губернаторі, дослідив смертність в
Архангельському краї, досліджував печорський край, дослідив юридичні звичаї в
тих краях.

У 1869 р. йому дозволили повернутися в Петербург, а потім і в Укра­їну.
Протягом двох років досліджував на чолі експедиції західні регіони Російської
імперії. Матеріали експедиції склали семитомник, виданий протягом 1872-1879 рр.
Російське географічне товариство нагородило Чубинського золотою медаллю а в
1875 р він одержав золоту медаль Міжнародного етнографічної о конгресу в
Парижі. Заздрощі, доноси, жандарми вимусили Чубинського в 1877 р. повернутися в
Петербург. У 1879 р. важко захворів і після наполегливих клопотань дістає
дозвіл повернутися в Україну. Живе у Борисполі на своєму хуторі.

1880 року його розбив параліч, і він до кінця життя був прикутий до
ліжка. Помер Павло Платонович Чубинський 26 січня 1884 року. Похований у
Борисполі.

Михайло
Вербицький – священик, композитор, автор музики до українського національного гімну
«Ще не вмерла Україна». Наро­дився 4 березня 1815 року у селі Улючі за 24 км
від Сянок в родині священика. Батько помер, коли Михайлові було тільки 10
років. На ви­ховання взяв родич – єпископ Перемишля – Іван Снігурський. Освіту
отримав в гімназії, потім ліцей, а музичну освіту здобув в дяківській школі
Перемишля. Михайло мав дуже гарний голос. Співав у кафедраль­ному хорі Собору
Івана Хрестителя. За словами Вербицького дяківська музична школа для нього була
консерваторією, а хор оперою.

В 1833 році Михайло вступає до духовної семінарії у Львові, де серйозно
займається музикою, особливо його цікавить гітара, яка стала його улюбленим
інструментом. Через матеріальні проблеми Михайло двічі залишав семінарію, але
знаходилися спонсори, які допомагали йому. У 1852 році одержав парафію в селі
Млинах Яворівського повіту, де служив Богу і людям аж до смерті – 7 грудня 1870
р. Поховали біля церкви в Млинах.

Михайло Вербицький писав не тільки церковну, а і світську музи­ку.
Наприклад, кантату «Заповіт» на слова Т. Шевченка, та ще понад 133 відомі
композиції. У Львівському журналі «Мета», № 4, 1863 рік, з’явився патріотичний
вірш поета з Борисполя – Павла Чубинського – «Ще не вмерла Україна». Цей вірш
запав у душу священику Михайлу Вербицькому своїм високопатріотичним змістом.
Спочатку Михайло сам виконав цю пісню, а потім зробив з неї хорову композицію.
Текст цієї пісні з нотами вперше був надрукований у Львові в 1885 році, у збір­нику
пісень під назвою «Кобзар». У 1910 р. записали грамплатівку у виконанні Модеста
Менцинського, а з весни 1918 року пісня лунала вже як гімн УНР.