Українські концепції держави та права першої половини ХХ століття
Українські
концепції держави та права першої половини ХХ століття
(В. Вернадський, С.
Дністрянський, Ю. Бачинський, М. Лозинський, В. Липинський, В. Винниченко)
Вслід за
Наддніпрянською Україною, 1 листопада 1918 р. у Львові землі, які були під
Австро-Угорщиною, проголошуються Західноукраїнською Народною Республікою, першим
президентом став Кость Левицький (ЗУНР), а потім Євген Петрушевич. 22 січня
1919 р. в Києві проголошується акт возз’єднання УНР і
ЗУНР в єдину соборну Україну. Це була важлива історична подія, адже вперше в
історії всі українські землі були об’єднані в одній державі. Ця подія
наближалася зусиллями багатьох провідних українських мислителів та політичних
діячів, і одночасно послугувала основою для нового етапу у розвитку українських
вчень про державу і право.
Одним з найвідоміших
українських вчених, зі світовим ім’ям, засновником Української академії наук
був Володимир Іванович Вернадський. Він народився 28 лютого (12 березня за н. ст.) 1863 р. в Петербурзі, в родині
професора політичної економії Київського університету І. В. Вернадського.
Дитячі роки провів у Харкові. Освіту отримав в родині, потім гімназії. Цей
період виховання він пізніше назвав «ідеалом особистої святості». В 1885 р.
закінчив фізико-математичний факультет Петербурзького університету. Далі
працює і одночасно навчається в Європі, а саме: Париж, Лондон, Мюнхен. Потім
його запрошують викладати в Московський університет.
Погляди Вернадського
на політику та право в Російській імперії не сподобалися владі і у нього
почалися проблеми. Разом з Миколою Бердяєвим, викладачем Київського
університету, вони стали видавати за кордоном опозиційний до влади журнал «Освобождение», де
викладали свої конституційні ідеї. В
1905 р. «конституціоналісти», як вони себе називали, вирішили створити політичну партію.
Вона дістала назву «Конституційно-демократична» (Кадети), її ще називали
“партія народної свободи”.
Всрнадський стає лідером партії, куди ввійшли відомі політики О. Корнілов, Н. Львов, П. Мілюков, В.
Набоков, П. Струве та ін.
На знак протесту
проти антидемократичних дій
уряду Вернадський разом з іншими професорами у 1917 р. залишив Московський
університет. У вересні 1917 – він заступник
міністра народної освіти в Україні. Добивається самостійності для
головних університетів, заклав основи для утворення Академії наук України. У
1918 році за гетьмана П. Скоропадського його одностайно обирають першим
президентом Академії наук України, перший подає приклад, пише заяву і виходить
із партії кадетів. Вважає, що неможливо суміщати посаду президента АН з членством
у будь-якій партії.
У 1920-1921 рр.
Вернадський ректор Таврійського університету в Криму. Ленін оголосив, що кадети
вороги, а члени ЦК партії кадетів поза закону і Вернадського більшовики
арештували. В 1922 році ректор Сорбони особисто запрошує відомого вченого
прочитати курс лекцій. Можливо це врятувало його. В Сорбоні він робить
геніальне відкриття, вважають, що це вершина наукової творчості вченого,
перехід «біосфери» в «ноосферу».
Вернадському важко
було дивитися, що більшовики зробили з уні верситетами. Він писав, що стали
набирати непідготовлену молодь замість
освіти займатися партійною пропагандою. Моральний рівень нового
студентства нечуваний: винюхувати, доносити, вишукував та придумувати ворогів.
Жіноча і чоловіча комуністична молодь перебуває в тимчасових шлюбах, так звані
«комсомольські сім’ї», які постійно міняються партнерами.
Класичні університети
в Україні більшовики закрили. На їх місці утворили Інститути Народної Освіти,
які проіснували до 1933 р. Були створені «Робфаки» та університети «Красної
професури». Вернадський робить висновок, що всі соціалісти, комуністи – це
вороги свободи і своєю діяльністю привели до терору і насильства.
