Правотворчiсть: суб’єкти, види, стадiї, юридична технiка

2. Правотворчiсть: суб’єкти,
види, стадiї, юридична технiка

Правотворчий процес – це система взаємозалежних процедур
(стадій) при ухваленні, зміні як законів, так і підзаконних актів. Стадії правотворчого
процесу, у свою чергу, можуть бути розбиті на ряд етапів.

Скакун О.Ф виокремлює 5 стадій правоутворення і правотворчого
процесу:

1. Передпроектна стадія:

формування юридичного мотиву про необхідність внесення змін до чинної системи
норм права – відбувається на рівні правосвідомості в результаті виявлення волі народу
(колективу), об’єктивно зумовленої потребами його соціального життя;

правотворча ініціатива – обґрунтування юридичної значущої правової регламентації
– видання нормативно-правового акта.

Цей етап правоутворення характеризується дією об’єктивних чинників і становить
підготовчу стадію правотворчості.

2. Проектна стадія:

ухвалення рішення про підготовку проекту нормативно-правового
акта;

розробка концепції проекту нормативно-правового
акта і підготовка його тексту (або доробка проекту, внесеного в порядку правотворчої
ініціативи), тобто юридичне формулювання волі народу (колективу) у вигляді норм
права.

Цей етап правоутворення становить початкову стадію
правотворчості.

3. Стадія прийняття проекту нормативно-правового
акта властива правотворчому органу
– офіційне прийняття проекту після його обговорення. Колегіальні правотворчі органи
приймають нормативні акти простою більшістю голосів. Президент держави, міністри
та інші органи одноособового керівництва затверджують свої акти у персональному
порядку.

Цей етап правоутворення характеризується активністю:
вступає в дію суб’єктивний чинник і здійснюється власне «творчість права».

4. Засвідчувальна стадія:

підписання нормативно-правового документа;

надання йому реєстраційного коду
після включення до Єдиного реєстру нормативних актів України.

5. Інформаційна стадія:

офіційне опублікування прийнятого нормативно-правового акта в засобах масової
інформації, доведення його до відома виконавців.

У законодавчому процесі право
на офіційне внесення проекту закону до Верховної Ради України мають лише суб’єкти
законодавчої ініціативи, до яких відносяться Президент України, народні депутати
України, кабінет Міністрів України, Національний Банк України ( ст.. 93 Конституції
України).

Види і форми правотворчості держави

Правотворчість здійснюється двома
соціальними інститутами:

1. державою в особі державних органів
   та їх посадових осіб;
2. громадянським суспільством і
   його окремими суб’єктами.

Види правотворчості як громадянського
суспільства, так і держави можна класифікувати за різними критеріями. Основний вид
правотворчості — правотворчість державних органів і посадових осіб.

Види правотворчості держави за
юридичною чинністю актів:

1. Законодавча діяльність, тобто діяльність, пов’язана з підготовкою і
прийняттям законодавчих актів (законотворчість).

У правотворчості України головну
роль відіграє законодавчий орган держави — Верховна Рада. Вона має монопольну законотворчу
компетенцію, тобто виключне право на прийняття законів і коло повноважень щодо їх
прийняття, передбачені Конституцією та іншими законами, її законотворчість — провідна
частина правотворчості і основної конституційно-правової форми прийняття законів
державою;

2. Підзаконна правотворча діяльність, тобто діяльність, пов’язана з підготовкою
і прийняттям підзаконних актів (підзаконна правотворчість).

Нагадаємо, що юридична чинність
прийнятих державними органами нормативно-правових актів залежить від рівня і обсягу
їх повноважень, які визначаються місцем, яке посідається в системі органів держави
(Президент, Кабінет Міністрів, міністерства, відомства, голови державних адміністрацій
на місцях та ін.).

За функціональним призначенням
розрізняють:

• поточну правотворчість — пов’язану з первинним регулюванням суспільних
  відносин, відновленням правових норм і заповненням прогалин;
• правотворчість для систематизації нормативних актів — систематизовану,
  головним чином кодифікаційну правотворчість.

За суб’єктами:

• правотворчість представницького
  органу державної влади;
• правотворчість народу у ході референдуму;
• правотворчість органів місцевого
  самоврядування;
• правотворчість громадських організацій;
• локальна правотворчість (на підприємстві,
  в установі, організації).

Залежно від
способу створення норм:

1. Санкціонування – надання юридичних
властивостей вже існуючим соціальним нормам, які існують у вигляді звичаю, або у
вигляді нормативних положень, що виникли в результаті узагальнення практики діяльності
людей, або громадських організацій;

2. Надання рішенням органів державної влади (судів, органів адміністративної
юрисдикції) загальнообов’язкового значення при розгляді наступних аналогічних справ,
створення таким чином прецедентів – судових чи адміністративних.

Форми участі держави у правотворчості:

– безпосередня правотворчість (безпосередня правотворчість держави – основна,
яка полягає у виборі та прийнятті нових правові актів. Інші прояви правотворчості
держави (зміна або доповнення, скасування, систематизація) мають допоміжне значення
для формування системи права);

– санкціонована правотворчість (Санкціонована
правотворчість полягає у затвердженні актів, прийнятих організаціями громадянського
суспільства — недержавними об’єднаннями: суспільними (партіями, профспілками та
ін.) і комерційними (акціонерними товариствами та ін.), або в попередньому дозволі
щодо їх видання);

– спільна правотворчість (спільна правотворчість (нормативні
угоди) – акти укладаються на галузевих, професійних і місцевому, територіальному
рівнях. Наприклад, спільні акти органів держави і недержавних об’єднань; нормативні
угоди між різними суб’єктами права: профспілками, уповноваженими працівниками, представницькими
органами, органами виконавчої влади та ін. Нормативні угоди усе ширше використовуються
у правотворчій практиці України);

– делегована правотворчість (делегована правотворчість — видання нормативно-правового акта
за уповноваженням, яке виходить із закону, або за прямим дорученням одного (вищого)
органу держави іншому (нижчому) зі збереженням певної системи контролю з боку вищого
органу за реалізацією делегованих повноважень).

У процесі правотворчості важливе значення має законодавча
техніка, під якою розуміють систему юридичних правил і прийомі, що використовуються
при підготовці нормативно-правових актів.

Призначення законодавчої техніки полягає в забезпеченні
підготовки і прийняття нормативно-правових актів, які б вірно використовували правову
термінологію, точно відображали волю правотворчого суб’єкта і мали б необхідні юридичні
атрибути. Все це робить нормативно-правові акти доступними для розуміння і реалізації
не лише професійними правознавцями, а й широкими колами населення країни, сприяє
ефективності норм права, які складають зміст нормативно-правових актів.

До основних правил законодавчої техніки відносяться:

1) чіткість і однозначність формулювань змісту норм
права;

2) недопустимість використання слів і словосполучень,
які:

– мають декілька значень;

– не мають чітко визначеного значення;

3) визначення змісту понять і термінів, які використовуються
в НПА;

4) недопустимість колізій змісту НПА зі змістом Конституції
або НПА вищої або однакової юридичної сили;

5) вірне визначення назв державних та недержавних організацій,
їх посадових осіб та інших суб’єктів;

6) дотримання
всіх обов’язкових реквізитів НПА та ін.