Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Етика та естетика (Лекції)


2. Основні естетичні категорії: прекрасне і потворне, міра і гармонія, трагічне і комічне


Категорії (від грец. – висловлювання, ознака) – загальні фундаментальні поняття, які відображають найбільш суттєві, закономірні зв'язки і відношення реальної дійсності і пізнання.

Основними естетичними категоріями є прекрасне й потворне, гармонія і міра, піднесене й низьке, трагічне і комічне, які у процесі історичного розвитку можуть змінюватися. Категорії естетики взаємопов’язані і взаємопронизують одна одну. Але кожна з них має свій специфічний зміст.

Як правило категорія "прекрасне” дається нам через більш вузькі поняття. Наприклад, "краса”, "піднесене”.

Краса – більш буденне поняття, прекрасне – категорія межової досконалості й гармонії, що майже зливається з ідеальними уявленнями. Краса ніби заземлена, хоча вона постає, як духовна якість, прекрасне піднесено в духовну височінь – майже до божественного стану і статусу.

Прекрасне – категорія естетики, що характеризує явища з точки зору досконалості, як такі, що мають вищу естетичну цінність. В прекрасному, з одного боку, фіксуються найбільш загальні реальні якості предметів і явищ дійсності, а з іншого, – виражаються відношення до них людини.

Важливо відмітити, що зовнішню красу можна розглядати окремо, тільки враховуючи її відносну самостійність. Вона не може бути абсолютною цінністю без зв’язку з внутрішньою красою. Тому узгодженість частин, ритм, симетрія прекрасні тільки в тому випадку, коли вони відображають благородну ідею. Красивим є те, що виражає величність цілей, духовне багатство, моральну чистоту. В органічній єдності зовнішньої і внутрішньої краси пріоритет належить внутрішній красі.

Краса службової діяльності, зокрема юридичної, є одним із важливих факторів підвищення її ефективності. Вона створює привабливість праці, зацікавленість роботою, формує потяг до праці, що переходить у внутрішню потребу стверджувати в житті добро, гуманізм, справедливість, законність.

Проблема прекрасного здавна цікавить мислителів, про що свідчить величезна кількість суджень і розмірковувань. Уявлення про прекрасне різняться в різні періоди розвитку людства. Прикладом цього може слугувати уявлення про жіночу красу. Звернімося за ілюстративним матеріалом до творів мистецтва, в яких найповніше втілені ідеали жіночої краси, адже мистецтво намагається втілити образ прекрасної людини, яка б увібрала в себе найкращі риси свого часу. Античне мистецтво визнає красивим натреноване фізичними вправами тіло, яке гармонійне за своєю будовою і позбавлене будь-яких фізичних вад. Окрім того, греки вважали, що людська краса є даром богів, боги можуть наділяти красою своїх улюбленців. Загальновизнаним ідеалом жінки-красуні в Греції був образ Єлени Прекрасної, дочки Леди і Зевса, через яку розпочалася Троянська війна:

Середньовіччя пропонує нам зовсім інший ідеал жіночої краси. Красивою може бути лише знатна дама, яка має худе тіло, запалі від недоїдання щоки, бліду шкіру, до якої ніколи не доторкається сонячне проміння – засмага є ознакою простолюдинки, - у неї обов’язково біляве волосся і сині очі. В цілому таке уявлення про жіночу красу відповідало загальній світоглядній настанові Середньовіччя - найголовніше – це душа, проблема душевного спасіння, постійна напруга в бік потойбічного життя за рахунок умертвіння плоті та приниження ролі тіла в житті людини.

Відродження тільки в завершальний стадії вустами У.Шекспір утвердить ідеал красивої жінки як земної істоти. В живописі з’являється образ жінки-мадонни, - образ одухотвореної і піднесеної жіночої краси, який часто овіяний трагізмом, такі жінки на полотнах Рафаеля, Леонардо да Вінчі.

ХVІІ століття остаточно утверджує ідеал жінки, тіло якої переповнене здоров’ям: жінки на полотнах Пітера-Пауля Рубенса вдоволені життям, розповнілі і дуже земні.

Пізніше поняття краси дистанціюється від зовнішніх, фізичних ознак і все більше акцентує увагу на духовній красі. Потворний горбун Квазімодо (герой роману В.Гюго "Собор Паризької Богоматері”) прекрасний своїми душевними якостями і вчинками: диспропорційне тіло і некрасиве обличчя затіняються чистою, доброю і відданою душею. Натомість, Феб красивий зовні, але потворний своєю дрібною душею.

Із всього сказаного стає зрозуміло, що існують розмежування між прекрасним та красою.

Прекрасне – це найкрасивіше порівняння, що утворюється за допомогою префікса най- . Поняття прекрасного використовується для оцінки якогось предмета або явища в цілому. Красиве – це поняття вужче і використовується для характеристики певних сторін і окремих властивостей.

Прямо протилежною за естетичним почуттям та естетичним переживанням по відношенню до категорії прекрасного є категорія потворного. Це поняття важко визначити, і в історії естетики ми навряд чи знайдемо задовільне й адекватне його визначення.

Зрозуміло, що потворне – це вся сукупність у світі сил, що протистоять доброму і прекрасному, а потому брехня, обман, неістинність виступила "з відкритим забралом” супроти істини.

У міфології абсолютно всіх етносів світу потворне, жахливе, гидке, страшне, мерзенне майже завжди намагалося рядитися в "наряди” доброго, співчутливого, м’якого і нерідко сентиментального, щоб привернути до себе увагу, перш за все, темних, не розвинутих людей, котрі не вміють по-людські мислити і відчувати, оскільки забиті жахами і тяготами життя, особливо страхом перед смертю. Образи Медузи Горгони, Циклопа, Мінотавра, диявола, чорта, Баби Яги, Кощія Безсмертного, лісовиків, русалок та іншої нечисті проявлялися у почуттях, свідомості й оцінюючій діяльності народів як антиестетичні явища, переважно, звичайно, духовного порядку. Але пізніше перед людьми постали жахливі, потворні, зловредні і смертельно небезпечні для життя дії і явища самої людини, тому диявол, чорт, Мефістофель стали виявлятися в мистецтві в образі людському, котрий відрізнявся тільки злим, жахливим і страшним виразом обличчя, грубим голосом і жахливими вчинками і рухами.

У категорії "естетичне” відображаються як об’єктивні сторони, властивості, зв’язки як явищ самої дійсності, так і ставлення людини до світу, так само воно є результатом людської діяльності, тобто носить ціннісний характер. У цьому полягає складність та особливість розуміння естетичного та інших категорій естетики.

Слід пам'ятати, що термін "естетичне" має два провідні значення: 1) значення, похідне від назви науки естетики, коли "естетичний" означає: те, що має відношення до естетики; в такому значенні естетичне використовується як синонім термінів "художній", "мистецький", навіть "красивий" (коли ми, наприклад, кажемо: "Ця річ виглядає естетично"); 2) в сучасній естетиці термін "естетичне" фактично заміщає термін "прекрасне", оскільки тепер позначає все те, що викликає почуття, пов'язані із виглядом речі та тим враженням, що вона справляє на людину. Термін "художній", "художнє" позначає таку сферу діяльності та її результати, що базується на матеріально-речовому втіленні таких образі та задумів, що постають скоріше (або більшою мірою) результатами творчої уяви, фантазії, інтуїції ніж ретельним відтворенням реальності.

Скажімо, ми відрізняємо художню літературу від газетного репортажу або канцелярського звіту саме на основі того, що першого роду тексти є втіленням авторських переосмислень дійсності, її творчого конструювання. В такому значенні слово "художній" постає спорідненим словам "творчій", "мистецький". Термін "мистецтво" позначає особливу сферу людської життєдіяльності (і діяльності), де проявляється людська здатність створювати особливий світ артефактів (штучних речей), що мають художню природу. Термін "мистецький" вказує на те, що причетне до мистецтва, але також зберігає й давнє своє значення, коли грецьке слово "техне" та тотожне йому латинське "арс" позначали вміння, майстерність, вправність; в такому значенні сьогодні частіше використовується слово "мистецькість". У співвідношенні зазначених термінів можна також відмічати й деякі більш тонкі нюанси: наприклад, слово "художній" більше має відношення до роду діяльності та її результатам, в той час як слово "естетичний" скоріше стосується сприйняття такої діяльності та її результатів, певне оціночне відношення до них.

Отже, естетичне – це всеохоплююче поняття, яке відображає те загальне, що належить всім естетичним явищам. Сюди входить і естетичне в природі, суспільному житті, в продуктах матеріального і духовного виробництва, естетична діяльність або творчість за «законами краси», естетична свідомість (естетичні почуття, сприйняття, потреби, смаки, ідеали тощо).

Естетична міра (міра конкретного, чуттєво сприйнятого предмета) – це системне, інтегративне виявлення цілісності предмета, взятого в єдності всіх його протилежних сторін (внутрішнього і зовнішнього, загального й одиничного, сутності та явища, сутності і форми, структури і функцій, цілого і частин) у їх оптимальному впорядкованому зв’язку, що визначає предмет як цілісність, а не просту сукупність частин.

Другою об’єктивною підставою естетичного є гармонія.

Гармонія (від грец. зв’язок, згода, стройність) – відображає співрозмірність і упорядкованість всіх частин цілого, узгодженість форми і змісту об’єкта.

В своєму повному обсязі поняття гармонії досить складне і багатогранне, оскільки включає в себе в закономірних співвідношеннях такі складові як пропорційність, співрозмірність, симетрія, ритм та ін. Гармонію не можна зводити до правильності, хоча правильність і є найпростішим її виразом. Більше того, гармонія може включати в себе окремі елементи дисгармонії (непропорційність, асиметрію, аритмію і т.п.).

Гармонія (співзвуччя, злагода, протилежна хаосу) – філософсько-естетична категорія, що означає високий рівень впорядкованості різноманітного, оптимальну взаємовідповідність різного в складі цілого, його елементів, структуру, функцій тощо.

Гармонія носить загальний і універсальний характер, що проявляється в природі, суспільстві, людині, мистецтві, поведінці людини. Однак, чим вищий рівень організації матерії, тим складнішою і багатшою є гармонія предметів і явищ. Це є певною підставою поділу прекрасного на різні види. Гармонія об’єктивна: вона є результатом дії матеріальних закономірностей, виявом єдності й узгодженості в різноманітності форм буття.

Особливо яскраво в юридичній діяльності виявляється піднесене. Прекрасний вчинок стає величним тоді, коли в ньому виявляється пріоритет суспільного начала в житті. В моральному відношенні ця міра є героїчною. Героїчне передбачає певну оцінку поведінки людини і її характеру з позицій суспільних ідеалів. Героїчне є найбільш повним втіленням досконалої поведінки людини. Загальновідомо, що саме в уявленні про досконалу поведінку моральнісний та естетичний ідеали зливаються в єдине ціле, виступають як дві сторони одного й того самого явища.

Піднесене – це естетичний вираз героїчного, що являє собою найвищий вираз моральних сил людини, несе в собі естетичну цінність довершеності, краси, величного.

Сама етимологія понять «піднесене» і «низьке» говорить про «емоційні» корені, які йдуть з глибокої давнини, проте зберігають своє значення і в наш час. Так, помітне пов’язання фізичного «верху» з тим, до чого прагнуть люди у своєму житті, про що вони мріють, а фізичного «низу» - з тим, що вони хочуть подолати, від чого хочуть звільнитися: адже рух вгору – це подолання саме земного тяжіння, це прагнення до світла, до сонця, це свобода від влади землі та від рабської приреченості до «низу».

Низькими сприймаються явища, як які приховують в собі, містять загрозу для життя людини, її гідності, самоповаги, які заважають процесу самореалізації особистості. Через це низьке повязано з проявами бездуховності, аморальної поведінки. За своїми якостями низьке є протилежним піднесеному, має спільні риси, з одного боку, з потворним, а, з другого - з трагічним та комічним.

Низьке – це уявлення людей про те, до чого людина не повинна прагнути, оскільки це повертає її до тваринного стану. Піднесене прагне до сонця, низьке віддає перевагу темряві і гниттю.

Категорія трагічного є узагальненим виразом боротьби нового і старого, гострого конфлікту між окремою людиною і обставинами, які склалися, в результаті чого герой гине, смерть якого стає ствердженням прогресивних, ідеалів, за які бореться герой.

Люди усвідомлюють неминучість трагічного, виділяючи ситуації і форми загибелі і страждань, які найбільш співвідносні з поняттям людської гідності.

У трагедії, як вважав Г.Гегель, загибель не є тільки знищенням. Вона означає також і зберігання у перетвореному вигляді того, що у даній формі має загинути.Гегель протиставляє людину, вільну від "рабської свідомості" та здатну жертвувати життям заради вищих цілей, істоті що пригнічена інстинктом самозбереження. Трагічній герой - носій чогось, що виходить за межі індивідуального буття (влади, принципу, будь-якої надприродної сили), що вільно і свідомо обирає свій шлях. Тому трагічне - це категорія естетики, яка відбиває діалектику свободи та необхідності, втілюючи найбільш гострі життєві протиріччя (колізії), насамперед, між історичною необхідністю та практичною неможливістю її здійснення. Таким чином, у центрі трагічного - конфлікт між тим, що людина повинна (необхідність), і тим, чого вона жадає, до чого прагне (свобода).

Естетична думка XX століття активно розробляє проблему трагічного. При цьому йдеться не про якусь країну або про конкретну практику мистецтва. У поняття трагічного починають вкладати глибокий філософський, моральний зміст. Трагічне аналізується в широкому контексті загальних смисложиттєвих проблем, проблем майбутньої людської цивілізації.

Сутність комічного полягає у протиріччі, коли контраст і невідповідність, а інколи навіть протистояння (наприклад, нице – високе, потворне – прекрасне тощо). Сміх є найбільш дохідливою, захоплюючою і гострою формою критики. Сміх вимагає свідомо-активного сприйняття людиною об'єкта сміху, щоб роздивитися та зрозуміти його невідповідність і неспівмірність.

Комічне незвичайно великою мірою пов'язане із загальною культурою суспільства та людини. Низька культура завжди агресивна: людина такої культури неспроможна терпіти погляди, думки, переваги інших. Навпаки, людина, що володіє високою культурою, здатна аналізувати поведінку, відносини не тільки інших людей, але й самої себе, що є свідоцтвом присутності у неї почуття гумору, розвиненого, живого розуму, яскравої уяви, фантазії.

Традиційно виділяють наступні форми комічного:

гумор (використання дотепності та гри слів);

сатира (критика недоліків, суперечностей);

іронія (прихований сміх, замаскований серйозною формою);

сарказм ("зла іронія", що має руйнівну силу).

Комічне в житті і мистецтві – це сфера лише людського. Комічне як і почуття гумору властиве тільки людині та людській оцінці явищ.

До чинників, які формують рівень естетичної свідомості, традиційно відносять естетичне почуття, естетичний смак, естетичний ідеал. Тобто йдеться про формування певної культури, зокрема естетичної. Естетична культура - це сукупність естетичних цінностей, які існують в суспільстві, способи і засоби їх створення та освоєння, хоча сама естетика є наукою про становлення чуттєвої культури людини.

Естетичні почуття, переживання, естетична насолода виступають як виявлення естетичного ставлення до предметів або явищ дійсності. Різноманітні естетичні відношення, які виникають у людини (соціальної групи, суспільства) до дійсності можна віднести до загального поняття "естетичне".

Естетичні відношення є соціальними за своєю природою і ціннісними за характером. Соціальність естетичних відношень проявляється в тому, що під впливом культури і суспільства у людини формується потреба співставляти свою діяльність з критеріями краси і досконалості, виділяти серед явищ дійсності ті, які співмірні з цими критеріями і ті, які значимі для творчості. Оскільки естетичні відношення пов’язані з різними видами діяльності і зачіпають практичні інтереси людей, то вони можуть виконувати роль ціннісних орієнтацій. Своєрідністю естетичних відношень є те, що вони, хоча і мають власну сферу діяльності – мистецтво, втручаються у всі сфери діяльності людини, пред’являючи свої права на участь у будь-якому творчому процесі, вони ціннісно і нормативно орієнтують будь-яку творчість. Естетичні відношення є емоційно-нормативним способом регуляції творчої діяльності людини і універсальною оціночною реакцією людини, яка виражається в її діях, почуттях, уявленнях про гармонію і досконалість.

Естетичні цінності обов’язково пов’язані з творчою діяльністю людини; з їх допомогою можна співставляти предмети і явища з критеріями прекрасного і досконалого; і як результат – виникнення у людини складної емоційно-оціночної реакції (насолода, переживання).

Естетична свідомість – це абстрактне поняття для позначення специфічного духовного утворення, яке здатне характеризувати естетичне відношення людини. В основі естетичної свідомості лежать естетичні потреби, задоволення яких і слугує утвердженню людини як цілісної особи.

В процесі задоволення естетичної потреби в насолоді у людини формується естетичне почуття. Найбільш поширеним є визнання естетичного почуття як глибокого переживання, яке виникає під час споглядання відповідного предмета.

З естетичною насолодою не пов’язані какофонія звуків, дисгармонія кольорів, які викликають неприємні почуття. Безпосередньою реакцією на дійсність є естетичні емоції, які значною мірою залежить від індивідуальних особливостей людини. Емоції по відношенню до почуттів виконують двояку функцію: по-перше, вони є первинними; по-друге, почуття можуть проявлятися тільки в емоційних реакціях.

Естетичне почуття може правильно розвиватися тільки у зв’язку з загальним розвитком духовного життя людини, з зовнішніми органами відчуття і так званими вищими почуттями: інтелектуальні - виникають в результаті процесу пізнання дійсності і проявляються у вигляді зацікавленості, допитливості, задоволення, радості, захвату і т.п.; моральні почуття виникають на базі відношення до поведінки інших людей і до своєї власної, форми вияву ті ж самі, що і в інтелектуальних; естетичні – відношення людини до прекрасного і потворного в природі і в житті, і в мистецтві.

Народжуючись разом з практичною, утилітарною потребою, естетична потреба росте і розвивається лише за умови розвитку свободи людини, незалежності її від оточуючого середовища, від природної необхідності. Світ естетичного і краси — це світ, де людина є вільною від повсякденної практичної потреби. Саме тому розвиток естетичного, духовного відношення до дійсності безпосередньо пов'язаний із зростанням матеріальної могутності людства. Адже почуття, що перебувають у полоні грубої практичної потреби, володіють лише обмеженим змістом. Для надто зголоднілої людини не існує людської форми їжі, бо вона думає про їжу як про існування і самий процес прийняття її мало чим відрізняється від поглинання їжі твариною. Ось чому засмучена турботами, зморена постійними нестатками людина несприйнятлива навіть до найпрекраснішого видовища.

Отже, естетичне відношення до предмета відрізняється від однобічного, утилітарно-практичного тим, що відбиває міру досягнутого людством багатства всебічності і цілісності суспільної практики й, відповідно, багатства і всебічності людського ставлення до світу. В естетичному відношенні людина, що є вільною від вузькоегоїстичного інтересу і вигоди, піднімається до безкорисливого, справді людського відношення до предмета. Саме тому естетичне відношення є водночас духовним — воно розвиває духовний світ людини. Проте це аж ніяк не дає підстав забувати, що духовне відношення виростає на основі добре розвиненої людської чуттєвості. Буденна свідомість здебільшого розглядає чуттєве задоволення як грубе, обмежене і прямо протилежне духовному. Духовне ж розуміється на цьому рівні мислення як умоглядне, побудоване на аскетичному запереченні чуттєвого задоволення.

В історії світової культури у відповідності з такою уявою створювались два основних стереотипи людей: перші схильні до задоволень і в зв'язку з цим деградують духовно, другі, навпаки, вільні від чуттєвих потреб аскети, які свідомо відмовляються від радощів життя в ім'я духовного вдосконалення. Такий поділ відображає лише історично обмежену можливість для людини гармонійно розвиватися, не абсолютизуючи в ній природні потреби і суспільні якості. Естетичний розвиток суспільства якраз і є історичною мірою такої чудової гармонії природного і соціального, коли чуттєва потреба людини може бути задоволена без обов'язкового фізичного володіння предметом. У цьому значенні естетична потреба є вільною від вузькокорисливої, однобічної потреби, яка ґрунтується на якійсь частковій, хиткій основі і не може зумовлювати цілісності людини в кожному частковому ставленні її до світу.

Естетичний ідеал найпершому наближенні можна визначити як ідеал краси, який за основу краси визнає такі якості предметів, як чуттєва гармонія, що обіймає доцільність і досконалість. Своєрідна природа краси обумовлює ряд особливостей естетичного ідеалу:

1. Естетичний ідеал завжди чуттєво-конкретний.

2. Антропосферність (від давгр. людина і сфера) естетичного ідеалу свідчить про те, що він є не простою сукупністю еталонів усіх предметів і явищ, які існують в світі, а є концентрованим виразом належного. В центрі естетичного ідеалу завжди знаходиться людина.

3. Естетичний ідеал характеризується яскравим емоційним забарвленням, зверненістю до емоційної сфери людини.


Категорія: Етика та естетика (Лекції)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter