Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: ДПЗК (Лекції)


Укладач: 

Старший викладач кафедри конституційного та міжнародного права НАВС - В.В. Редькін

 

3. Особливі форми правління

3.1. Форми державного устрою

3.1 А) Унітарна форма державного устрою

3.1 Б) Федерація

 

3. Особливі форми правління

 

В світі існують держави, які принципово відрізняються і від монархій і від республік, хоча багато з них претендують на назву республіка, але певної визначеної назви вони не мають і тому їх можна умовно назвати, як особливі форми правління.

Особливу форму правління необхідно відрізняти від надзвичайних режимів керівництва (надзвичайний, військовий стан). Особлива форма правління може декларуватися, як тимчасовий стан держави, але її існування не обумовлено певними термінами та обставинами.

Особливі форми правління мають самий різний вигляд. Але їх умовна класифікація все ж можлива:

І. Політична влада зосереджена в руках однієї особи, одного органу.

1. Правління політичної організації. Суб’єктом вищої державної влади є партія або інша організація. Буркина–Фасо – верховна влада була присвоєна народним фронтом, голова якого став главою держави, уряду та інших посад. Держава і політична організація не розривні структурно співпадають.

2. Правління колегіального органу, який, як правило, формується військовим керівництвом (президентсько-мілітарна держава) - Федеральний військовий уряд Нігерії, Вища військова рада в Бурунді. Керівник вищого колегіального органу очолює державу та займає інші ключеві посади.

3. Правління політичного лідера. Вища державна влада формально належить одній особі. Республіку Чад очолює необраний президент і крім нього не існує інших вищих державних інститутів.

ІІ. Особливі форми правління, де законодавча та урядова діяльність умовно розмежовані.

4. Поряд з Президентом, який не обирається всенародно, діє колегіальний законодавчий орган. Наприклад, Народна Республіка Конго. Законодавча влада належить виборним національним народними зборам, а президент є головою УКА Конголезької партії праці, який обирається з’їздом партії на п’ять років. В цьому випадку народний суверенітет не є джерелом президентської влади , а це не відповідає ознакам республіки.

5. Президентсько-монократична республіка – довічні президенти раніше - Заїр, Туніс, Уганда.

6. Теократична (клерикальна) держава - править мусульманське духовенство. Іран – поряд з президентом, який обирається на 4 роки існує Керівник країни (Рахбар) – вищий духовний та політичний лідер, який обирається Радою експертів довічно.

7. Радянська республіка (СРСР, Китай, Північна Корея, Куба) – відсутність посади президента, якого замінює колегіальний орган (Президія Верховної Ради), а лідер держави – генеральний секретар правлячої партії; вибори до рад мають формальний характер, так як кандидати заздалегідь підбираються партійними органами; ради складають єдину супідрядну систему на чолі з Верховною Радою.

 

 


3.1. Форми державного устрою


Форма державного (політико-територіального) устрою - це елемент форми держави, що характеризує внутрішню структуру держави, спосіб її політичного і територіального розподілу, що обумовлює визначені взаємовідносини органів усієї держави з органами її складових частин.

В формі державного устрою виражені юридичні особливості політичного ладу. І тому державний устрій країни необхідно розрізняти за формальними ознаками:

- Склад територій, які мають ознаки державності, наділені суверенітетом.

- Правовий статус території.

- Право сецесій.

- Статус територіальних органів (чи є ця установа вищим органом державної влади).

- Статус нормативних актів, які видаються органами територій (вони є законами чи підзаконними актами).

- Юридичне визначення статусу особи в її взаємовідносинах з територією (чи має територія своє громадянство).

- Система розподілу повноважень між територіями, і територіальними утвореннями, в які вони входять.

- Система залучення коштів в бюджет держави, державного утворення.

За формою державного устрою держави можна поділити на:

1. федерації та унітарні держави.

2. держави, які беруть участь в політичних об’єднаннях, і держави, які не беруть участі в них.

Їх може бути два види:

- союзи держав (конфедерація, монархія, унія, протекторат).

- союзні держави (федерації, які в свою чергу можуть бути рівноправними і нерівноправними, вони можуть бути основані на договорі, а інші можуть бути об’єднання під владою спільного монарха).

3. Держави, які мають автономію, і такі що її не визнають.

Як основні два види форм державного устрою можна виділити прості – унітарна держава, і складні – федерація, конфедерація.

 

 


3.1 А) Унітарна форма державного устрою


Unitas – лат. "єдність”.

Це найбільш проста форма територіального устрою. Вона є класичним уявленням про політичне об’єднання нації під єдиною владою. За даної форми тільки один суб’єкт володіє державністю - це сама держава, яка є єдиним політичним центром суспільства і тільки їй належить державний суверенітет. Він підтверджується основним законом – конституцією. Основний закон закріплює виключну державність на всій її території. Території, які входять до складу унітарної держави, політичної самостійності не мають.

Право сецесій не визначається. Мова йде про заборону сецесій безпосередньо території, а не проживаючих там спільнот. Якщо спільнота набуває якості народу, націй, претендує на міжнародне визнання, то в силу вступає дія міжнародно-правових норм про право нації на самовизначення, на власну національну державність. В цьому випадку можливе виділення або навіть виникнення нової держави. Приклад, араби - Ізраїль.

Для унітарних держав характерні наступні ознаки:

1. Єдина Конституція, норми якої застосовуються на всій території країни без виключення, будь-яких обмежень.

2. Єдина система вищих органів державної влади (глава держави, парламент, уряд), їх юрисдикція розповсюджується на всю територію країни. Компетенція вищих органів державної влади на підлеглі їм органи ні фактично, ні юридично не обмежені повноваженнями регіональних органів.

3.Єдина система права. Місцеві органи управління зобов’язані застосовувати у відповідних адміністративно-територіальних одиницях нормативні акти, прийняті вищими органами державної влади.

4.Єдине громадянство населення (єдина політична належність). Жодна адміністративно-територіальна одиниця власного громадянства не може мати, за винятком символічних почесних звань.

5.Єдина судова система, яка здійснює правосуддя на всій території держави. При розгляді справ суд керується єдиними нормами матеріального та процесуального права. Судові органи, які створюються у відповідних адміністративно-територіальних одиницях становлять єдину ланку централізованої судової системи.

6.Територія унітарної держави поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, які не можуть володіти будь-якою самостійністю. Ті органи управління, які створюються в адміністративно-територіальних одиницях, підпорядковані центральним органам державної влади. Їх правовий статус визначається правовими нормами єдиної загальнодержавної системи права.

Унітарна держава поділяється на адміністративно-територіальні одиниці. Число їх ланок різне – у дрібних державах (Науру та Тувалу в Океанії) взагалі немає поділу, Болгарія – області та громади; Франція – регіони, департаменти, райони, громади. Найбільш розповсюджений поділ – область – район – громада.

 


Форми унітарних держав

І. За наявністю у складі автономії:

1. Прості (без автономії).

2. Складні (автономія, колонії, що мають особливий статус, "асоційовані штати” – Нова Каледонія у Франції, Федерація Антильських островів в Нідерландах).

ІІ. За ступенем централізації:

1. Централізовані в усі ланки адміністративно-територіального поділу (АТП) чиновники призначаються "зверху” (Болгарія). Зміна кордонів АТП – через центр.

2. Децентралізовані – немає призначених на місця представників уряду, а є збори громадян, ради (Великобританія, Нова Зеландія). Місцеві посадові особи (шериф, скарбник) обираються населенням.

3. Відносно централізовані – у вищих ланках АТП є два органи: призначений "зверху” чиновник загальної компетенції (комісар, префект) та обраний громадянами (мер) – Німеччина, Бельгія, Нідерланди, Польща. Зміна кордонів АТП – місцевий референдум.


Автономія в державі

Автономія – це надання якійсь частині держави або декільком частинам (в Молдові – двом округам з гагаузами), всім однопорядковим одиницям (Італія), різнопорядковим (Японія) внутрішнього самоуправління, самостійності в питаннях місцевого управління.

Види автономії в залежності від того, компактно, чи розрізнено проживають національні меншини):

1. Персональна автономія. Використовується, коли національні меншини на території проживають розрізнено та створюють свої організації, клуби та інші об’єднання, через які беруть участь у суспільному та державному житті (Австрія, Угорщина, саами в Швеції). Іноді можуть бути фіксовані норми представництва малих розрізнених національностей в парламенті країни. Ця форма автономії спочатку виникає як "культурно-національна” (мова, школа, газети, об’єднання на основі мовних ознак, культури та ін.), потім в деяких країнах поширили участь своїх представників розрізнених меншин в діяльності центральних органів держави. В певних аспектах вона почала зливатися з корпоративною автономією.

2. Корпоративна автономія. Пов’язана з певними лінгвістичними мовними спільнотами, за якими резервується певна кількість місць в державному апараті. Державні службовці іншої національності, які працюють в районах проживання цієї нації, повинні знати мову, побут етносу (Індія). Її ще називають "адміністративною автономією”.

3. Територіальна автономія. Можлива тільки за умови компактного проживання національної меншини. Проголошена в Шрі-Ланці (для північно-східної провінції, яку населяють таміли), України (Автономна Республіка Крим).

ІІ. За обсягом повноважень територіальна автономія (етнотериторіальна) поділяється на: політичну та адміністративну.

А. При політичній автономії її органи мають право на видання місцевих законів з питань, які відносяться до компетенції автономії, яка буває досить широкою. В разі створення адміністративної автономії її органи самоуправління можуть приймати нормативні акти (вони не називаються законами). Сфера діяльності такої автономії охоплює в основному видання газет, теле-, радіомовлення різними мовами, питання культури. Судовий процес ведеться місцевою мовою. Політична автономія існує на Корсиці у Франції, Аландських островах (Португалія), Північна Ірландія в Великобританії, Гренландія в Данії, з 2000 р. Шотландія в Великобританії.

В більшості вказаних регіонах політична автономія має таку схему. Існує виборний місцевий парламент, який формує уряд, закони цього парламенту мають відповідати загальнодержавним. Представником центрального уряду є призначений губернатор, державний комісар, міністр, який має право вето по відношенню до місцевих законів. Статус автономії затверджується або приймається загальнодержавним органом. Статут визначає компетенцію автономії.

Рідко автономії мають свою конституцію (Автономна Республіка Крим) та громадянство (Аландські острови в Фінляндії).

Б. Адміністративна автономія. Представницький орган не видає законів. Нормативні акти, які приймаються похідні від законів держави, а значить підзаконні. Хоча назви законів в деяких країнах вони мають (Іспанія), але це певний символ широкої автономії областей в сфері місцевого правового регулювання. Наприклад, адміністративну автономію мають – в Індії (штат Ассам), в Республіці Сербія (Воєводіна), в Республіці Тринідад та Тобаго (острів Тобаго), більше сотні в КНР - три ступені автономії: автономний район (Тибет), автономний округ, автономний повіт (переваги перед іншими адміністративними одиницями – мають право скасовувати акти вищестоящих органів держави, якщо ці акти не відповідають місцевим умовам (але з їх дозволу), брати участь у зовнішньоекономічних відносинах).

Північна Ірландія має право напівавтономії. Автономні органи Північної Ірландії при вирішення місцевих питань володіють обмеженими правами. Виконавча влада здійснюється губернатором, призначеним королевою, та кабінетом міністрів із 8 міністрів на чолі з прем’єром. Парламент складається з двох палат – палати громад і сенату.

В особливу автономію виділені Аландські острова, населення яких може обирати провінціальні збори.

В окремих країнах Африки є міждержавна "кочова автономія”.Наприклад, для туарегів визначені межі сезонних міграцій, що охоплюють різні держави.

В деяких країнах існує заборона автономії – Болгарія (конституція 1991 р.). вважається, що для вирішення питань місцевого значення достатньо місцевого самоуправління.

Виділяють також регіональні держави – це держави, що повністю або переважно складаються з автономій та мають статуси (про автономію Італія, Іспанія).

Своєрідними автономіями в деяких унітарних країнах є асоційовані території (наприклад, в Новій Зеландії острови Кука, Ніує та ін.)

 

 


3.1 Б) Федерація


Foederatio – пізньолат. "об’єднання, союз. Суб’єкти федерації можуть мати різні назви, число яких коливається від 2-х (Танзанія) до 50-ти (США) – штати (США, Індія), землі (Австрія, Німеччина), провінції (Канада, Пакистан), кантони (Швейцарія), емірати(ОАЕ) тощо.

Крім суб’єктів федерації до неї входять несуб’єкти:

федеральний округ – столиця з прилеглими передмістями (федеральний округ Колумбія зі столицею Вашингтон в США);

федеральні території – Віргінські острови в США;

федеральні володіння – прибережні острови, які не населені (маяк, метеостанція - Венесуела);

території чи союзні території(Австралія, Індія);

асоційовані штати – Пуерто-Рико в США.

Виникнення федерацій в зарубіжних країнах відбувалося по-різному:

- в результаті договору між незалежними державами (Танзанія);

- об’єднання державних утворень чи політичних одиниць, що фактично мають ознаки державності (США, кантони в Швейцарії, емірати в ОАЕ);

- "зверху” – актами держави (Індія);

- внаслідок приєднання до держави територій із збереженням їх державної відособленості,

- в результаті росту ступеню автономності територіальних одиниць вищого рівня і набуття ними державних ознак.

Звідси виділяють договірні та конститутивні (на основі автономії) федерації. Цей поділ в сучасних умовах має переважно історичний характер, тому що багато федерацій є конститутивно-договірні.

Нині існує 23 федерації: 5 в Європі (Австрія, Бельгія, Німеччина, Швейцарія, Югославія), 4 – в Азії (Індія, Малайзія, ОАЕ, Пакистан), 7 – в Америці (Аргентина, Бразилія, Венесуела, Канада, Мексика, США, Невіс та Сент-Кристоферс), 5 – в Африці (Коморські острови, Нігерія, Танзанія, Ефіопія з 1994 р. та Судан з 1995 р.), 3 – в Океанії (Австралія, Папуа-Нова Гвінея, Федеративні Штати Мікронезії – раніше підопічна територія США).

З точки зору структури розрізняють симетричні (входять лише однопорядкові суб’єкти, тобто рівноправність суб’єктів – Австрія, Німеччина) та асиметричні федерації (суб’єкти нерівноправні та в склад федерації можуть входити і несуб’єкти).

Виділяють також інтеграційні (централізовані) та деволюційні (відносно централізовані).

В науці та конституційній практиці використовують три підходи до структури федерації:

1. Національно-територіальний – домінував в марксистсько-ленінській концепції федералізму і означав, що суб’єкти федерації повинні утворюватися за національною ознакою на територіях, де компактно проживає та чи інша етнічна група (нація). Наприклад, Чехословаччина. Використання цього принципу без врахування реальної обстановки породжує сепаратизм, чим користується етнократія.

2. Територіальний – створення за ознакою території (США, Бразилія, Мексика, Німеччина та ін.).

3. Комплексно-територіальний – враховуються усі фактори – національний, територіальний, історичний, економічний, географічний та ін. (наприклад, Індія).


Ознаки федеративної держави, які відрізняють її від унітарної держави:

1. Складається з інших держав чи державних утворень, що є її суб’єктами. Але деякі союзні держави поряд із державними утвореннями мають територіальні одиниці, які не є суб’єктами федерації. Це підтверджує політичну самостійність федерації. Бразилія має федеральні території. Пакистан має 4 провінції, а також зони племен, які керуються федеральним урядом. В США самостійна одиниця - Федеральний округ Колумбія. Індія - 26 штатів і 6 союзних територій.

Суб’єкти федерації юридично позбавлені права самостійної участі в міжнародних зносинах. Хоча Конституції деяких держав (ФРН, Швейцарія) допускають, що суб’єкти федерації за певних обставин можуть підписувати договори з іноземними державами (якщо є дозвіл федерального уряду або вузька сфера підписання).

В разі порушення союзної конституції законодавча центральна влада має право застосувати санкції щодо суб’єкта федерації. Ці заходи можуть бути закріплені в Конституції (Індія, Аргентина, Венесуела). А в тих випадках, коли Конституція не передбачає заходів впливу, центральна влада завжди має можливість силою примусити суб’єкт до покори.

Суб’єкти федерації не володіють правом одностороннього виходу (право сецесій) із союзу. Але це не є обов’язковою ознакою федерації. Держави, які входять до федерації, не мають права сецесій, якщо інше не обумовлено федеральним договором.

2. Суб’єкт федерації як правило, наділяється установчою владою, саме йому надається право прийняття власної конституції. Але необхідно відмітити, що деякі федерації не наділяють суб’єкти установчою владою. Наприклад, в Індії з 26 штатів установчу владу мають тільки 2.

Надання суб’єктам федерації установчої влади закріплюється у відповідних положеннях союзної конституції. А федеральні конституції встановлюють принцип субординації, відповідно до якого конституції суб’єктів федерації повинні повністю відповідати союзним конституціям.

Даний принцип вирішується і у випадках, коли у суб’єктів федерації збереглися конституції до вступу в федерації.

3. Суб’єкти федерації наділяються в межах встановленої для них компетенції правом видання законодавчих актів. Дані акти діють тільки на території суб’єкта федерації, і повинні відповідати і не суперечити союзному законодавству.

Принцип переваги загальнофедерального закону є загальним для всіх без виключення федерацій. Відповідні норми передбачаються конституціями (наприклад, у ст. 31 Конституції ФРН зазначається: "Федеральне право має перевагу над правом земель”).

Необхідно мати на увазі, що в межах суб’єктів федерації діють загальносоюзні закони. Крім того, федеральні законодавчі органи можуть, як правило, приймати закони спеціально для окремих членів федерації.

4. Суб’єкт федерації може мати власну правову та судову систему. Як правило, незалежно від числа членів федерації судова система будується за єдиним зразком. Наприклад, у США вищою судовою інстанцією є Верховний суд штату, склад якого обирається або населенням, або губернатором за згодою сенату штату. Він займається в основному розглядом апеляції на рішення нижчих за рівнем судів. В великих штатах створюються проміжні апеляційні суди, які розглядають апеляцію на рішення загальних судів першої інстанції. До них відносяться окружні суди штатів.

5. Наявність подвійного громадянства. Кожний громадянин вважається громадянином союзу та відповідного державного утворення. Але США, ФРН, Австрія, Індія, Малайзія визнає тільки союзне громадянство. Надання суб’єктам федерації права власного громадянства є юридичною фікцією, так як цей інститут будь-яких правових наслідків не має.

6. Двопалатна структура союзного парламенту. Виключення є Сент-Китс і Невіс – там діють однопалатні збори, а його складові острови (суб’єкти федерацій) не мають представництва в законодавчому органі. Нижня палата є органом загальносоюзного представництва та обирається по територіальним виборчим округам. Верхня палата представляє інтереси суб’єкта федерації. Застосовуються два принципи представництва суб’єктів федерацій в верхній палаті: рівний та нерівний. При рівному – кожний суб’єкт федерації, незалежно від кількості населення, делегує однакову кількість депутатів (наприклад, в сенат конгресу США по 2 представники). При нерівномупредставництві норма представництва залежить від чисельності населення.

Принцип рівного представництва на практиці приводить до того, що впливовими в верхніх палатах є малочисельні та політично і економічно відсталі суб’єкти федерацій.

7. Наявність у федерації двох систем органів влади робить необхідним розмежування компетенції між ними. Конституції федеративних держав встановлюють такі основні принципи розмежування відповідної компетенції.

А. Федерації, в яких розмежування компетенцій здійснюється шляхом визначення виключної компетенції самої федерації і передачі залишкових повноваженьїї членам прийнято називати децентралізованими. Невизначеність відповідних конституційних формулювань дає змогу органам федерації втручатись в здійснення владних повноважень її суб’єктами.

В. Виключна компетенція суб’єктів федерації, в яку не може втручатися федерація. В чистому вигляді майже не застосовується.

С. Дві сфери виключної компетенції – сфери федерації і сферу суб’єктів федерації. Для цього встановлено два переліки питань, віднесених відповідно до повноважень федерального парламенту і законодавчих органів провінцій (Канада). Усі нові за змістом питання, що виникають у державно-політичній практиці та стають предметом законотворчості, відносяться до компетенції федерації.

D. Дві сфери компетенції (федерації та суб’єктів федерації) та спільна (конкуруюча). Пріоритет у сфері законотворчості, як і в інших сферах державної діяльності, завжди залишається за федерацією. Наприклад, у ФРН в сфері конкуруючої компетенції можуть приймати рішення федеральні органи та відповідні органи земель. За суб’єктом федерації залишається право законотворчості з тих питань, які не виключені до двох відповідних переліків. До особливостей Індійської федерації можна віднести детальну регламентацію, змісту відповідних сфер. У випадку, коли будь-яке з питань у переліку повноважень федерації частково збігається з питаннями, зазначеними в інших переліках, пріоритетною вважається компетенція федерального органу. Так само і конкуруюча компетенція, коли виникає колізія між федеральним законом і намірами законодавців. Залишкові повноваження, які не мають конкретного відображення в концепції, здійснюються федеральними органами.

Е. Дві сфери компетенції – федеральна та спільна (конкуруюча). Всі питання, що не увійшли в цей перелік відносяться до відання суб’єктів федерації, і в цій сфері закон суб’єкта федерації має перевагу щодо федерального закону. Наприклад, у Пакистані та Нігерії.

Крім розглянутих основних способів розмежування компетенцій в деяких конституціях федерацій застосовуються й інші способи. Так, за Конституцією Бразилії 1988 р. передбачено розмежування предметів відання за участі не лише федерації та штатів, а й федерального округу та муніципій (адміністративно-правових одиниць всередині штату).


Формами участі суб’єктів федерації у вирішенні загальнодержавних питань є:

1. здійснення спільної компетенції федерації та її суб’єктів;

2. створення окремої палати в парламенті, яку зазвичай називають сенатом і розглядають як орган специфічного представництва суб’єктів;

3. кожний суб’єкт федерації (а в деяких країнах і не суб’єкт) повинен бути представлений в нижній палаті парламенту хоча б одним членом незалежно від чисельності його населення;

4. автоматичне включення за посадою посадових осіб суб’єктів федерації в загально федеративні органи;

5. представництво суб’єктів федерації при центральних органах (зазвичай при уряді);

6. періодичні наради прем’єр-міністра федерації та прем’єр-міністрів (головних міністрів, губернаторів) її суб’єктів;

7. наради президента та голів виконавчої влади суб’єктів;

8. наради керівників однойменних міністерств (департаментів) федерації та її суб’єктів;

9. участь суб’єктів федерації в укладанні міжнародних договорів, які їх стосуються.

Оскільки федеральна конституція та закони мають верховенство, існує федеральний контроль за їх дотриманням суб’єктами федерації.

Регулярний контроль здійснюється конституційними чи іншими судами.

Разом з цим є надзвичайні способи федерального контролю. До них належать: введення надзвичайного стану на території суб’єкта федерації (наприклад, в Пакистані під час етнічних зіткнень), президентське правління в суб’єктах (в Індії більше 100 випадків його застосування), федеральне управління (в Німеччині – парламент землі розпускається, для управління призначається федеральний комісар), інститут федеральної інтервенції (втручання) (наприклад, в Аргентині, Бразилії, Мексиці – президент за допомогою армії має право усунути органи влади та управління в штаті та призначити свого представника), призупинення власного управління суб’єкта федерації (наприклад, за Конституцією Папуа-Нової Гвінеї 1975 р. – зазначений захід здійснюється не главою держави (генерал-губернатор не має таких повноважень), а прем’єр-міністром з затвердженням парламентом у випадках корупції, недотримання конституції; керує федеральний міністр, відповідальний за місцеве управління), резервування законів суб’єктів федерації з деяких питань на розсуд глави держави (м’який захід, який застосовується в тих федераціях, де в суб’єктах є представник федерації (губернатор), який підписує закони суб’єкта для набрання чинності), федеральне законодавче заміщення (тимчасове вилучення повноважень суб’єкта приймати закони з точно визначених питань, якщо суб’єкт не справляється). Одним зі способів федерального примусу є військові дії.

 

 

Конфедерація

Конфедерація - це не союзна держава, а союз держав, які об’єднанні на основі договору для здійснення спільної політичної мети та прийняття спільних рішень, в тому числі і рішень внутрішньодержавних відносин.

Правовою основою конфедерації є договір, підписаний державами учасниками союзу. Цей договір або кілька договорів не є основним законом і не становить конституцію. За своєю природою його можна віднести до категорії міжнародних і міждержавних угод.

Держави учасники конфедерації не передають свій суверенітет, політичну правоздатність на користь союзу. Вони зберігають державність та право розпоряджатися нею.

До відання конфедерації передаються, як правило, питання оборони, фінансової політики, митної справи, спільної участі в міжнародних зносинах.

Рішення приймаються союзними органами. Прийняття цих рішень можуть витікати із союзного договору, а саме без участі глав держав і парламентарів, без додаткових процедур підписання і ратифікації.

В той же час рішення, які видаються конфедерацією не є законами. І їх необхідно визначати як акти міжнародного, а не національного права. Ці рішення створюють права та обов’язки не для юридичних осіб, не для громадян, а по відношенню до власної держави. За порушення свої актів конфедерація не може притягти до відповідальності винних осіб, так як члени союзу зберігають правове поле на свої території. Конфедерація може притягти до відповідальності саму державу, де є порушення її актів, в формі економічних санкцій, військових дій, за допомогою сил інших членів конфедерації.

В конфедерації відсутня власна система виконавчих органів. Виконання рішень, прийнятих конфедерацією, здійснюється органами держав-учасниць, за винятком санкцій до порушників конфедеративними силами.

В конфедерації не існує парламенту в прямому розумінні цього слова. Члени колективних органів конфедеративних утворень не є депутатами від громадян, а представляють інтереси держав-союзників. І завжди зв’язані інструкціями своїх держав при прийнятті рішень, а не діють на власний розсуд. Союзні органи приймають рішення не простою, а кваліфікованою більшістю голосів, або навіть консенсусом. Голосування проводиться за принципом одна делегація - один голос.

Глава конфедерації володіє координаційними, а не керівними (імперативними) повноваженнями.

Не будучи державою, конфедерація не може встановлювати державно-правові відносини з окремими особами, відповідно – конфедеративне громадянство в принципі не можливо.

Конфедерація має більш широкі можливості збору коштів, ніж інші міжнародні організації. Відмова окремих її членів від фінансування союзу може мати наслідки застосування санкцій. В той же час в конфедерації відсутня власна податкова система. Її бюджет поновлюється за рахунок внесків держав.

Безперечним є право держави на вихід із конфедерації ,який здійснюється за згодою сторін-учасниць або в результаті денонсації державного договору по створенню союзу чи у випадку закінчення дії договору.

Конфедерація в цілому - це державне утворення, яке має нестійкий, тимчасовий, перехідний характер. Можна вважати, що конфедерація перетворюється в федерацію або в унітарну державу, або розпадається. Конфедераціями були Північноамериканські штати; Гондурас, Нікарагуа і Сан-Сальвадор і Сенегамбія).

 

Унія

1. Унія представляє собою спільноту держав, на чолі з єдиним монархом, тобто не може об’єднувати республіки.

2. Конфедерація виникає в результаті угоди між державами, а унія - в силу передачі одному монарху права на престол в двох або більше державах. Договір не є обов’язковим.

Види: особиста та реальна унія. Різниця між ними полягає в умовах виходу із неї.

Особиста унія виникає між державами, в яких умови та порядок престолонаслідування різні. Наприклад, в одній державі жінки не мають права на престол, а в інших мають. Рано чи пізно один із спадкоємців спільного монарха займе престол. Так розпалась унія між Англією і Ганновером, Голландією і Люксембургом.

В реальних уніях законодавство держав встановлює єдиний порядок престолонаслідування. Спадкоємець престолу в одній країні є одночасно спадкоємцем в усіх державах, які складають унію. Розпад реальної унії або вихід із неї окремої держави можливий тільки в результаті зміни форми правління в одній країні та ліквідації в ній монархії. Наприклад, Австро-Угорщина перестала існувати після першої світової війни в результаті ліквідації в країнах-учасниках інституту імператора. Розпад реальної унії можливий також у випадку зміни правлячої династії в одній із країн. В 1943 році перестала існувати унія між Данією та Ісландією в результаті перетворення Ісландії в республіку; Мальта стала республікою і в 1975 році вийшла із унії з Великобританією.

В даний час єдиним прикладом реальної унії є відносини між деякими державами, членами Британської співдружності.

Для здійсненні деяких повноважень губернатори можуть отримувати спеціальний дозвіл від монарха. Наприклад, для оголошення війни, в якій австралійський генерал-губернатор був уповноважений королем. Члени унії зберігають у співдружності повний суверенітет. В співдружності уже не має союзних органів, якщо не враховувати наради глав урядів під час провадження конференцій учасників цього об’єднання. В уряді Великобританії скасовано міністерство в справах Співдружності і тільки департамент в складі міністерства іноземних справ підтримує відносини між союзниками. В країнах Співдружності історично визначилась певна спільність в області правового регулювання, наприклад, запозичується прецедентна практика, деякі члени Співдружності застосовують закони, які раніше прийняті Великобританією.

Унія може існувати без тісних міждержавних зв’язків та союзницьких зобов’язань.

 

Протекторат держав

Протекторат – це основне на письмових або інших угодах нерівноправне об’єднання держав, в якому підопічна сторона відмовляється на користь протектора від здійснення частини належних їй суверенних прав (політичної дієздатності) на умовах збереження власної державності та суверенітету, отримання політичної, військової, фінансової допомоги та інших послуг.

Протекторат держав являє собою завідомо нерівноправний союз держав, юридичну форму підпорядкування однієї державі іншій.

Необхідно відрізняти протекторат держав від анексії, окупації, міжнародного протекторату.

Входження до складу держави представляє собою добровільне приєднання до нього, в результаті якого інша держава не втрачає свій суверенітет.

Анексія - це є включення до складу держави додаткових територій за результатами війни.

Окупація представляє собою тимчасове насильницьке заняття території однієї держави іншою. Окупація – це перехідний стан, який може завершитись анексією, встановленням протекторату і навіть визволенням території. Протекторат - це постійний стан або, правовий стан держави на визначений термін, який базується на договорі. Протекторат встановлюється за наявності формальної згоди держав.

Міжнародний протекторат (опіка) встановлюється міжнародними організаціями над територіями, які не мають своєї державності та населення яких політично неорганізоване.

Протекторат держав встановлюється над державами, де є суверена державність. Наприклад, Каролінські, Марсіанські і Маршалові острови в Тихому океані вийшли з-під міжнародного протекторату перетворившись в державні утворення та оформили міждержавний протекторат "співдружності” вільної асоціації.

В протектораті беруть участь дві сторони – держава, протектор та підопічна держава. Причиною встановлення протекторату можуть бути насильницькі дії держави, в результаті яких пануюча сторона примушує покірну націю до підписання нерівноправного договору, зберігаючи при цьому державність останньої. Можливо також, що протекторат встановлюється над країнами, які в силу внутрішньої нестабільності, малочисельності населення, економічної відсталості та інших обставин не мають засобів для здійснення притаманних державі функцій. А в цьому випадку державі стає вигідно прийняти опіку могутнішої держави, яка з причин збереження традиційних зв’язків, розширення сфери свого впливу та з інших причин погоджуються надати політичні послуги.

Протекторат може встановлюватися як політичний стан країни, який існує в період між її визволенням та отриманням повної незалежності. Кот д`Івуар була залежна від Франції, а в подальшому стала незалежною державою.

Протектор здійснює за підопічну державу частину його суверенних прав. Він може вимагати від свого «підзахисного» відмовитися від утримання власної армії, здійснення власної зовнішньої політики, від самостійної участі законодавчої влади та інше. Як приклад, можна назвати Пуерто-Рико, де діють закони, які прийнятті конгресом США, а губернатор Пуерто-Рико (глава держави та уряду) не може без дозволу держдепартаменту США приймати іноземних глав держав.

Наприклад Андорра відмовилась від свого права проводити емісію та передала зовнішню політику в руки французького президента, а контроль банківської системи та внутрішніх справ Іспанії.

Територію залежної країни іноді використовують для розташування збройних сил, в якості вільного економічного простору (наприклад, Косово).

Загальне, союзне громадянство в протектораті відсутнє, але правовий статус громадян підлеглої держави в деяких випадках змінюється. Якщо за умовами протекторату глава держави здійснює певне коло внутрішніх справ та інші функції, пов’язані з правами та обов’язками людини, юрисдикція протекторату розповсюджується на громадян підопічної сторони. (В США воно в свій час визначалось як підданство та ознакою зобов’язання особи, яка проживає на підвладній території, "вірності” США).

Громадянам Пуерто-Рико надано також і американське громадянство. Але це не є союзне громадянство, тому що американці не стають автоматично громадянами Пуерто-Рико, знаходячись на її території. Можна було б вважати, що і пуерториканці мають подвійне громадянство. Але американське громадянство є для них потенціальним, номінальним, а не фактичним статусом. Їх не можна вважати такими хоча б через те, що вони не обирають своїх депутатів в Конгрес. Громадянство США в даному випадку означає, перш за все, перебування жителів Пуерто-Рико під охороною американського закону, що випливає прямо із умов протекторату. Це також значить, що пуерториканці на пільгових умовах стають громадянами США.


Категорія: ДПЗК (Лекції)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter