Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Адмін. процесуальне право України - Демський Е.Ф.

4.4 Особи, які представляють та захищають інтереси інших осіб

Для захисту своїх прав і законних інтересів у правопору­шеннях у сфері управління та провадженнях з адміністративно­го судочинства суб’єкт звернення, заінтересована особа, сторо­ни (позивач, відповідач), а також третя особа можуть брати участь особисто або через свого представника.

В адміністративно-деліктних провадженнях інтереси особи, яка притягається до відповідальності, і потерпілого, можуть представляти захисники, а щодо неповнолітніх і осіб, які не можуть самі здійснювати свої права у справах про адміністра­тивні правопорушення, мають право представляти їх законні представники.

З прийняттям Кодексу адміністративного судочинства Ук­раїни в адміністративний процес (адміністративне процесуаль­не право) введено правовий інститут, нормами якого опосеред­ковуються відносини, що виникають у зв’язку з процесуальною діяльністю однієї особи від імені та інтересах іншої особи. В процесуальній літературі ведеться дискусія щодо визначення правовідношень у представництві. Тобто ці правовідношення матеріальні чи процесуальні. Адже Цивільний кодекс України визначає представництво як правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити пра- вочин від імені другої сторони, яку вона представляє (ч. 1 ст. 237 ЦК України). I далі, правочин, вчинений представни­ком, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє (ст. 239 ЦК).

Проте С. I. Чорнооченко, розглядаючи процесуальне пред­ставництво через призму відмінностей, що представництво в силу цивільного права може бути в будь-яких угодах, а в силу процесуального — тільки в суді, що метою загальноцивільно- го представництва є надання допомоги довірителю, а проце­суального — і суду, стверджує що представництво в суді є са­мостійним процесуальним інститутом, а не різновидом за- гальноцивільного, як часто вважають в судовій практиці та літературі.

Іншої думки, з якою, мабуть, варто погодитися, дотри­мується Є. О. Харитонов. Він розглядає процесуальне пред­ставництво як систему правових відносин двох видів: внутріш­ні і зовнішні.

Внутрішні відносини представництва, що складаються між особою, яку представляють, і представником, спрямовані на упорядкування правових зв’язків між особою, яку представля­ють, і судом, тобто мають організаційний характер; виникають і реалізуються не в інтересах того, хто вчиняє дії (представни­ка), а з метою здійснення і захисту прав та інтересів особи, яку представляють.

Зовнішні відносини складаються: а) між представником і судом, які мають інформаційний характер; б) між особою, яку представляють, і судом. Встановлення їх є результатом дій представника.

У цьому зв’язку, зазначає Є. О. Харитонов, внутрішні і зов­нішні правовідносини представника мають різний галузевий характер. Внутрішні правовідносини представництва мають ма­теріально-правовий характер, оскільки ґрунтуються на договорі доручення, факті родинних зв’язків; законі. Зовнішні правовід­носини представництва регулюються нормами адміністратив­ного процесуального права і є за своїм характером адміністративно-процесуальними. Такі методологічні підходи можуть бути застосовано і в цивільному процесі.

Представником може бути фізична особа, яка має ад­міністративну процесуальну дієздатність відповідно до ст. 48 КАС України, а також органи та інші особи, яким законом надане право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

Не можуть бути представниками в суді особи, які беруть участь у справі як секретар судового засідання, експерт, спе­ціаліст, перекладач та свідок. Не можуть також бути представни­ками судді, прокурори, слідчі, крім випадків, коли вони: а) діють як представники відповідних органів (суди, прокуратури, ОВС, СБУ), що є стороною або третьою особою у справі; б) діють як законні представники сторони чи третьої особи.

Підстави виникнення правовідносин представництва є до­говір або закон (ч. 3 ст. 56 КАС України). Таким чином, існує два види представництва:

а) представництво за договором;

б) представництво за законом.

Представництво за договором ґрунтується на волевиявленні представника і того, хто бажає мати представника. Це доб­ровільне представництво. При добровільному представництві до представника і того, хто бажає мати представника, висува­ються певні вимоги: а) представництво має ґрунтуватися виключно на волі представника і того, хто бажає мати пред­ставника; б) представник і особа, яку представляють, мають бути дієздатними. Це пов’язане з тим, що представник стає ще одним учасником внутрішніх правовідносин представника, а особа, яку представляють, повинна свідомо обрати представни­ка. Підставою виникнення добровільного представництва є до­говір, і це характеризує даний вид представництва як приват- ноправовий. Представником за договором, зазвичай, виступає адвокат чи інший фахівець у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги. В такій якості можуть виступати й інші особи.

Представництво за законом є обов’язковим представниц­твом, не залежить від волі того, кого представляють, його під­ставами є прямий припис закону чи іншого адміністративного акта, тому характеризується як публічно-правове. Воля особи, яку представляють, вирішального значення не має, бо може бути й недієздатна особа.

Можна виділити кілька видів представництва за законом.

1. Представництво щодо захисту прав, свобод і законних інтересів малолітніх та неповнолітніх осіб, які не досягли віку, з якого настає адміністративно-процесуальна дієздатність, а також недієздатних фізичних осіб здійснюють їх законні пред­ставники — батьки, усиновлювачі, опікуни, піклувальники чи інші особи, визначені законом (ст. 242 ЦК України). Законо­давець не конкретизує віку, з якого настає адміністративна процесуальна дієздатність. Аналіз законодавства дає можли­вість стверджувати, що це 14-річний вік. Наприклад, засновни­ком молодіжних та дитячих організацій може бути особа 15-річ- ного віку, а членами цієї організації можуть бути особи, які досягли 14 років. Кодексом законів про працю України пере­дбачено вік, з якого допускається прийняття на роботу осіб, які досягли п’ятнадцяти років за згодою одного із батьків або особи, що його замінює. Для підготовки молоді до продуктив­ної праці допускається прийняття на роботу, з умовою праці у вільний від навчання час, осіб 14-річного віку за згодою одно­го із батьків або особи, що його замінює. Хоча ця норма вре­гульована нормами трудового права, водночас не виключене виникнення публічно-правових відносин, наприклад, пов’яза­них із невиплатою заробітної плати, за що передбачена адмі­ністративна відповідальність. Ці особи можуть бути і членами профспілок.

Таким чином, представництво здійснюється щодо осіб, які ще не досягли 14-річного віку. Таке представництво є обов’язком представників.

2. Представництво щодо захисту прав, свобод і законних інтересів неповнолітніх осіб, які досягли віку, з якого настає адміністративна процесуальна дієздатність непрацездатних фі­зичних осіб і фізичних осіб, цивільна дієздатність яких обмеже­на, можуть захищати їхні законні представники — батьки, уси- новлювачі, опікуни, піклувальники чи інші особи, визначені законом. Цей вид представництва характеризується, принайм­ні, двома ознаками: а) вік неповнолітніх, з якого настає ад­міністративна процесуальна дієздатність, виходячи із поперед­ніх міркувань, слід вважати 14 років, а у разі притягнення до адміністративної відповідальності — 16 років (статті 12, 270 КУпАП); б) на відміну від представництва осіб, що не досягли віку, з якого настає адміністративна процесуальна дієздатність, це представництво не є обов’язком, а правом представників, які можуть захищати права, свободи та інтереси зазначених осіб. Такий вид представництва, до речі, встановлено і в ад­міністративно-деліктних провадженнях щодо захисту прав та інтересів неповнолітніх чи недієздатних осіб у разі притягнен­ня їх до адміністративної відповідальності (ст. 270 КУпАП).

3. Представництво з ініціативи суду або уповноваженого суб’єкта щодо захисту прав, свобод та інтересів неповнолітніх осіб, які досягли віку, з якого настає адміністративна процесу­альна дієздатність непрацездатних осіб і фізичних осіб, цивіль­на дієздатність яких обмежена, залучаються до участі у справі їхні законні представники;

4. Представництв щодо захисту прав і законних інтересів органу, підприємства, установи, організації здійснюють їх керів­ники чи інші особи, уповноважені законом, положенням, стату­том, що підтверджується документами, які посвідчують їх служ­бове становище.

5. Представництво щодо захисту прав, свобод і законних інтересів, яке здійснюється органами, громадськими організа­ціями, адвокатами тощо, яким законом надане право захища­ти. Це можуть бути політичні й громадські організації, про­фесійні спілки, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування та органи самоорганізації громадян.

Особливе місце в представництві інтересів громадянина або держави посідає прокурор. Він може здійснювати представниц­тво на будь-якій стадії адміністративного процесу.

У разі відсутності представника у сторони чи третьої особи, яка не має адміністративної процесуальної дієздатності, суд (уповноважений суб’єкт) зупиняє провадження у справі та ініціює перед органами опіки і піклування чи іншими органа­ми, визначеними законом, питання про призначення чи заміну законного представника, якщо він не має права вести справу з підстав, встановлених законом.

Відповідно до законодавства представництво створює певні правові наслідки (ст. 239 ЦК України). Дії представника від імені особи, яку він представляє, породжують у цієї особи від­повідні права і обов’язки. Однак для того, щоб дії представника створили юридичні права і обов’язки для особи, яку він пред­ставляє, необхідно, щоб представник мав відповідні повнова­ження. За змістом ці повноваження мають включати в себе, принаймні, (щонайменше) три умови: а) право представника вчинити власні позитивні дії на користь особи, яку він представ­ляє, від її мені; б) право представника вимагати від особи, яку він представляє, прийняття на себе юридичних наслідків дій, вчинених представником у межах повноважень; в) установлення змісту і мети дій представника, що може вчиняти він від імені особи, яку представляє. Таким чином, здійснення представни­ком відповідних функцій можливе за наявності відповідних пов­новажень, які надають юридичну силу діям представника.

Повноваження представника мають бути підтверджені, ви­значеними законодавством, належно оформленими документа­ми. Найчастіше ці повноваження засвідчуються довіреністю. Основні вимоги щодо оформлення довіреності та правила її видачі закріплені у Цивільному кодексі України (статті 244-250) та у Законі України «Про нотаріат» від 2 вересня 1993 р.

Довіреність має бути не лише у письмовій формі, вона по­винна містити необхідні реквізити:

а) вказівку на суб’єкти — ким і кому видана довіреність;

б) зміст і обсяг повноважень, наданих представникові;

в) дату видачі довіреності. Довіреність, у якій не вказана дата її вчинення, є нікчемною;

г) строк дії довіреності. Якщо строк довіреності не встанов­лений, вона зберігає чинність до припинення її дії (статті 247, 248 ЦК України). Проте повноваження представника чинні протягом часу провадження у справі (ст. 59 КАСУ);

ґ) підпис особи, яку представляють (довірителя), в установ­леному законом порядку, має бути засвідчена.

Довіреності, які видаються:

а) від імені органу, підприємства, установи, організації, підписуються керівником або іншою уповноваженою на те за­коном, положенням, статутом особою і засвідчуються печат­кою цього органу, підприємства, установи, організації;

б) фізичною особою на ведення адміністративної справи, підписуються особисто і посвідчуються нотаріально або поса­довою особою підприємства, установи, організації, в якій дові­ритель працює, навчається, перебуває на службі, стаціонарно­му лікуванні, чи за рішенням суду за місцем його проживання (перебування).

Законодавством передбачені особливі випадки, коли довіреність може посвідчуватися органами, які поряд із вико­нанням власних функцій, здійснюють функції нотаріального характеру. Це ч. 3 ст. 245 ЦК України та ст. 40 Закону України «Про нотаріат» установлюють перелік осіб, які мають засвідчу­вати довіреність, що прирівнюється до нотаріального посвід­чення. До них належать командири військових частин, з’єднань, установ і закладів, начальники госпіталів, санаторіїв та інших військово-лікувальних установ, начальники місць позбавлення волі, посадові особи виконкомів сільських, селищних, міських рад тощо.

Повноваження представників можуть посвідчуватися, в ок­ремих випадках, крім довіреності, ще й іншими документами:

1) повноваження законних представників підтверджуються:

а) документами, що посвідчують факт родинних стосунків, — паспортом батьків (усиновлювачів), свідоцтвом про народжен­ня дитини, актом (документом) про усиновлення дитини, по­свідченням опікуна чи піклувальника; б) документами, які під­тверджують займану представником посаду в органі, підпри­ємстві, установі, організації щодо відносин з особою, інтереси якої вони представляють;

2) повноваження адвоката, а у адміністративно-деліктних провадженнях захисника як представників посвідчується орде­ром, який видано відповідним адвокатським об’єднанням або договором на надання правової допомоги чи на ведення ад­міністративної справи;

3) повноваження членів колегіальних органів (громадських організацій, їх об’єднань, кооперативних організацій тощо) підтверджуються випискою з протоколу засідання колегіально­го органу управління;

4) повноваження представників, які беруть участь в ад­міністративному процесі, можуть підтверджуватися усною за­явою довірителя із занесенням її до журналу судового засідання.

Оригінали довіреностей, виписок із протоколу, ордерів, до­говорів або засвідчені підписом судді копії з них, а також за­свідчені підписом судді копії документів законних представни­ків (паспортів, свідоцтв, посвідчень, виписок із протоколів гро­мадських організацій тощо) приєднуються до справи.

Довіреності або інші документи, які підтверджують повно­важення представника і були посвідчені у інших державах, по­винні бути легалізовані органами Міністерства закордонних справ України. Легалізація передбачає: а) підтвердження дійс­ності оригіналів офіційних документів або засвідчення справж­ності підписів посадових осіб; б) встановлення їх відповідності законам України або законам держави перебування диплома­тичного представництва чи консульської станови України. Консульська легалізація здійснюється, якщо інше не встанов­лено міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

 


4.5 Особи, які сприяють адміністративним провадженням

Незважаючи на значні відмінності проваджень у сфері уп­равління, адміністративного судочинства та адміністративно- деліктних, як особи, які сприяють адміністративним прова­дженням, виступають: свідок; експерт, спеціаліст, перекладач.

Свідок як учасник адміністративного процесу відіграє важ­ливу роль у з’ясуванні обставин, що мають значення для пра­вильного вирішення справи. Як свідок у адміністративній справі може бути викликана кожна особа, якій можуть бути відомі обставини, що підлягають установленню у даній справі.

У провадженнях у сфері управління та адміністративно-де­ліктних провадженнях законодавець не обмежує будь-якими формальними ознаками коло осіб, які можуть бути свідками (ст. 272 КУпАП, ст. 371 МК України). Як свідки можуть бути опитані: а) особи, що знаходяться в родинних стосунках з осо­бами, які беруть участь у справі; б) особи, які пов’язані стосун­ками підлеглості по службі; в) потерпілий; г) поняті, які були присутні при особистому огляді і огляді речей; ґ) неповнолітні і навіть малолітні особи, оскільки законом не передбачено для свідків обмежень за віком. Зазвичай опитування таких осіб і оцінка свідчень здійснюються з урахуванням віку, рівня інте­лектуального розвитку, здатності сприймати обставини, що ма­ють значення для справи, стану здоров’я. Отже, законодавець закріплює досить широке коло осіб, які можуть бути опитані як свідки.

Натомість у провадженнях з адміністративного судочинства законодавець дещо по-іншому формує коло свідків. Статтею 65 КАС України передбачається, що як свідок в адміністративній справі може бути викликана судом кожна особа, якій можуть бути відомі обставини, що належить з’ясувати у справі. Проте не можуть бути допитані як свідки:

1) недієздатні фізичні особи, а також особи, які перебува­ють на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі та не здатні через свої фізичні або психічні вади давати з цього приводу показання;

2) представники в судовому процесі, захисники у кримі­нальних справах — про обставини, які стали їм відомі у зв’язку з виконанням функцій представника чи захисника;

3) священнослужителі — про відомості, одержані ними на сповіді віруючих;

4) професійні судді, народні засідателі та присяжні — про обставини обговорення в нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення судового рішення;

5) інші особи, які не можуть бути допитані як свідки згідно із законом чи міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, без їхньої згоди.

Як бачимо, законодавець вводить деякі формальні ознаки, що обмежують значну кількість осіб бути допитаними як свід­ки. Ці ознаки характеризуються обмеженнями: по-перше, за правосуб’єктністю осіб, які не можуть залучатися як свідки; по-друге, за метою забезпечення охорони таємниці обставин, що стали відомі у зв’язку з: виконанням функцій представника чи захисника; сповіддю віруючих; обговоренням питань у на- радчій кімнаті щодо ухвалення судового рішення.

Виходячи із першого, — обмеження за правосуб’єктністю осіб, — не можуть бути допитані як свідки недієздатні фізичні особи, дає підстави вважати, що в адміністративному судочин­стві, на відміну від інших проваджень, неповнолітні не можуть бути свідками, оскільки вони не володіють певним обсягом дієздатності.

На перший погляд, здається логічним, адже сфера публіч­них відносин може не завжди адекватно усвідомлюватися не­повнолітніми. Однак, враховуючи, що неповнолітні в певних випадках є суб’єктами адміністративно-матеріальних та ад­міністративних процесуальних відносин, а також те, що зако­нодавцем окремо не встановлено обмеження за віком, свідком може бути і неповнолітня особа.

Щодо інших обмежень кола осіб, які можуть бути допитані як свідки, то вони встановлені законодавцем, виходячи із цивілізованих, гуманістичних принципів розгляду і вирішення адміністративних справ, які слід також започатковувати в про­вадження в сфері управління та адміністративно-деліктних провадженнях, а також можливість відмови від дачі показань щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів. Перелік членів сім’ї та близьких родичів наведено в ч. 3 ст. 65 КАСУ. Це пев­ним чином конкретизує коло цих осіб, що має велике приклад­не значення.

Основним обов’язком свідка є те, що він повинен з’явитися до суду, органу (посадової особи), у провадженні яких перебу­ває адміністративна справа, в зазначений час і дати правдиві показання, пояснення, повідомити все відоме йому у справі та відповісти на поставлені запитання. У разі неможливості при­буття за викликом суду свідок зобов’язаний завчасно повідоми­ти про це суд. У разі нез’явлення свідка до судового засідання суд може вирішити питання про привід свідка (ст. 272 КАС України) та у порядку злісного ухилення від явки в суд свідка, потерпілого, позивача, відповідача, особа може бути притягну­та до адміністративної відповідальності (ч. 1 ст. 185 КУпАП) у вигляді накладення штрафу від шести до дванадцяти неоподат­ковуваних мінімумів доходів громадян або застосування ад­міністративного арешту на строк до 15 діб. Отже, досить суттєві заходи примусу існують щодо з’явлення до суду свідка в ад­міністративно-судочинних провадженнях.

Водночас обов’язковість з’явлення свідка до органу (поса­дової особи), у провадженні яких знаходиться адміністративна справа, у провадженнях у сфері управління та адміністративно- деліктних провадженнях ніяким примусом не забезпечена, за­конодавець розраховує на високу правосвідомість свідка. Вва­жаємо, якщо не застосовувати заходи стягнення (покарання) (та і не потрібне це), то хоча б примусовий привід свідка до органів (посадових осіб), що розглядають і вирішують ад­міністративні справи у провадженнях у сфері управління та ад­міністративно-деліктних провадженнях, не завадив би. Це пев- ною мірою сприятиме всебічному, повному, об’єктивному та законному розгляду справи.

У адміністративному судочинстві передбачена також і кримінальна відповідальність за відмову від давання показань чи завідомо неправдиві показання (статті 384, 385 КК України), що, мабуть не потрібно започатковувати у провадженнях у сфері управління та адміністративно-деліктних провадженнях.

Експерт — це особа, яка сприяє розгляду справи. Експер­том може бути призначена особа, яка має необхідні знання, здатна шляхом дослідження матеріальних об’єктів, явищ і про­цесів дати висновок із питань, що виникають під час розгляду справи. Як експерт може залучатися особа, яка відповідає ви­могам, встановленим Законом України «Про судову експерти­зу» та підзаконними актами щодо кваліфікаційних класів судо­вих експертів, державних реєстрів судових експертів, положень про експертно-кваліфікаційні комісії та ін.

Головним обов’язком експерта є проведення повного, нау­ково обґрунтованого дослідження та надання об’єктивного письмового висновку щодо поставлених йому запитань. У разі необхідності експерт повинен за викликом суду з’явитися в су­довому засіданні та надати відповідні роз’яснення щодо вис­новку і відповідей на поставлені запитання. У разі неявки екс­перта в суд щодо нього може бути застосовано примусовий привід (ст. 272 КАСУ) або притягнення до адміністративної відповідальності (ст. 185 КУпАП).

Експерту заборонено: а) збирати за власною ініціативою матеріали для проведення експертизи; б) спілкуватися з особа­ми, які беруть участь у справі; в) розголошувати відомості, що стали йому відомі у зв’язку з проведенням експертизи; г) пові­домляти будь-кому, крім суду, про результати експертизи; ґ) передоручати проведення експертизи іншій особі.

Експерт має право на: а) відмову від даного висновку, якщо подані йому матеріали недостатні для виконання покладених на нього обов’язків; б) оплату виконаної роботи та компенса­цію витрат, пов’язаних із проведенням експертизи. Завідомо неправдивий висновок, відмова без поважних причин від вико­нання покладених на нього обов’язків тягне за собою кримі­нальне покарання, передбачене статтями 384, 385 Криміналь­ного кодексу України.

Спеціаліст — це фахівець у якійсь певній галузі, яка володіє спеціальними знаннями та навичками застосування технічних засобів і може надавати консультації під час вчинення проце­суальних дій з питань, що потребують відповідних спеціальних знань і навичок.

Поняття «спеціаліст» в адміністративно-деліктних прова­дженнях не визначене, а отже, його послугами органи (поса­дові особи) під час розгляду адміністративної справи користу­ватися не можуть, оскільки ними розглядаються справи, в яких вони є фахівцями відповідного рівня.

Спеціаліст залучається до участі в адміністративному про­цесі за ухвалою суду для надання безпосередньої допомоги (фо­тографування, складання схем, планів, креслень, вибір зразків для експертизи та ін.). Він зобов’язаний прибути за викликом суду чи уповноваженого суб’єкта відповідати на задані запитан­ня, давати усі консультації та письмові роз’яснення, звертаючи увагу на характерні обставини чи особливості доказів.

Допомога спеціаліста стосується не правових питань, а лише надання суду (уповноваженому суб’єкту) технічної допомоги.

Головним обов’язком спеціаліста є те, що він повинен з’явитися за викликом суду та відповідати на поставлені запи­тання. У разі нез’явлення може бути застосовано примусовий привід (ст. 272 КАСУ). Процесуальні обов’язки спеціаліста за­кріплені у ст. 67 КАСУ. Щодо спеціаліста в законодавстві не встановлено юридичної відповідальності.

Перекладач — це особа, яка вільно володіє мовою, якою здійснюється адміністративне судочинство, адміністративне провадження, та іншою мовою, знання якої обхідне для усного або письмового перекладу з однієї мови на іншу. Перекладача­ми є також особи, які володіють технікою спілкування з глухи­ми, німими чи глухонімими (сурдоперекладачі).

Перекладач призначається ухвалою суду в адміністративно- судочинних провадженнях або рішенням уповноваженого суб’єкта, органу, посадової особи — в адміністративно-проце­суальних та адміністративно-деліктних провадженнях, у про­вадженні яких перебуває адміністративна справа за клопотан­ням особи, яка бере участь у справі.

Перекладач має право відмовитися від участі в адміністра­тивному процесі, якщо він не володіє мовою в обсязі, необхід­ному для перекладача. Однак, якщо він дав згоду на перекла­дання, то зобов’язаний з’явитися за викликом суду (уповнова­женого органу) і здійснювати повний і правильний переклад і своїм підписом посвідчувати правильність перекладу в проце­суальних документах, що вручаються особам, які беруть участь у справі, в перекладі мовою, якою вони володіють.

За завідомо неправильний переклад чи за відмову без по­важних причин від виконання покладених на нього обов’язків перекладач несе кримінальну відповідальність, передбачену статтями 384, 385 Кримінального кодексу України, а за ухилен­ня від явки в суд — адміністративну відповідальність, передба­чену ч. 2 ст. 185 КУпАП.

В адміністративному судочинстві, крім зазначених осіб, — свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, — особами, які сприя­ють адміністративним провадженням виступають і секретар судового засідання, а також судовий розпорядник, повнова­ження яких визначаються відповідно статтями 63 і 64 КАСУ.

Відповідно до статей 27, 29 КАСУ визначені підстави для відводу (самовідводу) секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста, перекладача. Як і суддя, секретар судового засідан­ня, експерт, спеціаліст, перекладач не можуть брати участі у розгляді адміністративної справи і відводяться:

1) якщо прямо чи опосередковано заінтересовані у резуль­таті розгляду справи;

2) якщо є членами сім’ї або близькими родичами (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, пад­черка, брат, сестра, дід, баба, онук, онучка, усиновлювач чи уси­новлений, опікун чи піклувальник, член сім’ї або близький родич цих осіб) сторони або інших осіб, які беруть участь у справі;

3) якщо перебувають або перебували в службовій або іншій залежності від осіб, які беруть участь у справі;

4) якщо проводили ревізію, перевірку тощо, матеріали яких використовуються при розгляді даної справи;

5) якщо з’ясування обставин, які мають значення для спра­ви, виходить за межі сфери їх спеціальних знань.

Таким чином, юридичні повноваження зазначених осіб найбільш повно врегульовані в адміністративному судочинстві, побудованому на сучасній ідеології права і на сучасних заходах захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридич­них осіб у публічній сфері. Проте, як на нашу думку, слід більш повно юридично виписати повноваження (правосуб’єктність) експерта, свідка, перекладача і в майбутньому Кодексі України про адміністративні проступки в його процесуальній частині.


< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
Категорія: Адмін. процесуальне право України - Демський Е.Ф.
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter