Соціально-економічні функції держави
Соціально-економічні функції держави. Соціально-економічна
нерівність у суспільстві, соціальний захист населення та соціальна робота
Функції
держави — головні напрямки і види діяльності держави , обумовлені її завданнями і цілями і такі, що характеризують
її сутність і соціальне призначення у суспільстві .
1. Залежно від того, в чиїх соціальних
інтересах вони здійснюються, функції держави можна поділити на:
– Загальносоціальні
функції — це такі напрямки
діяльності держави, які є довготривалими, спрямованими на задоволення інтересів
цілого суспільства, тобто всіх його верств. Загальносоціальні функції характеризують
діяльність сучасної держави в галузі захисту прав і свобод людини в економічній,
політичних сферах та в інших сучасних глобальних державних сферах.
– Функції захисту
групових інтересів — це такі напрямки діяльності держави, що найповнішим
чином спрямовані на вираження й задоволення інтересів — правлячих угруповань, за
якими стоїть соціальна база здійснення державної влади. В таких випадках державні
функції спрямовуються на утримання населення в тих політичних і правових рамках,
які вигідні правлячій еліті.
2. За соціальним значенням державної
діяльності функції держави поділяються на:
– Основні, що характеризують призначення держави,
найбільш загальні, найважливіші напрямки її діяльності на певному етапі розвитку.
Основні функції мають комплексний характер, їхнім об’єктом є широке коло споріднених
суспільних відносин, на які і впливає певна система напрямків державної діяльності.
До основних функцій держави належать, наприклад, функція оборони країни, захисту
правопорядку, законності, охорони прав і свобод громадян та ін.
– Додаткові (Похідні), що є складовими
елементами основних функцій, але самі по собі не розкривають сутності держави, мають
супроводжувальний або обслуговуючий характер. Так, у складі такої основної функції
держави, як оборона країни, можна виділити ряд допоміжних: забезпечення збереження
державної та військової таємниці, зміцнення збройних сил, організація та підтримка
військового обладнання та ін.
3. За часом здійснення, або за
тривалістю у часі їхнього здійснення державні функції у правовій науці поділяють
на:
– Постійні функції — напрямки діяльності
держави, що здійснюються на всіх етапах її розвитку. Більшість здійснюваних державою
функцій є постійними. До цього виду належать, наприклад, охорона країни, охорона
правопорядку, соціальна, політична.
– Тимчасові функції — що здійснюються
протягом певного періоду існування держави чи пов’язані з певним фактом та обумовлені
конкретним етапом історичного розвитку суспільства. Прикладом може бути розробка
конституційного законодавства, функції стабілізації економіки у перехідний період,
ліквідація наслідків стихійного лиха чи соціального конфлікту.
4. За сферами політичної спрямованості (внутрішня і зовнішня політика) функції держави поділяють на:
– Внутрішні функції – здійснюються в межах даної держави
і в яких виявляється її внутрішня політика стосовно економічних, ідеологічних, екологічних,
культурних та інших аспектів життя суспільства. Внутрішні функції дають уявлення
про напрями діяльності держави всередині країни.
1) економічна — спрямована
на забезпечення нормального формування, функціонування та розвитку економіки країни,
на захист існуючих форм власності та створення умов для їх розвитку, організацію
виробництва на основі визнання і захисту різних форм власності.
2) соціальна — спрямована
на створення умов, які забезпечують нормальні умови життя людини, її вільний розвиток,
створення рівних можливостей для усіх громадян у досягненні суспільного добробуту,
соціальної захищеності особистості. Належне виконання соціальної функції держави багато в чому
залежить від матеріальних можливостей суспільства, від наявності певної матеріальної
бази. Це такі напрямки діяльності як забезпечення соціальної безпеки громадян, створення
умов для повного здійснення їх права на працю, життєвий достатній рівень та ін.
3) екологічна — спрямована
на забезпечення екологічного благополуччя громадян і екологічної безпеки країни.
Вона виникла у зв’язку з розвитком науково-технічної революції, яка, створюючи великі
блага для людей, разом з тим неминуче втягувала і втягує довкілля у суспільне виробництво. Це спричинило
різні негативні явища в екологічних системах, за цих умов проблема екології стала
основною не тільки в межах окремої країни, але і в глобальному міжнародному масштабі.
4) культурна
(духовна) — покликана
підняти культурний і освітній рівень громадян, необхідний для цивілізованого суспільства,
створити умови для їх участі в культурному житті суспільства, охороняти культурну
спадщину. Держава і суспільство в цілому зацікавлені в тому, щоб кожен громадянин
мав освіту, яка відповідає прийнятим нормам.
5) інформаційна — організація
і забезпечення системи одержання, використання, поширення і збереження інформації.
6) охоронна — це діяльність
держави по охороні і захисті конституційного ладу, прав і свобод громадян, законності та правопорядку, забезпечення громадського миру, прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, встановлених і регульованих правом
усіх суспільних відносин.
– Зовнішні функції — основні напрями діяльності держави
за її межами у взаємовідносинах з іншими державами, світовими громадськими організаціями
і світовим співтовариством у цілому. Зовнішні функції дають уявлення про діяльність
держави поза її межами, характеризують її напрями діяльності на міжнародній арені.
1) економічна — це встановлення і підтримання торгово-економічних
відносин з іноземними державами, розвиток ділового партнерства і співробітництва
в економічній сфері з усіма державами, незалежно від їх соціального ладу та рівня
розвитку, інтеграція до світової економіки.
2) інформаційна — це участь у розвитку світового інформаційного
простору, встановлення режиму використання інформаційних ресурсів на основі рівноправного
співробітництва з іншими державами.
3) дипломатична функція — передбачає встановлення, підтримку
і розвиток відносин з іншими державами та міжнародними організаціями. Функція співробітництва
реалізується через здійснення зовнішньої торгівлі, координацію економічної діяльності
з іншими державами, участь у міжнародних економічних об єднаннях тощо. Зовнішні
функції держави тісно пов язані між собою, взаємодоповнюють одна одну, і їх розмежування
має умовний характер.
4) Функція співробітництва
сучасних держав — мається на увазі розвиток політичних, економічних, правових, культурних,
інформаційних та інших відносин, що базувалися б на гармонійному поєднанні інтересів
кожної з держав.
Соціальна нерівність,
що є підставою стратифікації суспільства, сприймається як основна його властивість.Історія людства не знає суспільства без соціальної нерівності. Нерівність у
доходах, владі, престижності занять, освіті виникла разом з людським суспільством,
але попервах вона була дуже незначною, тому стратифікації в простих суспільствах
майже не існувало. У складних суспільствах нерівність посилилась і поділила людей
спочатку на рабів і рабовласників, потім на касти, верстви, класи.
Історично першою системою
соціальної стратифікації є рабство — економічна, соціальна й правова форма поневолення
людей з позбавленням їх будь-яких прав.
У деяких країнах (Індії,
частково США) на руїнах рабовласницького устрою з’явився кастовий. Каста (від португ.
caste — рід, покоління) — замкнута спільнота людей, зв’язаних походженням чи правовим
статусом, належність до якої успадковується. Це соціальна група (страта), членом
якої людина стає з народження, перейти до іншої касти вона не має права. На думку
М. Вебера, каста є формою ранжування за критерієм престижу. В Індії налічується
чотири основні касти: священиків, воїнів, купців, робітників та селян і близько
5 тис. неосновних каст і «підкаст». Саму касту визначає передовсім фах, який переходить
від батька до сина протягом життя десятків поколінь. Кожна каста живе згідно з приписами
і заборонами, що регулюють поведінку саме в цій касті.
Формою стратифікації, яка
передувала класам, є верстви — соціальні групи, котрі мають успадковані привілеї,
права та обов’язки, закріплені звичаями та законами і у відповідності з ними займають
певне положення в ієрархічній структурі суспільства. За М. Вебером, верства — це
спільнота людей, заснована на уяві про честь, з відповідним специфічним стилем життя,
до якого входить набір звичок, цінностей, вірувань тощо. Класичним взірцем були
верстви в Європі на межі XIV—XV століть, коли суспільство поділялося на вищі верстви
дворян і священнослужителів і нижчі — ремісників, купців, селян.
Промислова революція XVIII—XIX
століть зруйнувала цю систему і привела до формування класів. Клас — головний елемент
стратифікації капіталізму. Це велика група людей, що мають однаковий соціально-економічний
статус в системі соціальної стратифікації. Отже, термін «клас» на відміну від «верстви»
не просто відображає соціальні «перегородки», привілеї та умовності, а включає показники
економічного становища людей. Один клас від іншого (вищий від середнього чи від
робітничого) відрізняється за такими характеристиками, як багатство, солідарність,
влада тощо.
Марксисти-ленінці розглядали
термін «клас» як економічну категорію (альтернативного підходу, згідно з яким клас
не є виключно економічним явищем, дотримуються деякі американські соціологи).
К. Маркс розрізняв класи
за їх відношенням до власності на капітал і засоби виробництва, поділяючи населення
на тих, хто має власність і тих, хто її не має, — на капіталістів і пролетарів.
Селяни й дрібні власники не підпадали під цю класифікацію. Вони були, на думку Маркса,
«пережитками» докапіталістичної економіки і мали з часом зникнути.
В. Ленін соціальним класом
уважав велику групу людей, що відрізняються від інших місцем в історично визначеній
системі суспільного виробництва, відношенням до засобів виробництва, роллю в суспільній
організації праці і способами отримання та розмірами тої долі суспільного багатства,
яку вона має.
За І. Уорнером, соціальний
клас — це група людей, що відносять себе до певної позиції в системі соціальної
ієрархії: вищий — вищий, низший — вищий, вищий — середній, вищий — низший, низший
— низший.
За М. Вебером, класи —
це агрегати людей, які мають однакові життєві шанси.
Він поділяв населення на
класи відповідно до різних «життєвих шансів». В одного класу головне капітал, в
іншого — кваліфікація. Усе населення М. Вебер поділяв на чотири класи: 1) власників;
2) інтелектуалів (адміністраторів і менеджерів); 3) дрібну буржуазію (дрібні підприємці
й комерсанти); 4) робітників.
Особливого значення М.
Вебер надавав такому критерію стратифікації, як соціальна репутація, чи статус.
Сучасні соціологи дотримуються
веберівських принципів стратифікації, визнаючи належність до того чи того класу
за такими критеріями:
– тип економічної діяльності
— від підприємницької і державної на верхніх щаблях до некваліфікованої праці на
нижніх;
– величина доходу — від
мільярдів доларів до нуля;
– тип і рівень освіти —
від диплома про закінчення престижного вузу до свідоцтва про закінчення початкової
школи (цікаво, що кількість років навчання і обсяг знань не такі вже важливі — значно
більше важить «престижність» вузу;
– місце проживання — від
привілейованих районів до трущоб;
– тип організації дозвілля
— від світських раутів і відпочинку на престижних зарубіжних курортах до гри в карти
в темних завулках.
Існує поняття абстрактного
соціального класу — це сукупність індивідів, що відрізняються наявністю характеризуючих
їх об’єктивних атрибутів соціальної позиції, проте, на відміну від соціального класу
в його соціологічному розумінні, не володіючих почуттям ідентифікації з іншими членами
цієї сукупності, не усвідомлюючи спільності власних інтересів, не володіючих власною
організацією.
В протилежність абстрактному
соціальному класу за Дж. Г. Мідом, клас соціальний в його соціологічному розумінні
є конкретним, тобто є групою людей, що функціонує як соціальна одиниця, і члени
його знаходяться у безпосередній взаємодії.
У межах одного класу може
існувати кілька страт чи прошарків. Окрім загальнокласових рис їм притаманні деякі
специфічні ознаки (наприклад джерело доходу). Прошарок складається із осіб однакового
соціального статусу.
США називають суспільством
середнього класу. Середній клас займає проміжне положення між основними класами
в системі соціальної стратифікації; йому притаманні неоднорідність становища, суперечливість
інтересів, свідомості і політичної поведінки. Вирізняють старий середній клас (середні
і дрібні власники) і новий середній клас, до якого входять управлінці, професійні
працівники розумової праці (білі комірці і ін.). Саме у США якнайповніше реалізовано
принципи класової стратифікації. Тут вчені виокремлюють 4 основні класи: вищий,
середній, робітничий і нижчий. Кожен з них, крім робітничого, розбивають іще на
2—3 прошарки. Середній клас кількісно становить близько 60% населення. До його складу
входять люди з економічною незалежністю, яскраво вираженою професійною орієнтацією.
Це власники підприємств, учені, лікарі, адвокати, банкіри, підприємці. Завдяки тому,
що середній клас кількісно є найбільш численним, американське суспільство зберігає
стабільність.
Як показали соціологічні
дослідження Інституту соціології НАН України, переважна більшість українського населення
відводить собі місце на нижніх щаблях «статусної драбини». В українському суспільстві
переважає так званий «низький середній клас». «Високий середній клас», що є найстабільнішою
соціальною базою ліберальної суспільної моделі, представлений, за розподілом суб’єктивних
ознак, лише двома відсотками. Це ті мешканці України, що визначили свою соціальну
позицію як «трохи вищу за середню»
Менше одного відсотка мешканців
відносять себе до категорії «багатих», а категорії «бідних» і «середніх» — приблизно
рівні за кількістю. Суспільство ніби розкололося на дві соціальні групи, що обумовило
подвійність його свідомості, громадської думки, ставлення до економічних реформ.
Кількісне співвідношення дуже багатих і дуже бідних, що є нині в Україні, виходить
далеко за межі необхідної суспільству соціальної нерівності, про яку вже йшлося.
Відтак соціальна ситуація є надто напруженою і ще більше погіршується тим, що правляча
«еліта» нині всіляко обмежує доступ не тільки до вищого класу, а навіть і до середнього,
приймаючи відповідні закони, створюючи приватні привілейовані навчальні заклади,
недоступні для інших, встановлюючи оплату праці на рівні заледве прожиткового мінімуму,
а не справедливої ринкової ціни.
Соціальна нерівність, що
є основою стратифікації суспільства, усіма сприймається як основна його властивість.
Проте кожне суспільство намагається організувати «свою» нерівність. У зв’язку з
цим соціологію цікавить механізм такої підтримки (відтворення) ієрархічної структури,
який не дав би їй можливості розвалитися під впливом різнонапрямлених дій різних
соціальних прошарків, що зумовлені суперечністю їхніх інтересів, демократичної класової
боротьби.
В теорії індустріального
суспільства демократична класова боротьба — це боротьба, що ведеться в межах представленої
демократії шляхом використання загальних виборчих прав, вільних профспілок, колективних
договорів.
Результати соціологічних
опитувань свідчать, що люди болісно сприймають соціальну нерівність. Своє місце
в соціальній ієрархії вони часто вважають несправедливим. Відчувається антагонізм
між вищими і нижчими прошарками. Державні діячі докоряють трудящим за «нерозуміння»
суспільних цілей і завдань, небажання «трохи потерпіти», а ті звинувачують управлінців
і політиків у некомпетентності, егоцентризмі, зажерливості, корупції.
Але те, що за явно вираженого
невдоволення соціальною нерівністю, революції, громадянської війни, однак, не відбувається,
є результатом дії соціально-нормативної системи, соціальних інститутів, які спонукають
людей із розумінням сприймати ті чи ті принципи та дії. Кожне суспільство робить
це по-своєму. Так, для підтримування соціальної нерівності на перших етапах розвитку
суспільства застосовувалося просте правило сталої організації ієрархічної структури:
хто в якій сім’ї народився, той має відповідний статус до кінця своїх днів (раб,
кріпак, патрицій тощо). За дотриманням цього правила стежила вся система соціальних
інститутів: суд, право, армія, церква.
У кастовій суспільній системі
в ролі основних інститутів виступають держава і релігія, які використовують силу
влади, зброї, ідеологічного тиску для забезпечення привілеїв вищим прошаркам. Ці
інститути контролюють функціональне призначення каст, їх чистоту, права та обов’язки
членів, чітко визначають їх місце в соціальній ієрархії. Відхилення від приписуваних
законами зразків поведінки карається певними санкціями.
У сучасному суспільстві,
хоч усі люди мають формально рівні права з народження, суспільство, як і раніше,
підтримує й охороняє свою ієрархію. Так, інститут власності підтримує право на спадок,
а отже робить неоднаковими шанси на збагачення людей, що народилися в бідних і багатих
сім’ях. Інститути освіти дають можливість отримати освіту, а потім зайнятися престижними
видами діяльності не тільки людям з певними природними задатками, а й просто багатим,
які можуть за це заплатити. Політичні інститути формують еліту, котра має право
на владу, на управління людьми.
Однак ієрархічна структура
не залишається сталою. К. Маркс прогнозував, що вона буде змінюватися за рахунок
дальшого збагачення невеликої купки багатіїв і зубожіння основної маси населення
— трудящих. А це призводитиме до напруження у відносинах між верхніми й нижніми
стратами, яке може перерости у відкриту боротьбу за перерозподіл багатства. Тому
досить націоналізувати багатство меншості, гадав К. Маркс, і буде встановлений соціалізм.
П. Сорокін, хоч і не поділяв думок К. Маркса щодо абсолютного зубожіння мас, схильний
був також уважати, що верхня частина соціальної піраміди вибудовується значно швидше,
ніж нижня. Проте зростання багатства й влади не безмежне. На думку П. Сорокіна,
існує так звана позначка насичення, далі за яку суспільство не може рухатися без
ризику катастрофи. Із наближенням суспільства до такої позначки розпочинаються реформи,
спрямовані на перерозподіл національного доходу через податки, зміни в економічній
та політичній сферах, або інші дії для стримування згубної тенденції.
Отже, стабільність суспільства
залежить від конфігурації соціальної стратифікації, від її профілю. Витягнутість
профілю по вертикалі свідчить про наявність соціального напруження в суспільстві,
що може завершитися соціальною катастрофою. Навпаки, розширення профілю по горизонталі
свідчить про стабілізацію суспільних відносин. Важливо, щоб ця стабілізація досягалася
не стихійно, а внаслідок дії соціальних інститутів.
Проте, на думку П. Сорокіна,
розширення профілю стратифікації теж не повинно бути надмірним. Нерівність — це
не тільки характеристика суспільства, а й важливе джерело його розвитку. Зрівнялівка
в доходах, відношенні до влади, власності позбавляє індивіда внутрішнього стимулу
до дій, самовдосконалення, а отже забирає у суспільства важливу рушійну силу.
Більш важливим чинником
функціонування і підтримки стабільності суспільства є досягнення класової гармонії,
консенсусу, що означає злагоду, підґрунтям якої є схожість поглядів і орієнтацій
стосовно значущих цінностей, цілей, норм, правил поведінки, ролей, владних відносин
тощо між індивідами, соціальними групами і спільнотами.
Проблеми виникнення та
подолання економічної нерівності як результату нерівномірного розподілу доходів
існують в будь-яких суспільствах. Актуальністю теми є те, що в останні роки для
соціальної структури українського суспільства характерна висока диференціація окремих
соціальних груп за рівнем життя, значною часткою бідного населення та низькою часткою
середнього класу. За міжнародними стандартами, Україна належить до держав з високим
ступенем нерівності населення за доходами, і ця нерівність істотно посилилася протягом
останніх років. Середній дохід 10% найбагатших людей в Україні перевищує дохід 10%
найбідніших у 30–50 разів. Найбільша пенсія у 50–60 разів перебільшує найменшу.
На сучасному етапі вагомий
внесок у дослідження економічної нерівності населення зробили такі науковці: Балакірєва
О., Головаха Є., Головенько В., Опалько Ю., Степаненко В. та інші. Незважаючи на
значну кількість публікацій, недостатньо дослідженими є питання обґрунтування факторів
економічної нерівності населення.
Отже, метою статті є оцінка
факторів виникнення економічної нерівності в Україні.
Економічна нерівність
населення переважно залежить від нерівномірності розподілу національного багатства
між різними соціальними групами суспільства. Економічне розшарування населення має
свої витоки та причини. Частково нерівність є заздалегідь визначеною, частково вона
поширюється через набуття та втрату певних ознак, позицій та статусів.
Практика прикладних досліджень
останніх років указує на те, що в сучасних українських умовах детермінуючим чинником,
який визначає дистанцію між індивідами та групами, став рівень матеріального добробуту.
Найбільша увага дослідників
зосереджена на нерівностях у розподілі доходів, оскільки саме цей параметр нерівності
є найбільш чітко представлений та доступний для вимірювання. Цей параметр має економічний
зміст і широко використовується в економічних порівняннях, коли дослідників цікавлять
розбіжності в рівнях розвитку суспільства.
Окрім цього, на сучасному
етапі окремо можна виділити такі чинники економічної нерівності населення:
1. Доходи найзаможніших
верств населення в 12–15 разів перевищують доходи найбідніших груп підсилюється
ще й високою часткою “тіньових” доходів.
Доходи людини залежать
від пропозиції та попиту на працю цієї людини, які, у свою чергу, залежать від природжених
здібностей, дискримінації та інших факторів. Оскільки доходи від праці складають
велику частку в загальному доході, заробітна плата великою мірою є визначником розподілу
економічного прибутку між різними членами суспільства. Масове збідніння населення
та відсутність дієвого потужного середнього класу призводить до концентрації доходів
у заможної еліти, яка укріплює свої позиції за допомогою владних структур.
2. Недостатній рівень
мінімальної зарплати веде до штучного заниження вартості робочої сили.
Разом із недостатніми
соціальними виплатами це стримує розширення внутрішнього ринку, технологічне оновлення
виробництва, формування середнього класу, стимулює трудову міграцію до країн із
вищою оплатою праці.
Останніми роками в Україні
простежується тенденція до збільшення як прожиткового мінімуму для працездатної
та непрацездатної особи, так і мінімальної зарплати та пенсії. Розрив між мінімальною
зарплатою та прожитковим мінімумом для працездатної особи зменшувався за останнє
десятиліття і вперше зник у 2010 р. Понад половина населення разом визначають наразі
матеріальний стан своєї родини як низький та нижчий за середній порівняно з матеріальним
становищем середньостатистичної української родини (наприкінці 2009 р. так вважали
майже 55% населення, наприкінці 2010 р. – понад 54%)
Таким чином, способом реалізації соціальної
політики держави є система соціального захисту та соціальних гарантій.
Соціальний
захист– це система державних заходів щодо забезпечення достойного матеріального і соціального
становища громадян.
Соціальні гарантії – це система
обов’язків держави перед своїми громадянами стосовно задоволення їхніх соціальних
потреб.
З метою забезпечення
соціального захисту населення в Україні створено:
– Пенсійний фонд;
– Фонд соціального страхування
з тимчасової втрати працездатності;
– Фонд загальнообов’язкового
соціального страхування на випадок безробіття;
– Фонд соціального страхування
від нещасних випадків на виробництві.
Соціальний захист населення є комплексом економічних, соціальних та правових заходів і сукупністю
інститутів, що забезпечують усім громадянам країні рівні можливості для підтримання
певного рівня життя, а також підтримку окремих соціальних груп населення. Це комплекс
законодавчо закріплених гарантій, що протидіють дестабілізуючим факторам. Соціальна
захищеність включає систему заходів, що захищають будь-якого громадянина країни
від економічної та соціальної деградації в результаті безробіття, хвороби, виробничої
травми, народження дитини, інвалідності, старості тощо, а також надання медичних
послуг та допомог сім’ям з дітьми.
Потреба у соціальному захисті зумовлюється природою
ринкової економіки. Ринок не в змозі забезпечити своїм суб’єктам гарантований дохід
і зайнятість. Цілий комплекс факторів зумовлює суттєві відмінності у рівні доходів,
стані здоров’я, обсягу задоволення потреб. Зменшити негативний вплив таких факторів
на рівень життя певних прошарків населення і покликаний соціальний захист. Це призначення
виконується через дві його функції – лікувальну і запобіжну. Лікувальна функція
пов’язана із запровадженням механізмів боротьби з бідністю, що передбачають адресну
допомогу малозабезпеченим верствам населення, надання житлових субсидій, допомоги
сім’ям з дітьми тощо. Ці заходи, по суті, лікують певні групи людей, становище яких
можна охарактеризувати як хворобу бідності. Запобіжна функція соціального захисту
є превентивною, тобто пов’язана з попередженням бідності шляхом надання індивідам
можливості під час свого періоду активної економічної діяльності здобути право на
забезпечення собі нормального рівня життя у разі втрати роботи та працездатності,
хвороби, нещасного випадку.
Система соціального
захисту включає три суб’єкти: державу, юридичні особи і
громадян. Частина її заходів стосується усіх членів суспільства, а решта адресована
окремим соціальним групам. Перша група заходів стосується забезпечення можливості
для кожної особи застосування своїх здібностей і отримання доходу, визначення офіційного
прожиткового мінімуму, захисту інтересів споживачів, індексації доходів. Друга група
заходів соціального захисту стосується окремих груп населення, зокрема безробітних,
пенсіонерів, інвалідів, ветеранів праці та військової служби, сімей з дітьми, дітей-сиріт,
вимушених переселенців та біженців, що зазнали впливу катастроф (повінь, землетрус,
засуха тощо). Система соціального захисту грунтується на таких принципах, як всезагальність,
доступність, різноманітність видів забезпечення, адекватність рівню розвитку економіки
країни.
Соціальна
робота — унікальний вид професійної діяльності зі створення соціальних умов для поліпшення
умов життя окремої особистості, підвищення добробуту народу. Як вид професійної діяльності соціальна робота сформувалася
на базі системи соціального захисту населення, освіти, охорони здоров’я, соціальних
служб для молоді, спеціалізованих закладів і установ.
Традиційно соціальна робота
розвивається як філантропічна допомога особистості у складній життєвій ситуації,
певна система матеріального забезпечення населення з метою створення належних умов
для виживання в період переходу до ринкової економіки. Складні соціально-економічні
умови життя зумовили необхідність розробки сучасних наукових і прикладних підходів
до соціального впливу на індивіда та його оточення. З одного боку — фінансова підтримка
держави, адаптація суспільства до потреб особистості, з іншого — створення відповідних
соціальних умов для самоудосконалення і саморе-алізації особистості у напрямі оволодіння
нею економічної спроможності. Сутнісна значимість соціальної роботи — в її спонукальному,
активізуючому характері, який базується на розумінні того, що соціальний працівник
не зможе прожити за клієнта його життя. Соціальна діяльність призначена віднайти
позитивні збережені можливості особистості, спрямувати їх у правильне русло, допомогти
їй усвідомити власну життєву ситуацію і знайти вихід із неї.
Практична спрямованість соціальної
роботи на основі науково обґрунтованих підходів до організації праці визначає її як професію, різновид трудової діяльності, який потребує певної професійної підготовки
і є, зазвичай, способом існування.
Соціальна робота — специфічний
вид професійної діяльності уповноважених органів з надання державного і недержавного
сприяння людині з метою забезпечення матеріального, соціального, культурного рівня
її життя, надання індивідуальної допомоги людині, родині чи групі осіб.