Соціально-політичні функції держави

1. Соціально-політичні
функції держави. Соціальні аспекти демократизації та децентралізації системи державного
управління

Громадянські та
політичні права належать до, так званого, “першого покоління” прав людини. Саме ці права в
першу чергу були проголошені французькою “Декларацією прав людини і громадянина” і “Біллем про права”,
який увійшов до складу Конституції США. Про них писали Локк, Джеферсон, Пейн, Руссо,
Кант і багато інших мислителів.

Під громадянськими
правами і свободами розуміють закріплені у конституції
і законах держави, а також у міжнародно-правових актах права і свободи громадянина,
які визначають правовий статус людини і забезпечують задоволення нею своїх особистих
інтересів.

Під політичними
правами і свободами розуміють такі права і свободи людини, які забезпечують їй можливість
приймати участь в управлінні державою, впливати на внутрішню і зовнішню політику
держави.

Державне управління — складова політичного управління, яке одночасно
поєднує політичні та адміністративні засоби. Державне управління охоплює об’єкти
державного сектора — державну власність, державні органи й організації, а також
суспільного в межах повноважень, необхідних сучасній державі для ефективного забезпечення
соціально-економічного прогресу, гарантій захисту прав і свобод громадян та національної
безпеки.

У широкому розумінні поняття державного управління поширюється на всі три гілки влади — виконавчу,
законодавчу і судову, а у вузькому — тільки на виконавчу. (Гелей С.Д. Політологія)

Державне управління — це управління персоналом державної служби, а також суспільними
сферами (економікою, правовим процесом, соціальним забезпеченням, культурою), суспільними
групами, організаціями та інститутами.

Громадський контроль — один з видів
соціального контролю, який здійснюється об’єднаннями громадян та самими громадянами.
Він є важливою формою реалізації демократії і способом залучення населення до управління
суспільством та державою.

Згідно зі статтею 38 Конституції України «громадяни мають
право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих
референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів
місцевого самоврядування». Така конституційна норма передбачає як у теоретичному,
так і в практичному контексті громадський контроль за органами державного управління
і місцевого самоврядування.

Суб’єктами громадського
контролю є громадські об’єднання
і політичні партії, професійні спілки, молодіжні та інші громадські організації,
органи самоорганізації населення, трудові колективи, збори громадян за місцем проживання,
а також окремі громадяни.

Органи державної
влади — це ланка (елемент) механізму держави , що бере участь у виконанні функцій держави й
наділений при цьому владними повноваженнями

Державна
влада в Україні здійснюється на принципах її поділу на законодавчу, виконавчу і
судову гілки. Єдиним органом законодавчої влади є Верховна Рада України (парламент). Це постійно діючий однопалатний
колегіальний орган, що складається з 450 народних депутатів.

Виконавча
влада здійснюється системою органів, вищим органом в якій є Кабінет Міністрів України (уряд). Кабінет
Міністрів України складається з Прем’єр-міністра України, Першого віце-прем’єр-міністра,
трьох віце-прем’єр-міністрів і міністрів. Він відповідальний перед Президентом України,
підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України.

Самостійне
місце в системі державних органів України належить главі держави – Президенту України. Президент України
є главою держави і виступає від її імені, а також має низку повноважень як глава
держави при взаємодії з парламентом, виконавчою і судовою владою, контрольно-наглядовими
та іншими державними органами, а також органами місцевого самоврядування.

Органи внутрішніх справ — це правозахисні
органи державної виконавчої
влади ,
які беруть участь у здійсненні функцій держави, спрямованих на забезпечення  законності та правопорядку , захист від протиправних посягань
на життя, здоров’я, права та свободи громадян, власність, природне середовище,
інтереси суспільства та  держави

«Під органами внутрішніх справ слід розуміти Міністерство внутрішніх справ України , головні управління
МВС України в Криму, м. Києві та Київській області, управління МВС України в областях,
м. Севастополі та на транспорті, їх міські, районні та лінійні відділи (управління),
підрозділи, установи, навчальні заклади і науково-дослідні установи, що становлять
єдину систему МВС України»

Органи внутрішніх справ є одним із елементів системи
правоохоронних органів України. Їхня діяльність спрямована на забезпечення громадського
порядку на всій території держави. Вона знаходить
свій вираз у функціях зазначених органів.

Під функціями органів
внутрішніх справ необхідно розуміти напрямки їхньої
діяльності у процесі вирішення поставлених перед ними завдань. Вони поділяються
на три групи: основні, забезпечувальні та загального керівництва.

До основних функцій
органів внутрішніх справ відносять такі:

– гарантування
особистої безпеки громадян, захист їхніх прав, свобод і законних інтересів;

– забезпечення охорони громадського порядку;

– попередження, припинення злочинів та інших правопорушень;

– своєчасне виявлення, розкриття й розслідування злочинів
та розшук осіб, що їх скоїли;

– забезпечення дорожнього руху;

– захист власності від злочинних посягань;

– виконання кримінальних покарань і адміністративних
стягнень;

– гарантування пожежної безпеки.

Пенітенціа рна
систе ма (кримінально-виконавча система; від лат. poenitentia —
розкаяння) — державний інститут, що відає виконанням кримінальних покарань , накладених на громадян відповідно до закону .

Забезпечує виконання
покарання у вигляді позбавлення свободи та утримання підслідних з моменту взяття
під варту до суду .

У її підпорядкованості
перебувають слідчі ізолятори , виховні колонії , колонії різного рівня безпеки, виправні центри.

Система кримінальної юстиції – кримінальне, кримінально-процесуальне
та кримінально-виконавче законодавство, а також органи та установи кримінальної
юстиції, які розглядають кримінальні справи, інститут державних обвинувачів (прокуратура),
органи, наділені повноваженнями проводити досудове розслідування, органи та установи
виконання кримінальних покарань, адвокатура.

Політична
партія – це організація, діюча
в сфері політичного життя суспільства, що об’єднує людей за спільністю їх інтересів
і переконань для політичної реалізації своєї політичної мети.

В Україні політи чна па ртія — це зареєстроване згідно з Законом України
«Про політичні партії в Україні» добровільне об’єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного
розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян,
бере участь у виборах та інших політичних заходах.

Опози ція — протиставлення
одних поглядів чи дій у політиці іншим, партія або група, що виступає врозріз з думкою
більшості або з панівною думкою і висуває альтернативну політику, інший спосіб вирішення
проблем.

Політична опозиція — необхідний елемент політичної системи , що сприяє її ефективному функціонуванню.

Функції держави — це основні напрямки діяльності держави, в яких
відображаються та конкретизуються її завдання і цілі, вияв­ляється сутність та соціальне
призначення держави у суспільстві.

Функції
держави реалізуються передусім в процесі її впливу на суспільні відносини і їх не слід ототожнювати з функціями
окремих гілок державної влади (законодавчої, виконавчої, судової) та функція­ми
окремих державних органів. Хоча законодавчі, управлінські, судові функції і наближаються
до функцій держави, але вони є меншими за обсягом і не є їм тотожними. Аналогічно
більш вузькій, локальний характер, порівняно з функціями держави, мають і функції
окремих державних органів.

Політичні функції — напрямки діяльності
держави та її орга­нів зі створення умов для формування і функціонування дер­жавної
влади на засадах демократії, регулювання сфери полі­тичних відносин, забезпечення
народовладдя;

·функція демократизації суспільного життя — створення умов для розвитку демократичних
форм і інститутів, які вра­ховували б інтереси різних соціальних груп суспільства,
створення умов для існування легальної опозиції, для діяль­ності всіх політичних
партій та інших громадських об’єд­нань, які діють в межах Конституції та законів
України;

·національнозабезпечувальна функція — створення умов для збереження і розвитку
національної самобутності корін­ної та всіх інших націй;

· охоронна функція — охорона і захист конституційного
ладу, законності та правопорядку, забезпечення громадського миру, прав, свобод та
законних інтересів людини і громадянина.

· організація, підтримка і розвиток міждержавних
договірних відносин на основі загальновизнаних принципів міжнародно­го права;

· захист державного суверенітету, оборона країни
від зовніш­нього нападу, анексії;

· участь у забезпеченні ненасильницького миру в усіх
регіонах світу;

·участь у боротьбі
з порушеннями міжнародного правопоряд­ку, в тому числі з використанням військових
засобів.

Соціальна функція — забезпечення соціального
захисту осо­би, охорона здоров’я, соціальне забезпечення нормальних умов існування
людини;

Соціальна
функція держави належить до її внутрішніх функції. Об’єктом соціальної
функції держави є людина, її життя та здоров’я. Соціальна функція держави Україна
дістала закріплення у ст.6 Конституції, відповідно до якої Україна є суверенною,
незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Сутність соціальної функції
держави стисло виражена у ст.3 Основного Закону. Згідно з цією статтею людина, її
життя та здоров’я, честь і гідність, недоторканність та безпека визнаються в Україні
найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст
і спрямованість діяльності держави; утвердження й забезпечення прав і свобод людини
є головним обов’язком держави. Зміст соціальної функції має широкий спектр напрямків.
В державі охороняється праця і здоров’я людей, встановлюється гарантований мінімальний
розмір оплати праці, забезпечується державна підтримка сім’ї, материнства, батьківства
й дитинства, інвалідів і людей похилого віку, розвивається система соціальних служб,
встановлюються державні пенсії, допомоги та інші гарантії соціального захисту. Звідси
зміст соціальної функції визначається завданнями держави в соціальній сфері.

Таким чином, під соціальною функцією держави
пропоную розуміти один із напрямків діяльності держави, який
полягає у створенні державою необхідних умов, що забезпечують гідне життя людини
незалежно від її соціального стану, участі у виробництві сукупного національного
доходу, а також належного правового механізму її соціальної захищеності відповідно
до міжнародних стандартів. ( Гвасалія Д.С.
і Шпаков Е.Ю.)

Демократія – це певний порядок суспільних відносин, який визначає відносини
держави, влади і громадянина, його правове становище у суспільстві, порядок, заснований
на загальновизнаному комплексі цінно­стей й ідеалів конкретного суспільного устрою
та панівного світогляду. Історичний час довів, що політична демократія тісно взаємодіє
з ринко­вими відносинами, що сприяє розвиткові як одного, так і другого суспіль­ного
явища.

Управління і демократія – динамічні за своєю
соціальною природою і призначенням явища. Чим вищі якість та ефективність управління,
тим вищий ступінь матеріалізації демократії, і, своєю чергою, чим досконаліші демократичні
інститути суспільства, тим ефективніше державне управління впливає на соціальні
процеси. Це співвідношення загострюється в перехідні періоди суспільного розвитку,
коли різко зростає ціна помилкових і не­ефективних рішень. Проблема ефективності
управління все більше пов’я­зується громадською свідомістю з перспективами матеріального
буття, правового становища людини в суспільстві, а в кінцевому висліді – з пра­вомірністю
існуючих державних структур і суспільного ладу. Отже, соціальна життєдіяльність
суспільства залежить від досконалості й ефективності всіх його інституціональних
структур.

Ступінь розвитку демократії дедалі більшою мірою стає умовою
ефек­тивного управління, а останнє, в свою чергу, є гарантом стабільності де­мократичного
політичного режиму суспільства, розширення і поглиблен­ня конституційних основ демократизму
в організації та діяльності апара­ту державного управління. Надії суспільства на
поліпшення умов життя переважної більшості населення можуть бути здійснені лише
за високого ступеня ефективності державного управління, що діє в конституційно-правових
рамках демократії.

Демократизм держави визначається не
тільки тим, що народ має доступ до управління нею, а й тим, що в суспільстві панує
верховен­ство права, якому підпорядковується як влада держави, так і влада народу.

Децентралізація – це процес розширення
і зміцнення прав та повноважень адміністративно-територіальних одиниць (областей,
автономій, республік – суб’єктів федерацій та ін.) або нижчих органів та організацій
при одночасному звуженні прав і повноважень відповідного центру. Децентралізація
здійснюється цілеспрямовано з метою оптимізації практичного вирішення питань загальнонаціональної
ваги, а також втілення у життя специфічних регіонально-локальних програм.

Децентралізація
державної влади як універсальне явище відображає процеси перерозподілу повноважень
між органами державної влади та місцевого самоврядування. Що більше децентралізовано державну владу, то:

1) більша частка
економічних методів впливу на керований об’єкт управління;

2) гнучкіша управлінська
система;

3) розвинутіші
демократичні інститути, міцніша сама демократія.

Децентралізація влади — це процес передачі частини функцій та повноважень її
центральних органів органам місцевого самоврядування, розширення та зміцнення прав
і повноважень територіальних громад з одночасним звуженням прав і повноважень відповідного
центру. Тобто децентралізацію як шлях адміністративної реформи можна розглядати
як цілеспрямований процес розширення повноважень органів місцевого самоврядування.
Її мета:

· оптимізація й
підвищення ефективності управління суспільно важливими справами;

· своєчасне та
якісне надання всіх необхідних послуг мешканцям територіальних громад у повному
обсязі;

· найповніша реалізація
місцевих інтересів;

· створення розгалуженої
системи місцевого самоврядування, за якого питання місцевого значення вирішують
представники не центрального уряду, а територіальної громади.

Основними завданнями децентралізації влади є:

Наближення не лише
влади до її джерела й носія — народу, а й власне результатів цієї влади — публічних
послуг.

Перетворення територіальних
громад на ключового владного суб’єкта на місцевому рівні.

Максимальне наближення центрів прийняття управлінських
рішень до громадян.

 

 

2. Соціальні сторони забезпечення громадянських прав на життя,
на особисту недоторканність, на створення та охорону сім’ї, на свободу переконань та совісті, на презумпцію невинуватості

Первинним невід’ємним правом людини є її право на життя, що виникає з моменту її народження (ст. 27). Право на життя
не може бути скасованим чи обмеженим будь-ким. На вимогу Ради Європи Україна відмовилася
від смертної кари як вищої міри покарання. Кримінальний кодекс України 2001 року
скасував смертну кару.

Життя
людини визнається найвищою соціальною цінністю, і держава бере на себе обов’язок
захищати це право. Окрім того, кожна людина має право захищати своє життя і здоров’я
та життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань.

Істотним громадянським правом є право кожного на повагу
до його гідності (ст. 28). Гідність
людини є її невід’ємним внутрішнім ставленням до себе як до унікальної, цілісної
особистості, повноцінного члена суспільства. Ніхто не може бути підданий катуванню,
жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.

Конституція також гарантувала,
що жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим та
іншим дослідам. Участь у таких дослідах може ґрунтуватися виключно на добровільних
основах і за умови наукового характеру таких досліджень.

Наступним громадянським
правом, яке закріплене у Конституції України, є право кожної людини на свободу та особисту недоторканість (ст. 29). Це право передбачає, що ніхто не може бути заарештований або триматися
під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку,
встановлених законами. Тобто кожна особа з моменту її затримання чи арешту має право
на правовий захист та оскарження в суді свого затримання або арешту, про які мають
бути негайно повідомлені родичі затриманого чи заарештованого.

Утім Конституція передбачає,
що у разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи припинити його уповноважені
на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий
запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом 72 годин має бути перевірена судом.
У разі відсутності вмотивованого рішення суду протягом 72 годин затримана особа
негайно звільняється. Як правило, такі затримання здійснюються з метою запобігання
особливо тяжким злочинам.

Право на недоторканість житла (ст. 30) є правом кожного на гарантовану державою охорону
його житла від незаконного вторгнення, проникнення та інших посягань з боку будь-яких
суб’єктів конституційно-правових відносин. Зокрема, ст. 30 Конституції України захищає
право власників, законних млення, грошові вклади, заповіти,
стан здоров’я, особисті стосунки людини тощо.

Кожна людина
має право самостійно визначати свою поведінку та досягати будь-якої особистої мети
в рамках, створених суспільними і державними інтересами, правами та інтересами інших
людей. Кожна сім’я може в тих же рамках самостійно визначати свої внутрішні відносини
з приводу користування і розпорядження спільним майном, виховання, освіти й утримання
дітей, піклування про непрацездатних членів сім’ї, праці і дозвілля тощо. Особисте життя включає і право встановлювати, підтримувати
та розвивати зв’язки з іншими людьми, тому воно виходить як за межі інтимного життя,
так і за межі роботи, інших ділових інтересів.

Таким чином, право на захист
від втручання в особисте життя треба розуміти як недоторканність середовища життя
людини, захист її від свавільного втручання державних органів та будь-яких інших
сторонніх осіб, у тому числі і членів сім’ї.

Право на захист від втручання
в сімейне життя передбачає захист сім’ї від свавільного втручання в середовище життя
сім’ї будь-яких сторонніх осіб, збереження в таємниці інформації щодо сімейних стосунків.

Відповідно до ст. З СК
України, сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом,
мають взаємні права та обов’язки. Подружжя вважається сім’єю і тоді, коли дружина
та чоловік у зв’язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками,
дітьми та з інших важливих причин не проживають спільно. Дитина належить до сім’ї
своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. Сім’я створюється на підставі
шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених
законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

При визначенні поняття
сім’ї слід керуватися також рішенням Конституційного Суду України від 3 червня 1999
р. № 1-8/99 у справі про офіційне тлумачення терміна ” член сім’ї”, згідно
з яким до членів сім’ї слід відносити осіб, які перебувають з суб’єктом права у
правовідносинах, природа яких визначається: кровними (родинними) зв’язками або шлюбними
відносинами; постійним проживанням з ним; веденням з ним спільного господарства.
До кола членів сім’ї суб’єкта належать його (її) дружина (чоловік), їх батьки і
діти (останні – незалежно від того, чи є це діти будь-кого з подружжя, спільні або
усиновлені, народжені у шлюбі або позашлюбні). Членами сім’ї можуть бути визнані
й інші особи за умов постійного проживання разом із суб’єктом, тобто не лише його
(її) близькі родичі (рідні брати, сестри, онуки, дід, баба), а й інші родичі або
особи, які не перебувають з ним у безпосередніх родинних зв’язках (неповнорідні
брати, сестри; зять, невістка; вітчим, мачуха; опікуни, піклувальники, пасинки,
падчерки та інші). Не обов’язково, щоб вони разом вели господарство, адже за таких
умов до членів сім’ї важко віднести брата чи сестру-немовля, інваліда І групи тощо.

Як випливає зі ст. 32 Конституції України, право на захист
від втручання в особисте і сімейне життя гарантується конституційними нормами, згідно
з якими:

1) не допускається збирання,
зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її
згоди. Винятком є випадки, передбачені законом, але вони обмежуються лише інтересами
національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Окремі обмеження цього
права можуть встановлюватися в умовах воєнного або надзвичайного стану. Зазначимо,
що за порушення зазначених вимог Конституції України передбачено юридичну відповідальність.
Так, ст. 182 КК України прямо передбачає кримінальну відповідальність за порушення
недоторканності приватного життя, зокрема за збирання, зберігання, використання
або поширення інформації про особу без ІЗ згоди. Крім того, певними гарантіями зазначеного
права є статті 163,168, 359 та інші КК України;

2) кожний громадянин має
право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах
і організаціях з відомостями про себе. Виняток становлять випадки, коли такі відомості
є державною або іншою захищеною законом таємницею. Окремі обмеження зазначеного
права можуть також встановлюватися в умовах воєнного або надзвичайного стану;

3) кожному гарантується
судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї
сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації (ст.ст. 3,16, 277, 278 ЦК
України). Винятків щодо цього положення Конституція України не передбачає навіть
в умовах воєнного або надзвичайного стану;

4) кожному гарантується
право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням,
використанням та поширенням недостовірної інформації про себе і членів своєї сім’ї
(статей 1166-1168 ЦК України). Винятків щодо цього положення, як випливає із статей
56 і 64 Конституції України, не існує.

Винятки щодо права на заборону
втручання в особисте і сімейне життя встановлюються Конституцією України.

У разі поширення
недостовірної інформації про особу та членів її сім’ї, держава гарантує судовий
захист права спростовувати таку інформацію, вилучення її та відшкодування моральної
і матеріальної шкоди, завданої збиранням, зберіганням і поширення недостовірної
інформації. Як правило, йдеться про інформацію, що наносить шкоду особистій і діловій
репутації людини та членів її сім’ї.

Так само відносять до громадянських
прав і право на свободу думки і слова (ст. 34) та право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35). Хоча існує думка,
що право на свободу думки і слова слід зараховувати до культурних прав людини і
громадянина, оскільки воно визначає міру можливої поведінки саме в культурній (духовній)
сфері суспільних відносин. Це право гарантує кожному право вільно збирати, зберігати,
використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб, за винятком
інформації, обіг якої обмежується чинним законодавством.

Право на свободу думки
і слова передбачає, що кожен має право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати
жодної (бути атеїстом). безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні
культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність, за винятком обмежень, встановлених
законом в інтересах громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту
прав і свобод інших людей.

Принцип
презумпції невинуватості полягає
в тому, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана
кримінальному покаранню доти, доки її вину не буде доведено в законному порядку
і встановлено обвинувальним вироком суду; ніхто не зобов’язаний дово­дити свою невинуватість
у вчиненні злочину, а всі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її
користь.

У разі скасування вироку суду як неправосудного
дер­жава відшкодовує матеріальні та моральні збитки, завдані безпідставним засудженням
(ст. 62 Конституції).

Зазначеній гарантії відповідає закріплене в Консти­туції
право на відшкодування за рахунок держави або органів місцевого самоврядування матеріальних
і мораль­них збитків, завданих незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів
державної влади і місцевого самовря­дування, їх посадових і службових осіб (ст.
56 Консти­туції).

Гарантія судового захисту громадян України виявля­ється
в наступному:

– права і свободи людини і громадянина захища­ються
судом;

– кожному гарантується право на оскарження в суді
рішень, дій чи бездіяльності органів дер­жавної влади, органів місцевого самоврядування,
посадових і службових осіб;

– кожен має право після використання всіх націо­нальних
засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних
міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом
або учасником яких є Україна (ст. 55 Конституції).