Формування соціологічної школи права

Тема 7. Політико-правові вчення України ХХ століття

Формування соціологічної школи права (Є. Ерліх та Б.
Кістяківський)

Засновник соціології
права Євген Ерліх народився
14 вересня 1862 р. у м. Чернівцях на Буковині. Батько – Сімон Ерліх адвокат, у
1865 р. переїжджає до м. Самбора (Галичина). Є. Ерліх закінчує Сам­борську
публічну гуманітарну гімназію і у 1881 р. вступає на юридичний факультет
Львівського університету. У 1882-1883 р. продовжує навчання у Віденському
університеті. Після закінчення університету займаєш, адвокатською практикою,
продовжує наукові студії. У 1894 р. отримує звання приват-доцента, а у 1886 р.
здобуває ступінь доктора права.

У 1896 р. Є. Ерліх повертається до рідних Чернівців та отримує по­саду
професора римського права у Чернівецькому університеті, у 1901 р стає деканом
юридичного факультету, а у 1906-1907 – ректором універ­ситету та депутатом
місцевого парламенту.

В 1907 р. публікують ректорську інавгураційну промову Є. Ерліха «Факти
звичаєвого права». В 1909 р. він створює науково-навчальний семінар «Живе
право», який стає відомим як в Австрії так і за її меж­ами. Особливої
популярності його концепція «живого права» набуває у США, куди у 1914 р. Є.
Ерліха було запрошено для читання лекцій в Інституті Ловелла та на щорічному
зібранні Американської асоціації правничих шкіл в Чикаго (але завадила війна).
Йому присуджують зван­ня почесного професора Гронінгенського університету
(Нідерланди).

Сучасники про нього писали, що він походив на Лорда Байрона, стрункий,
веселий характер, любив гумор, ходив дуже швидко і студенти намагалися його
обігнати при ходінні. Вдома практично не бував, весь час проводив на роботі.
Володів 14 мовами, писав і виступав на науко­вих конференціях тільки в
оригіналі. Перший Президент Австрії Карл Реннер назвав Є. Ерліха «людиною
невтомної праці та невгамовного прагнення до знань».

Правова концепція Є. Ерліха починає формуватися з робіт «Про прогалини в
праві» (1888) і «Мовчазне волевиявлення» (1893).

1. Кри­тикує юридичний
позитивізм.

2. Вказує на наявність значної кількості суспільних відносин, не
врегульованих правом.

3. Обстоює можливість застосування суддею власного
розсуду та поняття справедливості при прийнятті рішень.

Наступним етапом було проголошення Є. Ерліхом у ректорській інавгураційній промові (1906) та реалізація на практиці (1909) емпі­ричних досліджень
правового життя народів
Буковини.

1. Об’єктами дослідження повинні бути етнічні і соціальні групи, громадські та про­фесійні союзи та асоціації,
підприємства тощо.

2. Метою досліджен­ня-зібрання тих всіх звичаїв і правових
норм, що живуть в народі без огляду на зобов’язуючі закони.

3. Методи
дослідження — емпіричні соціологічні (анкетування, опитування, збирання та
аналіз документів).

Остаточне ж
оформлення концепції «живого права» Є. Ерліха відбувається у його роботах «Про
живе право» (1911), «Основи соціології права»(1913), «Юридична логіка» (1917), «Соціологія права» (1922).

1.
Право – це не лише примусовий порядок, який встановлюється і під­тримується
державою. Значна частина правовідносин відбувається без втручання держави, а
суб’єкти цих відносин навіть не намагаються звернутися до держави для
регламентації їх сімейного, господарсько­го або релігійного життя, хоча закон
це допускає.

2. Соціальні союзи та асоціації мають здатність до
саморегулювання, незалежно або по­ряд з державною регламентацією.

3. Правові
явища латентно присутні у соціальних практиках, лише соціологічними методами
можуть бути отримані та закріплені у прецедентах або правових нормах.

4. Держава
своїм втручанням може запустити або, навпаки, зупинити цілий суспіль­ний
розвиток.

5. «Живе право» охоплює три аспекти правового життя: створення та
застосування права юристами, правила та звичаї, що ви­знаються державою в
якості права; правила та звичаї, які не визнаються або відкидаються державою.

Особливої уваги,
розвиваючи німецьку концепцію «Вільного права» кінця XIX, Є. Ерліх приділяв
питанням застосування права судами за на­явності прогалин у праві.

1. За
наявності прогалин у праві, важливим завданням судді є встановлення фактичної
волі законодавця щодо за­хисту тих або інших суспільних інтересів.

2.
Формальний аналіз норм права не завжди дозволяє знайти, які саме інтереси
намагався захистити законодавець.

3. В текстах законів слід шукати не лише об’єктивне
ло­гічне судження, але й конкретні інтереси, які мали на увазі законодавці,
коли формулювали такі закони.

4. Судді потрібно буде знайти рішення, самостійно
зважуючи інтереси, що вступили у суперечку, та забезпечити судовий захист тим
інтересам, які він сам вважатиме пріоритетними.

5. Судове знаходження права не
повинно мати інтуїтивного характеру, рішення судді повинно бути засноване на
раціональному, об’єктивному науковому методі, що дозволяє достеменно встановити
соціальні інтер­еси, що захищені законодавцем. 6. Соціологія права є тим
інструментом, який може навчити суддів застосовувати право, дозволить зв’язати
суддів не лише нормами закону, але й реальною волею законодавця.

Слід зазначити, що
нові, та навіть провокативні, для тогочасної європейської правової науки
висловлювання та погляди Є. Ерліха ви­кликали хвилю критики.

Одним з найбільших
опонентів Є. Ерліха був Ганс Кельзен – за­сновник школи позитивістського
нормативізму, професор державного права і філософії права Віденського та
Кельнського університетів, творець австрійської конституції 1920 р., член
Вищого конституційною суду Австрії 1920-1930 рр. Коли до влади Австрії прийшли
фашисти, Кельзен емігрував до Швейцарії, викладав право в Женевському
університеті з 1933 по 1940 рр., а потім переїхав до США, де з 1942 р. був
професором Каліфорнійського університету до самої смерті. Ганс Кельзен особливо
різко виступав з критикою «Основ соціології права», хоча насправді «Основи…»
були в більшій мірі постановкою питань, відповіді на які містилися в наступних
роботах Є. Ерліха. Крім того, дуже часто деякі тези вченого виривалися із
контексту. В той же час, ідеї Є. Ерліха знайшли значний відклик у країнах
звичаєвого права, особливо у США та Англії, стали основою розвитку соціології
права, правової антропології, концепцій «м’якого права», «права в дії», «пра­вового
плюралізму» тощо.

Тож, роль Є. Ерліха
як оригінального мислителя, соціолога та фі­лософа права є дуже значною. Крім
того, він висловив ряд важливих поглядів на юридичну освіту та її зміст. У 1912
р., виступаючи на засі­даннях Конгресу німецьких юристів, обгрунтував
необхідність майбут­нім юристам більше приділяти уваги психології, економці,
соціології, політиці. Довів, що юридична освіта повинна «навчати не лише зако­нодавства,
а права в дійсності». Революційні, на свій час, ідеї Є. Ерліха стали
реальністю.

Війна, а згодом
захоплення Буковини Румунією примушує Є. Ер­ліха у 1918 р. покинути Чернівці.
Він їде спочатку до Відня, потім до Бухаресту, згодом до Швейцарії, навіть
думає про завершення на­укової кар’єри. Не дивлячись на популярність, Є. Ерліх
особисто себе пов’язував тільки з Чернівецьким університетом. Тому він
добивається створення в 1921 р. у Чернівецькому університеті кафедри філософії
права та соціології, на якій планував поновити науково-викладацьку діяльність.
Але різко прогресуючий цукровий діабет призводить до ам­путації ніг та примушує
його лишитися у Відні. 2 травня 1922 р. Євген Ерліх помер.

Богдан Олександрович Кістяківський (1868-1920), засновник української філософії
права та соціологічної теорії права, органічно пов’язаний з українським
національно-визвольним рухом та політико-правовими процесами в Україні. Він є
представником європейського неокантіанства, учень баденської школи, соратник М.
Вебера, а відомий німецький правознавець Г. Еллінек прищепив своєму студенту –
Кістяківському тягу до права, осмислення науки про право.

Народився Богдан 4(16) листопада 1868 р. в Києві, в родині відомого юриста, професора Київського університету, активного члена
організа­ції «Громада» – О. Ф.
Кістяківського. Навчаючись в Київській
гімназії Богдан організує серед учнів
український культурний гурток, за що його виключають з гімназії. Це було перше, з багатьох його
виключень з навчальних закладів через
політичні погляди. Він послідовно змінює Чернігівську гімназію, Олександрійську гімназію в Ревелі. Поверта­ється в Київ і у 1888 р. вступає на
історико-філологічний факультет університету
Святого Володимира, де знайомиться з Д. Антоновичем. Займається просвітницькою діяльністю,
українським відродженням. Знову
виключення. На протязі 1889-1892 рр. вимушений змінити ще історико-філологічний факультет Харківського
та юридичний факультет Дерптського
університетів. У 1892 р. був заарештований за пропаган­ду марксистських ідей. Через переслідування
Богдан вимушений був продовжити
навчання за кордоном. З 1895 р. навчався у Берлінському, Страсбурзькому та Гейдельбергському
університетах. Захищає дис­ертацію
«Суспільство та індивід» (1898) та стає доктором філософії. Його роботи отримували схвальні відгуки таких
відомих німецьких філософів
права га соціологів, як Г. Кельзен, Г. Єллінек та М. Вебер.

В той же час Б. Кістяківський не полишає і зв’язку з українським на­ціональним рухом. Влітку
1889 р. особисто знайомиться з І. Франком та М. Павликом Пізніше, опікується виданням творів М. Драгоманова.

З 1900 по 1911 р. живе то в Росії то за кордоном, постійно зазнає утисків
по­ліції. Працює в університетах Гейдельберга, Москви, Ярославля, Мюнхена.

На початку XX ст. в зарубіжних роботах «Проблеми ідеалізму», «Віхи»,
«Загальна теорія права» Кістяківський обгрунтовує власну кон­цепцію теорії та філософії права. В 1917 р.
за роботу «Соціальні науки та право»
Харківський університет присуджує йому ступінь доктора права. Київський університет запропонував
посаду професора кафедри державного
права.

Під час гетьманства
П. Скоропадського отримує посади Генерально­го судді Адміністративного
департаменту Генерального суду Української Держави (1918), сенатора Державного
сенату Української Держави (1918). У 1919 р. стає співзасновником та дійсним
членом Української академії наук, деканом юридичного факультету Українського
народного університету.

Створена Б.
Кістяківським синтетична теорія права ґрунтується на ідеях німецької
філософської школи, об’єднанні різних підходів до вивчення права.

1.
Право одночасно є і
державно-організаційне, і соціальне, і психічне, і нормативне явище. Всі прояви
права підляга­ють цілком самостійному вивченню та розробленню.

2. Існує чотири
методологічні підходи до вивчення права, що відповідають чотирьом граням права
і виступають як культурні феномени.

3. Право як явище незважаючи на
багатоманітність, єдине. Все знання про право потрібно синтезувати. Результатом
такого синтетичного пізнання права має бути розкриття і розуміння суті права.

4. Для пізнання права необхідна вза­ємодія філософії права, теорії права,
юриспруденції, соціології права, психології права, антропології права, політики
права.

Крім того, Б.
Кістяківський вніс значний внесок у розвиток соціології права. Він розкривав
право як соціальне явище, що виражає культуру суспільства. Зазначав, що той
порядок, який встановлює право, завжди розумний, справедливий і гарантує
свободу. Право одночасно зумовлено і причиною, і метою, засобами досягнення та
очікуваними результатами.

Б. Кістяківський
обстоював власну концепцію правової соціалістич­ної держави, як ідеального типу
держави.

1. Така держава грунтується на обмеженні державної влади невід’ємними
правами особистості.

2. Основним правом особистості вважав «право на гідне
існування, як суб’єктивне публічне право».

3. У правовій державі керують не
особи, а загальні правила чи правові норми.

4. Організація правової держави
залежить від самодіяльності і народних мас.

Довгий час Б.
Кістяківський вважав, що запровадження в Росії кон­ституційних прав автоматично
розв’яже і національне питання. Але зіткнувшись із великодержавним
шовінізмом представників російських демократичних та революційних кіл, стає
рішучим захисником укра­їнської справи. Так, у статті «До питання про
самостійну українську культуру» (1911) вказує, що «основна риса, яка
характеризує ставлен­ня російського суспільства до українства, це різко
виявлений егоїзм». А дещо згодом зазначає, що «якщо російське суспільство
нічого не знає про український народ і українців, про їхні потреби і прагнення,
то це відбувається тому, що воно й не бажає нічого про них знати… Освічену
російську людину не цікавили якісь українці, вона вважала їх існування
дріб’язком провінційного життя, на якому не варто зупинятись» («Укра­їнці і
російське суспільство», 1917).

Після захоплення
Києва білогвардійцями та спробою закриття Укра­їнської академії наук, через
скасування всіх законів, виданих україн­ською владою, Б. Кістяківській
наприкінці серпня 1919 р. їде до ставки Денікіна у Ростов-на-Дону з метою
збереження академії. Однак успіху досягти не вдалося, лише було погоджено
«перехідний стан» академії до вирішення питання та збереження її майна.

З Ростову Б. Кістяківський переїжджає до
Єкатеринодару (нині Краснодар), де
влаштовується професором
місцевого Політехнічного інституту. Там
тяжко захворів, помер після
операції 29 квітня 1920 р.