Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Етика та естетика (Лекції)


Тема 4. Предмет, структура та функції естетики як науки та її світоглядне значення для працівників органів внутрішніх справ


План:

 

1. Естетика як філософська наука

2. Основні естетичні категорії: прекрасне і потворне, міра і гармонія, трагічне і комічне

3. Естетична культура правоохоронця


 

Вступ. Юрист не може бути обізнаним виключно у правовій практиці, а повинен бути різнопланово розвинутою, гармонійною особистістю, яка відчуває межу прекрасного і потворного, трагічного і комічного тощо. До чинників, які формують рівень естетичної свідомості, традиційно відносять естетичне почуття, естетичний смак, естетичний ідеал. Тобто йдеться про формування певної культури, зокрема естетичної. Естетична культура - це сукупність естетичних цінностей, які існують у суспільстві, способи і засоби їх створення та освоєння, хоча сама естетика є наукою про становлення чуттєвої культури людини.

Зрозуміло, що естетична культура, як і естетика в цілому, має різні види, виходячи з певних ознак. Нас насамперед цікавлять професійні ознаки, тобто естетична культура юриста, яка ґрунтується на почуттєвому праві, правовій естетиці.

Специфіка службової діяльності юриста полягає загалом у тому, що відбувається інтеграція почуттєвого та раціонального, тобто виникає своєрідний діалог між ними, на основі якого сприйнята інформація входить у почуття чи залишається на чуттєвому рівні, без дії вищих психічних процесів. Отже, маємо справу з двома аспектами естетичної культури: зовнішнім і внутрішнім. Звичайно, більш цінним для професійної діяльності є внутрішній аспект. Тому виправданим у багатьох випадках є поняття «естетично-почуттєва культура юриста». Під естетичною культурою юриста розуміється почуттєвий вплив «діалогу мистецтва» і законів краси у правовій естетиці на формування професійної правосвідомості фахівця-юриста та його поведінку з метою пізнання та кваліфікованого вирішення ним правових ситуацій.

 

 


1. Естетика як філософська наука


Вперше поняття «естетика» було транскрибоване з давньогрецької німецьким філософом Баумгартеном у 1750 р. і означало перший, найнижчий рівень пізнання Універсуму. Це поняття міцно укорінилося у філософській термінології, і вже з XVIII ст. естетику почали розуміти як науку, що вивчає лише "філософію прекрасного" (Гегель), або філософію мистецтва, у естетиків з'явився свій самостійний предмет вивчення.

Естетика (з гр. аisthetikos – "той, хто переживає почуття, відчуває”; "чуттєвий”, крім того "відчуття, відчування, почуття”, а також у переносному значенні "зауваження, розуміння, пізнання”) - є філософською наукою, яка вивчає дві взаємопов’язані сфери явищ: сферу естетичного як ціннісного відношення людини до дійсності і сферу художньої діяльності людини.

Естетика - філософська наука, вона народилася у надрах філософії, вийшла з неї і зберегла міцні зв’язки з нею. Якщо філософія розкриває найбільш загальні закони природи, суспільного розвитку та мислення, то естетика вивчає найбільш загальні закони розвитку мистецтва, а також естетичне відношення людини до світу.

Предметом дослідження естетики вважають мистецтво, яке (за Аристотелем) є однією із п'яти (поряд з розумом, мудрістю, наукою, розсудливістю) властивостей духу. Поширене твердження, що мистецтво - це естетичне освоєння світу в процесі художньої творчості - особливого виду людської діяльності, що відображає дійсність у конкретно-чуттєвих образах відповідно до певних естетичних ідеалів.

Сьогодні естетика як філософська наука розглядає чуттєве пізнання навколишньої дійсності і має справу з її різноманітними напрямами: природою, суспільством, людиною та її діяльністю в усіх життєвих сферах, навіть у виробничій. Так, з естетичними властивостями явищ і предметів ми зустрічаємося, коли розглядаємо чудові квіти, величні споруди (наприклад, церкви, пам'ятки давнини тощо), нові технічні об'єкти (комп'ютери, автомашини та ін.), які створені працею людини, коли пишаємося високими моральними вчинками людей, високохудожніми творами мистецтва. Про людей, чутливих до краси, говоримо, що вони мають естетичне чуття. Процесу сприймання естетичної краси даємо назву естетичного сприйняття, результатом якого є естетичне переживання.

Естетика пов'язана з усіма суспільними, гуманітарними дисциплінами. Близькою естетика є і з етикою, адже багато питань етики (моральний ідеал, ідеал поведінки, внутрішньої краси людини) є невід’ємною частиною мистецтва і художньої творчості. Спільними для двох наук є висвітлення проблеми виникнення чуття прекрасного та морального, проблема художнього образу та інше. Моральний аспект є складовою частиною естетичних відносин. Взаємовідносини між людьми - це основа кожного художнього твору (свої правила поведінки у героїв О.Гончара, М.Стельмаха, В.Винниченка, Г.Тютюнника та ін.).

Естетика пов'язана також з психологією. Естетичне сприйняття дійсності має чуттєво-емоційний характер, а емоції і почуття вивчає психологія. Крім того, естетика переплітається з педагогікою, соціологією, політологією, логікою та ін. Естетика поєднана також з природознавчими та технічними науками. Естетичні якості властиві самій дійсності, тому вони будуть відбиватися у різноманітних формах пізнання.

Особливості естетичного відношення людини до дійсності проявляються в трьох основних формах людської діяльності: в матеріально-практичній діяльності, в духовній (або інтелектуальній) діяльності та в духовно-практичній діяльності. Оскільки естетичне (принаймні, в його людському прояві) базується на свідомості, то перш за все увагу дослідників і всіх, кого цікавить явище краси, викликає естетичну свідомість. Джерелом естетичного відношення постають глибини людського духу, людські враження, людська здатність сприймати дійсність не ситуативно, а цілісно та дещо відсторонено. Якщо людина опиняється в ситуації, що вимагає від неї активних дій практичного плану, їй, як правило, не до естетики.

Отже, естетична свідомість – це свідомість споглядальна, але водночас чуттєво-емоційна. Це значить, що в естетичній свідомості важливу роль відіграють: естетичні ідеї, естетичні сприйняття, естетичні почуття та емоції. Загальним знаменником для єдності елементів естетичної свідомості потає естетичне переживання, яке є унікальною здатністю людини до ототожнення (хоча б на певну мить) із своїм предметом. Внаслідок такого характеру естетичного переживання людина наділяє будь-які явища і предмети своїми власними рисами; наприклад, в естетичному сприйнятті дерева постають замріяними, вечір – журливим, джерельце – веселим та ін. Таким чином, перша форма прояву естетичного – це духовна (інтелектуальна) діяльність.

Але духовні естетичні переживання та споглядання знаходять свій зміст у певних реальних явищах та предметах, які в сфері естетичного сприйняття набувають незвичних рис: естетичне сприйняття відкриває в речах особливі форми, що постають в окресленнях гармонії, величності, повноти та ін. Коли ми, наприклад, дивимося на дерево практичним поглядом, ми можемо побачити в ньому ті риси, що характеризують його придатність до якихось життєвих функцій, проте в естетичному переживанні дерево постає як прояв сили пробудженої природи, стійкості, злагодженості своїх частин. Отже, естетичне сприйняття та переживання перетворює дійсність, а тому виникає нездоланна потреба виразити те в предметі, що нам подобається та не є, водночас, саме собою очевидним.

Звідси виникає процес переведення духовного в матеріально-речове, предметно виражене та зафіксоване. Тобто, естетична свідомість перетворюється в естетичну матеріально-практичну діяльність: написання картини або вірша, виконання музичного твору, спорудження архітектурного об'єкта, театральну виставу та ін. Але коли ми кажемо про матеріально-практичну форму реалізації естетичних ідей, образів та переживань, то в буквальному смислі слова йдеться про роботу із певним матеріалом: із фарбами, глиною, мармуром, мовою та ін. Тобто матеріально-практична діяльність в сфері естетичного постає як вміння працювати із певними речами, використовувати їх природні властивості, намічати план дій та досягати мети. Зрозуміло, що без такого роду діяльності ніколи не зможуть реалізуватись естетичні надбання свідомості.

Тобто, окрім почуттів, емоцій, переживань, образів, ідей митець повинен бути вмілим діячем, виконавцем, майстром, інженером. Вже внаслідок цього навряд чи можна приймати серйозно запевнення деяких людей стосовно того, що, мовляв, у мистецькій діяльності чим менше раціонального елементу, тим краще. Абсолютно неможливо уявити собі вибудовування, наприклад, храму поза ретельними розрахунками, написання партитури твору для оркестру поза знанням особливостей різних музичних інструментів, зйомки кінофільму на одному інстинкті чи інтуїції. Отже, реалізація естетичного задуму вимагає хоч якогось варіанту матеріально-практичних дій.

Хоча останній момент в естетичному процесі в цілому є зрозумілим, проте не менш зрозумілим постає й те, що не фізичні дії чи навички таких дій, не інженерні розрахунки створюють явище та диво естетичного твору, але лише підпорядкування матеріально-практичних дій художньому проекту, наміру, задуму, своєрідному художньому баченню. Саме в такому баченні може і повинно відбутись злиття фізичного матеріалу із духовним естетичним переживанням, саме таке злиття й породжує диво людського художньо-мистецького генію. Андрій Тарковський казав про те, що кінорежисера можна навчити технічній стороні кінозйомок за рік, але не можна навчити художньому баченню естетичного процесу. Деякі музиканти наполягають на тому, що певний твір можна виконати лише на певному музичному інструменті, а це свідчить про те, що вони не бачать окремо музику, окремо – її виконання, а ще окремо – певний музичний інструмент.

Художнє бачення дійсності, естетичного процесу, його результатів постає ядром духовно-практичної діяльності, оскільки це є діяльність, де злиті матеріальні дії та їх духовне спрямування. Результати духовно-практичної діяльності мають наступну особливість: оскільки їх сутність визначається їх духовним змістом, зрощеним із фізичним матеріалом, остільки адекватно їх може сприйняти лише та людина, яка здатна проникнути через їх матеріальну форму до духовного ядра. І навпаки, якщо людина не може цього зробити, для неї предмети духовно-практичної діяльності можуть поставати або безглуздими, або якимись зовсім іншими. Наприклад, для мухи, що повзає по поверхні геніальної картини, остання буде лише нерівною поверхнею; для людини, що не має і не розуміє релігійних почуттів, мощі якихось святих будуть лише нікому непотрібними кістками.

Отже, естетичне в житті людини і суспільства набуває реальності через єдність духовної, матеріально-практичної та духовно-практичної діяльності. Але ця єдність також не є простою та однорідною: вона по-різному виявляється в різних сферах суспільного життя, має різні пропорції проявів в різних видах та напрямах людської життєдіяльності.

Активність людини, її творча свідома діяльність спрямовані на естетизацію довколишнього середовища. Естетична діяльність універсальна; вона включає як життєво необхідні сфери суспільного життя (виробництво, побут, етикет, поведінка, мода, традиції, обряди), так і ті сфери, де людина заявляє себе вільною від прямих життєвих потреб , - перш за все - художньо-творчу сферу (створення творів мистецтва, технічний дизайн, різні види самодіяльної художньої творчості, художньо-теоретична діяльність, ужиткове мистецтво, прикрашення побуту та житла, та ін.).

Естетичне, яке по-суті є результатом „матеріалізації” сутнісних сил людини, є явищем соціальним, бо пов’язане не лише із трудовою та перетворювальною діяльністю, але також із спілкуванням, історичними естафетами різних поколінь, із намаганням людини у будь-який спосіб виразити у зовнішніх формах свій внутрішній духовний потенціал, із проведенням різних громадських, спортивних заходів, державних свят та церемоній. Естетичне, не маючи емпіричної, фактичної зовнішньої окресленості, пронизує всю різноманітність людської діяльності і поведінки. За своєю суттю естетичне є щось ідеальне, а тому невловиме щодо якісного визначення, бо безпосереднім суб’єктом і носієм естетичного є людина (як правило, вже сформована, із розвиненою свідомістю). Тому можна впевнено стверджувати, що естетичне проявляється не лише у формах людської діяльності, у різноманітних сферах людської життєдіяльності, а в конкретній людині: в її поглядах, переживаннях, способі життя та поведінки.

Естетична діяльність хоча й пов'язана із матеріальним виробництвом, лише у мистецтві набуває самостійної цінності. Естетичне знаходить своє втілення в художньому, коли мистецьки створена форма спроможна викликати естетичні емоції. Виникають ці емоції під впливом всього змісту психічного і духовного досвіду людини, всіх компонентів мистецького твору як нерозривної єдності естетичного і художнього. У зазначених положеннях ми стикаємося із відмінностями між поняттями "художнє" та "естетичне". У повсякденному житті ми не зробимо нічного ганебного, якщо будемо вживати ці поняття або як синоніми, або залишаючи поза увагою певні нюанси в їх змісті.

В естетиці та мистецтвознавстві все ж звертають увагу на їх відмінності. У більшості випадків під художнім розуміють перетворену людською свідомістю - сприйняттям та переживанням - дійсність, а також подальше втілення образів такої зміненої дійсності в предмети, явища та речі. Тому коли ми кажемо про художню літературу, то розуміємо, що мова йде про щось вигадане, створене, а не про занотовані факти. Так само в кіно чи на телебаченні ми відрізняємо художні твори від, скажімо, документальних. З іншої сторони, ми кажемо також про художнє виробництво, маючи на увазі, що при тому відбувається матеріальне втілення якихось творчих уявлень. Отже, художній процес – це процес активного перетворення дійсності на основі творчої уяви, фантазії, інтуїції, а також процес втілення результатів такого перетворення в матеріал.

Естетичний же процес – це скоріше процес сприйняття будь-якої дійсності в аспектах краси, прекрасного, потворного, гармонії та ін. Тому частіше ми кажемо саме про естетичні переживання та сприйняття, а не про художні; при тому об'єктами естетичного переживання можуть бути природні речі та явища, а не лише художні твори. Але відмінності між художнім та естетичним не повинні закрити для нас їх єдність: очевидно, що естетичне і художнє, не зважаючи на свою нетотожність, все ж становлять певну нерозривну цілісність.

Всі соціальні і духовні явища, весь спектр людських переживань, взаємостосунків, входить у зміст мистецтва завдяки естетичному почуттю, а естетичне, в свою чергу набирає конкретності і змістовності, чи то предметності, наочності, а отже й емоційної впливовості шляхом втілення у художні форми. Художність як компонент духовно-практичної діяльності не зводиться до мистецтва, бо з дерева, каменю, металу, глини, текстилю, пластику виготовляються ужиткові речі, які відзначаються художніми якостями, але не є витворами „чистого” мистецтва, до якого ми відносимо літературу, музику, живопис, театр, кіно тощо. Адже ці види мистецтва складають лише частку тієї художньої культури, яка наповнює усе наше життя – і одяг, побуту, виробництво, свята і обряди тощо. Художнє як і естетичне охоплює весь життєвий простір людського буття. Художня і естетична культура є поняттями універсальними. Їх треба розуміти як сукупний продукт різних видів людської діяльності.

Естетична діяльність, як стверджує один із найвідоміших дослідників естетики М.Каган, реально, як щось окреме, не існує; саме по собі естетичне ("естетичне як таке") не є метою і сенсом якогось самостійного творчого акту, який може створювати „суто естетичне”, як створюється інструмент, машина, твір мистецтва. Естетичне локалізоване, сконцентроване у мистецтві, проте, звичайно, ним не вичерпується, а розчинене у культурі, відіграючи в кожній із її складових певну роль. Коли ми говоримо про естетику виробництва, естетику поведінки, естетику гри, тощо, то маємо на увазі, що естетичне виконує при цьому свою специфічну функцію.

Сфери проявів естетичного безумовно пов'язані із тим, що творить людина, спираючись на унікальні властивості і можливості власного інтелекту. Проте, як відомо, естетичне стосується не лише соціальних та культурних явищ: естетичне поширюється і на природу, космос. Останні відіграють таку колосальну роль не лише в існуванні людини і суспільства, а в усьому спектрі людських відносин до дійсності, що, звичайно, вони не можуть лишитися ні поза духовними спрямуваннями, ні поза проявами естетичного. Природа є першоосновою людського буття, тим „материнським лоном”, з яким людина міцно пов’язана всім своїм єством, а тому, будучи джерелом життя, скарбницею життєвих ресурсів, вона постає: а) предметом художньо-естетичного відношення; б) джерелом художнього натхнення; в) неперевершеною своєрідною "майстринею", що творить неймовірну кількість форм, "технологій", істот та різновидів сущого.

З найдавніших часів в своїй художній творчості люди сповідували тезу "Наслідуй природі!", "Вчись у природи!", "Живи згідно природі!", та ін. Давайте лише замислимося над тим, яке місце посідає природа в історії всіх жанрів та видів мистецтва! – Адже її присутність в мистецтві можна назвати тотальною: поети оспівують природу, природні явища, стани; улюбленим сюжетом письменників постає зображення людини у природі, в діалозі чи сперечанні із природою; живописці приділяють природі настільки велике значення, що створили кілька жанрів живопису, присвячених зображенню виключно природних явищ; в архітектурі існує напрям під назвою "ландшафтна архітектура", і т.п. Природа є одвічною супутницею людини і одвічною темою її художньої творчості та естетичної насолоди. Всі чудово розуміють, що в природі є не лише приємне, і що природна гармонія не вичерпує її реальних станів, проте масштаби природи, її невичерпна винахідливість, примхливість її форм та проявів, - усе це не може не викликати в людини естетичних переживань та зачарувань.

Існують спеціальні дослідження, присвячені, наприклад, лише описам проявів естетичних впливів на людину видів зоряного неба. В епоху Відродження та Просвітництва мислителі небезпідставно вважали, що людина в своїй творчості наслідує природу "дорозвиває" її далі відповідно до своїх естетичних ідеалів. В наступні епохи за умов колосального розростання інженерно-технічної діяльності природу досить часто стали сприймати як дещо естетично нейтральне, тобто стали стверджувати, що природа як така позбавлена естетичних якостей, і лише людина нашаровує на неї свої естетичні марення та уявлення. Природу подавали переважно як пасивну стихію, яку людина повинна переборювати, змінювати та покращувати. Після усвідомлення помилковості такого ставлення до природи почало поступово відновлюватись шанобливе ставлення до неї, ґрунтоване на розумінні нашої глибинної із нею спорідненості.

Проте поставимо пряме запитання: чи можна стверджувати, що природа є носієм естетичних характеристик? Чи таким носієм є лише людина з її свідомістю? – В естетиці суперечки з цієї теми спостерігаються протягом усієї її історії; вони отримали назву сперечання між "природниками" та " соціологістами". "Природники" стверджували, що природа несе в своїх формах та змісті естетичні властивості, які існують незалежно від того, сприймає їх хтось або не сприймає. "Соціологісти" наполягали на тому, що лише досвід соціального перетворення природи дозволяє людині сформувати і розвинути в собі здібності сприйняття естетичного та його створення.

З давніх часів існувала (і продовжує існувати) ще одна позиція щодо оцінки естетичних якостей природи: представники релігійної філософії стверджують, що лише Бога можна вважати єдиним джерелом естетичного; саме сяяння божественної енергії, що пронизує усю світобудову, постає причиною та носієм краси. Відповідно, краса є і в людині, і в природі.

В наш час досить поширеною є позиція, що намагається синтезувати "природників" та "соціологістів": стверджується, що оскільки природа не є хаосом, оскільки в ній існують форми, пропорції, різного типу впорядкування, то вона безумовно наділена естетичними якостями. Проте це не значить, що всі істоти, що живуть в природі, сприймають її естетично. Фактично такою здатністю володіє лише людина саме тому, що вона не інтегрована у природні процеси, не є їх частиною, а здатна перебувати у відношенні до природних явищ. Людина живе і діє не в ситуаціях, а в світі, тобто вписує все, з чим вона стикається, у деяку цілісність, що є неодмінною характеристикою естетичного. А оскільки здатність перебувати у відношенні до природи людина набуває лише в процесах соціального, культурного, історичного буття, то можна стверджувати: світ є носієм естетичних якостей, проте відкриваються вони лише людині як суб'єкту та продукту соціально-культурної історії.

Таким чином, природа, світ, світобудова постають найпершою, найширшою сферою проявів естетичного в житті сучасного суспільства. В своїх творчих прозріннях людина багато чого запозичає у природи, вчиться в неї аж до того, що й певні інженерні рішення вона здобуває, вивчаючи природні процеси. Людина чутливо сприймає її звуки, ритми, барви, коливання, вібрації, милується різноманітними формами, конструкціями, конфігураціями тощо. Природа для людини є найвищим і абсолютним взірцем. У своїй діяльності людина прагне слідувати цим найвищим зразкам і „віддзеркалювати” цю вищу досконалість у продуктах власної творчості. Але людина не прагне механічно і просто копіювати природу. Вона завжди хоче бути творцем, прагне перевершити і себе, і природу, створити щось більш геніальне і досконале. Цей рух до абсолютної досконалості і є основою творчості, яка закладена у людській природі.

Естетичне пов’язане і з найістотнішою і найпершою метою людської діяльності, спрямованою на зміну самої природи. Людина тисячоліттями навчалась перетворювати і пристосовувати природу до власних потреб, інтересів, прагнень. Творча функція людського розуму постійно спонукала до удосконалення природного і соціального середовища, тому навколишній природній світ за тисячі років діяльності людей цілого ряду поколінь істотно видозмінився. Доцільно діючи, людина витворила нову реальність – матеріальну і духовну культуру, в якій втілився її творчий геній.

Культура, як „друга природа”, є перетворена природа, удосконалена, введена в такі форми та способи функціонування, що дозволяють розвивати та задовольняти потреби людини. Тому друга величезна і важлива сфера проявів естетичного – це світ культури в усіх його проявах та різновидах: йдеться про культуру виробництва, побуту, дозвілля, спорту, культуру різного роду свят та дійств, духовну культуру – в тому числі мистецтво і релігія. З давніх часів явища культури протистояли природним явищам як дещо засвоєне людиною, виділене нею, осмислене як особливо важливе для людського способу буття. Предмети культури набували для людини значення смислових центрів дійсності, її смислових зосереджень. Тому в різних соціальних потрясіннях та негараздах люди намагались врятувати не лише своє життя, а й предмети і символи культури.

Більше того, предмети культури ніби стягували на себе весь універсум людського існування – світ природи, людських стосунків та соціального життя. Коли давня людина створювала глиняні фігурки жінки, що наділялась яскравими рисами родючості (так звані "архаїчні Венери"), то тим самим вона виділяла якість родючості з-поміж інших численних якостей світу, надаючи їй значення цінності природного та соціального планів. Так само предмети давніх культів поставали якимись особливими предметами, оточеними шануванням та недоторканістю саме тому, що вони поставали носіями духовного як того, що людина починала цінувати вище від усього. Предмети культурної творчості, в тому числі і предмети мистецтва, володіючи яскраво вираженими естетичними характеристиками, ніби вирізьблювали ці характеристики із природної тотальності і вперше надавали можливість людині їх побачити, оцінити, зафіксувати як те, що потім вже можна було вбачати і в будь-яких сферах життя.

Отже, культурне та мистецьке постає концентрованим виразом того, що людина виділила, віднайшла в світі та творчо засвоїла. Тому це і є концентрованим виразом якостей як людини, так і природи. Тому саме культурна сфера є прямою формою виразу естетичного як такого, в його окремо фіксованих виявленнях.

В культурній сфері щодо естетичного пріоритетне місце, безумовно, належить мистецтву як найпершій формі художньої творчості. Саме мистецтво спеціально спрямоване на виявлення естетичних явищ та якостей у будь-яких їх формах та матеріальних втіленнях. Тому естетику досить часто розглядають як загальну теорію або навіть філософію мистецтва.

Важлива роль у виявленнях та функціонуванні естетичного належить соціальним явищам та процесам, тобто таким процесам, в яких проявляються зв'язки різних груп та верств населення, форми людських взаємин, що пов'язують людей в єдину спільноту, форми управлінської діяльності різних рівнів, способи та форми людських взаємодій. Перш за все слід відзначити, що поза соціальною організацією життя та поза соціальною стабільністю важко вести мову про ефективний розвиток естетичної людської діяльності, оскільки лише в організованому, керованому та стабілізованому суспільстві можна створити умови для мистецької діяльності, для впорядкування побуту та дозвілля, для розгортання музейної справи, роботи театрів та ін.

По-друге, необхідно відзначити, що людство давно збагнуло значущість естетичного елементу для здійснення певних соціальних дій та процесів. Наприклад, певні державні заходи досить часто супроводжуються естетичним оформленням (почесна варта, вручення нагород під музику та ін.), існують численні церемонії, що супроводжують певні соціальні дії (весільні церемонії, перші дзвоники в школах, урочисті збори з різних приводів та ін.), в різних прошарках суспільства існують спеціальні форми проведення якихось заходів та ін. Досить виразними естетичними якостями наділяється військова справа: окрім того, що тут існує спеціальний одяг із яскраво вираженими естетичними характеристиками, численні церемонії, військова музика та військові оркестри, самі військові дії в історії людства досить часто були відчутно естетизовані (згадаймо, наприклад, середньовічних лицарів).

В наш час однією із форм естетизації соціальних процесів можна вважати різноманітні рекламні компанії, гасла та пропагандистські щити, якими оформляють міста або автошляхи, різного роду плакати. Окрім того, естетичними якостями наділяються соціальні дії певного порядку (дипломатичні місії), соціально виділені місця (наприклад, особливо прикрашають столиці держав), меморіальні комплекси, національні ярмарки, офіси певних фірм, їх емблеми та ін.

Дуже важливою для людини і суспільства сферою проявів естетичного постає побут, де людина задовольняє свої важливі життєві потреби (відпочинок, гігієна, харчування, одяг, самообслуговування та ін.). Естетичне збіднення побуту як правило приводить до зниження творчої активності людини, навіть – до втрати нею інтересу до життя. Життєвий настрій людини суттєво залежить від добре налагодженого побуту. Нехтування умовами побуту в радянські часи можна вважати однією із причин негативного ставлення до того суспільного устрою (згадаймо, як іронічно і талановито побутове безладдя радянських часів зображене у фільмі В.Бортка за твором М.Булгакова "Собаче серце"). Близькою до сфери побуту є сфера людського дозвілля, якій завжди приділялась серйозна увага: тут фігурують музеї, сквери і парки, зелені та ландшафтні зони масового відпочинку, численні кафе, заміські бази, туристичні траси та маршрути та ін.

Необхідно також звернути увагу й на естетику духовної діяльності та духовного життя суспільства; це є сфера, що покликана стимулювати духовний розвиток людини, пробуджувати її духовні інтереси та зацікавлення, сприяти їх нормальній реалізації. У цю сферу, окрім вже згаданих мистецьких явищ та процесів, слід включити релігійне життя суспільства, пізнавальну діяльність, науку, освіту, виховання. Навряд чи хтось схоче заперечувати важливість естетичної складової для існування та розвитку названих напрямів людської життєдіяльності. Яскраво проявляється естетична складова в релігійному житті суспільства, в освіті, у вихованні (частинкою якого є естетичне виховання). Дещо складніше побачити естетичні прояви в науці та пізнанні, хоча науковці однозначно відзначають важливість розвитку художньої фантазії задля успішного розвитку наукового пошуку.

Нарешті, варто відзначити й такі сфери суспільного життя, як виробництво, економічні стосунки, сфери так званої інфраструктури суспільного життя (транспорт, зв'язок, засоби комунікації); все це є сфери, де наявність естетичного елементу надає їм належної якості, привабливості і навіть підсилює їх ефективність.

Мета естетичної діяльності знаходиться не зовні, а в самій людині, природні якості якої, творчі здібності допомагають створити нові культурні цінності. В процесі естетичної діяльності формується творчий спосіб мислення, виробляється ціннісне ставлення до оточуючого світу. Ці якості можуть бути використані в будь-якій сфері творчості – інженерно-конструкторській, науковій, технічній, художньо-мистецькій. Можна сказати, що естетична діяльність передує художній, в якій визначальними стають такі якості, як чуттєво-образне сприйняття, абстрактне мислення, здатність до формально-просторового моделювання, передбачення тощо. Естетична діяльність – це атрибут будь-якого виду соціальної діяльності, спрямованої на створення більш довершених і досконалих предметів і речей, засобів праці і продуктів виробництва.

Естетична діяльність може мати і самостійне значення, коли розв’язуються конкретні естетично-творчі завдання, наприклад промисловий чи технічний дизайн, садово-паркова культура, моделювання одягу, декоративна косметика тощо. Естетична діяльність співвідноситься із тими творчими і художніми завданнями, які визначають мету даної діяльності. Ступінь її наявності визначається цілями особистості, котра прагне перетворити навколишнє середовище, організувати свій життєвий простір за законами краси і гармонії. Особливе значення тут відіграє рівень естетичної свідомості самих суб’єктів діяльності, розвиненість їх смаку, наявність умінь і навичок, а також сприятливість умов для реалізації творчих задумів і духовних потреб. Естетична діяльність не обмежується досягненням чисто утилітарних цілей, бо підпорядкована художній ідеї, хоча і не є чисто художньою діяльністю, як наприклад, образотворче мистецтво чи архітектура.

У процесі естетичної діяльності перетворюється не лише навколишній світ, предметне середовище, побут, але й підноситься культура самих людей, як суб’єктів естетичної діяльності. Розвивається і удосконалюється творче бачення, відчуття форми, кольору, пропорцій, вміння асоціативно мислити, шукати аналогії, гармонійно поєднувати різні види діяльності, організовувати своє життя, працю, побут так, щоб отримувати максимальне задоволення і духовну насолоду. Естетичні почуття виховуються у дитини через казки, колискові пісні, малюнки, ігри. Святково-обрядові дійства, весілля, похорони, масові урочисті церемонії, інтер’єри, реклама, вивіски, вітрини, а також вбрання, зачіски, ювелірні прикраси, татуювання і багато іншого – буквально все, що втілює художнє начало, формує в цілому нашу естетичну культуру.

Естетика виховує особистість, її смак. Вона допомагає людині сприймати і розуміти мистецтво, сприяє формуванню певних естетичних поглядів, ідеалів, уявлень, орієнтує у світі естетичних цінностей, викликає ціннісні уявлення, якими люди зможуть користуватися у своїй практичній діяльності. Естетика сприяє розвитку духовного світу особистості і уможливлює використовувати на практиці естетичне знання.

Для фахівців, у тому числі й правоохоронців, надзвичайно важливим є вивчення естетики, оскільки вона формує естетичну свідомість юриста, розвиває його уявлення, фантазію, інші естетичні ознаки мислення, допомагає невимушено триматися у спілкуванні з людьми, естетично поводитися тощо.

Таким чином, висвітлене коло питань і складає предмет естетики.

Естетика – це теоретична дисципліна, що вивчає область смислоутворюючих виражальних форм дійсності, звернених до пізнавальних процедур на основі відчуття прекрасного, а також долі їх художнього втілення та відображення. В останньому випадку естетика набуває статусу «філософії мистецтва» (Гегель).


Категорія: Етика та естетика (Лекції)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter