Теорія ігор: сутність та основні принципи

Малоіван І.

аспірант кафедри
політичних наук

ДЗ
«Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д.
Ушинського»

ТЕОРІЯ ІГОР:
СУТНІСТЬ ТА ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ

Теорія ігор, яка залишається частиною математичного методу активно
використовується у дослідженнях політичної взаємодії. Такий «дрейф» теорії ігор
у бік соціально-політичних досліджень, який розпочався у середині минулого
століття, обумовлений необхідністю дослідження стратегій вибору політичних
акторів в умовах нестабільної політичної системи та визначенням оптимальної
лінії поведінки у взаємодії двох та більше політичних акторів.

Актуальним завданням сучасного політичного розвитку виступає процес
демократизації суспільства, який характеризується нелінійністю перетворень,
нестабільністю політичних інститутів та умов політичної діяльності,
невизначеністю основних принципів та правил політичної гри.

При цьому, теорія ігор пропонує пояснення політичного вибору з позицій
раціональності, уникаючи психологізму у політиці та дозволяє проводити аналіз
як індивідуальних так і колективних (інституційних) акторів у внутрішній та
міжнародних відносинах.

У межах теорії ігор політична гра інтерпретується як процес у якому
беруть участь дві та більше зацікавлених сторін, що змагаються у політичному
просторі з метою реалізації власних інтересів. Відповідно, кожний політичний
актор конструює власну політичну стратегію, яка корегується під впливом дій
інших акторів. Теорія політичної гри формулює пропозиції та моделі щодо
оптимізації політичного вибору акторів з урахуванням багатьох факторів – від
діяльності інших акторів та їх ресурсів (економічних, інформаційних,
символічних та ін.) до можливих змін у політичній ситуації.

Теорія ігор бере початок у математичному моделюванні, аналізі витрат та
ціноутворення у економічній теорії, дослідженні конфліктів інтересів у різних
сферах суспільного життя, політичного та економічного вибору. Серед авторів, що
заклали фундамент сучасної теорії ігор слід відзначити Кондорсе, А. Сміта, Д.
Г’юма, К. Менгера, Дж. Мілля, К. Маркса, М. Вебера, К. Поппера та ін.

У другій половині ХХ століття найбільш відомими представниками теорії
ігор були Дж. Нейман, О. Моргенстайн, Дж. Неш, Т. Шеллінг, Р. Ауманн, Дж.
Стігліц, Л. Гурвіч, О. Рот, Л. Шеплі та ін. У роботах представників
неоінституціональної економічної теорії (так званого «економічного мейнстриму»)
досліджуються механізми прийняття рішень економічними акторами в умовах
конкурентної ринкової боротьби, причини цінових, патентних війн та змов з метою
максимізації прибутку.

Важливий поворотом у теорії ігор, що відкрив шлях до її
застосування у політичній теорії, відбувся у 1960-х роках ХХ століття. Він
складався із наступних елементів. По-перше, визнання взаємного впливу
політичного та економічного просторів, відмова від моделі держави як «нічного
сторожа» та усвідомлення великої ролі політичних та громадських акторів у
забезпеченні економічного зростання й побудови «держави благополуччя».
По-друге, інтерпретація міжнародних відносин як простору політичної гри різних
держав, що мають власні інтереси та використовують наявні ресурси.

Евристичний потенціал теорії ігор проявився у процесі
вирішення завдань щодо вибору політичних акторів в умовах невизначеності,
нестабільності та обмеженої інформації. Так, теорія ігор використовувалась для
вирішення конфліктів під час Холодної війни (Карибська криза, роззброєння,
переговори між СРСР та США, утворення та діяльність міжнародних організацій).

Теорія ігор покликана дати адекватне розуміння раціональної
(часто – егоїстичної) поведінки політичних акторів в умовах інформаційного та
темпорального дефіціту. З цією метою було розроблено моделі ігор з нульовою
сумою (антагоністичні, ігри з постійною сумою та ін.), кооперативних та
коаліційних ігор.

В середині ХХ століття було сформульовано основні принципи
теорії ігор, що базувались на діяльності раціональних політичних акторів.

По-перше, теза щодо конфліктності взаємодії акторів, яка
обумовлена намаганням максимізувати індивідуальну користь. Повною мірою це
стосується процесу публічної політики та публічного адміністрування –
управління передбачає раціональне формулювання мети суспільного розвитку, пошук
найбільш ефективних засобів її досягнення, калькуляцію витрат та вигід від
реалізації певної стратегії, врахування поведінки інших акторів та оцінювання
ситуації в цілому.

По-друге, раціональні дії індивідуальних та колективних
політичних гравців ґрунтуються на інформованості та аналітичності. Політичні
актори вибудовують виборчі стратегії, виходячи з моделі політичного ринку,
холодно розраховують вигоду від власної політичної участі та орієнтуються на
механізми раціонального вибору електорату: принцип максимізації вигоди, мотиви
участі у голосуванні, вартість голосування, можливі втрати у випадку відмови
від участі у голосуванні. Тобто йдеться про інструментальне розуміння
раціональності, згідно з яким індивіди співставляють власні очікувані вигоди й
витрати, намагаючись максимізувати перші і мінімізувати другі.

По-третє, політичні ситуації зводяться до дій індивідів, а
раціональність вибору визначається у процесі оцінюванні співвідношення витрат і
зиску з обов’язковим урахуванням преференцій актора.

По-четверте, політична ситуація виступає зовнішнім по
відношенню до вибору чинником, які структурують можливі альтернативи вибору.
Раціональна поведінка політичного гравця означає, що діючи і взаємодіючи, він
має план і прагне максимізувати власні переваги, водночас мінімізуючи можливі
витрати. Теоретики раціонального вибору інтерпретують політичну реальність,
виходячи з моделі раціональної поведінки виборців і політиків, які прагнуть
досягти цілі максимальної індивідуальної чи колективної вигоди й користі.

По-п’яте, раціонального актора пропонується розуміти як
людину, що має ресурси, є обмеженою, але разом з цим, очікує, оцінює і
максимізує – RREEMM (resourceful, restricted, expecting, evaluating, maximizing
man).