Вернадський по духу і
своїм політичним та правовим поглядам був лібералом. В його розумінні
лібералізм – це коли у народу є свої права, право вибору, держава існує для
громадян, а не громадяни для держави, народ розуміє свою силу і своє значення в
суспільстві. Вернадський підтримував зв’язки із представниками українського
національного руху, вів активне листування з М. Драгомановим.
Основні свої погляди
на підтримку самобутності та прав українського народу він виразив у статі
“Українське питання та російське суспільство” (1915).
Так, В. Вернадський
дуже тонко відзначає сутність україно-російських взаємин.
1. Українська
народність має етнографічну індивідуальність і національну свідомість, завдяки
чому всі спроби перетворити його на матеріал підсилення пануючої народності
лишалися марними.
2. Національна свідомість українців розвивалася на ґрунті
етнографічних, психологічних та культурних особливостей, які зв’язують Україну
із Західною Європою.
3. Російсько-українські відносини 17-18 ст. – спроби
поглинання Росією України, скасування автономії, ліквідація шкіл, свободи
друку, переслідування етнографічних відмінностей. Все це супроводжувалося
протестами та повстаннями українців та каральними акціями Росії.
4. Українське
відродження XIX ст. після втрати політичної автономії відбувалося завдяки
діячам культури.
5. У XIX ст. розпочато новий етап боротьби Росії з українською
національною культурою. Загальна мета російського уряду — досягнути повного
злиття українців з пануючою народністю (росіянами) та знищення усвідомлення
національної особливості.
6. Завдяки політичним свободам у Австрії Галичина
представляє собою український П’ємонт національного відродження.
7. Російська політика під час І світової війни –
спроба знищення українства на Галичині шляхом передачі її Румунії та майбутній
Польщі.
На основі таких
роздумів В. Вернадський ставив ряд принципових для долі українського
національного відродження питань.
1. Оскільки український рух живиться корінням
народного життя він ніколи не згасне.
2. Позитивне вирішення українського
питання невідворотне. Ніякі репресії його не зупинять.
3. Продовження політики
національного безправ’я переконає українців у безперспективності еволюційного
шляху і зосередить всі їх сили на інтересах свого народу, що забезпечить
значні практичні успіхи (фактично, з урахуванням обмежень цензури мова йде про
шлях національної революції).
В кінці життя
Вернадський написав такі слова: «Я зробив все, що міг. Я не заподіяв нікому
лиха. Я постарався, щоб після моєї смерті, на моє місце стало багато таких
самих, найкращих діячів, ніж колись був я, які йдуть до тої мети». Помер в
Москві 6 січня 1945 р. Похований на Новодєвічієвому цвинтарі.
Станіслав Дністрянський (1870-1935), український правознавець, політолог,
політичний та правовий діяч. Професор Львівського університету, засновник
Українського вільного університету (Прага), академік. Народився 13 листопада
1870 р. в Тернополі, в сім’ї інспектора шкіл. Освіту отримав у гімназії
Тернополя, яку закінчив у 1888 р. В 1893 р. отримав диплом юридичного
факультету Віденського університету, а в 1894 р. – ступінь доктора права і
політичних наук.
З 1898 по 1918 р.
працював у Львівському університеті на посадах доцента, а з 1901 р. –
професора. За часів Австро-Угорщини був послом (депутатом) Державної Ради у
Відні від української національно-демократичної партії (1907-1918). З 1917
очолював комісію Державної Ради з реформи цивільного права. У 1918 р. обраний
членом парламенту проголошеної ЗУНР – Української Національної Ради. 31919 р.
перебув в еміграції у Чехословаччині, у 1921-1933 р. обіймав посади декану
факультету права, ректора, проректора Українського вільного університету в
Празі.
Активна участь у
створенні ЗУНР обумовлює зміну наукових інтересів С. Дністрянського в бік
філософії права, конституційного та міжнародного права. Пропонує два проекти
конституції ЗУНР – «Проект тимчасових основних законів» (1918) та «Нові проекти
українських конституцій» (1920). В основі проекту було закладено наступні
принципи.
1. Свобода економічної, політичної, приватної власності.
2. Вищий
орган влади – Народна рада (парламент), обраний на 4
роки, загальнонародними виборами.
3. Загальнонародні вибори президента.
4.
Забезпечення рівних умов усім національностям.
5. Вирішення головних проблем
шляхом референдуму.
6. Виконавча
влада – міністри (Рада держави).
7. Єдина територія, самовизначення української
нації.
8. Надання певних автономних прав «анклавам», населеним національними
меншинами.
В наступні роки в
еміграції видає цілий ряд робіт з теорії держави та права, філософії права,
міжнародного права тощо. Створює національно-державницьку концепцію.
Обґрунтовує право на самовизначення.
Різко засуджує більшовицький режим, попереджаючи Європу про небезпеку ідеології
більшовизму, яка легко поширюється, як «епідемія».
Теорія С.
Дністрянського про виникнення держави, взаємовідносини між державою та народом
викладена в роботах «Загальна наука права і політики» (1923), «Нова держава»
(1927).
1. Розвиток суспільства базується на природних та економічних потребах
людей.
2. Необхідність оборони території обумовила об’єднання родин в роди,
родів в племена.
3. Держава виникла через те, що племена свідомо вирішили
перебувати на певній території, захищати її та жити спільним економічним і
суспільним життям.
4. Завдання держави – утворення правового ладу. Вона
повинна забезпечувати існування менших соціальних груп, які вона об’єднала.
5.
В державі територія носить політичний характер, а в народі виключно
етнографічний.
6. Хоч народи
старі як світ, національна ідея є витвором новіших часів; вона й поставила
народ у безпосереднє відношення до держави. Народ став свідомим суспільним
зв’язком в ході історії останніх століть, як протест проти територіальної
самовлади держави.
С. Дністрянський дав
одно з перших теоретичних
обґрунтувань права народів на самовизначення («Самовизначення народів», 1919).
1. Самовизначення народів – відображення ідеї народного суверенітету в її
повному змісті. Ніхто не сміє над другим панувати, всі мусять рівно
підпорядковуватись під загальне добро народу, так як сам народ це добро розуміє.
2. Ідея самовизначення
результат природного розвитку народів та
держав. Це не думки філософа, які міг би замінити другий філософ іншими думками, це змагання, скроплене
кров’ю поколінь, нестримна логіка
історичних випадків.
3. Самовизначення народів має зовнішній та внутрішній зміст. Зовнішній – бажання самостійно обирати і твориш свою долю. Внутрішній –
повна самостійність, або повна політична автономія.
У 1933 р. У зв’язку з
погіршенням стану здоров’я С. Дністрянський полишає викладання та переїжджає до
Ужгорода, займається адвокатською практикою, читає публічні лекції. Помер 5
травня 1935 р., похований в Ужгороді.
Юліан Олександрович Бачинський (1870-1940), український державний і
політичний діяч, правознавець. Народився 28 березня 1870 р. в с. Новосілки-Куть
Підгаєцького повіту на Тернопільщині, в родині священика, згодом провідного
діяча греко-католицької церкви. Закінчив юридичний факультет Львівського
університету.
Разом з І. Франком,
М. Павликом у 1890 р. був серед співзасновників Української радикальної партії
(УРП). Після розколу в УРП, у 1899 р. засновує Українську соціал-демократичну
партію Галичини і Буковини. Виступає головним ідеологом цієї партії.
В своїх працях багато
уваги приділяє питанням становища українців в Галичині, української еміграції.
У 1905-1906 р. відвідує Північну Америку, де досліджує українську еміграцію в
США та Канаді.
З 1915 по 1918 р. під
час Першої світової війни перебуває у лавах австро-угорської армії. Із
проголошенням 13 листопада 1918 р. ЗУНР його обирають членом парламенту –
Української національної ради. Коли 22 січня 1919р. було проголошено «Акт
злуки» ЗУНР та УНР, об’єднана Українська народна республіка призначає Ю.
Бачинського головою дипломатичної місії УНР у Вашингтоні, де він перебуває
разом з місією з 1919 по 1921 р.
Після поразки
визвольних змагань перебуває у еміграції, з 1921 р. у Відні, з 1923 у Берліні.
До Львову повертається лише у 1929 р. Але у 1931 р. був арештований польською
поліцією, після чого, у 1932 р. пристає на пропозицію радянського уряду
приїхати працювати в УРСР. В той час за особистим наказом Й. Сталіна була
розроблена таємна операція по поверненню в СРСР відомих політичних та наукових
діячів-емігрантів для подальшої
розправи. Тих же, хто лишався за кордоном, намагалися знищувати таємні агенти
ГПУ/НКВС. У листопаді 1933 р. Ю. Бачинський разом з донькою приїздять до СРСР. Працює співробітником головної редакції «Української
Радянської Енциклопедії» у Харкові.
В кінці 1934 р. заарештований та безпідставно звинувачений у контрреволюційній,
терористичній, шпигунській діяльності. В березні 1935 р. засуджений на 10 років
виправно-трудових таборів. Відбував покарання на будівництві
Біломорсько-Балтійського каналу. Загинув у концтаборі ГУЛАГу 6 червня 1940 р.
Основні
політико-правові погляди Юліана Бачинського викладені у його найбільш відомому творі «Ukraina Irredenta» (Україна поневолена),
виданому у 1895 р.
1. Соціально-економічний розвиток Галичини та Наддніпрянщини
сповільнено через їх фактично колоніальний статус в Австро-Угорській та Російській імперіях. Це спричиняє
зубожіння селянства та
пролетаріату, масову еміграцію та втрату найкращих трудових ресурсів.
2.
Нормальний економічний розвиток у Європі та Америці було забезпечено через
створення національних держав. Буржуазія, національна ідея та національна
держава – є вплив економічної еволюції, дитина капіталістичної продукції.
3.
Провідною верствою населення у здобутті Україною незалежності має стати
національна буржуазія. Головна складність у тому, що українська буржуазія не
витримує конкуренції з австрійською, польською та російською.
4. Потенційно
всі українські землі становлять економічну цілісність, а єдності економічній
мусить відповідати єдність політична.
5. Насувається загроза загальноєвропейської
війни, до чого слід бути готовими. Тому, необхідно на Галичині переводити
національні змагання в політичну площину, а на Наддніпрянській Україні,
наскільки можливо, будити думки про політичну самостійність України.
6.
Боротьба за політичну самостійність України не відноситься виключно до
українського народу, а взагалі до всіх, хто населяє Україну, без огляду на те
чи це українець-автохтон, чи колоніст – великорос, поляк, єврей чи німець.
Спільний інтерес українізує їх, змусить їх усіх стати українськими патріотами.
7. Тільки шляхом «унезалеження» України трудящі можуть здійснити соціалістичні
ідеали, здобути заможне і вільне життя, оскільки поневолення національне тягне
гніт та експлуатацію економічну.
8. У майбутньому Україна може стати повноправним членом європейської чи всесвітньої
федерації вільних народів, але
шлях до такого об’єднання лежить лише через
повне унезалежнення.
Дані положення
знаходять своє відображення в наступних працях Ю. Бачинського, зокрема він
обгрунтовує необхідність поділу Галичини на Західну (польську) та Східну
(українську), об’єднання Східної Галичини з Буковиною («Поділ Галичини», 1897),
закликає до надання суверенітету Наддніпрянської України («Автономія України»,
1906). Слідом за І. Франком
обґрунтовує застосування «етнографічного» а не «історичного» принципу у державотворенні («Взаємні відносини соціал-демократичних партій,
української і польської, в Східній Галичині», 1910).
Фактично Ю.
Бачинський був першим, хто розробив та обґрунтував цілісну наукову концепцію
незалежної соборної України. Багато з його ідей актуальні і по-сьогодні.
Засновником
української школи міжнародного права вважається західноукраїнський політичний
діяч, дипломат та правознавець Михайло
Михайлович Лозинський (1880-1937). Народився 30 липня 1880 р. у с.
Бабине Калуського повіту (нині Івано-Франківська область). Закінчив
Станіславську академічну гімназію та у 1900 р. вступив на юридичний факультет
Львівського університету, у 1901-1903 рр. продовжив навчання у Віденському
університеті. Після того живе у Цюріху, Львові, Києві, через брак коштів
починає працювати журналістом і досягає відомості, будучи редактором низки
газет у Львові, Чернівцях та Києві. У 1914 р. здобуває ступінь доктора права
Віденського університету.
Із проголошенням ЗУНР
у листопаді 1918 р. М. Лозинського обирають до складу Української національної
ради. Після об’єднання ЗУНР та УНР, починаючи з лютого 1919р., стає членом
української делегації на переговорах з місією Антанти та поляками. 10 березня
1919 р. М. Лозинського призначають заступником державного секретаря закордонних
справ Західної області УНР, він на чолі Надзвичайної делегації ЗОУНР вирушає до
Парижа на Версальську мирну конференцію, зустрічається з лідерами США,
Великобританії та Франції – В. Вільсоном, Д. Ллойд-Джорджем і Ж. Клемансо.
У 1920 р. поселяється
у Німеччині, з 1922 по 1927 р. працює в Українському Вільному Університеті
(Прага) на посаді професора кафедри міжнародного права. В цей час видає праці,
у яких аналізує європейське міжнародне право того часу – «Охорона національних
меншостей в міжнародному праві» (1923), «Боротьба за національний характер
територій в Версальському договорі» (1923), пише перший український підручник
«Міжнародне право» (1922).
У 1927 р. на тлі
процесів українізації в УРСР та запровадження НЕПу приймає пропозицію
радянського уряду і приїжджає до Києва, потім з 1 жовтня 1927 р. починає
викладати у Харківському інституті народного господарства, а 21 лютого 1928 р.
стає штатним професором міжнародного права. Багато публікується з актуальних
питань міжнародного права.
У 1931 р. видає
підручник «Міжнародне право», в якому викладає основні свої погляди. Цей
підручник став першим українською мовою, та «за багатством матеріалу йому не
було рівних в СРСР». Сьогодні цей підручник
лишився в єдиному екземплярі. Основними положеннями доктрини М. Лозинського
були:
1. Міжнародне право представляє собою самостійну цінність і не повинно
підпорядковуватися виключно політиці.
2. Визнається існування природного
права, відмінного від права позитивного.
3. За наявності політичної волі держав
норми природного права можуть бути закріплені в міжнародних актах.
4.
Обстоюється примат міжнародного права по відношенню до національного права.
Починаючи з 1928 р.
разом з М. Лозинським працював майбутній відомий радянський юрист-міжнародник
В.М. Корецький. В той же час, М. Лозинський розділив трагічну долю багатьох
представників української інтелігенції. 21 березня 1933 р. він був
заарештований, а 23 вересня 1933 р. засуджений до десяти років таборів за
сфабрикованою НКВС справою «Української військової організації». Відбував
покарання на Соловках, а 3 листопада 1937 р., вже за новим звинуваченням, був
розстріляний. Реабілітований у 1957 р.
Творення національної
української державності було змістом життя видатного українського мислителя В’ячеслава Липинського (1882-1931). Народився 17 квітня 1882 р. в селі Затурці на Волині в шляхетській
родині. Освіту здобував в гімназіях Житомира, Луцька, Києва. Саме у Києві
захоплюється ідеями українофільства, приймає участь у просвітних гуртках.
Навчався в Ягелонському університеті Кракова (1903-1906) та Женевському
університеті (1906), потім знову у Кракові. Вивчав історію, політику, право, агрономію.
У 1908 р.
повертається в Україну, біля Умані купує собі маєток, де з’являються його перші
теоретичні та політико-правові вчення, присвячені українській національній
ідеї, за державну незалежність України. У тому ж 1908 р. приймає участь у
«з’їздах хліборобів» в Умані, Києві, Луцьку, виступає з доповіддю «Шляхта на
Україні – її участь у житті українського народу на тлі історії». У 1914 р.
обирається членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка, приймає участь у
створенні Союзу визволення України.
Під час Першої
світової війни Липинський служив у російській армії. В 1917р. створює
українізовані військові частини на Полтавщині. Але Генеральний Секретаріат
військових справ Центральної Ради поставився до цього з недовірою. У червні
1917 р. виступає співзасновником Української демократично-хліборобської партії,
яка згодом підтримує гетьманський переворот П. Скоропадського. Під час
Гетьманату В. Липинського призначили послом України в Відні. На цій посаді він
перебував до 1919 р. Потім залишається в еміграції та живе в Австрії.
У 1920 р. У Відні В.
Липинський стає співзасновником та головним ідеологом Союзу
гетьманців-державників, який 1922 року очолив П. Скоропадський. Союз мав свої
відділи у Польщі, Чехії, Німеччині, Югославії та Туреччині, справляв значний
вплив на українські емігрантські кола.
В 1926-1927 рр.
створює та очолює кафедру української державності в Українському
науковому інституті в Берліні. В цей час виходять основні роботи Липинського:
«Україна на переломі 1657-1659 рр.», «Листи до братів-хліборобів 1920-1925
рр.», «Хліборобська Україна 1926 р.». Створює політичну організацію
«орденського» типу – «Український союз хліборобів-державників» (УСХД), яка
проіснувала до 1930-х рр.
14 липня 1931 р. біля
Відня в санаторії від туберкульозу легенів В’ячеслав Липинський помер. Його
поховали в рідному селі Затурцях.
Липинського називають
представником українського макевіалізму. В політиці і праві на перше місце
ставить інтерес національної державності. Українська нація роз’єднана
політично, ідейно, культурно. Тому потрібно створити свою державу. «Без власної
української держави не може бути Української нації, а без Української нації не
може бути на Українській землі громадського життя», писав Липинський. В його
класичній політико-правовій роботі «Листи до братів-хліборобів» запропонована
логічна схема й правова теорія державності. В. Липинський виступив як
самостійник та монархіст. За своє життя він двічі змінював свої
політико-правові погляди: один раз – у бік демократії, другий раз – до
конституційної монархії.
Формування концепції
української державності В’ячеслава Липинського відбувалося на тлі розду м«в
про причини поразки у визвольних змаганнях 1917-1920 рр. Першоджерелами
української державності він вважав часи Козаччини. На його погляди значний
вплив справили теорії еліт Г. Моска, В. Парето і Р. Міхельса, з якими В.
Липинський познайомився ще під час своїх студій у Швейцарії.
1. Скрізь і завжди
є активна меншість, яка організує, дає провід і править – і є пасивна більшість,
яку організують, якій дають провід і якою правлять.
2. Складові суспільства –
класи, які поділяються відносно виконання ними однієї суспільної функції та
стилю життя.
3. Продуктивні класи – аграрний (хліборобський) та промисловий.
Непродуктивні – інтелігенція, фінансисти та комерційна буржуазія.
4.
Необуздане хамство (абсолютний брак любові до своєї громади, натомість любов
лише до себе) багато разів розвалювало Українську Державу. Тому державотворення
повинна забезпечити еліта нації. Найбільший державотворчий потенціал у аграрному
класі.
5. В реальному житті народні маси намагаються персоніфікувати свої
національні змагання, пов’язуючи їх з ім’ям певного політичного діяча.
6.
Необхідною формою персоніфікації національної ідеї є монархія –
державно-національне українське Гетьманство.
За схемою В.
Липинського існують такі форми державного устрою:
1. «Демократія» – державна влада за цих умов
потрапляє до рук «багатіїв-плутократів» або до рук найнятих ними
політиків-професіоналів з-поміж інтелігенції. Державна влада стає знаряд дям
реалізації не народних, а приватних інтересів окремих осіб чи угруповань. Це
підриває основи дисципліни і правопорядку.
2. «Охлократія» – форма державного устрою або
тип, який В. Липинський відносить до революційної диктатури, фашизму, більшовизму.
Для цієї системи характерне зосередження політичної і духовної влади в одних
руках. У минулому «охлократія» складалася з кочовиків, а в новітні часи з
декласованих елементів. За такого державного устрою панівною стає монолітна
військово-бюрократична ланка, яка легко маніпулює юрбою.
3. «Класократія» – форма державного устрою, яка
відзначається рівновагою між владою і свободою, між силами консерватизму і прогресу.
В основу такого устрою повинна бути покладена правова, «законом обмежена і
законом обмежуюча» конституційна монархія. На чолі держави має бути монарх
(гетьман), влада якого передається в спадок і є легітимною. Для В. Липинського
ця форма найприйнятніша.
Українське
гетьманство він описував, як конституційну монархію, засновану на принципах
«класократії».
1. Гетьман – як суверен національної державності, голова
оборони і голова кабінету міністрів.
2. Двопалатний парламент. Нижча палата
(Рада земель) – представники окремих земель, обрані на підставі загального,
рівного, таємного і пропорційного виборчого права. Вища палата (Трудова Рада)
– представники класократичних організацій – визнаних державою професійних
спілок: хліборобські, робітничі, кооперативні тощо.
3. Територіальний устрій –
землі з широкими повноваженнями.
4. Основні засади політики держави: гарантія
недоторканості особи, забезпечення права приватної власності на землю,
проведення аграрної реформи, об’єднання всіх українських земель.
Головним елементом
національного консерватизму В. Липинського була ідея політичної інтеграції як
засобу творення незалежної національної держави. Нація для нього – це всі
громадяни держави. В. Липинський обстоював
тезу «через державу до нації», на відміну від ідей Дмитра Донцова – «через
націю до держави».
1. Формування політичної нації базується на «територіальному
патріотизмі», коли від ототожнення себе з певним етносом, приходять до
ототожнення себе з певною територією.
2. Говорити про існування української
нації можна лише коли існує об’єднуюча спільна ідея української національної
незалежності.
3. Українцем є всякий, хто хоче щоб Україна перестала бути
колонією.
4. Націоналізм буває двох типів: державно-творчим і
державно-руйнівним, перший тип є патріотизмом, а другий – шовінізм.
В. Липинський у своїй
політико-правовій концепції стверджував, що тільки власна держава, збудована
українською нацією на своїй етнографічній території, врятує її від
економічного розпаду та кривавої анархії. І будувати її треба самим українцям:
«Ніхто нам не збудує держави, коли собі самі не збудуємо, і ніхто за нас не
зробить нації, коли ми самі нацією не хочемо бути».
Володимир Кирилович Винниченко народився 26 липня 1880 р. в місті
Єлисаветград Херсонської губернії в селянській родині. Четверта дитина. Освіту
отримав в гімназії Єлисаветграду. В 1901 р. вступив на юридичний факультет
Київського університету. За революційну діяльність виключили і забрали в
солдати. Український письменник, політичний та правовий діяч, мислитель, член
та заступник Голови Центральної Ради. Перший Голова Секретаріату уряду в
Україні, Голова Директорії.
З 1919 р. в
еміграції, проживав у Австрії та Франції. Під час II світової війни декілька
разів був заарештований нацистами. Написав за своє життя велику кількість
публіцистичних статей, понад 100 оповідань, чотирнадцять романів, чотирнадцять
п’єс. Намалював біля ста картин. Вів щоденник, який охоплює період 1914-1951
рр.
Помер 6 березня 1951
р. у Франції, похований в місті Мужен біля Кан.
Політико-правова
концепція Володимира Винниченка закладена у праці «Відродження нації». Перебуваючи у вимушеній еміграції, у
1920 р. він приїздить до Москви, де намагався порозумітися з більшовицьким
урядом на чолі з Леніним щодо подальшої долі суверенітету України. Його не
зрозуміли ні в Москві, ні в еміграції. Він намагався знайти вихід з тієї
непростої політичної ситуації. Пише унікальний твір у 1949 р. «Заповіт борцям
за визволення», в якому відображена еволюція його політико-правових поглядів на
засоби й методи боротьби за незалежність України. Перший заповіт полягає в
тому, що незалежну Україну слід творити в Україні,
а не поза її межами. Друга заповідь – необхідність орієнтації на розв’язання
національно-державного питання України не через війну, а через мир.
В. Винниченко робить
висновок, що причина жорстокості суспільно-політичного розвитку – в самій
людині. А щоб зробити життя справедливим і рівноправним, слід оновити все, що
становить єство людини – психіку, душу, мораль, побут, родину і навіть систему
харчування. Тільки оновлена людина стане спроможною змінити світ.
За роки свого життя
В. Винниченко пройшов шлях трансформації поглядів від соціаліста-марксиста до
розчарування у соціалізмі, та створення власної концепції, яка базувалася на
його ідеях «конкордизму» та «колектократії». Концепцію В. Винниченка можна
розглядати як одну із варіацій теорії юридичного солідарізму, згідно якої
розвиток людства досягається не через боротьбу класів, а через гармонію
інтересів праці і капіталу.
1. Соціалізм – це віра у чорну магію. Проповідують
її фанатичні дурні або реалістичні шарлатани, а вірять у неї невдахи та плебеї.
2. Рівності людей ніколи не було, ніде немає й
бути ніколи не може. Міняються лише форми, а сам закон лишається непорушним.
3. Інстинкт панування індивідів повинен обмежуватися, оскільки є руйнівним.
4.
Ліберальні суспільства, де інстинкт панування індивідів не обмежений державою,
знаходяться у стані постійної боротьби між ними. Соціалізм передбачає державний
контроль над індивідами, але це вбиває ініціативу, робить маси безвольними.
5.
«Конкордизм» (від фр. сопсогсіе – згода) передбачає життя людини у згоді
з собою, природою, іншими людьми, нацією. Є засобом реорганізації людства на
базі рівноваги та погодження фізичних та психічних сил.
6. Потрібно переводити
приватну власність на колективну, а не державну. «Колектократія» всього
національного господарства.
7. «Колектократія» відмінна від кооперативів та
комун. В кооперації може бути наймана праця, в колектократії її немає. В комунах
не може бути приватної власності на предмети побуту та житло, а колектократія
це допускає.
8. Державність це комплекс інститутів економіки, політики,
культури, які діють на території, населеній національним колективом, які
зв’язують його в компактну цілісність, які забезпечують його розвиток у
сучасному і майбутньому.
9. Уряд має виконувати функцію координації планів «колектократичних»
підприємств, функції контролю, догляду, оберігання. Але не розпорядження і
володіння.
Характерною рисою
українських вчень про державу і право початку XX ст. є те, що всі їх
представники були не тільки теоретиками, але й приймали активну участь у визвольних змаганнях
1917-1921 рр. та внесли свій вклад у практику державотворення. Доля їх
склалася по-різному. Ті науковці і громадські діячі, що перебували у політичній
еміграції, мали можливості для розвитку та пропагування своїх політико-правових
вчень. Багато мислителів на батьківщині переслідувались і за царату, і пізніше,
за радянських часів, та загинули в сталінських таборах. Та ідеї не вмирають. їх
відроджують та розвивають послідовники.