Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Історія України (Лекції)


Тема 9. Друга світова війна та Україна (1939 – 1945 рр.)


1. Політична ситуація у передвоєнній Європі та українське питання. Німецько-радянський договір про ненапад як крок до початку II світової війни

2. Агресія проти Польщі. Західна Україна в умовах радянського тоталітарного режиму (1939-1941 рр.)

3. Німецько-радянська війна 1941-1945 рр. й боротьба українців за незалежність

 


1. Політична ситуація у передвоєнній Європі та українське питання. Німецько-радянський договір про ненапад, як крок до початку П світової війни


У міжвоєнні 1920-30-ті роки українські землі були поділені та знаходилися у складі чотирьох держав із різним соціально-політичним устроєм. Це ускладнювало  вирішення українського питання, суть якого у вузькому розумінні, полягала у вирішенні проблеми місця й ролі українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому – в умовах возз’єднання українських земель та створення власної державності.

Перед ІІ Світовою війною визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група – СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина – країни, до складу яких входили українські землі. Їхньою основною метою було втримати вже підвладні землі й приєднати нові. Друга група – Великобританія, Франція, які своїм втручанням у вирішення українського питання, або певними дипломатичними заходами задовольняли свої геополітичні інтереси.

Третя група – Німеччина, яка хотіла захопити нові землі та претендувала на світове панування та Угорщина, яка домагалась повернення Закарпатської України.

Драматизм ситуації полягав у тому, що український народ  самостійно не міг  вирішити українського питання, все залежало від балансу інтересів різних держав і співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити. За великим рахунком Україна опинилася між двома ворожими імперськими державами – Німеччиною і СРСР.

Намагаючись відвести від себе загрозу  німецької агресії та спрямувати її на схід, уряди Великобританії та Франції підписали 29-30 вересня 1938 року Мюнхенську угоду з Німеччиною, що поклала початок руйнації Чехословацької держави.

Згодом, протягом весни – літа 1939 року, відбувалися переговори між Німеччиною та СРСР, які завершились підписанням 23 серпня 1939р. договору про ненапад терміном на 10 років. Крім цього було підписано таємний протокол, який містив положення, що стосувались українських земель. Зокрема, у протоколі йшлося про поділ території Польської держави та регіону загалом на сфери впливу Німеччини та СРСР. Межа цих сфер впливу мала проходити по лінії рік Нарев, Вісла та Сян. Таким чином, Галичина і Волинь, а також Західна Білорусія, Прибалтика, Буковина та Бессарабія відходили до Радянського Союзу. Цей пакт отримав назву Молотова—Ріббентропа за прізвищами міністрів закордонних справ СРСР та Німеччини, які підписали документ. Нацистський та більшовицький уряди переслідували вузькокорисливі цілі, намагаючись забезпечити стратегічну мету: приєднати до себе нові території та посилити власний вплив. Пакт Молотова–Ріббентропа і таємний протокол до нього був актом свавільного поділу Європи на сфери впливів двох тоталітарних держав і розв’язував руки Гітлеру та Сталіну для втілення в життя їхніх загарбницьких планів.

 

 


2. Агресія проти Польщі. Західна Україна в умовах радянського тоталітарного режиму (1939-1941рр.)


1 вересня 1939 року німецькі війська перейшли кордон Польщі, що засвідчило початок ІІ Світової війни. За цих обставин Радянський Союз, незважаючи на домовленості, зайняв вичікувальну позицію. Сталін намагався перекласти всю відповідальність за агресію проти Польщі на Гітлера, натомість німецьке керівництво тиснуло на більшовиків із метою прискорення нападу СРСР на Польщу. Німці погрожували створити на теренах Галичини та Волині Українську державу, а керівники німецьких спецслужб мали зустрічі з представниками ОУН , зокрема, із полковником А. Мельником. В цих умовах Сталін віддає наказ розпочати воєнні дії проти Польщі.

17 вересня радянські війська перейшли кордон, вдаривши в спину польській армії, яка вела оборонні бої з німецьким агресором. Після захоплення Польщі, підрозділи вермахту та Червоної армії проводили спільні паради на окупованих територіях, мала місце співпраця між спецслужбами обох держав. Згодом СРСР постачав стратегічну сировину для потреб німецької армії під час її бойових дій в Західній Європі, зокрема, у Франції. Таким чином, Німеччина та Радянський Союз стали країнами, що розпочали ІІ Світову війну нападом на Польщу і були союзниками один одного протягом двох років цієї війни.

Західноукраїнські землі у складі СРСР в 1939-1941 рр. Військовіта політичні злочини радянського режиму. Після захоплення Польщі, 28 вересня 1939р. було підписано радянсько-німецький договір про дружбу й кордон. Згідно з домовленістю, кордон пройшов по "лінії Керзона”. Переважна більшість території Західної України увійшла до складу СРСР. Крім того, у 1940р. за згоди Німеччини і під тиском Сталіна, до складу СРСР було передано Бессарабію та Північну Буковину, що належали раніше Румунії. Тоді ж Радянський Союз окупував Литву, Латвію та Естонію і з великими зусиллями відвоював у Фінляндії частину її території у Карелії.

Приєднання Західної України до СРСР було процесом складним і неоднозначним. З одного боку, переважна більшість українських етнічних земель були дійсно возз’єднані, але в межах Радянського Союзу – тоталітарної держави, в якій нищилися будь-які прояви громадянської свободи чи національної самобутності. Не дивлячись на деякі позитивні моменти, пов’язані з українізацією освіти, експропріацією маєтків польських землевласників, вкладанням коштів в розвиток промисловості , входження західних українців у новий для них світ радянських реалій призвело до великої особистої трагедії мільйонів громадян та втрати політичних і культурних здобутків попередніх десятиліть. Перестали існувати всі колишні українські партії, громадські і культурні установи, освіта поволі ставала українською за формою, але радянською за змістом, відбувалася насильницька колективізація, почалися репресії та масові депортації. Проводилося гоніння на Церкву. За приблизними підрахунками американського історика Яна Гросса з’ясувалося, що кількість депортованих, ув’язнених та вбитих радянською владою громадян колишньої Речі Посполитої у 1939-1941 рр. у 3-4 рази більша за кількість репресованих у німецькій зоні окупації Польщі.

Діяльність ОУН у 1939-1941 рр. В умовах більшовицького тоталітаризму єдиною політичною силою, яка була здатна вести боротьбу за українську державність стала Організація Українських Націоналістів. Глибока законспірованість структур ОУН дозволила уникнути долі легальних політичних організацій, які були заборонені, а їх лідери ув’язнені або знищені радянським режимом. Розуміючи це, радянські спецслужби робили все можливе, аби розгромити організацію. Для цього ще в 1938 році вони вчинили замах на керівника ОУН – полковника Євгена Коновальця. Його було вбито агентом НКВД П.Судоплатовим, який під виглядом зв’язкового прибув до Роттердаму і при зустрічі з полковником подарував йому коробку цукерок з вибухівкою. Після загибелі Коновальця всередині ОУН розпочалося протистояння, яке призвело в 1940 році до розколу організації на дві частини. Одне крило очолив Андрій Мельник, друге ж – представник молодшого покоління – Степан Бандера.

У Західній Україні НКВД вдалося викрити деякі структури організації та заарештувати її членів. Але незважаючи на це, ОУН як, політична формація залишилася багато в чому цілісною, зберігши свій організаційний і бойовий потенціал.

Обидві фракції ОУН підтримували контакти з німцями, сподіваючись, що ті сприятимуть процесу відновлення Української держави. Звичайно, плани німців не співпадали з політичними прагненнями ОУН, але нацисти про це мовчали. Саме тому ОУН, з одного боку, співпрацювала з німцями, а з іншого самостійно шукала розв’язки проблеми української державності.

 

 


3. Німецько-радянська війна 1941-1945 рр.й боротьба українців за незалежність


Між тим, ”медовий період" радянсько – німецького "шлюбу” за розрахунком підходив до свого завершення. Протягом осені 1940 року німецький генеральний штаб розробляв різні аспекти майбутнього плану нападу на Радянський Союз, а 18 грудня Гітлер видав директиву, відому як план "Барбаросса”. Визначивши початок операції на 22 червня 1941 року, німці залучили для цього 5,5 млн. солдатів, 47260 гармат і важких мінометів, близько 4,3 тисяч танків і 4950 літаків.

Радянське військо на західних кордонах кількісно переважало німецьку армію, але 22 червня 1941 р. було заскочене зненацька нападом німців. Так почалася німецько–радянська війна, яка тривала до травня 1945 року.

За перші три тижні війни німецькі війська просунулися на територію СРСР місцями від 300 до 600 км. Був завзятий, хоча спорадичний опір Червоної армії. Наприклад, танкова битва в районі Рівне – Дубно – Броди чи оборона Києва допомогли частково стабілізувати ситуацію, завдаючи значних втрат німецькій армії. До 26 серпня 1941р. німці втратили 94 тис. убитими і 440 тис. пораненими. Людські втрати з радянського боку були значно більшими. Тільки наприкінці 1941р. до німецького полону потрапило 3,8 млн. солдатів. Відступаюча ЧА та війська НКВД чинили військові злочини проти мирного населення, зокрема, наприкінці червня 1941 р. у в’язницях Західної України було розстріляно близько 20 тисяч політичних в’язнів.

Український напрямок для Гітлера був одним з головних. Уже 18 серпня 1941р. він припиняє наступ на Москву і переорієнтовує вістря головних ударів на Ленінград і Київ, наголошуючи, що наступ на столицю України – "безпосереднє стратегічне завдання”.

На території України групі німецьких армій "Південь”, якою командував генерал-фельдмаршал Рунштедт, протистояли радянські війська Київського особливого та Одеського воєнних округів. Після падіння Києва та ліквідації під Уманню двох радянських армій, німці замкнули кільце оточення під Полтавою, продовжуючи наступ на Харків, у Донбасі і Криму. В історію війни увійшла 8-місячна оборона Севастополя, який німецькі війська захопили лише 4 липня 1942р.

Довготривалими і запеклими були бої за Одесу.

Протягом літа-осені 1941р. захоплена німцями територія України була поділена на такі зони окупації: Буковина і Бессарабія разом з Одесою ("Трансністрія”) відійшли до Румунії, "Дистрикт Галичина” приєднувався до утвореного на польській території німцями Генерального губернаторства; на решті українських земель було створено Рейхскомісаріат "Україна” з центром у місті Рівне. Чернігівська, Сумська, Харківська, Луганська області та Крим входили до прифронтової зони, перебуваючи під владою військових. До кінця 1941р. вся Україна була під німецькою окупацією, влітку 1942р. нацисти захопили Крим.

Німецький окупаційний режим на території України. Завданням нацистської влади, за словами рейхскомісара України Еріха Коха, було витягнути з України всі багатства, не звертаючи уваги на почуття чи власність українців, а останні мусили працювати, працювати і ще раз працювати. Виходячи з цього, німці запровадили систему рабської експлуатації і народовбивства. Дуже частими були масові розстріли заручників чи в’язнів, крім того, окупанти вивозили українську молодь, й навіть дітей, до Німеччини на невільницьку працю. Захоплюючи великі міста, нацисти нищили або грабували бібліотеки, музеї, наукові установи. Знищуючи символи негерманських культурних досягнень, вони розраховували полегшити собі колонізацію східних просторів. В Україні було створено 50 гетто і понад 180 великих концтаборів, таких, наприклад, як Янівський у Львові, Бабин Яр у Києві та ін.

Національно-визвольний рух в умовах німецько-радянської війни. У червні 1941 року Україна опинилася між молотом і наковальнею. Дві потужні імперії зійшлися у двобої. Україна ж стала об’єктом зазіхань як з боку нацистів, так і з боку більшовиків. В цих умовах самостійно відстоювати національні інтереси і захистити народ від знищення було дуже важко. Тому ОУН із тактичних міркувань вирішила орієнтуватись на підтримку Німеччини. Намагаючись грати на протиріччях між великими державами, оунівці хотіли створити самостійну Українську державу під протекторатом Німецького Рейху, щоб відстоювати українські інтереси, маючи реальні важелі впливу.

Після захоплення німцями Львова, 30 червня 1941р. було проголошено відновлення Української держави і сформовано уряд на чолі з одним із лідерів ОУН Ярославом Стецьком. По всіх містах та містечках, також і в Рівному, в багатьох селах відбувалися подібні проголошення. Цю акцію українське населення вітало з великим ентузіазмом. Проте німецька влада відкрила свої карти, де, як відомо, не було місця політичній самостійності українського народу. Нацисти заарештували лідерів ОУН Я.Стецька, С.Бандеру й членів крайового правління. Арештованих відправили до Берліну, а потім до концтабору Заксенхаузен.

Отже, витворилася досить чітка ситуація: по один бік український самостійницький рух під проводом Бандери, по другий німецька окупаційна влада. Щодо групи Мельника, то й вона невдовзі розчарувалася у німецькій політиці і стала у виразну опозицію до Третього Рейху.

Це призвело до того, що почали формуватися українські підпільні та партизанські групи. Ще у 1941р. на волинському Поліссі було створено перші українські партизанські підрозділи під проводом Тараса Бульби–Боровця, які отримали назву "Поліська Січ” і підтримували контакти з урядом УНР у вигнанні. Формуються похідні групи ОУН. Одночасно створюється Українська Національна Рада, яка намагається діяти легально, щоб захистити інтереси українського населення. Виходять у світ українські газети – "Волинь” у Рівному за редакцією Уласа Самчука, "Українське слово” у Києві за редакцією Івана Рогача, журнал "Литаври” за редакцією Олени Теліги. Незабаром ці видання були заборонені, а їх редактори ув’язнені, або розстріляні нацистами (І.Рогач, О.Теліга), оскільки німці за жодних обставин не хотіли підтримати самостійницький рух.

Створення Української повстанської армії. В таких умовах український рух опору стає все більш організованим і масовим. У жовтні 1942 року на Волині було створено Українську повстанську армію, перший її штаб знаходився в урочищі Гутвин біля Костополя. Українські повстанці воювали не тільки проти німців, але й проти радянських партизанів та комуністичного підпілля, а також проти Армії Крайової, інших польських формувань, які намагалися контролювати терени Західної України з метою включення їх до складу майбутньої звільненої Польщі задля відновлення польської окупації Волині та Галичини. Головними командирами УПА були Дмитро Клячківський (Клим Савур, 1942-1944) та Роман Шухевич (Тур, Тарас Чупринка, 1944-1950). Серед повстанського керівництва найбільш помітними були Сергій Качинський, Василь Івахів, Ростислав Волошин та інші.

Після вступу на територію України у 1943-1944 рр. Червоної армії, УПА почала воювати проти радянської влади під гаслом боротьби за Українську державу. СРСР використовував традиційні методи у війні з партизанами й підпіллям, насамперед, намагаючись підірвати довір’я місцевого населення до повстанців. Чинилися провокації, подібні до тих, що були організовані поляками у Закарпатті у 1939р., тільки в значно більших масштабах. На відміну від закарпатських подій, історію боротьби радянських спецслужб проти УПА вивчати складно, оскільки архіви КДБ СРСР дотепер повністю не розсекречено, бо для представників політичного керівництва  України часів Л.Кучми характерна  ідейна спадкоємність традицій радянського режиму.

Радянські партизани в Україні. Радянський підпільний і партизанський рух у перший період війни був скоріше виявом боротьби за самозбереження, ніж цілеспрямованим опором нацистам. Німці просувалися дуже швидко, у їхньому тилу опинилося чимало комуністів, посадових осіб, працівників НКВД, які переховувалися переважно в лісах і стихійно організовувалися в бойові групи. Щоб не допустити посилення радянських впливів, українські підрозділи Поліської Січі Т.Бульби-Боровця успішно боролися з такими групами.

На відміну від Правобережжя, на сході України радянське командування вже мало змогу підготуватися до підпільної боротьби. У червні 1942р. було створено Український штаб партизанського руху на чолі з генералом Т.Строкачем, який займався координацією дій партизанських загонів, засилав у ворожий тил диверсантів, постачав радянським партизанам зброю та амуніцію. Командування цими загонами здійснювали переважно співробітники НКВД, більшість яких знищували українців у період передвоєнних  комуністичних репресій та голодомору.

Радянські партизани на території України боролися як з німцями, так і з українським національно-визвольним рухом, особливо у Західній Україні. Москва за всяку ціну хотіла знищити всі ті сили, які прагнули відновити самостійну Українську державу. Незважаючи на це, підтримка УПА з боку місцевого населення, зокрема на Волині, була значно більшою, ніж червоних партизан, які були виразно антиукраїнським чинником.

Українська дивізія "Галичина”. Після перемог Червоної Армії під Сталінградом, Німеччина почала втрачати свої позиції на сході. Фронт швидко наближався до України. У 1943р. радянські війська захопили Київ і просувалися далі на захід. У цій ситуації частина українських діячів у Галичині почали створювати українську дивізію, яка увійшла до складу німецьких охоронних відділів СС і отримала назву "Галичина”. Причиною такої позиції було те, що, по-перше, політична свідомість галицьких українців формувалася протягом ХІХ- початку ХХ століть під впливом австрійської й німецької політичних традицій і для цієї свідомості характерним було сприйняття Росії (СРСР) як агресора та одвічного ворога України. По-друге, у Галичині нацисти не проводили масових каральних акцій щодо місцевих українців, натомість всі пам'ятали більшовицький терор "перших совітів” 1939-1941-х рр. Ініціатори створення дивізії, використовуючи досвід січових стрільців періоду І Світової війни, хотіли, щоб це був окремий військовий підрозділ, вояки якого присягали б Україні і воювали на боці Німеччини та її союзників проти більшовицької Росії. Це, на думку дивізійників, дозволило б ставити питання перед Німеччиною про можливість відновлення на українських теренах національної державності та захисту українців від червоного терору.

Натомість німці дозволяли створювати національні підрозділи лише у підпорядкуванні СС з метою кращого їх контролю. Нацисти не брали на себе жодних політичних зобов’язань, а створені військові одиниці мали назву охоронних. Їх бійці не були членами СС, оскільки в цю структуру представники поневолених народів не приймалися. Українським дивізійникам вдалося відстояти можливість прийняти присягу на вірність Україні. Створена у 1943р., українська дивізія "Галичина” брала участь в боях із Червоною армією і була розбита у липні 1944р. під Бродами.

Історія цієї дивізії ще раз доводить, що бездержавний народ часто змушений іти на поступки своїм ворогам чи співпрацювати з ними з тактичних міркувань. Не завжди така співпраця була виправдана і приносила перемоги, але, зрозуміло, що люди, які йшли на це, щиро бажали добра своїй нації і не могли бути зрадниками. Це ж стосується й мільйонів українців, які воювали у лавах Червоної армії, котра перемогла Німеччину, але перемога якої не принесла суверенності і політичних свобод Україні.

Завершення й підсумки німецько-радянської та ІІ Світової війни. Наприкінці 1942р. відбувся радянський контрнаступ під Сталінградом, який згодом дозволив розпочати військові операції ЧА на території України, зокрема, на Донбасі та Харківщині. Восени 1943р. радянське командування провело операцію з захоплення Києва, присвятивши її черговій річниці більшовицької революції. На штурм Дніпра було кинуто сотні тисяч солдатів, серед них багато необстріляних бійців. Це призвело до величезних втрат, зокрема і серед мобілізованої української молоді Лівобережної України. Така практика застосовувалася радянською владою у подальшому на Правобережній Укаїні і сприяла масовому знищенню українського чоловічого населення – потенційних носіїв українських державницьких устремлінь та мобілізаційний резерв УПА.

Протягом 1943-1944 рр. німецькі війська під ударами Червоної Армії були витіснені з України і на цих землях знову встановився комуністичний тоталітарний режим. Таким чином, можна стверджувати, що у 1943-1944 рр. з відновленням радянської політичної системи  в Україні, відбулася заміна однієї окупаційної влади іншою, а над подвигом простого радянського солдата, який виніс головний тягар боротьби з німецьким нацизмом  радянська влада насміялася.

В лавах армії СРСР воювали мільйони українців, з них в боях із нацистами загинуло приблизно 2,5 млн. Незважаючи на це, після свого повернення комуністична партія та її  репресивний апарат й надалі проводив політику, спрямовану на знищення кращих представників української нації. Знову почалися депортації населення та голодомори, жертви яких обраховувалися мільйонами. Відстоювання ідеї незалежності України вважалося одним із найбільших злочинів, за який стратили не одну тисячу патріотів.

Щодо питання про повоєнні кордони у Європі, то воно загострилося наприкінці війни й обговорювалося на Тегеранській (1943р.) та Ялтинській (1945р.) конференціях лідерів країн антигітлерівської коаліції. Остаточні контури повоєнних західних кордонів СРСР сформувалися у процесі радянсько-польського, радянсько-румунського та радянсько-чехословацького територіальних розмежувань. Суть розмежувань, що стосувалися території України, полягала в міжнародному визнанні факту включення протягом 1939-1945 рр. західних областей України до складу Радянського Союзу. Однак, значна частина етнічних територій України відійшла до Польщі (Холмщина, Підляшшя, Посяння, Лемківщина).

Історія воєн пишеться переможцями. Переможцем, який виніс головний тягар боротьби з фашистською Німеччиною, був Радянський Союз. Це дало йому велику перевагу у створенні власної, сфальсифікованої версії війни. Радянські фальсифікації починалися уже при виборі назви і хронологічних рамок. У СРСР, так само як у теперішній пострадянській Україні, ця війна називається "Великою Вітчизняною”, а її відлік проводиться не з 1 вересня 1939р., а з 22 червня 1941р., із початку німецької агресії проти СРСР. Вибір дати створював ілюзію, ніби Радянський Союз був невинною жертвою і тільки те й робив, що визволяв інші народи; ніби перед тим не було його агресії проти Польщі, Румунії, Фінляндії, балтійських країн; ніби пакт Молотова-Ріббентропа не торував шлях війні, а німецькі танки не завоювали всю Європу, заправляючись  радянським паливом.

Назва "Вітчизняна війна” приховує той факт, що мільйони українців після початку воєнних дій не вважали СРСР своєю "вітчизною”, а Україна, яка не мала своєї державності, була не суб'єктом, а об'єктом війни, іншими словами, жертвою агресії тоталітарних держав. Україна втратила понад 8 млн. чоловік, що є одним із найбільших показників втрат народів у цій страшній війні.

Німецько-радянська війна закінчилася підписанням фельдмаршалом Кейтелем 8 травня 1945 року акту капітуляції Німеччини, який прийняли представники СРСР, Великобританії, США та Франції. Друга світова війна закінчилася пізніше – 2 вересня 1945 року після капітуляції Японії. Натомість значна частина українців і далі продовжували боротьбу, у т.ч. збройну, за незалежність проти радянської і польської окупації, вступивши в новий період своєї історії. Ця боротьба велася, як і в попередні часи, на власній етнічній території, а значить була оборонною та справедливою, на відміну від дій сусідів України зі сходу чи з заходу.


Категорія: Історія України (Лекції)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter