Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Геополітика (Семінари)

Особливості пангерманізму

Німецька геополітика у 1924–1946 рр. (Карл Хаусхофер та його концепція «панрегіоналізму»; Карл Шміт і теорія протилежності «номоса» Землі «номосу» моря.)

Особливості Кіотської геополітичної школи

 

 

Особливості пангерманізму


Ідеологічним підґрунтям розширення колоніальної експансії стала доктрина пангерманізму, носієм якої був пангерманський союз. Доктрина стверджувала, що німці переважають усі народи і мають панувати над ними. Пангерманісти закликали проводити політику сили щодо інших держав, створити могутню армію та флот і готуватися до війни за переділ світу.

У плани німецької експансії входило загарбання англійських і французьких колонці та прикордонних районів Франції (експансія на Захід), відторгнення частини Росії ("Дранг нах Остен" - натиск на Схід), Прибалтики, України, Північного Кавказу, проникнення на Близький Схід.

Такі плани пангерманістів знайшли відгук в уряді. Армія стала головною турботою держави, а мілітаризм, тобто нарощування військової могутності, - урядовою доктриною.

У 1913 р. військові витрати становили 50% бюджету. З ініціативи міністра флоту адмірала Тірпіца Німеччина почата створювати величезний військовий флот, який за чисельністю й могутністю незабаром став другим після англійського.

 

 


Німецька геополітика у 1924 –1946 рр.


(Карл Хаусхофер та його концепція «панрегіоналізму»; Карл Шміт і теорія протилежності «номоса» Землі «номосу» моря.)


Карл Хаусхофер (1869—1946), близький до верхівки фашистсь­кої Німеччини. Більшість праць він друкував у редагованому ним же журналі «Geopolitik» (пізніше перейменованому в «Zeitschrift fur Geopolitik»).

Геополітична доктрина К. Хаусхофера базувалася на планетарно­му дуалізмі: протистоянні морських (таласократії) і континентальних (телурократії) держав. Майбутнє Німеччини як великої держави ба­чилось у створенні «континентального блоку» або осі Берлін— Москва—Токіо. Базуючись на ідеї великих просторів, К. Хаусхофер дійшов висновку про необхідність поділу світу вздовж меридіанів на гло­бальні економічні регіони. Цей новий геополітичний поділ дістав назву панрегіоналізму. Виділення панрегіонів мало грунтуватися на об'єднанні держав на основі спільних соціально-політичних та економічних проблем (рис. 1).

Для протистояння морським державам, які прагнуть задушити континентальні країни, як душить анаконда свої жертви, Хаусхофер та його школа розробили концепцію "великого простору»

Цей термін виник у античні часи і уособлював тенденції розвитку держав, які були орієнтовані вздовж паралелей або на вісь схід-захід. Це стосувалося помірних, тропічних та субтропічних поясів. Лінія північ-південь цим терміном не охоплювалася, тому держави, що були розміщені вздовж великих річок, які текли по цій лінії північ-південь, не входили до Великого Простору. Першим Великим Простором, який розвинувся по лінії Північ-Південь і тим самим прагнув меридіонального розвитку, було Китайське царство. Східно-Азійська геополітична структура має у своїй основі меридіональну експансію. Натомість Євразійська і Європейська геополітичні структури орієнтовані на широтну експансію (вздовж паралелей). Першим широтним царством, була іспанська колоніальна система. Але у 40-х рр. ХХ ст. у геополітичне поле широтної динаміки вторгаються два геополітичні макроутворення, які орієнтовані по лінії меридіанів (Східно-Азійський блок і Панамериканський блок).

Новий геополітичний поділ світу докорінно відрізнялося від моделі Маккіндера і отримав назву панрегіоналізма. Мотиви цього підходу він пояснював американською широтною експансією з можливим використанням методів «анаконди».

Хаусхофер робив висновок про необхідність поділити світ уздовж меридіанів. Панрегіони Хаусхофера були не просто економічні блоки. Вони мали на увазі об'єднання держав, виходячи із спільності соціально-політичних та економічних проблем, хоча на практиці здійснювалося панування одних країн над іншими.

У своїй першій панрегіоналістській моделі Хаусхофер поділив світ на три з півночі на південь орієнтованих панрегіона, кожен з яких складався з ядра (core) і периферії (periphery): Пан-Америка з ядром у США, Євро-Африка з ядром в Німеччині і Пан -Азія з ядром в Японії, в периферію включалася і Австралія . Кожен панрегіон потенційно володів економічної самодостатністю. Ця географічна структура була цікава тим, що вона включала величезні функціональні регіони навколо кожного центрального держави, хрест-навхрест перетинаючи регіони, багаті природними ресурсами, широко охоплюють земну кулю. Кожен панрегіон включав частину арктичного простору, зони з помірним і тропічним кліматом. З моделі зовсім було незрозуміло, яку роль у ній відіграє СРСР.

Пізніше Хаусхофер пропонував як один з варіантів розвитку геополітичних подій чотирьохчленний поділ світу. Четвертим панрегіоном стала Пан-Росія з її сферою впливу в Ірані, Афганістані та на Індостані. Значна східна частина СРСР у цій схемі входила до складу Східно-Азіатської сфери Зростання впливу у світовій економіці та геополітиці США і СРСР зробив поняття папрегіонов тимчасово неспроможним. Однак із закінченням різкого домінування США у світовій економіці, а потім розпадом світової соціалістичної системи спочатку економічні блоки, а згодом навіть панрегіони повернулися у світову практику.  

Класична німецька геополітика

Рис. 1. Панрегіони К. Хаусхофера

Збагатив геополітику своїми, певною мірою тенденційними, ідеями, викладеними у працях «Політична теологія» (1922), «Зем­ля і Море» (1942), «Номос Землі» (1950), «Планетарне протисто­яння між Сходом і Заходом та протистояння Землі і Моря» (1959) та ін., ще один представник німецької школи — Карл Шмітт (1887—1985). Головні з цих ідей:

• теорія «прав народу» — кожен народ має право на культурну незалежність, збереження власної ідентичності та духовності;

• концепція «номосу». Номос — це така форма організації буття, яка вста­новлює найгармонійніше співвідношення між природними та культурними особливостями людського колективу і навко­лишнім середовищем — як у соціальному ансамблі, так і між окремими складовими;

• на основі вивчення «номосу» Землі — висновок про глобальнепротистояння між двома сутнісно різними цивілізаціями Су­ходолу (Бегемот, традиційна) і Моря (Левіафан, трансфор­маційна);

• гіпотеза Великого простору, згідно з якою поява держав-континентів є історичною та геополітичною необхід­ністю. К. Шмітт визнавав культурну та етнічну багатоманітність і широку ав­тономію складових. Його теза щодо того, що формування ве­ликих просторів спричинюється не агресією, а політичною волею держав чи народів, є аксіомою сучасних інтеграційних процесів.

Центральною ланкою його геополітичного вчення є концепція номоса, який він розумів як форму організації буття, що встановлює найбільш гармонічні відношення як усередині, так і поза соціальним ансамблем, а також – і між ансамблями. Це вираження сполучення суб'єктивних і об'єктивних чинників, що виявляється у створенні політичних і юридичних систем. Саме в номосі, з його точки зору, виявляються природні та культурні особливості людського колективу і навколишнього середовища.

У своїй роботі "Номос Землі" він проводить паралель між геополітичним простором і розвитком культури та держави. Одним із найважливіших понять є розробка глобального історичного протистояння між цивілізаціями суші і цивілізаціями моря.

Особливість зіставлення суші і моря у Шмітта зводиться до існування різних і ворожих цивілізацій. При цьому до сил таласократії він застосовує термін "левіафан”, тобто чудовисько, що представляє символ морської, водяної стихії, і стосовно до сил телурократії – поняття "бегемот”, тобто чудовисько, що уособлює сухопутних тварин.

На думку К. Шмітта, номос Землі існує протягом тривалого історичного періоду, має суворі та стійкі моральні й правові форми, відображаючи в собі нерухомість суші. Простір Землі відрізняється сталістю і структурованістю. Сукупність усіх різновидів номосів Землі є так званим традиційним суспільством.

Море у такому разі є периферійним цивілізаційним утворенням, що не вторгається до сфери етичного або вторгається епізодично. Відкриття світового океану у 16-ому столітті спричинило радикальну зміну в житті людства, що почало звикати до морського існування, а Великобританія спочатку усвідомлювати себе островом, кораблем серед зведених просторів. Номос моря незмінно тягне за собою глобальні зміни.Все це спричиняє виникнення нової цивілізації – виникнення номоса Моря. З цих передумов К. Шмітт робить важливий висновок про те, що номос Моря є ворожим по відношенню до традиційного товариства. Тому геополітичне протистояння сухопутних і морських держав має історичний,філософськи зміст.

Слово "номос” походить від нім. "nemen”, тобто "брати”. У такому розумінні "номос” означає, по-перше, "узяття”, по-друге, – "розподіл того, що узято”, по-третє, – "експлуатацію і використання того, що узято і розподілено”, будь це виробництво або споживання. Брати, поділяти і використовувати – елементарні процеси історії людства

"Номос Землі” існував завжди. За всіх часів Земля бралася, ділилася і використовувалася людьми. До 16-го століття у людей не було глобального уявлення про свою планету, наявним був міфічний спосіб Неба і Землі, суші і моря, Земля для них не була кулею і не досліджувалися великі океани. Будь-який великий народ вважав себе центром світу, а сферу свого володіння – будинком спокою, за межами якого панували війни, варварство, хаос. Вони могли завойовувати і грабувати, поки не наштовхувалися на межу протидії. Потім створювали спорудження для обмеження свого світу (земляний вал, Китайську стіну або геркулесові стовпи і т.п.). Під "землею обітованою” малася на увазі власна імперія; таким був "номос Землі” на першій стадії. Він був зруйнований приблизно 500 років тому.

Народженням другого "номоса Землі” послугувало відкриття великих океанів, Америки. Першопроходцями були європейці, які розділили планету між собою і стали її використовувати. Другий "номос” став євроцентричним. Африка була розділена між європейськими державами-загарбниками в 19-му ст. Американський континент спочатку використовувався у колоніальний спосіб. Євроцентрична структура "номоса” на азіатських просторах проявлялася частково і приймала більш гнучкі форми – протекторат, віддача території в найом, торгові договори.

Другий "номос” містив у собі океани, охоплював усю планету, проводячи розмежування між сушею і морем. Суша була розділена на території національних держав, на колонії, протекторати і сфери впливу. Море ж було вільним, відкритим і безмежним для всіх держав для виробничої, торгової і військової діяльності. Завдяки свободі військових операцій на морі, Великобританія поступово перемогла усіх своїх європейських суперників, панувала на морі, не допускаючи ніякої конкуренції.

Рівновага між землею і морем складала основу приватної рівноваги – рівноваги суші. Рівновага на Європейському континенті не припускала гегемонії жодної континентальної держави і гарантувалася Великобританією. Тримаючись на подвійній рівновазі між землею і морем, євроцентричний "номос" проіснував до Першої світової війни.

Земля розпадається на дві частини: Східну і Західну, що знаходяться в стані війни. Стосовно Європи Америка – це Захід; стосовно Америки Росія і Китай – також Захід. У географічних термінах неможливо провести межу між цими поняттями, що протистоять одне одному.

Розвиток сучасної техніки відібрав у моря його споконвічний характер і порушив сформовану рівновагу. Третій вимір, повітряний простір, додався як силове поле людського панування, діяльності, і Земля стала розглядатися як посадкова смуга, склад сировини і корабель для космічних польотів. Таке припущення актуалізує питання щодо нового "номоса” Землі.

К. Шмітт виділяє три можливості форми номоса. Перша – найпростіша, коли один із двох партнерів сучасного планетарного протистояння загарбає іншого. Існуюча двоїстість між Сходом і Заходом є останньою перехідною стадією до остаточної та замкненої єдності, останньою в битві за новий "номос”. Переможець стає єдиним хазяїном світу. Він буде брати, поділяти й управляти: сушею, морем і повітрям. У результаті об'єднання цих можливостей замкнена єдність світу відбудеться сама по собі. Якими б значними не були досягнення техніки, не можна відмовитися від природи людини та його розуму, могутності землі і моря, не знищивши самих себе, а, навпаки, раціонально розглядати можливості нового "номоса". Друга можливість полягає у спробі зрівноваження структури старого "номоса”, його продовження сучасними способами, пристосувавши до існуючих технічних засобів. Третя можливість грунтується на ідеї рівноваги такого характеру. У разі створення декількох блоків або великих незалежних просторів виникне геополітична рівновага, а з нею і встановлення порядку на Землі.

 

 


Особливості Кіотської геополітичної школи


В японской геополитике условно можно выделить два направления: - независимое и зависимое от германской геополітики. Главным центром независимых («автохтонных») геополитических исследований в Японии до Второй мировой войны был Императорский университет в Киото во главе которой стоял С. Комаки. Киотская школа геополитики большое значение придавала мистификации более чем двухтысячелетних японских духовных традицій, проповедовала японскую уникальность, основывалась на уникальности японского государства и культуры, опиралась на божественное происхождение императорской династии.

Возвеличивалась фигура первого императора, легендарного основателя японского государства великого Дзимму, потомка богини Солнца Аматэрасу, который якобы жил на рубеже III-IV вв. и от которого ведут свое происхождение все императоры Японии — тэнно (небесный государь), или микадо.

Киотская школа геополитики основывалась на «школе национальной науки» (кокугакухав) основе которой лежал синтоизм как религиозное учение. После в 1868 г. Япония стала государством с экономикой, открытой для промышленно развитых стран Запада.

Одно из направлений, развиваемых в Киотском университете, касалось проблемы вестернизации. Изучалась история и перспективы западного империализма в Восточной Азии, в основном в негативной интерпретации.

Паназиазизстская геополитическая доктрина, призывавшая «собрать восемь углов под одной крышей», т. е. расширить японское геопространство до «великой Азии».

В 1927 г. националистическая Япония бурно приветствовала так называемый «меморандум Танака» (Г. Танака — премьер-министр Японии в 1927-1929 гг.), сформулировавший геополитическую программу «освоения» Маньчжурии, Монголии, Китая, стран Юго-Восточной Азии и южных морей и геостратегические направления японских завоеваний (против США, Великобритании, СССР).

В качестве паназиазизстской геополитической доктрины распространялась идея создания «Великой Восточноазиатской сферы сопроцветания». В 1930-е гг. появилась доктрина У. Амау, названная по имени автора — пресс-секретаря японского МИДа, которая предусматривала сокрушение на Тихом океане США и достижение Японией мирового господства. Премьер-министры Ф. Коноэ и X. Тодзе в основу внешней политики положили доктрину «сферы сопроцветания».

Евразийство в Японии понималось как концепция, противоположная атлантистской, т.е. направленная против Великобритании и США.

Самым значительным представителем японских «евразийцев» был японский политик принц Коноэ Фумимаро (1891-1945). Коноэ выдвинул

3 докрины:

- Новая структура внешней политики (объединение всех партий в единое общество, близкое к фашистскому

- Создание Восточной Азии.

- Союз с державами континентальной оси против Великобритании и США.

В формулировке внешнеполитического курса Японии прослеживается влияние немецкого геополитика Хаусхофера, обосновавшего концепцию оси Берлин — Рим — Москва — Токио. Важным связующим звеном между Хаусхофером и Коноэ был Рихард Зорге, приехавший в Токио с рекомендательными письмами от Хаусхофера и бывший активным сотрудником его журнала «Zeitschrift fur Geopolitik».

«Тройственный пакт» Германии, Италии и Японии закрепил раздел сфер влияния трех держав, признав за Японией право создания «нового порядка» в Восточноазиатском пространстве.

Категорія: Геополітика (Семінари)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter