Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Конфліктологія (Семінари)

Внутрішньодержавні конфлікти, повстання, путч, заколот, політичний страйк

Особливості політичного життя України з точки зору політичної конфліктології

Шляхи вирішення внутрішньодержавних політичних конфліктів

Міжнародний політичний конфлікт

Основні міжнародно-політичні конфлікти сучасності

 

 

Внутрішньодержавні конфлікти, повстання, путч, заколот, політичний страйк


Внутрішньодержавні конфлікти можуть виникнути між політичною елітою і масами. Це відбувається тоді, коли правляча еліта не виражає корінних інтересів більшості, знаходиться на службі інтересів меншості. Тоді політичну еліту маси вважають антинародною хунтою.

У найзагальнішому вигляді конфлікти можна поділити на внутрішньополітичні та зовнішньополітичні. До перших належать міжкласові, міжетнічні та міжконфесійні. Оскільки політичне життя відбувається в умовах багатопартійності, то можливі й реально досить часто трапляються міжпартійні конфлікти, конфлікти між партійними лідерами, а також між гілками влади та їхніми лідерами. Останній вид конфліктів у переважній більшості випадків призводить до політичної кризи, дестабілізації в суспільстві, загострення протистоянь, невпевненості мас населення і недовіри до всіх гілок влади. Цей вид конфліктів — це боротьба за провідні посади в політичній системі, а також за завоювання позицій у важливих соціально-політичних питаннях. Найчастіше він проявляється в перехідний період розвитку суспільства і посилюється, коли до цієї боротьби залучаються засоби масової інформації.

Особливе місце серед видів внутрішньополітичних конфліктів належить, класовій боротьбі — міжкласовим конфліктам. Класова боротьба — це боротьба між класами, інтересами, інтереси яких не збігаються або суперечать одні одним. Нині по-різному оцінюють місце і роль класової боротьби в розвитку суспільства. Але історія, весь хід розвитку людського суспільства беззаперечно доводять наявність такої боротьби, таких конфліктів, які відігравали і відіграють відповідну роль у прогресивному розвитку суспільства. Історія знає різні форми класової боротьби. Особливе місце в міжкласових внутрішньополітичних конфліктах належить таким їх видам: повстання, політичний страйк, путч, громадянська непокора, заколот, змова, переворот.

Повстання — масовий відкритий збройний виступ певного класу або соціальної групи проти існуючої влади, панівних класів і груп, національного й релігійного гноблення. Найгостріша форма його — збройне повстання. Повстання характеризується тим, що панівні класи не віддають владу без опору, вдаються до насильства. Збройним повстанням часто починається революція (взяття Бастилії, жовтневий переворот у Петрограді). Збройне повстання може бути правомірним лише тоді, коли немає ніякої можливості завоювати владу мирним шляхом.

Путч — специфічна форма збройної боротьби за владу, яка спирається на військових, на частину армії, що виступають безпосереднім інструментом захоплення влади або засобом психологічного тиску на уряд, на підтримку вимог його повної відставки і передання влади військовим. За механізмами захоплення влади путчі близькі до палацових переворотів. Для них характерні тенденції до утвердження тоталітарних форм правління, створення горизонтальних і вертикальних воєнізованих структур управління для контролю за ситуацією в країні і для боротьби з інакодумцями. Оскільки путчисти не мають широкої підтримки в масах, вони використовують репресивні заходи. Характерним для них є намагання поставити армію у привілейоване становище в суспільстві й забезпечити тим самим її лояльність до нової влади.

На відміну від заколоту, путч не може перерости в масове збройне повстання проти старої влади. Путчем може бути і спроба перевороту.

Заколот — збройний виступ ворожих державній владі сил, спрямований на захоплення влади, зміну форми правління або відокремлення частини території. Заколот має ширшу соціальну базу, ніж путч, проте за рівнем розмаху і залучення мас він не досягає значення збройного повстання, хоч в умовах всебічної кризи суспільства може перерости в нього. Заколот може мати як прогресивну, так і консервативну спрямованість.

До внутрішньополітичних конфліктів належить і змова, під якою розуміють таємну угоду вузького кола осіб про збройний виступ з метою посилити або повалити владу, підірвати існуючий лад. Змова військових переважно чиниться реакційними соціальними прошарками, які не можуть розраховувати на підтримку народних мас. Демократичне суспільство виключає змову як форму боротьби за владу.

Для демократичного суспільства прийнятнішою є така форма конфлікту, як громадянська непокора, яка може проявлятись у різноманітних формах: ненасильницький виступ якоїсь соціальної групи чи партії проти суспільно-політичного порядку, проти існуючих соціальних норм (правових, морально-етичних правил людського співжиття). Громадянська непокора проявляється мітингами, демонстраціями, політичними страйками, а також протистоянням урядові.

Політичний страйк— найвища форма страйкового руху. Він проявляється в колективній відмові страйкарів продовжувати роботу аж до задоволення їхніх політичних вимог. Політичний страйк може супроводитися демонстраціями, сутичками з урядовими військами, з поліцією чи міліцією. Політичні страйки бувають локальними і загальними (охоплюють одну або більше галузей економіки), національними (у масштабах усієї країни) і міжнародними.

 

 


Особливості політичного життя України з точки зору політичної конфліктології


Серед багатьох важливих завдань, які постають перед будь-якою державою в процесі державотворення, особливе місце займає завдання досягти національної злагоди, політичної й соціальної стабільності, гарантувати права людини, національних меншин і націй. Це особливо важливо для поліетнічних держав. До таких держав належить і Україна, на території якої проживають представники понад 100 народів. І хоч загалом можна сказати, що Україна витримує іспит на демократичність у галузі міжнаціональної політики, на тлі загострення різного типу конфліктів у деяких регіонах колишнього Радянського Союзу в Україні вдається зберегти національну злагоду і стабільність, але це не означає, що проблем немає.

Для українського суспільства характерним є стрімке зубожіння маси населення, відсутність довіри до всіх владних структур, специфічні стосунки між гілками влади, протистояння між партіями і їхніми лідерами. Усе це не може не впливати на зростання соціальної напруженості в суспільстві. Конфлікти в сучасному світі мають глобальний характер і є закономірним явищем. А тому виявлення передумов, об'єктивних і суб'єктивних причин і мотивів конфліктів, моделювання їх, пошуки оптимальних способів своєчасного вирішення їх, локалізації, переведення з насильницької форми в ненасильницьку, упередження конфлікту, що назріває, а не слідування за ним — усе це має принципово важливе значення в політиці. Над цією проблемою працюють науковці, розробляючи практичні рекомендації політикам.

Ураховуючи поліетнічність нашої держави, особливе значення варто приділити міжетнічним відносинам. До найбільш конфліктогенних чинників у цій сфері життєдіяльності українського суспільства можна віднести поліетнічний склад його населення. За даними перепису населення 1989 p., крім українців, чисельність яких на той час становила 37,4 млн (72,7 %), в Україні прождивало 14 млн, або більше ніж 27 %, іноетнічного населення. Найчисленішою частиною цієї групи є росіяни, яких налічується 11,4 млн і які розселені дисперсно по всій території України, хоч найбільше їх проживає в Криму та в східних областях. Друге місце за чисельністю зайняли євреї — 486 тис. Вони також розселені по всій території України, але пере-( важно (до 90 %) проживають у містах. Крім того, в Україні проживають представники ще 8 етнічних груп, чисельність яких становить від 500 до 100 тис. Це білоруси, кримські татари, болгари, поляки, греки, румуни й молдовани. Більшість із них проживає компактно в окремих регіонах України.

Молдовани проживають переважно в Одеській і Запорізькій областях, поляки — в Житомирській, Хмельницькій і Львівській, угорці — в Закарпатській. В Україні живуть і групи етносів, які налічують від 10 до 100 тис, а також етнічні групи, що нараховують по кілька тисяч осіб: ассирійці, албанці, корейці, карели та ін. Переважна більшість цих народів розселена дисперсно і не має чітко визначених етнічних меж, а це, на думку західних етнополітологів, створює додаткові причини для виникнення конфліктів і труднощі у вирішенні їх. Цю обставину слід враховувати, розв'язуючи будь-які проблеми в регіонах. І хоч Законом «Про національні меншини в Україні», прийнятим у червні 1992 p., гарантується правовий захист представників усіх національних меншин, які проживають у нашій державі, проголошено державні гарантії у навчанні рідною мовою, в розвитку національних мов і культур, використанні національної символіки, відзначенні національних свят, збереженні традицій і звичаїв, пам'яток історії та культури, в сповідуванні своєї релігії та ін., усе ж за умов економічної та соціально-політичної кризи в суспільстві не всі положення Закону можна реалізувати, не вистачає коштів на його фінансування. Труднощі реалізації Закону можуть спричинювати незадоволення з боку окремих етнічних груп або їхніх представників, а це, в свою чергу, може призвести до виникнення конфлікту. Щоб запобігти виникненню конфліктної ситуації, необхідно проаналізувати стан, у якому перебувають національні меншини, проблеми, які існують у задоволенні їхніх етнічних потреб, визначити їхню першочерговість і з урахуванням можливостей держави розкрити механізми розв'язання їх.

Не менш конфліктогенним чинником, ніж попередній, є прагнення національної більшості, тобто українців, реалізувати власні етнічні потреби, насамперед мовні та культурні. Відомо, що за часів СРСР пріоритет у розвитку мови й культури надавався російській нації. Було створено російську національно-культурну інфраструктуру, яка включала освітні заклади, де викладання проводилося переважно російською мовою, газети, радіо, телебачення, театри і т. ін. Російськомовне середовище переважало і в адміністративних органах, в армії, міліції і т. д.

За умов розвитку державотворчих процесів спроби української національної більшості змінити пріоритети і створити умови для розвитку української культури й особливо мови нерідко наражаються на незадоволення, а то й на протидію проімперських сил, які намагаються видати закономірні процеси за «примусову українізацію».

З іншого боку, частина українців усе ще не може подолати почуття своєї національно-культурної меншовартості, проявляє певне небажання змінювати щось у своєму житті. Без сумніву, становище, коли на власній землі, у власній державі українці не можуть вважати себе повноправною більшістю, господарем, спроможне викликати конфлікти, а крім того, значно обмежує можливості гарантувати повноту прав іншим етнічним групам.

Ще одна конфліктогенна проблема, що також потребує свого розв'язання, — це повернення українців, кримських татар та представників деяких інших народів, які проживають за межами України, на свою історичну Батьківщину. Як відомо, лише в колишніх республіках СРСР нині проживає близько 7 млн етнічних українців. Очевидно, що частина з них уже зараз прагне вернутися в Україну, інші — пізніше, але, безперечно, такі міграційні процеси активізуються найближчим часом.

Економічна ситуація в Україні не дає змоги відразу прийняти всіх бажаючих і створити їм відповідні умови для проживання. Невлаштованість, відсутність упевненості в завтрашньому дні може призвести до незадоволення й іммігрантів, і постійних жителів тих регіонів, куди вони прибувають. Тому міграційні процеси треба не лише контролювати, а й регулювати певними органами. Доцільно вивчати, аналізувати й прогнозувати ці процеси та їхні можливі наслідки, щоб запобігти негативним явищам, а може, і встановити певні квоти, тобто визначити, яку кількість людей Україна може прийняти в певний період з урахуванням соціально-економічної ситуації, що складалася. Слід враховувати й те, що останнім часом Україна відчуває на собі процеси глобального світового характеру. Мається на увазі активізація рухливості населення в усьому світі і стрибкоподібне збільшення припливу мігрантів в Україну, яка почала відігравати роль своєрідного «загального дому». Територія України стала однією з ланок міжнародної нелегальної міграції з країн Південної Азії, Китаю, Пакистану, Афганістану та інших, які використовують її як перевалочну базу для в'їзду в європейські країни. Ці процеси турбують світову громадськість, особливо уряди європейських держав, куди прямують мігранти.

Щоб вивчати і прогнозувати міграційні процеси, при ООН створено Міжнародну організацію з міграції, яка на початку 1994 р. провела досить фундаментальне дослідження різновидів і мотивів можливої міграції з деяких країн, у тому числі з України і Росії. Організація планує й далі вивчати міграційні процеси і розроблювати відповідні рекомендації для урядів тих країн, які втягнуті в ці процеси.

Оскільки приплив мігрантів в Україну останнім часом зростає, це створює певні труднощі й веде до загострення соціальної напруженості в суспільстві. За умов погіршення соціально-економічної ситуації в країні, протистояння різних політичних сил не виключена можливість виникнення конфліктного потенціалу в різних сферах суспільного життя. Це стосується і конфлікту суспільства загалом, яке бажає позитивних змін і зміни влади, що неспроможна забезпечити їх.

Найраціональнішим способом розв'язання конфлікту є той, який усуває саме його підґрунтя, тобто задовольняє вимогу здійснення бажаних у суспільстві реформ. Поступ суспільства до реалізації цих форм певною мірою може загострити ситуацію в країні, поглибити конфлікт, але за своїм характером носитиме позитивну функцію — конструктивну, стабілізувальну.

Для України характерним є зміщення «гарячих» точок конфлікту з західного регіону на схід і південь — у Донбас і Крим. Якщо в Західній Україні значним чинником, який стримує прояв соціального протесту проти різкого зниження рівня життя, є готовність терпіти заради незалежності України, то в Криму і на Донеччині, де саме на незалежність покладалися надії на краще життя, цей чинник не спрацьовує.

Аналіз ситуації в Україні підтверджує, що наша держава, попри всі соціально-економічні труднощі, основні проблеми намагається вирішувати цивілізованими методами.

 



Шляхи вирішення внутрішньодержавних політичних конфліктів


У світовій політичній практиці є два основні шляхи розв'язання політичних конфліктів - мирний і воєнний.

Під час мирного врегулювання конфліктів використовуються переговори, суд та інші беззбройні способи.

Воєнний спосіб розв'язання конфлікту полягає у збройному зіткненні конфронтуючих учасників політичного процесу. Війна є крайньою фор­мою прояву політичного конфлікту. Її початок свідчить, що конфліктуючі групи не бачать іншого способу усунення своїх непорозумінь, крім зброй­ного насильства.

У авторитарних та демократичних суспільствах проблема розв'язання конфліктів вирішується по-різному. У суспільствах авторитарного типу владні структури намагаються придушити конфлікт у зародку, що призводить або до суспільної стаг­нації, консервації віджилих структур, або до переходу конфлікту в стадію латентного розвитку, яка обтяжена наступним вибуховим розвитком кон­флікту (насильство, революція).

У демократичних суспільствах інтереси різних соціальних груп пред­ставляють політичні партії і конфлікт розв'язується шляхом переговорного процесу, реформування суспільства, зміни пануючої еліти на виборах під час парламентської боротьби та іншими цивілізованими методами.

Оскільки у реальному політичному житті цілковите уникнення, усунення конфліктів є маловірогідним, то на перший план у конфліктології виходить вибір стилю поведінки у конфліктній ситуації. Дослідники виділяють морально-правовий (нормативний), силовий, реалістичний, ідеалі­стичний, інтегративний та ін. стилі поведінки у політичному конфлікті.

Морально-правовий (нормативний) підхід передбачає врегулювання конфлікту з допомогою правових і моральних норм. Силовий підхід вико­ристовується в умовах нерівності партнерів і не призводить, як правило, до усунення причини конфлікту, а створює загрозу ескалації конфлікту.Реалістичний підхід розглядає суть конфлікту як вроджене прагнення лю­дини до панування. А оскільки всі панувати не можуть, то відбувається примус тих, хто панує, над тими, хто підпорядковується. Цей метод ще на­зивають методом торгу, примусово-переговорним методом.

Ідеалістичний стиль поведінки у конфлікті передбачає, що усі зацікав­лені сторони встановлюють взаємовідносини, які прийнятні для усіх. Ви­хідною є теза про те, що в момент конфлікту всі сторони є в програші, заз­нають небажаних втрат, а після його ліквідації всі будуть у виграші.

Інтегративний стиль поведінки полягає у тому, що кожна із конфліктую­чих сторін, забуваючи про свої попередні цілі та цінності, знаходить нові взаємоприйнятні.

Політична практика свідчить, що конфліктуючі сторони демонструють найрізноманітніші типи поведінки, зокрема, пряме протиборство, ухилен­ня, пристосування, вчинки, співробітництво та ін.

До основних успішних способів розв'язання політично­го конфлікту традиційно відносять локалізацію конфлікту, його деескалацію, досягненнякомпромісу або консенсусу.

Політичний компроміс (лат. сотрrотissum — угода, досяг­нута шляхом взаємних поступок) являє собою спосіб розв'я­зання (урегулювання) політичного конфлікту, що досягаєть­ся шляхом взаємних поступок. Іноді протиборчим сторонам вдається дійти згоди на підставі угоди — якщо не за всіма,то, принаймні, за тими питаннями, які викликали проти­стояння. В цьому випадку мова йде про так званий добро­вільний компроміс. Проте, більшість конфліктів закінчують­ся таким компромісом, де досить важко визначити відносні переваги тієї або іншої сторони. Прагнення сторін до миру може бути викликано неможливістю досягти поставленої мети або ж усвідомленням того, що продовження конфлікту менш вигідно, аніж його припинення. Така угода, котра укладається через обставини, що склалися, у сучасній полі­тичній науці одержала назву компромісу вимушеного.

Політичний консенсус (лат. соnsensus — згода) — це та­кий спосіб розв'язання політичного конфлікту, який засно­ваний на досягненні принципової згоди між основними суспільно-політичними силами щодо принципів політичної організації, розподілу політичної влади та політичних ре­сурсів у суспільстві. Заснований на принципі врахування думки як більшості, так і меншості, консенсус у сучасному світі вважається універсальним засобом попередження й розв'язання конфліктів, зняття соціально-політичної на­пруженості в суспільстві.

Серед основних шляхів попередження та подолання міжнародних конфліктів можна виокремити:

- інтеграційні процеси в економіці (країни мають об'єднуватись в економічні та політичні союзи для подолання конфліктних ситуацій, такі як ЄС);

- посилення миротворчої ролі міжнародних організацій (ООН, ОБСЄ, ОАД, ОАЕ (Організація Африканської Єдності) та ін;

- зниження рівня військового протистояння під взаємним контролем;

- звичка до поваги норм міжнародного права;

- всебічне розширення спілкування між народами;

- демократизація внутрішніх політичних порядків у національних державах (це особливо важливо з огляду на те, що саме за тоталітарного режиму правління багато міжнародних конфліктів переходить у форму військових зіткнень).

Внутрішньодержавний конфлікт може вирішитися одним із таких шляхів:

· компромісом;

· консенсусом;

· урегулюванням шляхом переговорів конфліктуючих сторін;

· революцією;

· державним переворотом;

· політичною згодою конфліктуючих сторін перед зовнішньою загрозою;

· іноземною інтервенцією.

 


 

Міжнародний політичний конфлікт


Міжнародний політичний конфлікт, як і будь-який внутрішній конфлікт, є зіткненням протилежних інтересів, цілей, цінностей, поглядів і пов'язаних з їх реалізацією дій. Але його відмінність від внутрішньодержавного полягає в конкретній природі, змісті, специфіці суб'єктів, особливостях механізму виникнення й розвитку, технології регулювання та вирішення.

Міжнародним конфліктом є конфлікт, який виникає за участі двох чи декількох міжнародних акторів та має міжнародно-політичні наслідки; об'єкт конфлікту при цьому виходить за межі юрисдикції будь-якого з його учасників.

Міжнародному конфлікту властиві наступні особливості:

- учасниками можуть бути як держави, так й інші міжнародні актори, спроможні переслідувати політичні цілі;

- міжнародний конфлікт може розпочатися як внутрішній, але його ескалація здатна виводити об'єкт конфлікту за межі юрисдикції його учасників, внаслідок чого він призводить до міжнародних наслідків;

- розвиток міжнародного конфлікту відбувається в специфічних умовах анархії міжнародної системи, яка зменшує ефективність міжнародно-правових інструментів його вирішення;

По-перше, міжнародним політичним конфліктом може називатися не тільки конфлікт між державами, а й конфлікт між будь-якими соціальними угрупуваннями, які мають певну владу та є учасниками міжнародних відносин.

По-друге, аналіз та вивчення міжнародного політичного конфлікту повинен полягати у визначенні як його функцій, змісту, розвитку та вирішення, так і значення для внутрішньополітичної й міжнародної політики, оскільки саме політична ситуація може суттєво впливати на розвиток та вирішення конфліктної ситуації.

По-третє, в результаті вивчення міжнародного політичного конфлікту з'являється можливість ґрунтовного налізу та порівняння результатів отриманих різними науковими школами, які застосовують різну методологію до вивчення такого явища, як міжнародний та внутрішньополітичний конфлікти.

 

 


Основні міжнародно-політичні конфлікти сучасності


Ізраїль проти терористичних угруповань («Хамас», «Хезболла», «Палестинський Ісламський Джихад»). Конфлікт Ізраїлю з терористами, які не хотять визнавати існування єврейської держави, триває з 1975 року і має, в основному, територіальні та релігійні причини. У конфлікт прямо або побічно втягнуті ООН та багато держав світу.

Афганський уряд проти «Талібану», «Аль-Каїди» і польових командирів. Конфлікт в Афганістані триває з 1978 року. Його причини в основному мають етнічний, релігійний та територіальний характер. Після повалення режиму «Талібану» і приходу до влади президента Хаміда Карзая його головними супротивниками стали «Талібан» і залишки «Аль-Каїди». У конфлікт втягнуті ООН, НАТО, США, Іран, Росія, Пакистан та інші сусіди Афганістану.

Індія веде контртерористичну діяльність проти сепаратистів з Ас- сама і Маніпура. Причина конфлікту — боротьба за незалежність. Бойові дії ведуться з 1982 року. Більшість сепаратистів об'єднані в організацію «Народна Військова Група», яка сповідує маоїстську ідеологію. У конфлікт втягнуті ООН та деякі сусідні країни. Сторони розпочали мирні переговори.

Філіппіни проти «Абу Сайаф». Філіппінська терористична організація має тісні зв'язки з «Аль Каїдою» та іншими міжнародними терористичними ісламістськими структурами. її мета — створення на півдні Філіппін ісламської держави (населення Філіппін, в основному, християни-католики). «Абу Сайаф» налічує від 200 до 2 тис. активних бойовиків, має бази у сусідній Малайзії. Деякі бойовики проходили підготовку в тренувальних таборах «Аль-Каїди» в Афганістані. Конфлікт розпочався у 1999 році. У нього також втягнуті Лівія, Індонезія та США.

Непал проти угруповань маоїстів. Конфлікт почався в 1986 році і має ідеологічне підґрунтя. Маоїсти контролюють нині значну частину території Непалу.

Нині у міжнародній практиці запобігання та вирішення конфліктів конфліктуючими сторонами широко застосовуються політичні та економічні санкції міжнародного співтовариства (ООН), регіональних об'єднань держав (Рада Європи, ОАЄ та ін.).

Категорія: Конфліктологія (Семінари)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter