Альбігойські війни

Альбігойські війни

Альбігойські війни — спровоковані католицькою церквою війни північнофранцузьких лицарів, а пізніше і французького короля проти альбігойців Лангедоку наприкінці XII — на початку XIII століть. Призвели до викорінення альбігойської єресі та остаточного підкорення регіону французькій короні.

Перший хрестовий похід проти єретиків був оголошений третім Латеранським собором в 1179 році. Однак цей похід зібрав мало учасників, і його сил не вистачало для проголошеної мети, тож, розграбувавши деякі райони Лангедоку, хрестоносці у 1181 році припинили війну.

У 1209-1229 стався другий альбігойський або катарський хрестовий похід, проведений північно-французькими феодалами з ініціативи папи Інокентія ІІІ. Останній використав як привід вбивство в 1208 році папського легата. В 1209 році значні сили хрестоносців на чолі з бароном Симоном де Монфором вторглися в Лангедок. Вирішальну перемогу хрестоносці отримали в битві при Мюре в 1213 році. Війна була дуже жорстокою і супроводжувалася масовою різаниною мирного населення. Південь Франції було спустошено, а місцеву знать у більшості винищено. Її місце зайняли хрестоносці — вихідці з північної Франції. Більшість захоплених земель дісталося Симону де Монфору який став графом Тулузьким.

Французький король Філіп II Август не взяв участь у поході, але його наступник Людовик VIII Лев (1223-1226) втрутився у війну в 1224 році для захоплення графства Тулузького, яке було в 1229 приєднане до королівських володінь. У результаті воєн у королівську власність перейшла частина земель на середземноморському узбережжі, король узяв під свій контроль південнофранцузькі міста.

Останній прихисток альбігойців фортеця Монсегюр була захоплена 1244 року.

Церква в боротьбі з єретиками. На межі ХІІ-ХІІІ ст. папство досяг-ло вершини своєї могутності. Особливо сприяв цьому папа Інокентій III (1198-1216). Йому вдалося змусити західноєвропейських монархів визнати, що папа римський є главою християнського світу. Він наказав називати себе не наступником апостола Петра, а намісником Христа. Прекрасно освічений і енергійний Інокентій III вважав, що має право втручатися у всі справи. І дійсно, встигав він чимало: одних лише булл (папських указів, обов’язкових до виконання всіма віруючими) і послань за його підписом збереглося понад шість тисяч. Головною загрозою церкви Інокентій III вважав єретиків і доклав великих зусиль у боротьбі з ними.

Основною причиною виникнення єресей – релігійних поглядів, які відрізнялися від церковного вчення, – було невдоволення існуючим у світі порядком. Поширення єресей пов’язане з розвитком міст, де мешкала переважна більшість освічених людей. Вони самостійно вивчали Біблію і приходили до висновків, дуже відмінних від того, що казали священики. «Хіба папи та єпископи дотримуються заповіді Христа й апостолів про бідне життя » – запитували єретики. Виходило, що церква перекручувала справжній зміст Слова Божого і виправдовувала зло. Єретики прагнули відродити євангельську бідність і простоту, вимагали, щоб духовенство відмовилося від земельних володінь і багатств. Найвідомішими серед єресей Х-ХІІІ ст. стали вчення катарів і вальденсів, які виникли в містах Південної Франції і звідти поширилися по всій Європі.

Катари (з грец. – чистий) створили власну «чисту» церкву і протиставили її католицькій. Вони дотримувалися суворого способу життя і були дуже віддані своїй вірі. Якось у Мілані захопили групу катарів. їх вивели на площу, де з одного боку стояв хрест, а з іншого – палало вогнище, і запропонували або повернутися в католицьку віру, або згоріти. Майже всі кинулись у вогонь. Одним із центрів катарів стало місто Альбі, тому їх називають ще альбігойцями.

Альбігойці не визнавали влади папи, виступали проти церковного землеволодіння і десятини, заперечували вшанування ікон і хреста. Папство організувало проти них Хрестові походи, відомі під назвою «альбігойські війни» (1209-1229). Хрестоносці, здебільшого рицарі з Північної Франції, обрушилися на квітучий Південь. їхній релігійний запал підігрівався сподіваннями на багату здобич, тому вони нещадно грабували і безжально знищували мирне населення.

Останнім оплотом альбігойців стала фортеця Монсепор. Тут у велетенському вогнищі, спорудженому на крутому схилі, загинуло понад двісті єретиків. Легенда розповідає, що в момент падіння Монсегюра його господиня Есклар-монда перетворилася на білу голубку – символ надії і продовження життя – і  полетіла туди, де сходить сонце.

Засновник єресі вальденсів, багатий ліонський купець П’єр Вальдо, роздав своє майно бідним і з групою однодумців вирушив проповідувати Євангеліє. Вальденси вороже ставилися до священиків і монахів, вважали, що через свої багатства римська церква втратила святість. Вони відмовилися від католицьких богослужінь і створили власну церкву з виборними єпископами.

Папство докладало чимало зусиль, аби протистояти поширенню «хибних учень». Усім мирянам було заборонено мати і читати Біблію, право її тлумачення зберігалося лише за служителями церкви. У результаті головна книга християн стала для більшості з них недоступною. Папа також видав наказ доручити розслідування пов’язаних з єрессю справ спеціальним постійно діючим комісіям. Так виникла інквізиція (з лат. – розслідування) – грізна зброя проти єретиків. Папа віддав її в руки ордену домініканців і сам призначав інквізиторів. Слідство було таємним і проводилося із застосуванням жахливих тортур, під якими нещасні жертви обмовляли і себе, й інших. Вирватися з катівень інквізиції вдавалося дуже рідко, зазвичай осуджені закінчували життя на вогнищі. Спалення відбувалося у святкові дні на головній площі міста при великому скупченні народу, а присутність на ньому вважалася виявом благочестя.

До кінця XV ст. число жертв інквізиції залишалося порівняно невеликим. Справжній терор почався на схилку Середньовіччя, переважно у володіннях іспанського короля, де розправи очолив великий інквізитор Томас Торквемада. Впродовж 15 років за його наказом на вогнищах загинуло близько двох тисяч чоловік.

Абат, дізнавшись, що в одному з будинків зібралася безліч єретиків, попрямував туди зі словами миру і порятунку і з бажанням навернути їх до добра. Ті, однак, обірвали звернення до себе і як один закричали: «Що ви нам проповідуєте Ми не приймаємо вашої віри. Ми не визнаємо Римської Церкви. Ваші намагання даремні. Ми віддані братству, від якого нас не відірве ні життя, ні смерть».

Почувши це, вельмишановний абат негайно залишив цей дім і пішов до жінок, які зібралися в іншому будинку, аби звернутися до них зі словом проповіді. Але якими б твердими й упертими не були у своїх помилках єретики-чоловіки, жінок він знайшов ще більш упертими та єретичними. Розклали велике багаття і їх усіх у нього покидали. Не було навіть необхідності робити це силоміць, бо вони самі йшли у вогонь.