Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Адвокатура України (Лекції)

 

7. Розвиток демократичних засад організації Адвокатури України


На рубежі 80–90–х років XX ст. в Україні сталися епохальні історичні події. В умовах глибокої соціально–економічної і політичної кризи в республіці розпочався і набув подальшого розвитку процес руйнування тоталітарної більшовицької системи і демократизації соціально–економічного та державно-правового ладу. Цей процес став однією з передумов реформування всієї правової системи країни шляхом побудови її на демократичних принципах, що вимагало не лише зовнішньої зміни законодавства, а й побудови його на принципово інших засадах. Законодавство про адвокатуру повинно було стати тим, яке найбільш повно віддзеркалює гуманістичні ідеї, сприяє забезпеченню прав і свобод людини.

Спочатку були внесені істотні зміни у галузеві законодавства, згідно з якими права адвоката значно розширювалися порівняно з попередніми актами, що, в свою чергу, сприяло гарантуванню прав людини, а 19 грудня 1992 року прийнято Закон України «Про адвокатуру».

Так 13 листопада 1989 року Верховною Радою СРСР були прийняті нові Основи законодавства Союзу РСР і союзних респу­блік про судоустрій, відповідно до яких значно розширювалася сфера діяльності захисника в кримінальному процесі. Згідно зі статтею 14 Основ підозрюваному, обвинуваченому й підсудному гарантувалося право на захист, яке забезпечувалося шляхом участі захисника з моменту затримання, арешту чи пред’явлення обвинувачення. Як відомо, раніше захисник допускався до участі в справі лише з моменту оголошення обвинуваченому про закінчення попереднього слідства та пре­д’явлення йому всіх матеріалів справи для ознайомлення.

Згідно з Основами законодавства про судоустрій були внесені зміни й доповнення до Основ кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік, які конкретизували участь захисника на попередньому слідстві та в суді. Зокрема, встановлювалося, що захисник допускається до участі в усіх справах з моменту пред’явлення обвинувачення, а у випадках затримання особи, яка підозрювалася у вчиненні злочину, або застосування до неї запобіжного заходу у вигляді взяття під варту до пред’явлення обвинувачення – з моменту оголошен­ня їй протоколу затримання або постанови про застосування цього запобіжного заходу, але не пізніше 24 годин з моменту затримання. Якщо в цей термін обраний підозрюваним або обвинуваченим захисник з’явитися не може, їм пропонувалося запросити іншого захисника або забезпечувався захисник через юридичну консультацію.

Захисник став брати участь у дізнанні, попередньому слідстві й у судовому розгляді. Тепер не тільки у справах неповнолітніх та осіб, які через фізичні та психічні вади не могли самі здійснювати своє право на захист, а й осіб, котрі не володіли мовою, якою ведеться судочинство, захисник обов’язково брав участь з моменту пред’явлення обвинувачення або затримання особи, яка підозрювалася у вчиненні зло­чину або до якої було застосовано запобіжний захід у вигляді взяття під варту до пред’явлення обвинувачення.

Обов’язкова участь захисника в справах про злочини, за які могла бути призначена смертна кара, передбачалася з більш раннього моменту – з пред’явлення обвинувачення.

Встановлювалося, як і раніше, що захисниками могли бути не тільки адвокати, а й представники професійних спілок та інших громадських організацій, але тепер вони допускалися тільки у справах членів цих організацій. Захисниками могли бути й інші особи, яким таке право надавалося законодавством.

В цей період поширилася практика допуску до участі в судовому розгляді членів правових кооперативів, які створювалися повсюдно.

З 1991 року відповідно до закону України «Про підприємництво» допускається здійснення юридичної практики за ліцензією, яка видається Міністерством юстиції особам, котрі мають юридичну освіту.

З того часу не існувало монополії колегій адвокатів на правове обслуговування громадян. Паралельно з адвокатами стали практикувати й інші юристи, виконуючи ті ж види юридичної допомоги, що й члени колегій адвокатів.

Треба зауважити, що оскільки законодавством не заборонялося одержання адвокатами ліцензій на право заняття юридичною практикою (на відміну, наприклад, від прокурора, нотаріуса та ін.), деякі з них одержали такі ліцензії і займалися правовим забезпеченням зовнішньоекономічної діяльності, надавали юридичну допомогу підприємцям, спільним підприємствам, новим структурам, що народжувались у зв’язку з впровадженням ринкових відносин.

Деякі президії колегій адвокатів вносили пропозиції заборонити одержання ліцензій адвокатами, бо вбачали послаблення самих колегій через таку практику. Однак попри всі пропозиції заборони такий порядок діяв певний період часу.

Важливим було положення, згідно з яким підозрюваний, обвинувачений, підсудний повинні забезпечуватись допомогою адвоката для здійснення захисту. В передбаченому законодавством порядку вони могли бути звільнені цілком або частково від оплати юридичної допомоги за рахунок держави.

15 листопада 1991 року Кабінет Міністрів України прийняв спеціальну постанову «Про порядок оплати праці адвокатів по наданню юридичної допомоги у кримінальних справах», а Міністерство юстиції України та Міністерство фінансів Укра­їни розробили Положення про порядок оплати праці адвокатів за надання юридичної допомоги громадянам у кримінальних справах, яке було затверджене 27 листопада 1991 року. Крім того існувало ряд інших положень і інструкцій, якими був закріплений основний принцип оплати юридичної допомоги – погодження між адвокатом і особою, яка звернулася по правову допомогу.

Слід зазначити також, що обов’язком захисника було використовувати всі вказані в законі засоби та способи захисту з метою виявлення обставин, що виправдовують підо­зрюваного, обвинуваченого або підсудного, пом’якшують їх­ню відповідальність. Для цього з моменту допуску до участі в справі захисникові надаються конкретні права. Проте слід зауважити, що тепер встановлювалися й деякі обмеження, яких раніше не було. Наприклад, побачення з підозрюваним або обвинуваченим захисник мав тільки після першого допиту їх; перелічувалися документи, з якими захисник мав право ознайомлюватися з моменту допуску.

У зв’язку з переходом економіки республіки на ринкові відносини та введенням різноманітних форм власності змінюються й форми юридичної допомоги підприємствам, організаціям, об’єднанням та окремим особам. У цьому напрямі практикується складання адвокатами проектів статутів, положень, договорів тощо. Особлива увага приділяється наданню юридичної допомоги малим та спільним підприємствам як за договорами, так і за разовими дорученнями. Певний досвід такої роботи набутий у Київській, Харківській та Одеській обласних колегіях адвокатів, де створені й успішно діють спеціалізовані юридичні консультації з питань правового забезпечення господарської діяльності підприємств.

Особливо гострою стала проблема організаційного оформлення адвокатури, що нарешті вирішило б питання її незалежності. Крім того постало питання про можливість створення об’єднань адвокатів, які могли б представляти їх інтереси в державних органах і громадських організаціях, захищати їх соціальні і професійні права. Все вищевикладене свідчить лише про те, що це були перші кроки реформування адвокатури, а в цілому вона вимагала більш значних змін.

Організаційне оформлення української адвокатури, її незалежне від державних структур існування сталося у вересні 1990 року на установчому з’їзді (21–22 вересня), коли була створена Спілка адвокатів України – добровільна, громадська, незалежна, самоврядна організація. Метою Спілки за її статутом є об’єднання зусиль адвокатів у розбудові демократичної правової держави, поліпшення юридичної допомоги, що надається громадянам, установам, організаціям (у тому числі іноземним фізичним і юридичним особам), підвищення ролі і авторитету адвокатури в суспільстві, сприяння розвитку індивідуальної адвокатської практики, а також набуттю адвокатурою повної самостійності й самоврядування, захист прав і законних інтересів членів Спілки, турбота про історичні традиції української адвокатури, розвиток і поглиблення міжнародних зв’язків та ін.

Статутом Спілки, затвердженим її установчим з’їздом 22 вересня 1990 р. (зі змінами, внесеними пізніше позачерговим з’їздом 16 січня 1993 p.), передбачені завдання Спілки, форми її діяльності, структура, джерела формування коштів та майна тощо. Детально регламентуються питання членства, яке може бути як індивідуальним, так і колективним, права і обов’язки членів. Керівними органами Спілки є з’їзд, конференція, правління, ревізійна комісія. Керують Спілкою прези­дент та три віце-президенти.

У областях (Автономній Республіці Крим) створені відділення Спілки. її почесними членами є адвокати з США, Канади, Аргентини, Польщі, Болгарії.

З моменту створення Спілка досить активно займається розв’язанням проблем, пов’язаних із професійної діяльністю адвокатів. Зокрема у 1992 році нею було створено фонд соціального захисту адвокатів. Однак однією з найбільш прогресивних і ефективних форм діяльності Спілки була і залишається участь у законопроектній роботі.

Намагаючись внести свій вклад у розбудову правової держави та демократизацію суспільства шляхом покращення юридичної допомоги і надання відповідних гарантій роботи для адвокатів, Спілка адвокатів України була однією з головних ініціаторів розробки проекту нового Закону України «Про адвокатуру».

На той час існувало кілька точок зору, підходів до проблеми організації адвокатури України. Зокрема, Мінюст розробив проект закону про адвокатуру, в якому передбачалося подальше існування колегій адвокатів як єдиної форми адвокатських об’єднань. Спілка адвокатів запропонувала власний альтернативний проект, положення якого викликали тривалі дискусії як серед науковців, так і в парламенті.

Комісія Спілки адвокатів з розробки проекту Закону «Про адвокатуру» врахувала міжнародні стандарти, найбільш прогресивні, перевірені часом норми дореволюційного законодавства про адвокатуру, практичний досвід діяльності української адвокатури. Так, в законопроекті пропонувалося ввести видачу адвокатського свідоцтва на право займатися адвокатською діяльністю, складання адвокатського іспиту та присяги адвоката, індивідуальну адвокатську практику, самостійний вибір адвокатом організаційної форми професійної діяльності, спеціальні юридичні консультації при відділеннях Спілки адвокатів для надання правової допомоги за рахунок держави або безкоштовно, звільнення адвокатської діяльності від оподаткування, створення кваліфікаційних комісій виключно з адвокатів (дозволялося обрання до їх складу вчених–юристів), значно розширювалися професійні права, встановлювалися дуже важливі гарантії незалежності адвоката, зокрема заборонялося прослуховування телефонів адвоката, застосування інших форм спостереження за ним, заборонявся огляд будь–ким адвокатських документів. Важливо, що встановлювався перелік документів та інформації, яка складала адвокатську таємницю. У статті 7 законопроекту особливо наголошувалося на тому, що «спеціального дозволу на побачення з підзахисним не потрібно; органи, які утримують названих осіб, зобов’язані забезпечити безперешкодну реалізацію указаного права». Не менш важливою гарантією адвокатської діяльності, свідченням незалежності адвоката була запропонована норма (частково прийнята народними депутатами) щодо заборони суду постановляти окрему ухвалу стосовно процесуальних дій і правової позиції адвоката.

Багато нового було запропоновано і стосовно розширення обов’язків адвоката, зокрема щодо неналежного виконання. Слід особливо підкреслити, що Спілка адвокатів запропонувала редакцію статті 11 про надання громадянам юридичної допомоги безкоштовно за рахунок адвокатських фондів, благодійного Фонду Спілки. Адвокатура повністю звільнялася, за пропозицією Спілки, від опіки Мін’юсту, інших державних органів, які лише мали сприяти адвокатурі в реалізації її завдань, подавати допомогу в одержанні приміщень, засобів зв’язку, матеріально–технічного постачання для здійснення адвокатами професійної діяль­ності.

Народні депутати на розширеному засіданні комісій, де концепцію закону доповідала віце-президент САУ Варфоломеєва Т.В., в основному схвально поставилися до концепції законопроекту Спілки адвокатів, зокрема щодо розвитку принципів незалежності, демократизму, розширення професійних прав адвокатів тощо. Разом з тим, народні депутати звернули увагу на необхідність розширення професійних прав адвокатів, допуску їх до ранніх стадій розслідування, здійснення захисту адвокатами з інших країн з огляду на їх незалежність і незаангажованість. Проте депутати заперечували проти точки зору Спілки, що адвокатом може бути лише громадянин України, що захисником має виступати тільки адвокат, а кваліфікаційні комісії мусять складатися виключно з адвокатів. Однак основні положення проекту, який відстоювала Спілка, від­повідали міжнародним документам з прав людини та стандартам юридичної професії, що відкривало Україні можливість входження у співтовариство демократичних правових держав.

У той же час невдоволення владних структур спробами Спілки адвокатів України розпочати реформування адвокатури, створеної у радянські часи, виявилося у різних формах протидії. Це призвело до того, що майже рік законопроект, поданий Спілкою, пролежав у комісії Верховної Ради з пи­тань законодавства і законності. Лише завдяки активним діям спілчан, народних депутатів-адвокатів, проведенню круглих столів за участю відомих вчених, адвокатів, журналістів, міжнародних конференцій, робочих зустрічей з адвокатами інших країн, широкому обговоренню в пресі, на радіо і телебаченні до обговорення поданого Спілкою законопроекту долучилися народні депутати, запропонувавши об’єднати два законопроекти і на їх основі розробити єдиний проект закону про адвокатуру. У грудні 1991 р. була створена робоча група з числа народних депутатів, науковців, адвокатів, представників Спілки і Мін’юсту.

В основу майбутнього закону про адвокатуру було все ж таки покладено проект, поданий Спілкою адвокатів. Протягом декількох місяців в комісії велася постійна дискусія як стосовно концептуальних питань, так і щодо кожної статті законопроекту. Буквально кожна пропозиція, кожна аргументація викликали хвилю емоцій. Гарячі дискусії продовжувалися до пізнього вечора, а вранці розпочиналися знову. Прихильники протилежних точок зору намагалися віднайти золоту середину, ту точку зору, яка була б єдино вірною у конкретній ситуації. Справа в тому, що, працюючи над законопроектом, всі гостро відчували свою історичну місію і особливу відповідальність перед прийдешніми поколіннями, оскільки створювали правозахисну інституцію незалежної України, в якій тільки розпочиналися демократичні процеси. Тут велися й суто теоретичні дискусії між представниками різних наукових течій, і дебати між практиками, лунали відомчі розборки.

Представники Міністерства юстиції відстоювали ту точку зору, що дозвіл на зайняття адвокатською діяльністю має видавати державний орган в особі їх відомства, а адвокати вважали це пріоритетом адвокатської організації. Чи не най­більшу дискусію викликало питання про структуру органу, який мав видавати документ на право займатися адвокатською діяльністю. Нарешті було винайдене компромісне рішення про змішаний склад комісій з переважним представництвом у них адвокатів. Комісія має бути незалежною, не підпорядкованою будь-якому відомству або адвокатурі, а з метою надання офіційного статусу системі кваліфікаційних комісій Вища кваліфікаційна комісія адвокатури – має підпорядковуватися Кабінету Міністрів України (для розгляду скарг на рішення регіо­нальних комісій). За один вечір було розроблено структуру кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури. Вони мали складатися з двох палат, наділених притаманною кожній компетенцією – з перевірки рівня професійних знань, з дисциплінарної практики. Було сформульовано відповідні статті майбутнього закону. Пропозиція була сприйнята членами робочої групи і було досягнуто домовленості, що цю функцію виконуватимуть спеціально створені незалежні комісії, до складу яких входитиме більшість адвокатів. Цей варіант і включили до проекту на друге читання.

Серед вчених – членів робочої групи точився, наприклад, теоретичний спір щодо права адвоката збирати докази. Дехто з опонентів слушно стверджував, що адвокат збирає лише відомості про факти, які можуть бути використані як докази, оскільки такі відомості тільки за певних умов і дій посадових осіб стають доказами. Таких теоретичних дискусій виникало безліч і нерідко вчені і практики– члени робочої комісії залишалися на своїх позиціях. Наприклад, це стосуєтьсякількості комісій щодо вирішення питань про рівень професійних знань тих, хто набуває статус адвоката, і мало б концентруватися в одній, республіканській комісії, а не в двадцяти восьми.

Перше читання проекту відбулося в квітні 1992 р. за доповіддю народного депутата В.В.Бедя. Стало зрозумілим, що далеко не всі народні депутати виявили бажання прийняти запропонований закон. Дехто не достатньо чітко усві­домлював цілі і завдання адвокатури. Друге читання привернуло увагу тим, що народні депутати досить прискіпливо поставилися до більшості статей законопроекту. Так, обго­ворювалося питання про те, чи залишати в законі термін «незалежна» стосовно адвокатури. Один із депутатів влучно наголосив, що громадянин, попадаючи під кримінальну репресію, повинен мати вільне право вибирати адвоката, який не залежить ні від прокурора, ні від суду, ні від держави, ні від кого. Щоб людина, проти якої висувається обвинувачення, мала право на юридичний захист і щоб біля неї знаходився спеціаліст, який допомагав би розібратися в цьому.

Окремі народні депутати обстоювали точку зору, що треба звільнити від кваліфікаційних іспитів тих юристів, які мають досвід слідчої, судової, прокурорської роботи. Проти цього виступила переважна більшість. І оскільки такі пропозиції надходили від правоохоронців, то було зазначено, що їм треба критично віднестися до своїх можливостей і не ставити себе над іншими. Якщо ми хочемо до захисту допускати тільки тих, хто підготовлений професійно і має моральне право займатися цією дуже відповідальною роботою, треба щоб всі проходили кваліфікаційні іспити. Про щире бажання бачити адвокатуру сильною правозахисною інституцією свідчать виступи депутатів, зафіксовані в стенограмі. Зокрема, вони зазначали, що треба підходити дуже виважено до питань перевірки професійного рівня всіх, хто прагне стати адвокатом. Інакше адвокатський корпус не отримає того вищого ступеню розуміння і поваги, на який має розраховувати новий, професійно грамотний адвокатський корпус.

На жаль, не знайшло підтримки питання про звільнення адвокатури від сплати податків, хоч така норма існувала ще в радянському законодавстві про адвокатуру. Представник від Комісії з цін наголошував на тому, що адвокати не займаються підприємницькою діяльністю, заробіток адвоката – це його гонорар, з якого він виділяє гроші на утримання об’єднання, все інше – то його «заробітна плата». Якщо не звільнити адвокатуру від оподаткування, пояснював він, то сума оподаткування ляже на тих, хто буде звертатися до адвоката за юридичною допомогою. Логічно і цілком зрозуміло, що це додаткові витрати населення! Але народні обранці знайшли пристойний для себе вихід – відмовилися від вирішення цього питання в законі про адвокатуру. Вони запропонували врегулювати його у спеціальному законі, що до цього часу не здійснено.

Дискусія в сесійному залі виникла і з приводу пропозиції, викладеної в законопроекті, щоб віднести до адвокатської діяльності декотрі види нотаріальних послуг (така практика є в деяких країнах). Однак відмічалося, що Мін’юст погодився на часткову передачу нотаріальних дій адвокатам, зокрема посвідчення копій документів у справах, які вони ведуть. Народні депутати підтримали цю норму, посилаючись на те, що громадяни годинами чекають у великих чергах в нотаріальних конторах посвідчення копії документа, витрачаючи свій час і гроші, а адвокати будуть робити це безкоштовно і швидко. Висловлювалися й пропозиції дозволити адвокатам провадити більш широкий обсяг нотаріальних дій, отримавши відповідну ліцензію, але такі пропозиції не були підтримані більшістю.

Гостра боротьба велася навколо статті, яка передбачала досить широкі професійні права адвокатів. У другому читанні був проголосований весь закон, крім цієї статті. В основному на виключенні цієї статті з даного законопроекту наполягали народні депутати, що працювали в правоохоронних органах. Вони посилалися на те, що регулювати професійні права адвоката має Кримінально-процесуальний кодекс, який розроблявся.

Особливо депутати наполягали на виключенні таких професійних прав адвоката, як збирання відомостей про факти, які можуть бути використані в якості доказів, одержання висновків експертів з питань, що вимагають спеціальних знань, побачення з підозрюваним і обвинуваченим, що дається перед першим допитом. Зараз ми звикли до права на побачення з підзахисним перед першим допитом, на допомогу спеціаліста і використання його висновків у захисті прав людини тощо. Десять років тому ці права адвокатів виборювалися у дуже складних умовах при жорсткому протистоянні наших колег. Не судилося статті про професійні права адвоката бути прийнятою при першому голосуванні і в третьому читанні. Але пристрасні виступи народних депутатів–адвокатів В.В.Бедя і О.Л. Нечипоренка (віце–президента Спілки адвокатів України), прохання І.С.Плюща ще раз проголосувати дали позитивний результат. З перевагою лише в декілька голосів демократично налаштованих депутатів було прийнято у третьому читанні останню статтю – про професійні права адвоката і Закон України «Про адвокатуру» в цілому.

Таким чином, узгодивши два проекти та прийнявши новий Закон України «Про адвокатуру» вдалося досягти бажаного результату: покращити правове регулювання інституту адвокатури та демократизувати його.

Прийняття 19 грудня 1992р. Закону України «Про адвокатуру» сприяло подальшому демократичному розвитку української адвокатури, забезпечило право на доступ до адвокатської професії широкої верстви кваліфікованих юристів, встановило існуючі гарантії здійснення адвокатської діяльності, розширивши професійні права адвокатів, їхні обов’язки та відповідальність. Тим самим наблизивши діяльність української адвокатури до світових стандартів. Хоча, на жаль, при прийнятті цього Закону з боку депутатів Верховної Ради України не знайшло підтримки багато прогресивних положень, які могли б унеможливити ряд тих проблем, що виникли в процесі реалізації цього закону на практиці.

Серед основних проблем адвокатури, що потребують негайного вирішення, слід виділити такі:

  • відсутність незалежної самоврядної професійної адвокатури, що перешкоджає розвитку адвокатури в Україні;
  • поступове законодавче звуження обсягу професійних прав адвокатів та відсутність реальних гарантій адвокатської діяльності;
  • несприятлива система оподаткування і як наслідок – існування паралельно з адвокатурою підприємницької юридичної діяльності;
  • недосконалий механізм призначення адвоката захисником у кримінальному процесі та мізерна оплата його допомоги з державного бюджету України;
  • відсутність джерела достовірної інформації про чисельність та персональний склад осіб, які здійснюють адвокатську діяльність;
  • відсутність дієвого механізму підвищення кваліфікації адвокатів.

Крім того, за час, що минув з моменту прийняття Закону України «Про адвокатуру» уже напрацьований значний досвід діяльності адвокатури, з урахуванням якого, постала необхідність доопрацювання окремих норм чинного Закону про адвокатуру та на його підставі реформування адвокатської діяльності в Україні. Таке реформування залежить не лише від прийняття нового закону про адвокатуру, але і від багатьох інших політичних та економічних факторів, а також від правової свідомості і правової культури, що існує в суспільстві. Тому прийняття нового закону про адвокатуру стане лише першим, хоча і дуже важливим кроком до реформування всієї системи.

З моменту прийняття 19 грудня 1992р. Закону України «Про адвокатуру» існувало кілька законопроектів про адвокатуру.Вони, зокрема, були підготовлені народними депутатами М. Маркуш, В. Демьохіним та Ю.Кармазіним (реєстраційний № 7051), С. Головатим, С. Соболевим, В. Стретовичем та В. Мусіякою (реєстраційний № 7051–1), М. Онищуком та С. Слабенко (реєстраційний № 7051–2). В кожному із цих законопроектів були запропоновані різні шляхи розвитку адвокатури. На даний момент від 05 липня 2012 р. прийнятий Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

 

Категорія: Адвокатура України (Лекції)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter