Концепції українського націоналізму (М. Міхновський та Д. Донцов)

Концепції
українського націоналізму (М. Міхновський та Д. Донцов)

В першій половині XX
ст. ідеологія націоналізму була дуже попу­лярною у всій Європі. Це було, в
першу чергу, пов’язано із боротьбою народів східної Європи проти імперського
гніту. В цьому аспекті слід розрізняти націоналізм, як елемент національно-визвольної
бороть­би, та реакційні концепції, спрямовані на поневолення інших народів.
Найвідомішими авторами концепції українського націоналізму, як ідеї боротьби за
створення української держави, були Микола Міхновський та Дмитро Донцов.

Микола Міхновський (1873-1924) відомий як автор промови «Са­мостійна
Україна», що ненадовго стала програмною платформою Рево­люційної української
партії (РУП) з 1900 р., тобто з часу її створення, і один з ймовірних
розробників проекту «Основного закону Спілки народу українського». Микола
Міхновський народився 31 березня 1873 р. в селі Турівка, Прилуцького повіту,
Полтавської губернії в сім’ї сільського свя­щеника. Освіту отримав у Прилуцькій
гімназії. В 1890 р. вступив на юри­дичний факультет Київського університету
Святого Володимира. Після закінчення працював у Харкові, де створив власну
адвокатську контору.

Він відомий
політичний та правовий діяч, юрист, адвокат. У 1891 р. при підтримці студентів
заснував «Братство тарасівців», ціль якого повернути права українському народу.
Свій національний символ віри Міхновський виклав у промові «Самостійна
Україна», яка вийшла дру­ком у Львові. У 1904 р. виходить з РУП та створює
Українську народну партію (УНП), пише її програму, куди входило «Десять
заповідей Укра­їнської народної партії». Він перший в Україні дав офіційне
тлумачення «націоналізму». Головна причина нещастя нашої нації – це брак націо­налізму
серед людей, а націоналізм – це велетенська і непоборна сила, яка стала вперше
проявлятися в Західній Європі в XIX ст. у Німеччині, Франції. Під натиском
націоналізму ламаються кайдани, розвалюються великі імперії, з’являються нові
народи, держави, що були рабами і ви­конували все для чужинців.

Українська нація
мусить іти цим шляхом, вважав Микола Міхновський. Він був проти марксистського
гасла «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». Пояснював, що «у панівної нації
зовсім інші інтереси, ніж у поневоленої нації, це утопія». При панівній нації
ніколи не переможе демократія.

Національний інтерес
може бути забезпечений тільки у власній, ні від кого незалежній державі, вважав
Міхновський. А національний принцип – це єдиний принцип справедливого укладання
міжнародних відносин. Опиратися можна лише на власні сили у боротьбі за
політичне, правове та соціальне визволення української нації.

Міхновський
вважається засновником модерного українського на­ціоналізму як політичної та
правової ідеології. Цю теорію він виклав у документі «Самостійна Україна»:
створення українського війська, за­хист мови, культури; розробив власний проект
Конституції України, де в державі виділяє 9 земель: Чорноморську, Слобідську,
Степову, Ліво­бережну (Гетьманщину), Північну. Гайову (Полісся), Підгірську,
Горову, Поднаморську. Далі – рівноправ’я чоловіка і жінки, недоторканість
особи, недопустимість покарання і перебування під вартою без судового вироку
протягом 24 годин. Заборонити арешт у своїй хаті чи робити обшук від 8 години
вечора до 8 години ранку та недоторканість помешкання.

Обов’язково – свобода
слова, право на освіту, право на таємне листування, право на рідну мову,
державна мова українська, а всі ніші мови мають право на розвиток і
спілкування. Скасування надзвичайних чи спеціальних судів.

Класичний поділ влади
– законодавча, виконавча, судова. Двопалатний парламент (Дві хати): Рада
представників та Сенат. Всезагальні прямі, рівні вибори, таємне голосування.
Активним виборчим правом користуються чоловіки і жінки, які є українськими
громадянами не менше 1 року і дося­гай 25 років. Пасивні громадяни після 70
років. Депутати Ради обираються на 3 роки, один депутат від 25 тисяч населення.
Сенатори на 5 років. їх повинно бути вдвічі менше, ніж депутатів Ради.
Законодавча ініціатива надається «обом хатам», а закони ухвалюються більшістю
голосів.

Президент обирається
всім українським народом на 6 років з числа громадян від 35 років і лише на
один строк. Він верховний командувач, призначає
і усуває міністрів та має право:

1. Достроково скликати пар­ламент.

2. Право амністії.

3. Помилування.

4. За порушення Конституції Президент підлягає відповідальності
перед народним судом у складі обох «хат» та Вищого касаційного суду.

Судова влада має
належати судам і суддям. Засідання судів повинні бути, як правило, відкритими,
присуди вмотивованими і гласними. Для розгляду кримінальних справ, політичних
процесів встановлюється обов’язково суд присяжних. Самоврядування на місцях
повинно здій­снюватися згідно проекту Конституції. Микола Міхновський визначив
прапор держави — блакитно-жовтий, столиця – Київ.

Коли дві палати
вносили зміни в Конституцію, то вони діяли (зміни) для нового складу
парламенту. Старий парламент для себе не мав права приймати якісь пільги чи
привілеї.

Щодо громадянства –
для отримання прав, рівних з правами корінних українців, чужинцю треба:

1.
Безперервно мешкати в Україні 10 років.

2. Протягом 6 місяців подати письмову
заяву про бажання бути грома­дянином.

3. Протягом року вирішувалося питання.

В Конституції було
навіть розписано про матеріальне утримання депутатів, міністрів, чиновників,
суддів.

Для свого проекту
Конституції Міхновський запозичив деякі по­ложення проекту Конституції Михайла
Драгоманова. Про це він писав і не приховував. Ідеї Конституції Миколи
Міхновського знайшли втілен­ня в реальне життя під час створення УНР. Сучасна
Україна запозичила кольори національного прапору, ідеї президентства,
парламентаризму, які знайшли своє відображення в діючий Конституції.

М. Міхновський
вважав, що кожна нація прагне самовиявлення у формі незалежної самостійної
держави. Державна самостійність – це головна умова існування нації. Державна
незалежність – це націо­нальний ідеал у системі міжнародних відносин. М.
Міхновський роз­крив негативну роль Російської імперії стосовно до України:
примусове нищення української мови, підтримка російської культури за рахунок
України, жорстокі репресії щодо українства, зневажання свободи со­вісті,
недоторканності особи, інших природних прав людини.

На цій підставі
Микола Міхновський висунув такі гасла:

1. «Україна для українців, і доки хоч
один ворог-чужинець залишається на нашій те­риторії, ми не маємо права покласти
зброю».

2. «Візьмемо силою те, що належить нам по праву, але відняте від нас
теж силою».

3. «Вперед! Бо нам ні на кого надіятись і озиратись назад».

4.
«Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат до Кавказу!» Завдання «розплющеня
очей у рабів – небезпечне для панів» на думку М. Міхновського, повинна
вирішувати національна інтелігенція, застосовуючи як мирні, так і збройні
засоби боротьби.

У вирі громадянської
війни М. Міхновський у 1920 р. опиняється у Новоросійську. Згодом оселяється на
Кубані у станиці Полтавській. У 1924 р. повертається до Києва. Наприкінці
квітня – початку травня 1924 р. його було заарештовано ГПУ, кілька днів
постійно вели допити. Потім відпустили. З травня цього ж року Миколи
Міхновського не ста­ло. Він не хотів більше потрапляти в руки більшовицькому
каральному органу. М. Міхновський покінчив з собою, повісився.

Ідеї самостійної
України, проголошені М. Міхновським, зумовили роз­виток української
державотворчої правової ідеології, відомої під назвою «чинного націоналізму».
Створив її доктор права, публіцист, журналіст Дмитро Донцов (1883-1973). Народився 17 серпня 1883 р. у Мелітопо­лі у сім’ї купця П гільдії
Івана Дмитровича Донцова. Мав п’ять братів та сестер. Початкову освіту здобув у
Мелітопольському реальному учи­лищі (1900) та Царськосільській гімназії (1902).
Навчався на юридичному факультеті Петербурзького університету (1902-1907),
факультеті правни­чих та суспільно-політичних наук Віденського університету
(1908-1911), відділі права і політичних наук Львівського університету
(1911-1914). 4 липня 1917 р. отримує диплом доктора права Львівського
університету.

Правові та політичні
погляди Д. Донцова починають формуватися під час навчання у Петербурзі, де він
зближується з українською гро­мадою, вступає до петербурзької організації
Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). В цей час
знайомиться з робо­тами Миколи Міхновського, зокрема із книгою «Самостійна
Україна», виступає з промовами. Цього ж року його вперше заарештовують, але за
місяць звільняють за амністією, що дає йому можливість продовжити навчання.
Наприкінці 1907 р. він переїжджає до Києва, стає членом Київського комітету
УСДРП, слідує новий арешт. Через 8 місяців перебу­вання у тюрмі, зусиллями
сім’ї його звільняють. У 1908 р. мав відбутися третій арешт, але Дмитра
попередили і він їде до Австро-Угорщини.

Поступово Д. Донцов
переходить від космополітичних соціал-демократичних поглядів до
національно-визвольних. У липні 1913 р. на Дру­гому Всеукраїнському
студентському конгресі у Львові, він виступив з доповіддю «Сучасне положення
нації і наші завдання», в якій накреслив програму боротьби проти російської
імперської політики, зробивши наголос на
відокремленні України від Росії. Ця доповідь викликала значний резонанс серед українських та російських
соціал-демократів. Д. Донцова згадують в
своїх виступах керівники більшовиків, називаючи «буржуаз­ним націоналістом». У
тому ж році Д. Донцов пориває із УСДРП.

Під час Першої
світової війни 1914-1918 рр. – Д. Донцов перший голова Спілки визволення України,
очолює Українське пресове бюро в Берліні, Бюро національностей Росії у Берні. У
1918 р. за Гетьманату, голова Українського телеграфного агентства. У 1919-1921
рр. – член української дипломатичної місії у Відні, керівник пресово-інформацій­ного
відділу при дипломатичній місії у Швейцарії.

З 1922 по 1939 рр.
мешкає у Львові, займається видавничою спра­вою, видає часописи
«Літературно-науковий вісник», «Заграва», «Вісник літератури, політики і
науки». Тісно спілкується із майбутнім керівником ОУН Є. Коновальцем. У
1922-1923 рр. намагається утворити Партію народної роботи, націоналістичного
спрямування. Але, згодом, вирішує припинити активну участь у політиці і
зосередитися на науковій та ви­давничій діяльності.

З початком війни, 1
вересня 1939 р. Д. Донцова заарештовано поль­ською поліцією, направлено у
концентраційний табір Береза Картузька, де він перебував до капітуляції Польщі.
У 1940-1945 рр. живе і працює у Празі. Із закінченням війни спочатку
перебирається до Парижу (1945–1946), а потім, через
Великобританію і США, у 1947 р. емігрує до Канади. Викладає українську
літературу, політику, право в Монреальському уні­верситеті. Помер Дмитро Донцов
30 березня 1973 р. Похований у США.

В політичній та
правовій думці стосовно націоналізму називають два напрямки:

1. Націоналізм
Миколи Міхновського – «Братство тарасівців».

2. Дмитро Донцов «діючий
націоналізм» – Партія Народної Роботи – ОУН.

Ці два теоретики «націоналізму»
доповнювали один одного в своїх вченнях. Для них характерне:

1. Нація.

2.
Боротьба за владу.

3. Державна незалежність.

Найвідоміші праці Д.
Донцова: «Історія розвитку української держав­ної ідеї» (1917 р.), «Мазепа і
мазепинство» (1919 р.), «Підстави нашої політики» (1921 р.), «Націоналізм»
(1926 р.), «Дух нашої давнини» (1944 р.), «Хрест проти диявола» (1948 р.),
«Правда прадідів Великих» (1953 р.), «Московська отрута» (1955 р.), «За яку
революцію» (1957 р.), «Дві літератури нашої доби» (1958 р.), «Незримі скрижалі
Кобзаря» (1961 р.), «Хрестом і мечем» (1967 р.), «Клич доби»
(1968 р.).

Особливого розвитку
політико-правові ідеї Д. Донцова набувають У праці «Націоналізм», у якій він
обґрунтовує власний підхід до утвер­дження нації. Він привніс в українську
політико-правову думку теорію так званого «інтегрального націоналізму». На
початку XX ст. «інтеграль­ний націоналізм» поширюється не тільки в Західній, а
й в Східній Єв­ропі. Найбільший вплив ця теорія мала в запізнілих націях
(Німеччина, Італія, Японія). Характерні риси «інтегрального націоналізму» –
крайній радикалізм, войовничість, експансіонізм.

Дмитро Донцов заклав
основи ультра-радикальної теорії «інтеграль­ного націоналізму», головну увагу
приділяв створенню української нації як самосвідомої, суспільної, культурної,
правової і політичної одиниці, що є передумовою створення власної держави. В роботі
«На­ціоналізм» він визначив основні вимоги націоналізму:

1. Воля до життя.

2.
Воля до влади.

3. Воля до експансії.

4. Романтизм.

5. Догматизм.

Д. Донцов намагався
обґрунтувати українську самостійницьку політику:

1. Внутрішню (виховання на
засадах західної культури).

2. Зовнішню (повна сепарація від Росії).

На початку
своєї діяльності Д. Донцов стояв на позиціях соціал-демократії, активно вів
пропаган­ду марксистських теорій, але згодом зневірився і розчарувався в них.
Пізніше знайшов собі іншого кумира – Ф. Ніцше. Він був у захопленні від
більшовиків, фашистів, вказуючи на те, що вважає прийнятним для української
боротьби за державність: треба брати приклад з того, як вони захопили владу.

Головним у житті
окремої людини Д. Донцов вважав не інтелект, а волю з її виявами самолюбства,
ненависті, любові. Для створення і виховання «нової людини», яка б горіла
любов’ю до своєї нації, важ­ливим і позитивним є ірраціоналізм, експансія,
насильство, фанатизм. Така «нова людина» повинна визнавати моральним лиш те, що
зміцнює її силу та забезпечує зростання.

Концепція
«інтегрального націоналізму» Д. Донцова включає, як він сам вказував, три
вихідних елемента:

1. Росія — найголовніший ворог України.

2. Селянство —
хребет нації і держави.

3. Необхідність сильного відчуття мети і волі.

Ідеал Д.
Донцова – державний лад у вигляді «селян­ської дрібнобуржуазної республіки».
Націоналістична політико-правова ідеологія Д. Донцова дала поштовх розвитку
тієї суспільно-політичної та правової думки, що сповідувала принцип: мета виправдовує
засоби. Однак, що важливо, радикальний націоналізм ніколи не був ані першим,
ані основним носієм української національної ідеї.