Перемога турків-османів на косовому полі над об’єднанним військом славян
Перемога турків-османів на косовому полі над об’єднанним військом славян
У 1365 р. один із намісників – Вукашин Мрнявчєвич – проголосив себе королем, поширивши свою владу на частину території Душанової Сербії. Брат Вукашина -Углєша – став деспотом в іншій частиш Сербського царства. Про свою самостійність заявили також жупан Школа Алтоманович і князь Лазар Хребелянович. Цар Урош остаточно втратив контроль над країною. Разом з ним скінчилося понад 200-літнє правління Неманичів.
У 1371 р. відбулася битва на річці Мариці між сербами, яких очолювали Вукашин й Углєша Мрнявчевичі, і османами. В цій битві серби зазнали нищівної поразки, а обидва державці загинули. Ця подія справила величезний вплив на історію не лише Сербської держави й сербського народу, а й усього Балканського регіону, започаткувавши період кривавого тривалого протиборства сербів та інших балканських народів з османами. Після перемоги на Мариці турки відкрили собі шлях углиб Балкан, одним ударом здолавши найпотужнішого у військовому відношенні противника. Сербія перетворилася на друга чи навіть третьорядну країну без жодних шансів не тільки на перемогу, а й на серйозний опір. У ній запанувало безвладдя, розпочався голод, людей охопила паніка.
Сербське царство остаточно розпалося на окремі частини, в яких панували місцеві можновладці: брати Йован та Константан Деяновичі (Драгаші), Джурадж Балшич, Бук Бранкович, Нікола Алтоманович, Лазар Хребелянович та ін. Зверхність офіційного короля ніхто не бажав визнавати, тим більше що король – Марко Мрнявчєвич, син Вукашина, – одним із перших серед сербських правителів визнав себе васалом османів.
Після битви на Мариці, протягом 1372-1374 рр., турки підкорили майже всю Македонію до річки Вардар. Центр сербської державності змістився на північ, в область, якою правив князь Лазар Хребелянович. Він досить швидко вирізнився поміж інших можновладців і розпочав боротьбу за проголошення себе наступником Неманичів та об’єднання сербських земель. До кінця 70-х років XIV ст. князь Лазар після перемог над Ніколою Алтомановичем, Радичем Бранковичем і деякими іншими правителями поширив свою владу на більшу частину території колишнього Душанового царства. Крім Лазаря, найвпливовішими сербськими володарями вважалися Бук Бранкович, який правив у Косово та Скоп’є, і Джурадж Балшич, правитель Зети. Продовжити діяльність, спрямовану на об’єднання всіх сербських земель, Лазарю не вдалося, бо у 1380-х роках основні зусилля він мусив спрямувати на боротьбу проти османів.
На землі Лазаря турки вперше напали в 1381 р., коли сербське військо під проводом воєвод Црепа й Вітомира завдало поразки османам у битві на Дубравниці поблизу міста Пара-чин. У 1386 р. турки захопили місто Ніш, проте князь Лазар перетнув їм шлях і переміг у битві під Плочником. Наскоки турків тривали, але здійснювалися порівняно невеликими силами, що давало сербам змогу досить успішно чинити опір.
Вирішальна битва сталася 15 червня 1389 р. на Косовому полі. Майже 30-тисячному турецькому війську, очолюваному султаном Мурадом і двома його синами, Баязидом та Якубом, протистояло не менш потужне сербське під проводом князя Лазаря. На боці останнього виступили численні союзники, серед яких згадуються король Боснії, правителі волоський і албанський, Герцеговини, болгари, хорвати, угорці, чехи та поляки. Князь Лазар особисто командував центром свого війська, доручивши командування правим флангом Вуку Бранковичу, а лівим – боснійському воєводі Влатку Вуковичу (за іншими джерелами, лівим флангом сербського війська командував король Боснії Твртко). Албанці та інші союзницькі загони розташовувались у ар’єргарді.
Тонних відомостей про хід Косовської битви не збереглося. Вважається, що спочатку серби домоглися помітної переваги. Вук Бранкович на своєму фланзі вщент розбив загони Якуба. Князь Лазар здійснив прорив турецького центру й продовжував розвивати успіх. Як стверджує легенда, один із сербських воїнів – Мілош Обілич – дістався командного пункту османів (зробивши для цього вигляд, що перейшов на бік султана) й убив Мурада, що викликало сум’яття в турецькому таборі. Ситуацію врятував Баязид, який діяв рішуче й жорстко. Віддавши наказ приховати смерть Мурада, він убив свого брата Якуба як можливого претендента на престол, зібрав рештки турецького війська й провів вирішальну атаку, яка змінила ситуацію на полі бою. Серби не витримали натиску й почали відступати. Значна частина сербських вояків загинула, інші кинулися втікати, знаходячи смерть у водах річки, багато хто потрапив у полон. Турки захопили й пораненого князя Лазаря, якого відразу стратили.
Після закінчення битви на Косовому полі османське військо відразу ж повернулося додому, не переслідуючи сербів.
Ця обставина, разом зі звісткою про смерть султана Мурада, створила в сучасників враження, що перемогу в бойовищі одержали серби. Європа святкувала поразку ворога християнського світу. Проте реальні наслідки Косовської битви виявились фатальними не для турків, а для сербів та інших народів Балкан. Серби на Косовому полі втратили переважну більшість представників славних аристократичних і дворянських родів (серед тих, кому пощастило врятуватися, були Влатко Вукович і Бук Бранкович, якого народні перекази звинуватили у зраді й змові з турками) та значну частину війська. Смерть князя Лазаря, який – єдиний серед сербських правителів – намагався зупинити процес розпаду цілісної сербської держави, прискорила дезінтеграцію сербських земель. Сербія не зникла як самостійна держава унаслідок Косовської битви, але ця трагічна подія повернула історичний розвиток сербської державності в зовсім інший бік, аніж той, в якому вона рухалася протягом першої половини XIV ст.
Сербія після поразки на Косовому полі визнала себе васалом турецького султана, що передбачало надання допоміжних загонів під час війни, сплату щорічної данини, розташування турецьких залог в окремих сербських містах. Новообраний сербський князь Стефан, старший син Лазаря, якому на той час виповнилося всього дванадцять років, та його молодший брат Бук мали регулярно відвідувати султана в його столиці, а молодша дочка Лазаря – Олівера – стала однією з дружин султана. До такого кроку сербів значною мірою підштовхнула загроза з боку Угорщини, король якої – Сигізмунд – уже восени 1389 р. здійснив перший похід проти Сербії. Не зустрівши будь-якого опору, мадяри дійшли до Шумадії і захопили міста Борач і Честин.
Протягом 90-х років XIV ст. турки здійснили багато походів проти ослаблених і роз’єднаних балканських держав і державних утворень, поступово підкоривши Болгарію, Валахію, частину Боснії, більшість сербських земель, дедалі серйозніше загрожуючи Угорщині. Король Сигізмунд, зібравши велике військо, до якого приєдналися загони із багатьох країн Європи, зробив спробу раз і назавжди розв’язати “турецьку проблему”, проте в битві поблизу міста Нікополь на Дунаї його військо було вщент розбите османами, а сам він ледве врятувався. У цьому бою у складі турецькоїармії особливо відзначився сербський загін під проводом Стефана Лазаревича.
Усі сербські землі, у тому числі й Боснія, в цей час були охоплені усобицями, війнами й повстаннями; всюди запанували розпач і зневіра. Позбавлені змоги чинити опір ворогові власними силами, сербські можновладці намагалися укладати союзи з однією “великою” регіональною силою проти іншої, по черзі кидаючись в обійми угорського короля проти турків або турецького султана проти угорців. Так, Стефан Лазаревич після досить тривалої вірної служби султанові у 1403 р. визнав зверхність короля Сигізмунда, діставши за це Мачву з Белградом (куди деспот переніс свою столицю). Однак через неповні десять років Стефан відновив активне співробітництво з турецьким султаном Магометом І.