Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Геополітика (Семінари)

1. Геополітика: предмет, об’єкт, категорії, закон та закономірності

2. Вестфальська система міжнародних відносин

3. Версальська геополітична епоха

4. Потсдамська епоха та глобалізація геополітики

5. Деколонізація та теорія "четвертого світу”

 

 

1. Геополітика: предмет, об’єкт, категорії, закон та закономірності


Термін "геополітика” складається з двох грецьких слів: geoземляpolitikos — все, що пов’язане з місцем: держава, громадянин тощо.

Термін "геополітика” вперше запропонував шведський учений і політик Р. Челлен, а в своїй головній праці "Держава як форма життя” (1916) розробив наукові засади геополітики — вчення про державу як географічний організм, що розвивається у певному просторі.

Нині існує дуже багато визначень геополітики — понад 300. У цілому виділяють такі 3 основні підходи до визначення сутності геополітики.

По-перше, під геополітикою розуміють світоглядну, ідеологічну доктрину, яка обґрунтовує експансіоністський чи оборонний напрям зовнішньої політики держави. Прихильник цього підходу О. Г. Дугін трактує геополітику насамперед як ідеологію — науку про владу і для влади.

По-друге, геополітикою називають політику держави в географічному просторі. Прибічники цього підходу приділяють особливу увагу зовнішній геополітиці — розробці та здійсненню стратегічних напрямів зовнішньої політики держави у світовому геопросторі на різних ієрархічних рівнях.

По-третє, існує розуміння геополітики як міждисциплінарної науки зі своїми об’єктом, предметом і методологією досліджень, яка вив-чає залежність міжнародних відносин і розвитку держав і народів від умов географічного простору.

До предмета дослідження геополітики належить широке коло питань: закономірності виникнення, трансформації і функціонування світової геополітичної системи; просторові аспекти розвитку систем міжнародних відносин у минулому; чинники, що впливають на трансформації сучасної системи міжнародних відносин; формування і розвиток геополітичних регіонів різних ієрархічних рівнів; проблеми територіального розвитку держав, просторові аспекти їх взаємодії на міжнародній арені; вплив географічних факторів на зовнішню та внутрішню політику держав; внутрішньодержавні територіальні політичні процеси, взаємодії політичних сил тощо.

Об'єкт геополітики – це планетарний простір - тверда суша, вода (моря і океани), повітряна оболонка, яка огортає земну кулю, тобто простір з державами, їх кордонами, ресурсами і т. д.

До класичних законів геополітики належать:

1) закон фундаментального дуалізму;

2) закон посилення фактору простору в людській історії;

3) закон синтезу суші і моря.

Закон фундаментального дуалізму проявляється в географічній будові планети і в історичній типології цивілізацій. Цей дуалізм полягає у протиборстві телурократії ("сухопутної могутності") та таласократії ("морської могутності"). Держави телурократії стародавні Спарта і Рим, які були представниками військово-авторитарної цивілізації. Типовими зразками таласократії виступають стародавні Афіни і Карфаген.

Для телурократії характерні чітко визначені кордони, фіксований простір, стабільність, що проявляється в осілості, стійких моральних нормах і юридичних законах, яким підпорядковується все населення. Для мешканців телурократичної держави притаманне почуття колективізму, збагаченню.

Таласократія, навпаки, є більш динамічною і прихильною до технічного прогресу. Індивідуум, який перебуває серед водної стихії, може вижити тільки в екстремальних умовах. Доволі часто йому доводиться ризикувати життям, приймати нестандартні рішення. Такий тип людей досить вільно ставиться до встановлених юридичних норм, не вважаючи їх за обов'язкові, адже переважну частину свого життя він перебуває в морі, де діють закони морської стихії. Жителі моря, на відміну від мешканців суші, розвиваються активніше, легко приймають і відмовляються від певних моральних і культурних цінностей, завжди прагнуть йти вперед, не зупиняючись перед труднощами на своєму шляху.

Отже, згідно з цим законом геополітики, упродовж усієї історії людства протистоять між собою континент і море. Це приводить до того, що дві стихії — земля і вода символізують два способи буття людей, формують у них два типові види поведінки.

Закон посилення фактору простору в людській історії. До моменту кінцевої перемоги США в холодній війні геополітичний дуалізм розвивався в раніше заданому напрямі — таласократія і телурократія вели жорстоку боротьбу за простір, посилюючись у економічному та військово-політичному плані. Ця боротьба тривала з перемінним успіхом як таласократії, так і телурократії.Починаючи з епохи великих географічних відкриттів зростав вплив таласократії. Доказом переваги таласократії було створення великих колоніальних імперій, передовсім англійської.

Аналізуючи дію закону посилення фактору простору в сучасних умовах, російський політолог Дугін пропонує чотири варіанти подальшого розвитку:

1) перемога таласократії цілком відмінює цивілізацію телурократії;

2) перемога таласократії завершує цикл протистояння двох цивілізацій, але не розповсюджує свою модель на весь світ;

3) поразка телурократії — явище тимчасове, бо Євразія ще повернеться до своєї континентальної місії, але в новій формі;

4) перемога телурократії, яка переносить свою модель на всю планету.

Закон синтезу суші і моря — третій класичний закон геополітики. Йдеться про одне з ключових понять геополітики — "берегову зону", або "Rimland" — фрагмент таласократії чи телурократії. Хоча "берегова зона" згадувалася багатьма вченими, однак дане поняття до наукового обігу вперше ввів американський учений Ніколас Спайкмен (1893—1943). На його думку, саме "Rimland", а не "Heartland", являє собою ключ до світового панування. Від нього надходять імпульси до простору, який іменують "Heartland", отже "той, хто домінує ним, той домінує над Євразією, тримає долі світу в своїх руках". А. Дугін називає "Rimland" "ключовою категорією", "островом і кораблем", "прикордонною зоною" тощо

До категорій геополітики зарахо­вують: геополітичну модель світу, геополітичний простір, геополітичне поле, геополітичний регіон, геополітичну лінію, геополітичне суперництво, геостратегію, кордони, національ­ну безпеку держави, національний інтерес, національну мо­гутність, експансію тощо.

Геополітичний простір — середовище, що справляє вплив на формування відносин між державами в контексті фунда­ментального дуалізму світу.

Геополітичне поле — простір, контрольований окремою державою або коаліцією (союзом) держав.

Ендемічне поле — простір, контрольований державою тривалий час. Належність цієї те­риторії даній державі визнають сусіди.

Прикордонне поле — територія, що перебуває під контро­лем держави, але недостатньо демографічно, економічно й по­літично нею освоєна.

Перехресне поле — простір, на який претендує кілька су­міжних держав.

Тотальне поле — безупинний простір, що перебуває під контролем держави.

Метаполе — простір, освоюваний одночасно кількома дер­жавами.

Геополітичний регіон — простір, що характеризується ви­сокою інтенсивністю політичних, економічних, торгових і культурних зв’язків (наприклад, Північна Америка, Європа, Близький Схід, Південно-Східна Азія).

 

 


2. Вестфальська система міжнародних відносин


Вестфальську систему міжнародних відносин встановлено по закінченні Тридцятирічної війни в Європі (1618-1648 рр.) між німецькими протестантськими князями з одного боку, й католицькими князями та імператором – з іншого, яка перетворилася з внутрішньогерманської на загальноєвропейську.

Початок формування Вестфальської системи було покладено Вестфальським миром, укладеним 24 жовтня 1648 р. у формі двох договорів, підготовлених на двох конгресах, що відбувались у містах Вестфалії – Мюнстері й Оснабрюці.

Статті Вестфальського миру зафіксували нове співвідношення сил, яке склалося в Європі. Вестфальський мир фактично санкціонував розпад Священної Римської імперії германської нації на 355 самостійних держав.

Вестфальською системою встановлено баланс сил великих держав, передусім Королівств Франції, Великої Британії, Швеції, а також Австрії та Речі Посполитої. Ця система відсунула на другий план Іспанію і Португалію.

Після Вестфальського миру змінилося співвідношення сил між європейськими країнами і Османською імперією на користь перших. Ця система не повною мірою враховувала інтереси Царства Російського і виключала Китай.

Основні характеристики Вестфальської системи міжнародних відносин:

· національна держава – основна форма політичної організації суспільства;

· національний (державний) суверенітет – головний принцип міжнародних відносин;

· ієрархія держав (слабкіші/могутніші);

· геополітична нерівність та система політичної рівноваги;

· встановлення чітких стабільних кордонів між європейськими державами.

· формування євроцентристського світу.

Вестфальська система спочатку не мала глобального характеру, охоплювала Західну та Центральну Європу. Пізніше вона інтегрувала до сфери своєї дії Східну Європу, Росію, Середземномор’я, Північну Америку. Європейська історія почала перетворюватися на світову;

· головні силові центри Європи розгорнули боротьбу за поділ світу;

· кінець глобальної ізольованості цивілізацій та культур унаслідок Великих географічних відкриттів;

· розвиток капіталістичних відносин.

Після Французької Революції 1789-1794 рр. відбулося остаточне зміцнення системи національних держав, що продовжило і закріпило Вестфальську систему. Затверджувалася теорія "політичної легітимності", за якою національна держава має право на існування лише тоді, коли кордони країни збігаються з етнічними її межами.

У процесі функціонування Вестфальська система змушувала кожного з її учасників обмежувати свої експансіоністські наміри. Одним з головних засобів підтримки рівноваги були різноманітні види коаліцій.

Із встановленням Вестфальської системи відносини між країнами Заходу вперше отримали систематизацію. З певними модифікаціями вона проіснувала до 1939 р., тобто до початку Другої світової війни. Деякі елементи цієї системи продовжували діяти й у період Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин. Вестфальську систему міжнародних відносин поділяють на кілька етапів (або підсистем), об'єднаних спільними закономірностями, але відмінних за особливостями, характерними для конкретного періоду відносин між державами.

Найчастіше виокремлюють кілька підсистем Вестфальської системи, які розглядаються як нібито самостійні:

- систему англо-французького суперництва і боротьби за колонії в ХVІІ-ХVIII ст.;

- систему "європейського концерту націй" або Віденського конгресу в ХІХ ст.;

- більш глобальну за географічними ознаками Версальсько-Вашингтонську систему між двома світовими війнами, Ялтинсько-Потсдамську систему.

 

 


3. Версальська геополітична епоха


Версальська епоха починається після поразки Троїстого союзу в Першій світовій війні (1914-1918 рр..). Вона кардинальним чином змінила геополітичний розклад сил. Впали Німецька, Австро-Угорська, Російська, Османська імперії, які раніше були потужними політичними центрами. На руїнах цих могутніх держав з'явилося кілька невеликих держав, які автори Версальської системи думали включити в сферу свого впливу. Версальський мирний договір закріпив статус європейської континентальної держави за Францією, а морської - за Англією (на все це претендувала до війни Німеччина). Росії, на думку політиків країн-переможниць, взагалі не виявилося місця в Європі, вона не повинна була існувати як могутня держава.

Від імені Ліги Націй - невід'ємної частини Версальського договору - були поділені колонії Німеччини, Туреччини. Згідно з планом президента США Вільсона Росію передбачалося розділити на сфери впливу: наприклад, Кавказ розглядати як частину Туреччини, Середню Азію віддати під протекторат якій-небудь європейській державі, а на європейській частині Росії і в Сибіру створити представницькі уряди. Для досягнення цієї мети 15 держав світу висадили війська в різних точках Росії, принісши їй величезні страждання, людські, матеріальні та духовні втрати.

У Першій світовій війні найбільше придбала буржуазія США. Відчуваючи силу, на Вашингтонській конференції в 1922 р. США домоглися права мати рівний з Англією військово-морський флот, який давав можливість контролювати найважливіші морські комунікації, контролювати морський простір.

За допомогою «кишенькової» Ліги Націй країни-переможниці створили між Німеччиною і Радянською Росією «санітарний кордон» з держав, орієнтованих на Францію і Англію. Таким чином, дві великі континентальні держави були позбавлені прямих тісних контактів, ізольовані один від одного. Встановлений світовий порядок був спрямований проти Радянської Росії, Німеччини та Китаю. Але без урахування геополітичних інтересів цих потужних країн будь-яка світова політична система просто не може існувати.

Творці Версальського договору не передбачили кілька обставин. Насамперед те, що Росія вийшла з кровопролитної громадянської війни політично єдиною. Друге, по Європі прокотилися в 1920-х роках пролетарські революції. Під впливом російської революції прокотилися хвилі протестів, активізувалися антиколоніальні руху.

Друга світова війна поховала Версальський мир. Радянський Союз виніс основний тягар цієї війни, зазнавши величезних людських та матеріальних втрат, але вийшов з неї військово-стратегічно і геополітично міцнішим, ніж був до війни.

 

 


4. Потсдамська епоха та глобалізація геополітики


Потсдамська епоха починається в 1945 р. У невеликому залі маленького містечка неподалік від Берліна за круглим столом була підписана Потсдамська система договорів, що зафіксувала новий баланс сил, що виник в Європі після перемоги над Німеччиною і її союзниками. Ця система визначила нові кордони, розстановку нових геополітичних сил. По суті в Потсдамі було констатовано, що світ з багатополюсного став біполярним: СРСР і його союзники, що представляють континентальну силу, і США та їх союзники, що представляють в більшості морську силу.

Протиборство цих полюсів і визначило зміст потсдамскої геополітичної епохи. Її характерною рисою було те, що протистояння двох потужних блоків йшло на межі балансування між холодною та ядерною війнами. Удосконалення авіації, поява ракетної техніки, космічного, лазерного та інших видів зброї докорінно змінили роль повітряного та космічного простору! На планеті не залишилося недосяжних точок Землі.

Для Потсдамської епохи характерна надзвичайна ідеологізованість міжнародних відносин а також постійна загроза початку прямого військового протистояння між СРСР і США.

Особливості:

1. Була ліквідована багатополярна організація структури міжнародних відносин, виникла біполярна структура повоєнних міжнародних відносин, в яких провідну роль відігравали дві наддержави -СРСР та США.

2. Повоєнна система носила конфронтаційний характер. Мова йшла про системне, комплексне протистояння в економічній, політичній, військовій ідеологічній та інших сферах, протистояння, яке час від часу набувало характеру гострої конфліктної, кризової взаємодії. Такий вид протистояння у форматі взаємних погроз використання сили, балансування на грані війни отримав назву „холодної війни".

3. Повоєнна біполярність складалася в епоху ядерної зброї, що призвело до революції як у військових так і в політичних стратегіях. Ця революція сприяла поступовій трансформації стратегій та доктрин ядерного залякування, ядерного шантажу.

4. Розподіл світу на сферу впливу двох наддержав як в Європі так і на периферії, виникнення „поділених" країн (Німеччина, Корея, В'єтнам, Китай) та становлення військово-політичних блоків під проводом СРСР та США призвело до глобалізації та поглибленої геополітичної структуризації системного протистояння та конфронтації.

 

 


5. Деколонізація та теорія "четвертого світу”


Паралельно з освоєнням нових колоній йшов процес деколонізації, який почався, по суті, з набуттям Незалежності США.

В історії виявляється два піки деколонізації:

1) Перший пік за часом пов'язаний з встановленням британської гегемонії та звільненням спочатку США від панування Великобританії, а потім країн Латинської Америки від впливу Іспанії і Португалії.

У середині XIX ст. Великобританія використовувала механізм «ери вільної торгівлі» і впроваджувала свій капітал і товари в латино-американські колонії, підриваючи тим самим формальний впливав Іспанії та Португалії. Не володіючи формальним пануванням над цими основними колоніальними володіннями метрополій Іберійського півострова, Великобританія впроваджувала свій капітал в ці території і безроздільно панувала тут аж до того часу, коли на світову арену вийшли геополітично зміцнілі США. У 1917 р. за домініонами Великобританії був визнаний статус державної автономії. Перший пік деколонізації не поширився на колонії Старого Світу.

2) Другий пік деколонізації почався після закінчення Другої світової війни. Поворотним пунктом стало здобуття незалежності Індією. Це вже означало географічний перехід деколонізації в Старий Світ, включаючи значну частину Африки.

На другій хвилі деколонізації домініони (Канада, Австралія, Нова Зеландія, Південно-Африканський Союз та ін.) розширили межі своєї автономії. У 1923 р. Великобританія змушена була визнати за домініонами право укладати договори з іноземними державами, а також визначати в кожному конкретному випадку свою участь або неучасть в міжнародних договорах, укладених Великобританією. Але це стосується домініонів, або переселенських колоній, куди були перенесені капіталістичні порядки і буржуазно-демократичний лад.

Колонії ж у повному розумінні цього слова мали такі характерні риси:

• Безроздільне панування країни-метрополії в економічному і політичному житті колонії.

• Наявність сильних рабовласницьких і феодальних пережитків у формі насамперед примусової праці.

• Однобокість («монокультурність») економічного розвитку.

Розвиток колоній було спрямоване насамперед на виробництво сировини.

Теорія Четвертого світу - це теорія, створена вченими і юристами з середовища в основному пригноблених етносів, народів і націй, що зачіпає глобальні проблеми етноциду і екоциду з боку приблизно 200 держав по відношенню до більш ніж 5000 етносів, народів і націй. Ці древні, говорить теорія, але невизнані міжнародним правом народи продовжують в багатьох точках планети протистояти сучасним державам.

Відповідно до теорії Четвертого світу, сучасні держави являють собою два різновиди: 1) це колишні європейські метрополії, 2) їх колонії які відокремилися при деколонізації «сателіти».

Головна мета багатонаціональної держави полягає в тому, щоб створити видимість, що будь-яка нація є невіддільною частиною держави, хоча дві третини всіх держав використовують армію для підпорядкування своїх громадян. Найбільш поширені правопорушення держав проти націй - залякування і колабораціонізм.

З точки зору теорії Четвертого світу у кожної нації (народу) яка займає територію існує своя назва, яку вона намагається зберегти і тому пручається приєднуватись до якої-небудь держави.

Категорія: Геополітика (Семінари)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter