Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Актуальні проб. теорії держави та права (Лекції)

 

2. Соціальна цінність права, його сутність та зміст

3. Механізм правоутворення та його відмінність від категорій правотворчість, законодавчий процес, законотворчий процес

4. Система джерел і форм права сучасності


 

2. Соціальна цінність права, його сутність та зміст


Право як особливий феномен суспільного життя в юриспруденції аналізується за допомогою виокремлення його сутності (свобода, ідея справедливості, державна воля та ін.), змісту (норми, права і обов’язки, юридична діяльність та ін.) і особливої форми (оболонка цього явища, спосіб організації змісту, його зовнішній вигляд).

Сутність – це головне, визначальне в предметі, що зумовлене глибинними зв’язками й тенденціями розвитку і пізнається на рівні теоретичного мислення. Для розуміння сутності та природи права слід брати до уваги багатогранність способів та форм вияву права в соціальному житті, які відображають його універсальність та всі аспекти регулятивного впливу.

Сутність права слід визначати, враховуючи такі положення:

право існує в певних формах, що фіксують право як регулятор суспільних відносин;

право може існувати і поза інституційними формами свого виявлення (як ідеї, оцінки, зв'язки або діяльність суб'єктів, яка розкриває динамізм права);

• право є виразником міри і свободи в суспільстві;

будучі, з формальної точки зору, регулятором – право обслуговує той чи інший соціальний інтерес;

За своєю суттю право покликане забезпечити в суспільстві не короткочасне перемир’я, а довготривалий правопорядок. Тому слід погодитись з О.Ф. Скакун, що поняття права охоплює дві сторони, що виражають його сутність:

  1. регулятивно-компромісна – забезпечує порядок, соціальне примирення, соціальну стабільність (існує поза часом і позі простором);
  2. ціннісно-нормативна – забезпечує свободу, справедливість, рівність (існує в часі і просторі).

Сутністю права є те, що воно виражає міру свободи людини, але свободи не будь-якої, а певним чином визначеної та забезпеченої. Свобода – це притаманна людині властивість і форма життя, що відбивають її прагнення до самовираження, самореалізації, але це не означає, що свобода є можливістю здійснення будь-яких діянь. Існуючий характер соціальних закономірностей передбачає обмеження лише абсолютної свободи суб'єкта, але обумовлює наявність свободи вибору і здійснення певного різноманіття діянь, що в тому чи іншому випадку відбивають необхідність. Право і є «цариною реалізованої свободи», тієї її сферою, в межах якої соціальний суб’єкт, спроможний приймати адекватні соціальним закономірностям рішення, є вільним у виборі варіанту діяння і безперешкодному його здійсненні.

З погляду соціального інтересу виділяють такі підходи до розуміння сутності права:

  1. класовий – право визначається як система гарантованих державою юридичних норм, що висловлюють волю економічно пануючого класу;
  2. загальносоціальний – право розглядається як загальновизнаний компроміс між різними класами, групами та соціальними станами для забезпечення потреб та інтересів як громадянського суспільства в цілому, так і окремих його суб’єктів.

Отже, під сутністю права розуміютьті внутрішні і необхідні, загальні та основні, головні і стійкі риси, ознаки та якості правових явищ, єдність і взаємообумовленість яких визначають якісну специфіку та закономірності розвитку права як самостійної субстанції.

Сутність права менш піддана змінам, ніж його зміст. Адже зміни, що відбуваються в суспільстві обумовлюють необхідність змін в змісті права – внесення коректив до приписів, що об’єктивуються в нормах права. Таким чином, зміст права утворюють закріплені в його нормах приписи, що встановлюють права і обов’язки певних суб’єктів і правові наслідки невиконання або неналежного їх виконання чи порушення процедури їх реалізації (матеріальний аспект), а також приписи, що визначають процедуру реалізації цих прав і обов’язків (функціональний аспект.

Цінність – це об’єктивна властивість фактів, подій, речей, відносин мати певну (позитивну) значимість для особи чи групи осіб. Отже, право є цінним в силу того, що має певне позитивне значення для суспільства. Оціночні погляди суб’єктів на правову реальність виражаються в аксіологічних орієнтаціях та настановах. Тому все те сутнісне, що дозволяє праву залишатися самим собою – це цінність у праві. Під цінністю права розуміється його здатність служити метою і засобом задоволення науково обґрунтованих, соціально справедливих загальнолюдських потреб і інтересів громадян та їх об’єднань.

О.Ф. Скакун визначає основні вияви цінності права:

1. Соціальна цінність права виражається в здатності: а) вирішувати проблеми в суспільстві за допомогою правових засобів; б) розвивати ті відносини, у яких зацікавлені як окремі індивіди, так і суспільство в цілому; в) вносити стабільність і порядок у суспільні відносини; г) забезпечувати надійність соціального захисту громадян.

2. Інструментальна (службова) цінність права – один із виявів його загальносоціальної цінності – полягає в тому, що право є регулятором суспільних відносин, інструментом для вирішення різноманітних завдань, у тому числі для забезпечення функціонування соціальних інститутів та інших соціальних благ.

3. Особистісна цінність права як соціального явища полягає в тому, що право має глибокий особистісний зміст оскільки: а) служить мірою свободи в суспільстві; б) виражає справедливу міру свободи; в) виступає як рівна міра свободи.

Також слід зазначити, що ці три аспекти цінності права проявляються у загальнолюдському, загально соціальному та особистісному вимірах.

 

 


3. Механізм правоутворення та його відмінність від категорій правотворчість, законодавчий процес, законотворчий процес


Правоутворенняє найбільш широкою категорією, яка охоплює виникнення і організацію буття права, його впорядкування і розвиток в різних аспектах і напрямках. Правоутворенняце сукупність форм, методів та засобів виникнення, розвитку та зміни права як системи правових норм або – це процес ґенези права.

Зі змістовної сторониправоутворення включає до себе всі форми і засоби виникнення, розвитку і зміни права: а) його зовнішнє відображення в юридичних письмових документах (нормативних актах, угодах, судових прецедентах і т.д.); б) існування у вигляді не інституціональних форм (правосвідомість, правові принципи, правові теорії і концепції, конкретні правовідносини і т.д.); в) процеси виникнення юридичних моделей поведінки і їх фактичної реалізації.

При позитивістському підході до праворозуміння правоутворення, в основному, розглядається як процес, форми методи та засоби правотворчості, яка здійснюється переважно органами держави і лише в деяких випадках – безпосередньо народом у вигляді референдуму. При соціологічному підході до праворозуміння правоутворення здебільшого – це процеси виникнення, зміни та розвитку права на різних рівнях – конкретних правовідносин, які створюються безпосередньо їх учасниками, права юристів або судового прецеденту, позитивного права у вигляді нормативно-правових актів держави.

Сучасне теоретичне розуміння сутності правоутворення базується:

1) на концепції єдності і відміни права і закону, яка відбиває точку зору, що право може існувати й поза такою своєю інституційною формою як законодавство у вигляді рівного і справедливого масштабу, норми, міри свободи, які знаходять своє відображення у правових принципах, суб’єктивних правах, конкретних правовідносинах і т.д.;

2на теоріях правової держави і громадянського суспільства, згідно з якими домінуюче значення має громадянське суспільство– спільність рівних, вільних і незалежних осіб, які по відношенню до держави виступають як громадяни. Громадянське суспільство безпосередньо утворює право в формі конкретних правовідносин (масових видів правової поведінки), що зумовлені соціальними факторами, правосвідомістю населення. Роль держави виявляєсебе у дослідженні, узагальненні і систематизаціє масових видів правової поведінки, взаємодіє членів громадянського суспільства правових засадах. Держава формулює це «право суспільного життя» у формалізованих, загальнообов'язкових правилах поведінки, зовнішнім чином відображених у законодавстві – системі нормативно-правовихдокументів. Крім цього, держава за допомогою примусу та інших форм державного впливу забезпечує реалізацію юридичних приписів всіма суб’єктами права та їх охорону від порушень;

3) на принципі розподілу влад, який є за своєю сутністю розподілом правових форм діяльності держави чи форм здійснення державної влади по формуванню і забезпеченню реалізаціє права як органами держави, так і громадянським суспільством.В найбільш загальному плані для представницьких органів держави притаманне формування за власним розсудом правил поведінки у формі законів, які регламентують всі найбільш важливі види суспільних відносин. Виконавчі органи самостійно утворюють норми права в основному у сфері відомчої діяльності. Судова влада специфічна як за предметом впливу, так і роллю в утворенні права, предметом її впливу є переважно та сфера відношень, де суб'єкти самі неспроможні вирішити справи, протиріччя, що виникають у процесі їх взаємодії. Суд розв’язує ці конкретні правові ситуації, а у випадках, коли нема відповідної норми права,– в порядку судового прецеденту. Тому судова влада, на відміну від інших, утворює право шляхом переходу від конкретних актів до загальних настанов;

4) на не універсальності права в контексті існування різних цивілізаційу процесі розвитку людства, наявності у світі різних правових систем, які об’єднуються у правові сім’ї (романо-германську, англо-американську, мусульманського права та традиційного права). По відношенню до правової системи правоутворення можливо розглядати, як сукупність форм, методів та засобів виникнення, розвитку та зміни правової системи як єдності та взаємодії усіх правових явищ, які існують в межах певної країни. Особливості правоутворення у різних правових сім’ях обумовлені домінуванням того або іншого джерела права – нормативно-правового акту для романо-германської правової сім’ї, судового прецеденту для англо-американської, правового звичаю (традицій, звичаїв общини, племені) для сім’ї традиційного права, правової доктрини (релігійних норм) для сім’ї мусульманського права або нормативно-правових договорів для міжнародного права.

Таким чином, правоутворення як процес виникнення і становлення права складається з трьох етапі:

1) формування конкретних правових відносин безпосередньо в громадському житті та їх самоврегулювання на основі матеріальних умов існування суспільства і емпіричної правосвідомості учасників цих відносин;

2) узагальнення державою конкретних правових відносин, що виникли еволюційним шляхом, формулювання відповідних правил поведінки загального характеру та їх відображення у нормативно-правових актах чи інших правових документах;

3) втілення формалізованих правових норм, знову-таки, в конкретні суспільні відносини, але вже більш упорядковані, стабільні, захищені.

Питома вага цих етапів у процесі правоутворення різна в залежності від віднесеності права конкретної країни (правової системи) до певної правової сім’ї.

Виходячи з того, що право існує не тільки у вигляді правових норм, але й правосвідомості, правовідносин, правомірної поведінки, доцільно виділити такі рівні правоутворення:

1) гносеологічний, який відбиває процес виникнення і становлення права у формі правосвідомості;

2) онтологічний, на якому право формується у формі конкретних правовідносин – правового зв'язку суб’єктів права у вигляді зв’язку їх суб’єктивних прав і обов'язків, що із сфери можливого трансформуються в реальність за допомогою правомірної поведінки;

3) інституціональний, якому притаманне існування права як системи правових норм.

Отже в межах правоутворення необхідно вести мову, про формування права та формулювання права. Під формуванням права розуміють процес утворення правил, що стихійно склались в суспільстві та служать зразком, який необхідно підкріпити або заборонити правом. А формулювання права – це діяльність компетентних державних органів, їх посадових осіб або всього народу зі зміни, встановлення або скасування юридичних норм, що відбувається у формі правотворчості.

Правотворчість – правова форма діяльності держави і громадянського суспільства по встановленню, зміні і скасуванню правових норм, зовні виражених у джерелах (формах) права: нормативно-правових актах, правових прецедентах, правових звичаях, нормативно-правових договорах та ін.; полягає в їх підготовці, ухваленні, опублікуванні і систематизації.

З урахуванням таких критеріїв правотворчості, як регламент правотворчості; суб’єкти правотворчості; за юридичною силою актів та інших виділяють п’ять основних видів правотворчості: законотворчість; підзаконна правотворчість; безпосередня правотворчість; локальне нормотворення місцевого самоврядування; договірна нормотворчість. А також виділяють форми участі держави в правотворчості: безпосередня; санкціонована,спільна, делегована.

Правотворчість не слід ототожнювати з законотворчістю. Законотворчість – це процес створення нових законів, на той час, як правотворчість – це процес виникнення і розвитку всієї тієї реальності, яка називається правовою.

Законотворчість важлива складова частина правотворчості, яка полягає у створенні законів суб’єктами права законодавчої ініціативи або шляхом референдуму. Законотворчість – ширше поняття, ніж законодавчий процес. Воно не вичерпується власне прийнттям законів, а охоплює і діяльність із розробки законопроектів, внесення їх на розгляд парламенту, обговорення законопроектів, оцінки їх ефективності, можливого наступного корегування, тлумачення. Адже, законодавчий процес – це складна система регламентованих процедур – самостійних, логічно завершених етапів і організаційно-технічних дій по прийняттю закону.

Поняття законотворчості є вужчим за поняття законотворчої діяльності, оскільки включає лише її продуктивну частину, та ширшим за поняття законотворчого процесу, що знаходиться у співвідношенні із законотворчістю як частина до цілого.

 

 


4. Система джерел і форм права сучасності


Проблема визначення змісту категорії «джерело права» є предметом однієї з найдавніших наукових дискусій. У різні часи до неї зверталися правознавці, висвітлюючи той чи інший аспект питання. Це значною мірою сприяло тому, що в юридичній науці поняття джерела права є одним з найбільш дискусійних і багатозначних.Так представники юридичного позитивізму джерелом права вважають закон. Представники соціологічної школи права вважали, що сукупність юридичних норм в суспільстві завжди відображає лише якусь частину права, як певного порядку суспільних відносин який склався, а отже, коріння права слід шукати в самому суспільстві. Представники природно-правової доктрини вважають, що природа вписує в свідомість людей їх основні права і свободи (такі права і свободи одержали назву невідчужуваних від людини, природних). Прихильники психологічної школи права розглядали право як явище людської психіки і дійшли висновку, що так звані «джерела права» є не чим іншим, як «самим правом, видом позитивного права».

У вітчизняній правовій доктрині можна зустріти, що зазначаючи термін «джерела» додають у дужках уточнення «форми» права або навпаки «форми», а в дужках «джерела» права. Автори тим самим підкреслюють генетичний та функціональний взаємозв’язок цих понять та їх змістовну тотожність. Але при подальшому аналізі виникає потреба в уточненні, у якому саме значені (матеріальному, ідеологічному, формальному та ін.).

Матеріальні джерела права являють собою сукупність природних, історичних, культурних, релігійних, політичних, економічних та інших правотворчих факторів об’єктивного характеру, які обумовлюють виникнення, розвиток, зміст права. Ідейним джерелом права виступає правосвідомість як правотворчий фактор суб’єктивного характеру, через який об’єктивні правотворчі чинники впливають на майбутній зміст правових норм. Інституційним джерелом права у найбільш широкому, загальному розумінні визнається держава, державна влада, у силу того, що саме держава опосередковує зв’язок права з об’єктивно існуючими суспільними відносинами та надає правовим установленням загальнообов’язкового характеру. У більш вузькому значенні інституційним джерелом права є правотворча діяльність держави через уповноважені органи, що спрямована на встановлення або санкціонування норм права. Нарешті, формальним джерелом права виступає результат правотворчої діяльності держави – форми вираження і закріплення норм права.

Також, як і раніше, в сучасному правознавстві більшість авторів, які займаються дослідженням форми права, свою увагу акцентують на двох аспектах – внутрішньому і зовнішньому. На їх думку, все залежить від того, що визнається змістом права. Якщо такий зміст утворює система правових норм (закріплена в них «державна воля народу»), то його формою визнається законодавство, яке розглядається в якості способів вираження, організації та існування змісту права. При цьому внутрішній аспект форми права полягає в тому, що він означає структуру права, а точніше, його змісту, тоді як зовнішній – у визначені законодавства зовнішньою формою права як інституційного цілісного соціального явища.

О.В. Міцкевич зазначає, що під джерелом права розуміють соціальні фактори, що визначають зміст правових норм; державу як безпосередню силу, що творить право; джерела інформації про право (законодавчі пам’ятки, підручники по праву та ін.) … визначення юридичного джерела права є результат відомої «джентльменської угоди» між юристами (як практиками так і науковцями), що покликане уникнути багатозначності цього поняття. Отже, вживання терміна «джерело права» в аспекті юридично формалізованого вираження як документального носія правових норм дозволяє ототожнювати його з поняттям «форма права». Форма права відповідно розкривається через систему офіційно встановлених юридичних документів, що містять нормативно виражену державну волю. Закони, укази, постанови та інші правові акти є типовим видами форм права. Але система офіційно встановлених форм права фіксує і закріплює лише кінцевий результат, є підсумком нормотворення. Процес же спонтанного розвитку правоутворення більш повно і всебічно знаходить свій вираз в понятті «джерел права». Бо якщо «форма права» показує, як зміст права організований і виражений зовні то «джерело права» вказує на витоки формування права, систему чинників, що зумовлюють його зміст і нарешті форми виразу.

Тому при аналізі понять «джерела» і «форми» права виникає потреба зазначати їх нетотожність. Дійсно, всі форми права є джерелами, але не кожне джерело права набуває якостей офіційної форми права. Для того, щоб джерело права набуло якостей державної обов'язковості і загальності, необхідне його офіційне визнання, тобто санкціонування органами правотворчої влади. Іншими словами, джерела права прагнуть набути статус офіційної форми права, але через об’єктивні причини (особливості правової системи) вони не завжди трансформуються у формально закріплені носії правової матерії. Що ж до форм права, то вони, будучи офіційними способами і засобами зведення в закон державної волі, завжди «виділяють» з себе правову енергію і, отже, спочатку формуються як джерела правових норм.

Поняття «форми права» і «джерела права», – зазначають М.Г. Матузов і О.В. Малько, – тісно взаємопов’язані, але не співпадають. Якщо «форма права» показує, як зміст права організовано та виражено зовні, то «джерела права» – витоки формування права, систему факторів, якими зумовлюється його зміст і форма вираження. Враховуючи результати проведеного монографічного дослідження Є.П. Євграфова, дійшла висновку, що нормативно-правовий акт є лише формою права, виконує лише цю функцію і аж ніяк не може бути джерелом права. Навпаки, право є джерелом нормативно-правового акта, зокрема законів і законодавства в цілому.

Тим самим, форма права – це спосіб вираження, існування, організації та об’єктивації його норм, принципів, ідей тощо.

У свій час, на різницю між «формами» і «джерелами» права звертав увагу професор Н.А. Гредескул, стверджуючи, що «вчення про джерела права не зводяться до вказівки на те, що ж то за форми, в яких проявляється так зване позитивне право». На нашу думку, ведучи мову про джерела права акцент має ставитись на дії зовнішніх факторів, які зумовлюють зміст права, його структуру, функціонування в якості особливого соціального регулятора. Отже, джерелами права визнаються як фактори, що створюють зміст права, так і фактори, які надають праву загальнообов’язкового значення.

Потрібно розуміти, що для суб’єктів, які встановлюють правові норми, і для суб’єктів, які їх застосовують, джерела права різні. Так, у випадку правотворчості джерелами є юридичний мотив, суспільні відносини, що мають правову природу, типові види правомірної поведінки, конкретні фактичні правовідносини, правові принципи, конституція, міжнародно-правові угоди, загальнолюдські цінності, правова культура та правосвідомість. В іншому випадку, для суб’єктів, які здійснюють правозастосовну діяльність джерелами права можуть бути юридична практика, юридична наука тощо.

Залежно від рівня регульованих суспільних відносин (держава, союз держав, держави усього світу) форми права можна поділити на: внутрішньодержавні (національні), регіонально-континентальні (міжнаціональні) і міжнародні (наднаціональні).

До внутрішньодержавних форм права слід віднести:

Правовий звичай – акт-документ, що містить правило поведінки, яке склалось стихійно протягом тривалого часу і ввійшло в звичку людей, санкціонований, гарантується і охороняється державою.

Правовий прецедент – акт-документ, що містить рішення конкретної юридичної справи, що виносить судовий чи інший компетентний орган держави (посадова особа) і яке стає обов’язковим для вирішення подібних справ у майбутньому.

Нормативний правовий акт – це виданий в особливому порядку офіційний акт-документ компетентного правотворчого органу, що містить норми права.

Нормативний правовий договір – це сумісний юридичний акт, що виражає взаємне виявлення волі правотворчих органів, яким утворюється правовий акт.

Правову доктрину – акт-документ, що містить концептуально оформлені правові ідеї, поняття, юридичні категорії розроблені вченими з ціллю удосконалення законодавства.

Релігійну правову норм у – акт-документ, що містить релігійну правову норму, санкціоновану державою і забезпечена нею (Веди, Біблія, Коран).

Принципи права – об’єктивно властиві праву нормативні основи, незаперечні вимоги, що пред’являються до учасників суспільних відносин з метою встановлення соціального компромісу.

До регіонально-континентальних (міжнаціональних) форм права імовірно слід віднести форми права Євросоюзу (форми первинного і вторинного права (законодавства); форми прецедентного права; загальні принципи права та ін.).

До міжнародних форм права слід віднести міжнародно-правовий акт. Міжнародно-правовий акт – спільний акт-документ двох або більше держав, що містить норми права про встановлення, зміни чи припинення прав і обов’язків у різноманітних відносинах між ними.

 

Категорія: Актуальні проб. теорії держави та права (Лекції)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter