Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Етика та естетика (Лекції)


2. Моральний вибір та моральний конфлікт у діяльності працівників органів внутрішніх справ


Моральний вибір — визначений вид доцільної людської діяльності. Вибір будь-якої дії можливий в тому випадку, якщо існує кілька варіантів останнього. Коли ж мова йде про варіанти дія-наслідок, створюється ситуація морального вибору. Різна за масштабом, характером і значимістю (від вибору одиничного вчинку до «задуму життя», від елементарних стереотипних рішень до болісних коливань, зважувань «за» і «проти» у складних конфліктах), ситуація морального вибору жадає від людини відповідального і самостійного рішення і дії, у яких реалізуються її (людини) моральний обов’язок, переконання, уявлення про моральне й аморальне. Перевага одного вчинку над іншим зобов'язує співвіднести вибір з обставинами, злити доцільність з моральною принциповістю, гуманністю, вибрати необхідні засоби, що забезпечують не тільки досягнення мети, але й органічно поєднують мотив і наслідки учинку.

Суб'єктом морального вибору можуть бути: індивід, який вибирає певний вчинок; колектив людей, що формує норми взаємини своїх членів; клас, що прагне змінити чи зберегти соціально-політичну систему; суспільство в цілому. При цьому індивідуальний моральний вибір втілює в собі істотні риси вибору групи, колективу, класу і всього суспільства.

Діапазон об'єктивних можливостей вчинку і суб'єктивної здатності особистості вибирати — необхідна умова свободи морального вибору. Однак варіативне уявлення про моральну діяльність, необхідність різноманіття варіантів моральних рішень не означають соціальної і моральної безмежності цього діапазону. Досліджуючи різноманітні ситуації морального вибору, етика виходить з їхньої обумовленості способом життя людини, його місцем у системі соціальних відносин, визначеними, закріпленими в культурі, системами моральних цінностей.

Соціальна обумовленість морального вибору виражається насамперед у характері об'єктивних можливостей поступати так чи інакше, тому що людина може вибирати «завжди тільки між визначеними речами, що входять у коло його життя...». Формальне різноманіття варіантів значною мірою обмежується соціальними обставинами. Анатоль Франс іронічно зіставляє «свободу вибору» багатої і знедоленої людини: мільйонер і жебрак однаково вільні спати під мостом, але перший усе-таки «вибирає» життя в палаці, тоді як другий — під мостом.

Соціальна обумовленість обставин, які склалися в ситуації морального вибору, нерозривно зв'язана зі світоглядною, моральною визначеністю рішення людини. Моральний вибір не може відбуватися поза межами добра і зла. Облік моральної допустимості альтернатив обумовлює рішення людини не менше, ніж усвідомлення об'єктивно недоступних можливостей вибору у визначених соціальних обставинах.

У етиці в основу рішення питання про свободу морального вибору, про співвідношення об'єктивних можливостей поступати так чи інакше і суб'єктивної здатності приймати самостійне рішення лежить розуміння свободи і необхідності.

Свобода морального вибору — це здатність приймати рішення про учинок відповідно до пізнаної історичної необхідності, яка приймає форму моральної необхідності. Моральна необхідність — вираження детермінації людських вчинків існуючими в суспільстві системами моральних норм і цінностей. Вона відбивається у свідомості у вигляді мети, яку людина повинна реалізувати у своєму вчинку.

Відповідність прийнятого рішення вимогам моральної необхідності виражається не тільки в одиничному вчинку. Через даний учинок виявляється його характер у попередній моральній діяльності (аж до вибору загальних моральних орієнтацій в процесі морального становлення особистості); вона (відповідність) визначає і наступну моральну діяльність людини, стаючи елементом необхідності в чергових ситуаціях вибору. Тому в житті людини трапляються такі ситуації, коли рішення, яке диктується всім сформованим моральним світом людини, усім досвідом вибору на минулих «перехрестях» життя, неминуче одне. Рішення «не можу інакше» не допускає перебору усіх формально можливих варіантів. Протиставляючи такий погляд на свободу вибору тим, для кого в будь-якій ситуації є альтернатива, письменник А. Чаковський вустами героя свого роману «Блокада» архітектора Валицького стверджує, що в житті кожної людини бувають такі моменти, коли можливості другого рішення немає.

Положення про пізнання моральної необхідності як умові свободи морального вибору ні в якій мірі не означає заклику до пасивного слідування сформованим обставинам. Важливим моментом свободи вибору постає обрання мети і відповідальність особистості за здатність до перетворення самої ситуації.

Мета завжди відбиває не тільки те, що є, але і той елемент дійсності, у якому, «зріє майбутнє». Це відбувається лише в тому випадку, коли умови для реалізації мети вже існують чи знаходяться в процесі виникнення. Послідовник волюнтаристичної концепції волі, перекручено витлумачуючи думку про те, що людство не ставить перед собою нерозв'язних задач, прийде до визнання будь-яких цілей будь-якого суб'єкта реально досяжними в будь-який момент. Прихильник фаталізму побачить у неминучій поразці волюнтаристичної позиції ще один аргумент смиренності перед обставинами. А мова йде про те, що нові умови, які викликають нові потреби і тим самим нові цілі, створюють також і засоби їхнього досягнення. Свобода вибору і виявляється в пізнанні прогресивних перспективних тенденцій, у рішенні боротися за їхню реалізацію і тим самим створювати необхідні засоби для їхнього здійснення.

Наявність об'єктивної можливості поводитися так чи інакше (можливість вибирати), суб'єктивного знання моральних альтернатив і перевага однієї з них відповідно до моральної необхідності забезпечують вільне моральне рішення лише в тому випадку, якщо воно є добровільним і відбувається за особистим переконанню (здатність вибирати). Недостатньо просто «угадати» моральну необхідність, пасивно випливати за нею. Свобода морального вибору — це свобода перетворення обставин в ім'я прогресивних моральних цілей. Необхідні і достатні умови свободи морального вибору досягаються, таким чином, лише при взаємодії обох елементів ситуації.

У житті кожної людини виникає проблема вибору такої форми поводження, що сполучила б рішучість прагнення до добра з урахуванням об'єктивних обставин, що обумовлюють ситуацію. Форма активності, яка ігнорує об'єктивні обставини, у повсякденній мові одержала загальне найменування «донкіхотство». За запозиченим з літератури образом стоїть тип вибору, у якому активність в ім'я обов’язку й ідеалу вважається безумовною чеснотою, яка стоять над обставинами і наслідками дії. «Я йду, навіть якщо не бачу шляху, і не знаю, куди я прийду», — говорить Дон Кіхот в одній із п'єс Сервантеса.

Донкіхотство — багато в чому зрозуміла і природна реакція не тільки на пристосовництво, пасивність, зведену в ранг чесноти на тіq підставі, що вона забезпечує людині благополуччя і комфорт, але і на так називаний «гамлетизм» — поводження людей, які прагнуть раціональним аналізом вичерпати всі наслідки втручання в ситуацію і з остраху помилитися й опорочити моральну мету не зважуються па вибір. «І в'яне, як квітка, рішучість наша в безплідді розумового тупика», — говорить про це герой Шекспіра.

Чи дає нейтралізм із мотивами гамлетизму надійну гарантію від помилок у моральному виборі? Чи служить «невтручання» дійсною альтернативою крайностям «донкіхотської» активності? Практичне рішення цього питання не може бути однозначним поза соціальним аналізом об'єктивних обставин.

Абсолютизація нейтралізму є типовою. «Якщо ти хочеш заслужити пекло, достатньо не вилазити зі свого ліжка. Світ несправедливий: раз ти його приймаєш, виходить, стаєш спільником, а захочеш змінити — станеш негідником». Тобто в умовах, які схиляють людину до аморальності, природно виникає прагнення ухилитися від дотримання диктованих норм моралі».

Зміст такої форми поведінки — у прагненні зберегти особисте достоїнство. Це своєрідний спосіб морального порятунку особистості. Не в силах змінити обставини й активно протистояти їм, людина намагається не дати цим обставинам поневолити себе, змінити свій моральний вигляд.

Дійсно, не кожна людина і не в кожній ситуації владна над обставинами. У цьому змісті прагнення зберегти вірність своїм моральним принципам може бути оцінене позитивно. Проте нейтралітет морально порядних людей в умовах соціального і морального відчуження при всіх його перевагах у конкретних ситуаціях, в кінцевому рахунку виявляється лише трагічним вибором меншого зла. Позиція нейтралізму ще не дає можливість прийняти правильне рішення про те, «що не можна робити ні за яких обставин», але виявляється сліпою і дуже безпомічною, коли мова йде про необхідність активної боротьби зі злом. Основна слабість нейтралізму в моральному виборі полягає в тім, що він зарікається від перетворення обставин.

Більше того, відмова від вибору, прагнення «умити руки» можуть обернутися і злочином проти моральності. Якщо не можна відкласти ухвалення рішення і мета повинна бути досягнута невідкладно, то відмова від вибору обертається своєрідною формою вибору, втручанням особливого роду. Ухилився від активного протистояння злу — об'єктивно встав на його сторону, сприяв зміцненню його позиції. По влучному зауваженню одного з персонажів Брехта, «люди, що умивають руки, умивають їх у крові».

Аналіз нейтралізму в моральному виборі показує, що не можна формулювати проблему активності у формі питання: « втручатися чи не втручатися?» В умовах усунення соціальних антагонізмів і причин відчуження обидва варіанти — донкіхотство і гамлетизм — не є істинними. Як втрутитися, які вибрати засоби для досягнення успіху — от дійсна постановка питання про активність особистості в моральному виборі.

При такому підході до питання очевидна необхідність прагнення бачити максимум альтернатив, весь діапазон варіантів рішень, уникаючи при цьому вузьколобого фанатичного вибору за принципом «або». Неміркуючій активності донкіхотського типу, яка неминуче породжує розчарування при кожному випадку поразки, протистоять не егоїстична пасивність і не нескінченні коливання рефлектуючого гамлетизму, а здатність робити правильний вибір, уміння «приймати рішення зі знанням справи».

Зрозуміло, моральна оцінка успіху активного вибору не тотожна ефективності, що розуміється утилітарно. Дуже довгий час відокремлює іноді «посів від жнив», моральний ефект зовні безнадійного і марного вчинку від появи таких умов, які підтверджують його соціальну необхідність. Однак і моральна перемога неможлива без здатності вибирати, без відповідності форми активності обставинам.

Рішення питання про свободу морального вибору і форму активності особистості визначає підхід до проблеми відповідальності за моральний вибір. При всім різноманітті відповідей на нього в історії етики також виявляється альтернативна постановка проблеми, що відповідає або фаталістичним, або волюнтаристичним уявленням про свободу вибору.

Фаталістична концепція відповідальності ґрунтується на запереченні свободи особи. Не випадково саме її взяли на озброєння адвокати фашистських злочинців на Нюрнберзькому процесі. Вони намагалися виправдати їх тим, що за виконання наказу несуть нібито відповідальність не підлеглі, а ті, хто віддає накази; з тих же, хто займав вищі посади, намагалися зняти відповідальність посиланнями на «волю всього народу», що обирає своїх вождів.

Нюрнберзький трибунал відкинув помилковий аргумент про роль такої виправдовуючої обставини як наказ: «Важливий не факт наявності наказу, а питання про те, чи був практично можливий моральний вибір». Найбільш послідовні члени трибуналу сформулювали ще більш строгий критерій відповідальності: «Людина, яка зустрілася з небезпекою покарання, навіть страти, все рівно має моральний вибір, якщо вона вирішить не виконувати злочинний наказ. Вона може надати перевагу власному покаранню, аніж заподіянню незаконної шкоди безневинній людині». Справа, таким чином, зводиться не до наявності чи відсутності наказу, а до тих моральних цілей, заради яких цей наказ віддавався.

У пряму протилежність фаталізму, що прокламує безвідповідальність «гвинтика» висувається теза «людина відповідає за все». Однак тлумачення цієї альтернативи і її застосування до конкретної ситуації морального вибору можуть бути дуже різними: воно істотно відрізняється, наприклад, в етичній теорії марксизму і екзистенціалістській етиці.

Екзистенціалізм (філософія існування: Буття - не емпірич. реальність, не раціональна конструкція, воно повинне бути осягнене інтуїтивно) стверджує, що саме йому належить пріоритет у постановці і вирішенні проблеми особистої відповідальності за вибір. Ж.-П. Сартр, наприклад, бачить заслугу екзистенціалістській концепції в тому, що вона віддає кожній людини у владу саму себе і безвідносно до обставин покладає усю відповідальність на її плечі: «Жодна суспільна подія, що виникає раптово і захоплює мене, не приходить ззовні: якщо я мобілізований на війну — це моя війна, я винний у ній і я її заслуговую. Я її заслуговую насамперед тому, що міг ухилитися: стати дезертиром чи покінчити із собою. Раз я цього не зробив, виходить, я її вибрав, став її співучасником».

Теза «людина відповідає за все» приймає в екзистенціалізмі волюнтаристичний зміст, тому що ґрунтується на абсолютному ігноруванні обставин: «У світі немає чужого зла, усі люди однаково винуваті в його існуванні». Розвиваючи це положення, виразник авторської точки зору в одній з п'єс Ж.-П. Сартра говорить: «Протягом тридцяти років я почуваю себе винним, винним в тому, що живу».

Екзистенціалістська концепція гіпертрофує особисту відповідальність. Незалежно від бажання прихильників такої позиції, її об'єктивним результатом є вигороджування дійсних соціальних джерел і конкретних винуватців зла. Зрівняльний підхід до ролі особистості в ситуації вибору приводить до того, що людина, яка «відповідає за все», на практиці ні за що конкретно не відповідає: абсолютизація відповідальності особистості знімає особисту відповідальність. При всій своїй нещадній ригористичності (суворе, дріб’язкове дотримання якихось принципів, правил) стосовно різних форм безвідповідального поводження (малодушності, боягузтву, зрадництву і т.п.) екзистенціалізм не може створити істинної концепції відповідальності через зневагу до світоглядної і практичної здатності особистості приймати рішення.

Методологічна причина такого парадокса — ігнорування міри відповідальності. У дійсності особистість відповідає за вільний вибір, тобто за те, що вона об'єктивно — відповідно до обставин — могла і суб'єктивно — відповідно до моральної необхідності — повинна була вибрати і реалізувати у вчинку. Можливість і здатність вибору, а також моральний обов’язок — от що визначає міру відповідальності.

Питання про міру відповідальності за вибір виникає у зв'язку з тим, що ситуація жадає від особистості рішення, яке відповідає моральної необхідності. Одержавши об'єктивну можливість поводитися так чи інакше, особистість повинна діяти певним чином — саме її вибір є умовою вирішення ситуації. Засобом адекватної відповіді особистості на ситуацію і є ухвалення рішення «зі знанням справи».

Така позиція «пізнавальної відповідальності» перевершує екзистенціалістську концепцію тим, що вважає особистість відповідальною не тільки перед своєю совістю, але і за істинність змісту своїх моральних переконань, їхню моральну чистоту. Особистість з цього погляду несе відповідальність не тільки за слабість волі чи відверте зрадництво, але і за теоретичну (світоглядну) чи практичну незрілість.Здатність до морального вибору виявляється таким же об'єктом моральної відповідальності, як і саме прагнення до рішення ситуації морального вибору. Міра відповідальності особистості зростає разом зі збільшенням діапазону свободи морального вибору.

В силу того, що моральний вибір є усвідомленим наданням переваги тому чи іншому варіанту поведінки згідно з особистісними чи суспільними моральними установками, людина, що складає присягу і вступає на службу в органи внутрішніх справ, таким чином, вже робить моральний вибір, що об’єктивно спрямований на утвердження добра в суспільстві. Теорія професійної етики працівника органів внутрішніх справ спрямовує правоохоронця на чітке усвідомлення того, що діяльність органів внутрішніх справ, як правило, ґрунтується на методі переконання. З метою підтримання громадського порядку, ефективної протидії злочинності, – можливе і застосування примусу, але в рамках, чітко окреслених законом.

Як представник державної влади працівник органів внутрішніх справповинен бути об’єктивним, доброзичливим, тактовним, коректним, завжди тримати себе з гідністю, притаманною правоохоронцю. Його служба – це необхідна і почесна справа, що вимагає високих загальнолюдських і професійних якостей.

Загальні засади морального вибору правоохоронця конкретизуються в положеннях Закону, який визначає коло його обов’язків, серед яких головним є ствердження верховенства права, захист демократичних цінностей, прав і свобод громадян, підтримка спокою, порядку, сприяння розбудові Української держави, правового, соціального суспільства.

Основні вимоги до морального вибору працівника органів внутрішніх справУкраїни знайшли своє відображення в положеннях "Присяги”, "Кодексі Честі” та "Етичному кодексі працівника ОВС України”, в яких зазначається, що в своїй професійній діяльності працівник органів внутрішніх справ повинен притримуватись принципів, висловлених в Кодексі ООН щодо поведінки посадових осіб правоохоронних органів, основ етичних норм працівників органів внутрішніх справ(поліції) держав-учасниць Співдружності незалежних Держав, Кодексі поведінки державного службовця України, що вимагають від нього не допускати жодних проявів дискримінації на ґрунті статі, раси, мови, релігії, національності, громадянства, соціального походження, матеріального стану, політичних та інших переконань. Не допускати проявів жорстокого або принизливого ставлення до людей, поважати їх природне право на життя, законні права, свободу думки, совісті, самовираження, збереження здоров’я, мирного зібрання, володіння майном. Виявляти стійкість, принциповість, непримиримість у боротьбі зі злочинністю, мужність і сміливість, високу фізичну, вольову та інтелектуальну готовність до дій у складних, нестандартних ситуаціях. Критично ставитися до власних професійних якостей та поведінки. Постійно працювати над самовдосконаленням, підвищенням свого професійного загальнокультурного рівня.

З метою забезпечення цих моральних принципів професійної діяльності органів внутрішніх справ професійна етика створює моральні противаги їх порушення, що закріплюється у статтях передбачаючи відповідальність співробітників ОВС у разі їх порушення. Зокрема: в Кримінально-процесуальному Кодексі України (статті, що стосуються затримання та арешту громадянина); в Закону України "Про відшкодування збитків, завданих незаконними діями правоохоронних органів, прокуратури і суду (крім всього передбачено відшкодування також і моральних збитків); в Законах України "Про міліцію”, "Про оперативно-розшукову діяльність” (статті, що визначають відповідальність правоохоронців, щодо неналежного виконання своїх обов’язків).

В процесі морального вибору знаходять відображення не лише поняття добра і зла, але й інші етичні категорії – обов’язок, відповідальність, честь, гідність, совість, сором тощо.

Категорія обов’язку, зокрема, розкривається через поняття суспільної необхідності, яка проявляється як моральна вимога до особи. Ця вимога відображається також через ставлення особистості до суспільства, інших людей, що виражається у моральнісному обов'язку стосовно них у конкретних умовах. Варто звернути увагу на те, що обов'язок є моральнісним завданням, яке людина формулює для себе сама, виходячи з моральних вимог, звернених до всіх, – це особисте завдання конкретної особи в конкретній ситуації. Виконуючи вимоги обов’язку, особистість виступає носієм визначених моральних зобов’язань перед суспільством, який усвідомлює їх та реалізує у своїй діяльності. Залежно від сфер діяльності й стосунків людей, виділяють професійний, дружній, батьківський, подружній, патріотичний обов’язок. Професійний обов’язок являє собою єдність правової та моральної сторін, оскільки моральні вимоги співпадають з державною волею.

Результативно виконувати свої функції працівники органів внутрішніх справможуть лише тоді, коли глибоко усвідомлюють соціальне значення своєї діяльності і мають високе почуття обов'язку, готові до кінця, всупереч усім труднощам і перепонам, його виконати. При цьому нерідко трапляються ситуації, в яких виникає конфлікт між моральним і професійним обов'язком у діяльності працівників органів внутрішніх справі слід знайти шляхи (засоби) подолання даного конфлікту.

Моральний обов’язок – це механізм, що включає моральну свідомість особистості безпосередньо до акту вибору вчинків. В усвідомленні та почутті обов’язку закріплюються норми людських взаємовідносин, його вимоги виконуються під тиском суспільної думки, з одного боку, і совісті людини, її внутрішніх переконань, з іншого. Невід’ємність обов’язку в житті людей не означає повного придушення суб’єктивних бажань конкретного індивіда, а лише більш повну реалізацію гуманної сутності людини по відношенню до сім’ї, колективу, держави, людства.

Категорія відповідальності виступає певним корелятом категорії обов’язку, і може розглядатись як одна з його складових. Ця категорія відображає ставлення суспільства чи людини до виконання суб’єктом морального обов’язку.

Гідність – це категорія етики, що позначає особливе моральне відношення людини до самої себе і відношення до неї з боку суспільства, оточуючих, яке ґрунтується на визнанні цінності людини як особистості. Поняття гідності особистості спирається на принцип рівності всіх людей у моральному відношенні, ґрунтується на рівному праві кожної людини на повагу, забороні принижувати її гідність, незалежно від того, до якої соціальної верстви вона належить. Категорія гідності відображає об’єктивну, суспільно-моральну цінність особистості, а також потребу людини в самоповазі, в усвідомленні своєї високої моральної цінності. Почуття власної гідності – це переживання власної цінності, своїх власних досягнень перед суспільством та утвердження їх, можливо, всупереч обставин.

Честь як категорія етики означає моральне ставлення людини до самої себе і ставлення до неї з боку суспільства, оточуючих, коли моральна цінність особистості пов'язується з моральними заслугами людини, з її конкретним громадським станом, родом діяльності й моральними заслугами, що визнаються за нею (честь офіцера, честь працівника органів внутрішніх справ , честь вченого, лікаря, підприємця). Честь і гідність тісно взаємопов'язані, однак на відміну від гідності, що ґрунтується на визнанні рівності всіх людей, честь оцінює людей диференційно. Честь зобов'язує людину виправдовувати і підтримувати репутацію, яку вона має і яка належить соціальній групі, колективу, в якому дана людина знаходиться.

Совість являє собою одну з форм вияву самосвідомості людини, ця категорія етики виражає невід’ємний зв’язок моралі і людської особистості, характеризує здатність особистості здійснювати самоконтроль, самостійно формулювати для себе моральні обов’язки, вимагати від себе їхнього виконання і робити самооцінку здійснюваних вчинків.

Специфіка совісті як контрольно-регулятивного механізму моральної свідомості полягає в тому, що вона передбачає суб'єктивне усвідомлення особистістю свого обов'язку і відповідальності перед суспільством, іншими людьми, що виступає як обов'язок і відповідальність перед самим собою. Підґрунтям совісті є розуміння і переживання людиною моральних цінностей. Знаючи, наприклад, що захист прав людини – це вимога суспільства, совість рішуче протестує проти їхнього порушення чи ігнорування. Обов’язок можна виконувати по-різному – від страху за велінням серця, тобто по совісті. Саме совість характеризує сутність людини. Формами виявлення совісті є моральне задоволення, сором, сумнів. Почуття обов’язку, як і почуття совісті базуються на самосвідомості, власній оцінці свого ставлення до оточуючого світу, на діючих у суспільстві моральних нормах.

Роль совісті є надзвичайно важливою за умови, коли людина знаходиться перед моральним вибором, а зовнішній контроль з боку громадської думки або виключається, або ускладнений. Слід пам'ятати, що працівник органів внутрішніх справдіє у сфері, яка зачіпає життєво важливі блага людей, зіштовхується з багатьма колізіями, з необхідністю приймати відповідальні рішення, нерідко у складних моральних ситуаціях. І лише працівники з розвиненим почуттям совісті, котрі здатні правильно, самокритично і принципово судити про свої прагнення і вчинки, можуть ефективно виконувати покладену на них місію й підтримувати престиж власної професії й особистості.

Ціннісна установка - це духовна орієнтація, уявна цілеспрямованість особистості, що визначає її дії, її відношення до різних ідей, до людей й їхніх дій, до явищ дійсності, що має міцний, постійний характер й є переконаннями особистості. Установка визначає спрямованість особистості до якоїсь мети, і якщо вона сформувалася на досить глибокому рівні (скажемо, на світоглядному), то ніякі життєві обставини не мають сил її змінити, або похитнути. Саме на світоглядному рівні формуються так звані базові установки особистості. Стосовно до характеру служби в правоохоронних органах існує 5 базових установок, що орієнтують особистість співробітника на основні цінності, що визначають характер службової діяльності. Залежно від того, яка саме з них має пріоритетний, чільний характер, співробітників можна підрозділити на 5 категорій:

1. Пріоритетна установка на право, на закон. Це люди з так називаним «юридичним мисленням». Їхнім девізом є: Pereat mundus, et fiat justitia! (Так відбудеться правосуддя, хоча б загинув мир!). Вони служать тільки закону й усяке від нього відступ, чим би воно не обумовлювалося, уважають неможливим.

2. Пріоритетна установка на політичні ідеї. При виконанні конкретних службових завдань ця установка, як правило, є незатребуваною. Однак, будучи, так сказати, міною вповільненої дії, під час соціальних потрясінь, коли політична позиція здобуває вирішальне значення, у людей, що ставляться до цієї категорії, вона проявляється в якості домінуючої над всіма іншими установками.

3. Пріоритетна установка на ретельність. Для людей цієї категорії наказ святий і він повинен бути виконаний за всяку ціну. Співробітники, що ставляться до цієї категорії, найбільш улюблені керівництвом, тому що з ними легко працювати. Однак вони, будучи найчастіше прекрасними виконавцями отриманих наказів, рідко бувають здатні до творчого їхнього осмислення, до ініціативності і як керівників часто демонструють повну безпорадність.

4. Пріоритетна установка на прагматичний інтерес. Дана категорія співробітників у процесі службової діяльності керується насамперед особистим, своєкорисливим інтересом. Зрозуміло, особистий інтерес (у чому б він не виражався) певним чином сполучається зі службовим обов’язком у кожного співробітника. Однак при цьому не слід забувати положення «теорії розумного егоїзму», розробленої англійським ученим Адамом Смітом (XVIII століття): «Дій у відповідності зі своїм інтересом, але при цьому надходь так, щоб тобі міг симпатизувати сторонній спостерігач».

5. Пріоритетна установка на моральні цінності. Людина, що належить до цієї категорії, вище всього ставить принцип «діяти по совісті». Звичайно, для керівника, що віддає наказ, ця установка співробітника часом представляє певні незручності, однак її безумовна корисність укладається в тім, що дозволяє керівникові побачити й зрозуміти аморальний характер наказу, що віддається, і відповідно його скоригувати.

Як було зазначено вище, вибір завжди означає визнання пріоритету однієї цінності перед іншою. В одних випадках обґрунтування вибору і сам вибір не викликає труднощів, в інших – вони пов’язані з гострою боротьбою мотивів: саме такі ситуації викликають моральні конфлікти.

Слово "конфлікт” має латинські корені: conflictus означає "протиборство”, "зіткнення”. І за етимологією, і концептуально поняття конфлікту близьке поняттю протиріччя. Хоча варто відзначити, що поняття і термін "конфлікт” може застосовувати лише тоді, коли мова іде про соціальний світ, про взаємодію людей та для характеристики неоднозначності людської діяльності. Моральний конфлікт – це зіткнення моральних норм в індивідуальній чи суспільній свідомості, які пов'язані з протиборством мотивів і потребують морального вибору. У ситуації морального конфлікту стикаються протиріччя (всередині моральної системи, або ж моральні і позаморальні).

До моральних конфліктів можна віднести міжособистісні та особистісні конфлікти, хоча перші і не є суто моральними, оскільки в них відсутні деякі аспекти власне моральних конфліктів. Таким чином, моральний конфлікт – це ситуація, в якій суб’єкт діяльності поставлений перед необхідністю зробити вибір однієї із двох взаємно заперечуючих форм поведінки, або , в більш загальному і абстрактному вигляді, однієї із двох моральних цінностей.

Будь-який конфлікт характеризується такою особливістю як альтернативність, тобто вибору одного із можливих шляхів розв’язання протиріччя. Альтернативність в моральному конфлікті передбачає мінімальний вибір, лише дві можливості, що обумовлює пов’язаність виходу із ситуації морального конфлікту з необхідністю вибору меншого зла або відмови від одного блага заради іншого. Специфічними за змістом є і альтернативи, які стикаються в конфлікті: такі альтернативи, або принаймні, одна, є моральною цінністю, моральною вимогою або формою поведінки.

Особливими рисами моральних конфліктів можна виділити:

– зіткнення вимог до поведінки, яке може проявлятися у двох варіантах: по-перше, як протиставлення моральних вимог, і, по-друге, як протиставлення моральної і неморальної (наприклад, правової) вимоги до поведінки;

– особистісний характер морального конфлікту. Ареною морального конфлікту завжди є свідомість окремої людини. Індивід сам повинен визначити свою позицію та лінію поведінки. За своєю природою моральні конфлікти несуть в собі елементи об’єктивності тобто вони деякою мірою не залежать від волі і свідомості окремої людини, оскільки шляхи розв’язання моральних конфліктів не є байдужими для оточуючих, вони зачіпають інтереси не тільки носія конфлікту, але і інтереси інших людей, набуваючи суспільного характеру;

– з двома першими особливостями моральних конфліктів тісно пов’язані психологічні особливості. Насамперед, це болісне і напружене переживання, яке супроводжує усвідомлення ситуації, що склалася. Як правило це супроводжується негативними почуттями. Як правило люди нерішучі та слабовільні намагаються якимось чином уникнути необхідності зробити вибір та бути готовим нести відповідальність за цей вибір. Зазвичай за таких умов конфлікт залишається нерозв’язаним і лише створюється ілюзія розв’язання, та рано чи пізно він вибухає з новою силою. Моральний конфлікт потребує вирішення шляхом свідомого вибору альтернатив і послідовного виконання прийнятого рішення.

Форм виявлень моральних конфліктів у правоохоронній діяльності існує багато. Вони обумовлені конкретними особливостями того чи іншого напрямку цієї діяльності, специфічними умовами, в яких ця робота здійснюється, соціально-психологічними характеристиками учасників конфлікту тощо. Виділимо деякі з них:

1) Конфлікти, пов'язані з професійною та моральною деформацією співробітників ОВС, відсутністю механізму відпрацьованого службового контролю збоку керівництва. Сюди належать конфлікти, обумовлені прагненням добитися розкриття злочину за будь-яку ціну, включаючи фальсифікацію документів; залучання невинних, незаконне затримання, арешти, обвинувачення у злочинах.

2) Конфлікти, обумовлені порушенням державної дисципліни під час реєстрації злочинів (фальсифікація матеріалів, тиск, шантаж, збір компрометуючих матеріалів з метою примусити потерпілих відмовитися від заяви).

3) Конфлікти, зумовлені низьким рівнем розвитку морально-естетичних почуттів: грубість, зневажливе ставлення до справи, неуважність і неповага до справи та громадян, нетактовність. Рукодокладання, жорстокість, знущання – результат професійної безпорадності, бездушності та моральної розбещеності працівників органів внутрішніх справ .

Розвиток конфлікту призводить до його подолання, тобто вибору певного варіанту вчинку чи поведінки. Важливо допомогти людині визначити правильну позицію, що лежить в основі рішення. Ця позиція буде настільки тривкою, наскільки усвідомлені людиною моральні вимоги стануть її переконаннями. В органах внутрішніх справ це питання має практичне значення для роботи з негласними помічниками.

Проблема вирішення морального конфлікту полягає у тому, як досягти доброї мети, як звести до мінімуму зло. Цей принцип висуває на перший план питання про спосіб втручання в ситуацію, про засоби у досягненні благородної мети. Таким чином, проблема морального конфлікту переростає у питання про співвіднесеність мети та засобів. В історії етики ця проблема ставиться, як правило, у вигляді питання: "чи виправдовує мета засоби?”.

Способи розв’язання конфліктів залежать від ряду чинників і насамперед від причин їх виникнення. Виникнення конфліктних ситуацій, які мають місце в діяльності працівників органів внутрішніх справ, визначається об’єктивними труднощами самої служби в ОВС, проблемами управління, а також індивідуальними особливостями особистості. Яким чином можна, враховуючи таке складне походження конфліктів, розв’язати їх з найменш негативними наслідками або взагалі без таких?

При виборі шляхів розв’язання конфлікту співробітнику ОВС необхідно проаналізувати процес і характер конфлікту, що в свою чергу передбачає:

1. визначення проблеми, яка належить вирішенню;

2. виявлення головних діючих осіб у конфлікту;

3. вияснення їх позицій, інтересів, цілей;

4. ліквідація конфліктної ситуації;

5. порівняльний аналіз конфліктної ситуації, позиції учасників і вироблення можливих альтернативних рішень з урахуванням інтересів діючих осіб.

Особливістю розв’язання конфліктних ситуацій в ОВС є те, що усякі рішення повинні бути основані на законах та інших нормативних актах, що регламентують діяльність ОВС. Розв’язання конфліктної ситуації повинно привести до усунення причин конфлікту:

  • відновлення справедливості;
  • усунення недовіри;
  • установлення взаєморозуміння та згоди;
  • створення належних матеріально-технічних умов роботи співробітника або колективу;
  • усунення інших причин конфлікту, зокрема, соціально-психологічного характеру.

Для успішного розв’язання конфлікту необхідно:

перевести конфлікт з емоційного рівня на інтелектуальний. У процесі конфлікту, на стадії його виникнення і розвитку конфлікт переходить з інтелектуального на емоційний рівень, тобто коли конфліктуючи сторони відходять від раціонального обговорення проблеми і починають завдавати противнику емоційної, або навіть фізичної шкоди. Отже, поки суб’єкти конфлікту не почнуть поетапно обговорювати варіанти рішення виниклої проблеми, ні про яке розв’язання конфлікту, мови бути не може;

необхідно вирівняти позиції між опонентами (так якщо один з опонентів буде вважати свою позицію більш вигідною, розв’язати конфлікт буде важко);

усунути протиріччя, а не обмежуватися примиренням сторін. Примирення сторін не усуває об’єкт конфлікту, відповідно не вичерпує конфліктної ситуації і, як правило, носить демонстративний характер, так як через деякий час сторони знову будуть шукати привід для протиборства, і конфлікт буде припинений лише до першого інциденту;

усунення протиріччя шляхом компромісу. У процесі розв’язання конфлікту шляхом компромісу необхідно завчасно підготувати блок різних варіантів взаємних поступок, які не торкаються основних вимог сторін.

Отже, конкретними способами розв’язання конфліктів можуть виступати:

  • вирішення проблеми, що лежить у основі конфлікту;
  • компроміс, пов’язаний з розумними взаємними поступками;
  • поступове згладжування суперечностей.

Конфлікти в ОВС необхідно виявляти з моменту їх зародження, коли вони знаходяться у зачатковому стані і можна усунути причини, що їх породили, найменш безболісно. При розв’язанні конфліктних ситуацій у діяльності ОВС необхідно завжди враховувати, що:

– учасниками їх є люди, наділені великими владними повноваженнями, які можуть бути у процесі конфлікту неправильно використані, що приведе до порушення законності;

– співробітники ОВС є учасниками конфліктних ситуацій і мають у своєму розпорядженні більш різнобічну інформацію, у тому числі і специфічну (службову, секретну тощо);

– співробітники ОВС мають у своєму розпорядженні спеціальні технічні засоби захисту, у тому числі і вогнепальну зброю;

– діяльність співробітників ОВС проходить, як правло, у агресивному, недоброзичливому середовищі, що накладає певний відбиток і на їх поведінку, морально-психічний стан.

Для розв’язання конфліктних ситуацій у діяльності співробітників ОВС використовуються різні психологічні, педагогічні та адміністративні заходи.

Особливе значення при розв’язанні конфліктних ситуацій має метод переконання співробітника ОВС у необхідності належної поведінки, свідомого відношення до виконання службових обов’язків, критичної оцінки власних вчинків. Переконання повинно носити конкретний індивідуальний характер. Його ефективність залежить від авторитету керівника, товаришів по службі, характеру конфліктуючих та глибини конфлікту.

При вивченні міжособистісних суперечностей слід враховувати психологічний стан учасників конфлікту, їх емоційний стан, проявляти гнучкість та тактовність, не робити оцінок і висновків, не проаналізувавши глибоко історію та походження конфліктів, поведінку його учасників, різні варіанти виходу з ситуації, що склалася.

При виробленні рішення і його реалізації слід ужити метод роз’яснення його правильності та об’єктивності. Тут необхідно розумно використовувати суспільну думку відносно конфлікту, проаналізувати та переконати усіх учасників у необхідності та доцільності саме таких, а не інших висновків та оцінок їх дій і поведінки. Якщо необхідно, то публічно зіставити отриману інформацію з реальними факторами, провести обговорення ситуації, мотивів позиції, причини суперечностей, виробити спільне рішення. У процесі розв’язання конфлікту в ОВС необхідно контролювати поведінку конфліктуючих, коректувати її з метою попередження іще більших ускладнень.

Конфліктні ситуації, які виникають на ґрунті психологічної несумісності, можуть бути розв’язані за допомогою прийомів педагогічної техніки.

Такі психологічні стани, як настороженість, напруження, можна зняти шляхом встановлення психологічного контакту, особистим прикладом, дотриманням керівником і підлеглими певних етичних норм. Важливо і необхідно не просто подолати установлений конфлікт у процесі взаємовідносин, а правильно і розумно це використати і оптимально організувати взаємодію х урахуванням усіх інтересів.

Розумна постановка питання зводиться не до спроби повністю уникнути конфліктів, що іноді може зашкодити справі, а до прагнення навчитися правильно розв’язувати конфліктні ситуації, обертаючи їх на користь, якщо це можливо. Тому керівників ОВС потрібно навчати розв’язанню конфліктів і використовуванню елементів педагогіки, психології та професійної етики.

Створення у колективах ОВС здорового морально-психологічного клімату буде сприяти згуртованості особистого складу, підвищенню професіоналізму, росту ефективності у боротьбі зі злочинністю та охороні суспільного порядку.


Категорія: Етика та естетика (Лекції)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter