Утворення Османської держави

Утворення Османської держави

Серед бейліків Коптського султанату було кілька досить великих за розмірами. Але зародком нової могутньої держави став невеликий Османський бейлік. Коли в 1299 р. певдоволені піддані вигнали з Коні останнього сельджуцького султана, Осман позбув влади свого сюзерена. Із того часу офіційно фіксується утворення Османської держави. Свою назву вона отримала від імені Османа. Від нього ж походить і найменування нового тюркського народу — турків-османів.
Шляхом завоювань Осман розширив свої володіння, однак був змушений сплачувати невелику данину монголам. Тільки його син і спадкоємець Орхан (1326-1362) здобув цілковиту незалежність від монголів і провів ряд реформ. Передусім він наказав карбувати власну срібну монету – акче (1,2 г срібла), завершив формування централізованого державного апарату на чолі з великим візиром (першим міністром). Себе Орхан титулував султаном. Він створив особисту султанську гвардію — яничарів – піше вііісько. яке перебувало на державному утриманні. Яничарами ставали хлопчики-християни, яких зазвичай силоміць відбирали від батьків. Діти вивчали турецьку мову та приймали іслам. Яничарам забороняли одружуватися. Вони були озброєні списами, шаблями, кинджалами. Командира яничари обирали собі самі й називали його ага. Це була мужня людина, яка пройшла всі яничарські посади, починаючи з найнижчої. Саме ага мав честь роззувати султана, коли той заходив у мечеть. В одному з приміщень воїнів-яничарів стояв навіть троп для султана, адже вони вважалися його надійним добірним військом.

Утворення Османської імперії

Тимур поділив Османську державу між синами Баязида. На деякий час у країні запанували міжусобиці. Відродити державну єдність зумів султан Мурад II (1421-1451), а могутність країни утвердив Мегмед II (1451 – 1481), прозваний «Завойовником». Його заповітною мрією було захоплення Константинополя.

Султанові приписують такі слова: «Мусить бути одна світова імперія, з однією вірою й одним правлінням. Для встановлення такої єдності немає кращого центру, ніж Константинополь».

У квітні 1453 р. Мегмед II із величезним військом, яке налічувало кілька десятків тисяч, оточив Константинополь. Йому протистояло майже 7 тисяч захисників міста. Колись могутня візантійська столиця була приречена. Та імператор Константин XI відмовився здати місто і впродовж 53 днів відважні захисники відбивали штурм за штурмом.

На світанку 29 травня 1453 р. турки розпочали штурм, який виявився останнім. Двічі вони відступали назад, залишаючи багато вбитих. Ллє Мегмед направляв свіжі сили. У найважчий для константинопольців момент битви генуезькі найманці стали покидати свої позиції, а султан кинув у бій яничарів. Бойовий дух оборонців похитнувся і вони відступили, а турки, ввірвавшись у Константинополь, почали його грабувати. Увечері 29 травня місто затихло, тільки в підвалах та будинках де-не-де ще нишпорили турки, шукаючи сховані скарби. Мегмед поспішив повернути Константинополю спокій і того ж дня проголосив його своєю столицею, перейменувавши на Істанбул (Стамбул). Християнську святиню — храм Святої Софії — за наказом султана було перетворено на мусульманську мечеть. Над Босфором замайорів зелений прапор пророка Мухаммеда.

За правління Мегмеда ІІ було створено дієву адміністративну систему й започатковано центральний уряд країни — Осяйну Порту. Було також видано звід основних законів — «Канун». Султан володів необмеженою державною та духовною владою над підданими. Функції глави уряду виконував Великий візир, мусульманське духовенство очолював Головний муфтій.

Значна увага приділялася вихованню молоді в дусі ісламу. Мегмед, який був освіченою людиною, володів шістьома мовами, знався на філософії та літературі, всіляко сприяв поширенню знань. Саме тому за його наказом у Стамбулі було відкрито 8 шкіл (медресе), у яких учні опановували граматику, право, логіку, астрономію, ісламське віровчення тощо.

Завдяки сильній армії Османська імперія утвердилася як впливова мусульманська держава не тільки на Сході. Упродовж кількох наступних століть вона  стала відігравати неабияку роль у міжнародному житті європейських країн.