Норма права: поняття, структура, види

3. Норма права: поняття, структура, види

Правова (юридична) норма — це
соціально обумовлене, спрямоване на регулювання суспільних відносин обов’язкове
для виконання правило поведінки, яке схвалюється або встановлюється державою, і
у своїй реалізації забезпечується рівнем свідомості виконавців, організаційною та
виховною роботою, і можливістю застосування державного примусу в разі порушення
його вимог.

Специфічними ознаками норми права є:

– Правова норма пов’язана
з державою. Вона являє собою владний припис, що
встановлюється чи санкціонується державою та відображає її волю. Встановлення норми
здійснюється шляхом безпосередньої державної чи делегованої правотворчості, а санкціонування
являє собою державне затвердження вже існуючих у суспільстві приписів та надання
їм певного ступеню обов’язковості. Лише держава наділена можливістю встановлювати,
змінювати та скасовувати норми права. З іншого боку, норми права визначають межі
впливу держави на суспільство, а також встановлюють коло повноважень державних структур.
У демократичному суспільстві правова норма приймається державою від імені суспільства
(народу), однак і в цьому випадку вона являє собою владний припис щодо поведінки
чи діяльності суб’єктів суспільних відносин.

– Норма права має
владний характер. Вона визначає важливі державі та суспільству
відносини і регулює їх. Владність норми виявляється і у тому, що вона регулює такі
відносини, без яких держава і суспільство не можуть бути перетворені у соціальну
систему. Норма права завжди відображає волю певної соціальної групи чи всього населення
держави, закріплює її та охороняє.

– Це правило поведінки,що визначає модель можливої та необхідної поведінки суб’єктів,
яка відповідає інтересам суспільства та держави. Завдяки нормі суб’єкти можуть визначити
правомірність чи протиправність своєї поведінки. Зміст норми складають права як
можливість вчиняти правомірні дії для реалізації власних інтересів; обов’язки як
необхідність виконання необхідної поведінки та заборони як необхідність утриматися
від вчинення дій певного роду.

– Це загальнообов’язкове
правило поведінки, що має загальний характер, поширюючись
на невизначену кількість випадків та невстановлене число суб’єктів. Правова норма
є рівним масштабом поведінки кожного суб’єкта, який перебуває у сфері правового
регулювання. У юридичній практиці не існує виключень, що надають можливість невиконання
норми чи ухилення від відповідальності у випадку її порушення. Саме ця ознака норми
потребує дотримання на­ступних вимог: правова норма повинна моделювати поведінку
чітко і повно, має реалізовуватися у практичному житті і бути найдоцільнішим засобом
реалізації суб’єктивних інтересів; вона повинна чітко визначати характер поведінки
суб’єктів та передбачати у повному обсязі умови, настання яких зумовлює дію норми.

– Формальна визначеністьнорми виявляється у її зовнішньому прояві шляхом закріплення
у тексті певного правового документа. Формальна визначеність норми повною мірою
забезпечує її юридичний характер. Завдяки письмовому характеру норми, вона стає
зрозумілою адресатам та володіє певним ступенем обов’язковості, що і визначає її
юридичну силу. При цьому основною формою закріплення норм у межах романо-германської
правової системи є стаття чи частина статті нормативно-правового акта. Англо-американська
правова система характеризується формальним ви­разом норм у судовому прецеденті.

– Це елемент системи норм, що характеризується ієрархічним
підпорядкуванням, структурною будовою та спеціалізацією, яка виявляється в особливостях
сфери суспільних відносин, що регулююється нормою.

– Гарантованість
державою означає можливість створення системи гарантій реалізації
норми, забезпечення необхідних умов для добровільного виконання приписів суб’єктами,
а також застосування державного примусу до суб’єктів, які порушують нормативні установлення.
При цьому необхідно зазначити, що засоби примусового впливу повинні мати вичерпний
характер та вміщуватися у правових приписах.

– Логічність нормивиявляється у встановленні нею логічно завершеної моделі поведінки
суб’єктів та наявності логічного змісту і структури. Форму логічності норми права
можливо визначити тезами:

• якщо суб’єкт права діє в ситуації, що регулюється
  правом, він повинен вчиняти поведінку, яка вимагається;
• якщо суб’єкт не вчиняє поведінку, що вимагається
  нормою права, він має нести відповідальність.

Узагальнюючи згадані вище ознаки, можливо визначити норму
права як загальнообов’язкове, формально визначене, встановлене чи санкціоноване
державою (народом) правило поведінки, що забезпечує регулятивний вплив держави на
суспільство шляхом надання суб’єктам певних прав та покладення обов’язків, охороняється
та гарантується державою, можливістю примусового впливу.

Однією з характерних ознак норми права є наявність особливої
внутрішньої будови (структури).

Структура норми права визначається
як сукупність чітко визначених елементів, які у процесі взаємодії забезпе­чують
функціональну самостійність норми.

Традиційно вважається, що правова норма складається з трьох
елементів: гіпотези, диспозиції та санкції. Вони складають ідеальну структуру норми.
Кожен з названих елементів займає у структурі правової норми особливе місце та призначення,
внаслідок чого без гіпотези норма неможлива, без диспозиції — немислима, без санкції
— безсильна. Таким чином, структура юридичної норми як логічна взаємодія гіпотези,
диспозиції та санкції у найбільш загальному вигляді може бути відображена формулою
«якщо… то … інакше».

Отже, гіпотеза — це структурний елемент норми права, який вказує на певні
життєві обставини, наявність чи відсутність яких надає можливість реалізувати закріплені
у нормі пра­ва та обов’язки.

Диспозиція — це частина норми, що вказує на те,
якою повинна бути поведінка суб’єктів при настанні умов, передбачених гіпотезою.

Санкція — це частина норми, що передбачає
засоби примусового впливу як результат невиконання чи порушення норми.

Різноманіття норм права потребує їх класифікації за певними
критеріями. Визначимо основні критерії класифікації норм права.

І. За суб’єктами правотворчості розрізняють норми,
що приймаються громадянським суспільствому процесі проведення референдумів, та норми, що приймаються державою шляхом діяльності спеціально створених структур, до повноважень
яких належать законотворчі та правотворчі функції.

ІІ. Залежно від способу об’єктивації розрізняють
звичаєві, гетерономні та автономні.

Звичаєві норми не встановлюються певними
суб’єктами, виникають поступово, відображаючи суспільні відносини, які формуються
та набирають соціально значимого характеру. Після санкціонування з боку держави
вони стають правовими та мають форму правового звичаю.

Гетерономні норми встановлюються певним авторитетним суспільним чи державним
органом в односторонньому порядку та владно встановлюють суб’єктам певний варіант
поведінки. Вони мають форму нормативно-правового акта. Автономні нормиформуються самими суб’єктами права і являють собою результат
узгодженості їх інтересів. Мають форму колективних чи міждержавних договорів.

III. За юридичною силою норми класифікують на законодавчі, що
вміщуються у тексті закону та мають вищу юридичну силу, і норми підзаконних
актів, які приймаються державно-владними структурами на основі,
на виконання і відповідно до закону (норми, вміщені у постанові Кабінету Міністрів
чи указі Президента).

IV. За предметом правового
регулювання розрізняють норми конституційного,
адміністративного, цивільного, трудового, сімейного, земельного, фінансового, кримінального
права та ін.

V. За функціями у механізмі правового регулювання норми поділяють на:

а) установчі, що
визначають основи та принципи правового регулювання, його мету, завдання (Напр.,
норми Конституції України, що закріплюють ос­нови конституційно-правового статусу
громадян.);

б) загальні, що
вміщуються в загальній частині галузі й поширюються на більшу частину її інститутів;

в) спеціальні норми, що
належать до окремих інститутів галузі права і регламентують певний вид відносин
з урахуванням їх особливостей (Норми цивільного права, що регламентують інститут
інтелектуальної власності.)

VI. За функціями у
процесі впливу на суспільство:

а) регулятивні, що
регулюють поведінку суб’єктів права шляхом надання їм певних прав чи покладання
обов’язків (Право на укладення трудового договору на одному чи декількох підприємствах.)

На основі цих норм за наявності певних умов виникають регулятивні
правовідносини, спрямовані на реалізацію прав та обов’язків суб’єктів;

б) охоронні норми спрямовані на регламентацію засобів
юридичної відповідальності та засобів захисту суб’єктивних прав (норма кримінального
права, що встановлює відповідальність за вбивство). їх
роль у регулюванні суспільних відносин зводиться до виникнення на їх основі охоронних
правовідносин, які вра­ховують особливості правопорушень;

в) спеціалізовані норми мають
доповнюючий характер, не є підставою виникнення правовідносин і забезпечують дію
регулятивних і охоронних норм (норма кримінального права, що дає дефініцію злочину).

VII. За способом правового регулювання регулятивні
норми класифікують на:

• уповноважуючі, що
  підкреслюють наявність певних можливостей у суб’єкта вчиняти позитивні дії у власних
  інтересах (норма трудового права, що встановлює право на відпустку);
• зобов’язуючі, які
  покладають активні обов’язки як необхідність вчиняти певні позитивні дії, що забезпечують
  реалізацію суб’єктивних прав (норма Конституції, що вста­новлює обов’язок платити
  податки);
• забороняючі норми,
  що встановлюють пасивні обов’язки утриматись від певних дій, які порушують суб’єктивні
  права (норма трудового права, що передбачає заборону порушувати Правила внутрішнього
  трудового розпорядку).

VIII. За характером норми
класифікують на:

• норми матеріального права,що визначають права та обов’язки суб’єктів у різноманітних
  сферах (Конституційна норма, яка встановлює правило про охорону приватної влас­ності
  законом);
• норми процесуального права,які визначають порядок дій суб’єктів у випадку порушення норм
  права, регламентують процедурні та організаційні питання (норми Регламенту Верховної
  Ради України, що встановлюють порядок розгляду та прийняття законопроекту).

IX. За ступенем визначеності прав
і свобод суб’єктів розрізняють:

а) абсолютно-визначені норми,
які вичерпно визначають умови дії норми права та обов’язки суб’єктів; наслідки,
що настають внаслідок порушення норми. Ці норми не потребують конкретизації правозастосовчими
актами (Позов, поданий недієздатною особою, суд залишає без розгляду.);

б) відносно-визначені норми,
що не вміщають вичерпних вказівок на умови дії норми, права та обов’язки суб’єктів
і наслідки їх невиконання чи порушення та потребують прийняття правозастосовного
акта.

Важливим критерієм класифікації норм є можливість поділу спеціалізованих норм. При цьому необхідно
зазначити, що деякі автори не визнають можливості виокремлення спеціалізованих норм
як правових, оскільки вони не встановлюють прав і обов’язків суб’єктів, їх відносять
до когнітивних норм, що мають не правовий, а інтелектуальний характер.

Однак більшість вчених визнають самостійне значення спеціалізованих
норм, виділяючи у їх складі:

• загальні норми,
  які визначають елементи регульованих відносин у загальному вигляді (норма, що визначає
  предмет конституційного законодавства; проголошення України республікою (ст. 5 Конституції);
• дефінітивні норми,
  що спрямовані на закріплення юридичних понять (норма, що визначає поняття злочину,
  трудового договору, юридичної особи);
• декларативні норми,
  які закріплюють правові принципи (норма конституційного права, що закріплює принцип
  законності, розподілу влади);
• оперативні, які
  визначають момент набрання чинності актом чи втрати ним юридичної сили (норма про
  вступ у юридичну силу Закону України «Про пенсії»);
• колізійні норми,
  що встановлюють правила застосування норм у випадку їх протиріч.

Деякі автори серед спеціалізованих норм виділяють норми-презумпції,що закріплюють припущення щодо певного юридичного стану; норми-строки, що
вказують на час настання певних юридичних наслідків; норми-преюдицїї,які виключають будь-яке оспорення існування вже доведеного
факту, закріпленого у юридичному акті; норми-конструкції,що узагальнюють складні за своїм складом юридичні явища.

XI. За методом правового регулювання розрізняють:

• імперативні норми
  — категоричні приписи, що мають чітко обов’язковий характер та безпосередньо визначають
  поведінку суб’єктів суспільних відносин, не надаючи можливості обрати варіант поведінки
  (норма конституційного права, яка визнає права і свободи особи вищою соціальною
  цінністю);
• диспозитивні норми
  надають можливість суб’єктам права самостійно встановлювати для себе певні взаємні
  права і обов’язки (норма, що встановлює можливість працювати на одному чи декількох
  підприємствах).

XII. За сферою дії розрізняють норми:

• загальної дії, що
  поширюються на всю територію держави і на всіх суб’єктів (норми Конституції та законів);
• обмеженої дії, що
  мають певні межі, обумовлені територіальними (закон Автономної Республіки Крим),
  часови­ми та суб’єктивними факторами (норми Закону «Про пенсії»);
• локальні норми, що діють у межах окремих державних, громадських чи
  приватних структур (норми Статуту Інституту держави і права ім. В. М. Корецького
  HAH України).