Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Історія України (Лекції)


Тема 10. Україна в умовах командно-адміністративної системи СРСР (1945-1985 рр.)

1. Україна в останній період "сталінщини” (1945 – 1953 рр.)

2. Лібералізація тоталітарної системи у 1950-х – 1960-х роках

3. Наростання застійних явищ у 1970-х – першій половині 1980-х рр.

 


1. Україна в останній період "сталінщини” (1945 – 1953 рр.)


УРСР на міжнародній арені. У післявоєнний період відбулися важливі зміни у міжнародному становищі УРСР: у 1945 р. Україна стала членом-співзасновником ООН. Рішення про прийняття УРСР у члени-співзасновники ООН було викликане, з одного боку, визнанням ролі і значення України у розгромі фашизму, а з іншого – наслідком боротьби за голоси і вплив у післявоєнному світі між СРСР та західними державами.

Ще у 1944 р. Сталін прийняв далекоглядне рішення про розширення прав союзних республік у сфері міжнародних відносин. Тоді ж був утворений Наркомат закордонних справ УРСР на чолі з О.Є.Корнійчуком. Розпочалася також робота по створенню збройних сил республіки і навіть був призначений нарком оборони генерал-лейтенант В.П.Герасименко, але згодом від цієї ідеї відмовились.

З проголошенням ООН 24 жовтня 1945 р. Україну обрано до складу Економічної й Соціальної Ради, протягом 1948-1949 рр. вона була постійним членом Ради Безпеки ООН, пізніше входила до Всесвітньої Ради Миру, з 1954 р. – до ЮНЕСКО та ін. УРСР брала участь у Паризькій мирній конференції 1946 р., у підписанні мирних договорів з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією, Фінляндією.

Але діяльність УРСР на міжнародній арені носила обмежений, декларативний характер і повністю залежала від московського центру. Як і СРСР у цілому, Україна у післявоєнний період була втягнута у вир "холодної війни”.

Встановлення західних кордонів. Переселення. Операція ”Вісла”. До складу УРСР у 1945 р. було включено Закарпаття, згодом були підписані відповідні договори з Чехословаччиною та Угорщиною.

Найскладнішим було врегулювання українсько-польського кордону. Поляки претендували на західноукраїнські землі, на Львів і Галичину. Проте на Кримській конференції (лютий 1945 р.) основоположною в українсько-польському розмежуванні стала т. зв. "лінія Керзона”, що проходила по річках Сян, Західний Буг, Вісла і була визнана ще у 1919-1920 рр. як східний кордон Польської держави (її ініціатор Дж.Керзон тоді був міністром закордонних справ Великобританії).

Внаслідок переговорів між СРСР, США і Великобританією, українсько-польський кордон встановлювався західніше Львова, але такі українські етнічні землі, як Холмщина, Підляшшя, Посяння і Лемківщина (т.зв."3акерзоння”) із містами Холм, Ярослав, Перемишль, Сянок та ін. визнавалися польською територією.

Протягом 1944-1946 рр. відбувалося добровільно-примусове переселення українців (всього бл. 480 тис.) з їх етнічних земель Закерзоння до УРСР; відповідно поляки (бл. 810 тис.) виїхали з України до Польщі.

У квітні-серпні 1947 р. польський уряд під приводом ліквідації загонів УПА здійснив насильницьке переселення понад 140 тис. українців із Закерзоння у північно-західні воєводства Польщі (операція ”Вісла”). Розселені окремими сім’ями поміж поляками, українці були приречені на денаціоналізацію й спольщення.

Ця злочинна акція була узгоджена і підтримана військовими силами СРСР і Чехословаччини. У концтаборі Явожно поблизу Кракова, на території філіалу колишньої фашистської катівні Освенціму, поляки ув’язнили бл. 4 тис. українців.

На початку 1990-х років Сенат Польської Республіки спеціальною ухвалою засудив акцію "Вісла” як злочинну проти українського народу.

Відбудова народного господарства. За роки війни УРСР зазнала надзвичайно великих господарських втрат : було знищено 714 міст і селиш міського типу, понад 28 тис. сіл, 15 тис. промислових підприємств, 29 тис. колгоспів і радгоспів. На Україну припадало 42% усіх матеріальних втрат СРСР.

Відбудовчі роботи розпочалися ще в ході війни. До її закінчення було відновлено близько третини довоєнного промислового потенціалу.

У роки ІV п’ятирічки (1946-1950 рр.) завдяки трудовому героїзму вдалося на 15% перевищити довоєнне промислове виробництво. Перевага надавалася галузям важкої промисловості, вугільно-металургійному та оборонному комплексам. Валова продукція легкої промисловості на 1950 рік становила лише 79% довоєнного рівня, повільно відбудовувалося сільське господарство.

Відбудова проходила в умовах "холодної війни”. До того ж СРСР та країни соціалістичного табору відмовилися від американської програми фінансової допомоги ("план Маршалла”).

Голод 1946-1947 рр. Важке становище склалося у сільському господарстві, ресурси й можливості якого різко зменшилися. До цього додалася посуха 1946 р., що супроводжувалася надмірно високими й нереальними планами хлібозаготівель та занадто великими обсягами експорту хліба й продуктів тваринництва за кордон. В результаті від голоду у східно-південних областях УРСР померло щонайменше 300-500 тис. чол., траплялися випадки людоїдства.

Водночас із СРСР у країни соціалістичного табору було безкоштовно вивезено бл. 1,7 млн. пудів хліба.

Наступ на інтелігенцію. Протягом 1946-1951 рр. вийшло 12 постанов ЦК ВКП(б) із політико-ідеологічної роботи. Її основними напрямками визначалися поетапно боротьба проти націоналізму, космополітизму й низькопоклонства перед Заходом. Головним "ідеологом” в СРСР був А. Жданов, а в Україні знову вславився Л.М.Каганович, який з березня по грудень 1947 р. очолював ЦК КП(б)У.

У післявоєнні роки переслідувань і публічного цькування зазнали О. Довженко (за кіносценарій "Україна в огні”), М.Рильський, Ю.Яновський, І.Сенченко, Ю.Смолич, В.Сосюра (за вірш "Любіть Україну”), К.Данькевич (за оперу "Богдан Хмельницький”) та багато інших визначних літераторів, митців та науковців.

Крім загальносоюзних, масовані ідеологічні удари в республіці визначалися такими постановами, як "Про перекручення й помилки у висвітленні української літератури у "Нарисі історії української літератури”; "Про журнал сатири й гумору "Перець”; "Про журнал "Вітчизна”; "Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії Академії Наук УРСР” та ін.

Розгорнуті наприкінці 1940-х — на початку 1950-х рр. всесоюзні "дискусії” із питань мовознавства, філософії та політичної економії остаточно встановлювали партійну монополію у науці, ідеологічний диктат і контроль у всіх сферах суспільно-політичного й духовного життя.

Великої шкода біологічній науці і сільському господарству завдала "лисенківщина”. Її жертвами в Україні стали відомі генетики М.Гришко, С.Гершензон, Л.Делонс, І.Поляков та інші.

В цілому розвиток наукових досліджень був спрямований на виконання "плану перетворення природи”, що його висунув Сталін у 1948 р. Розпочалося будівництво багатьох гідроелектростанцій, водосховищ, каналів, пробували акліматизувати субтропічні культури тощо.

У дещо сприятливіших умовах розвивалися математично – природничі й технічні науки, які обслуговували військово-промисловий комплекс. У 1948-1950 рр. в Україні було виготовлено першу в Європі електронну цифрову обчислювальну машину, вперше одержано важкий азот, розроблено теорію розділення ізотопів, методів концентрування важкої води. Активно проводилися дослідження у галузі фізики атомного ядра та атомної енергетики, авіації, порошкової металургії, електрозварювання, освоєно технологію отримання надміцного чавуну, у 1953 р. збудовано найбільший на той час (понад 1,5 км) суцільнозварний міст через Дніпро у Києві та ін.

Радянізація західних областей. Паралельно з відбудовчими роботами, у західних областях прискореними темпами здійснювалися індустріалізація, колективізація, т.зв. "культурна революція” і "радянізація”. Спосіб життя західних українців необхідно було у найкоротші строки привести у відповідність із Наддніпрянською Україною.

За темпами промислового розвитку західні області випереджали загальнореспубліканські показники. Обсяг валової промислової продукції тут зріс більше, ніж втричі, з'явилися нові галузі виробництва (машино– і приладобудівництво, металообробки, хімічна та ін.), розроблялися нові родовища корисних копалин (Бориславське нафтове родовище, Львівсько-Волинський вугільний басейн, Роздольське родовище сірки та ін.). Було збудовано найпотужніший на той час у Європі газопровід Дашава – Київ.

Однак промислове зростання краю мало як позитивні, так і негативні наслідки: безгосподарність, розкрадання й винищення природних ресурсів (особливо Карпат), відставання галузей харчової й легкої промисловості, порушення екології тощо.

До початку 1950-х рр. в західних областях була завершена суцільна колективізація сільського господарства. Вона здійснювалася у звичних для командно-адміністративної системи умовах примусу, репресій і терору, із порушенням принципів добровільності й поступовості.

У соціально-культурній сфері інтенсивно ліквідовувалася неграмотність, зростала мережа шкіл, училищ, вузів, технікумів, закладів культури й охорони здоров’я. Так, порівняно з довоєнним періодом кількість учителів зросла майже у 6, а кількість студентів майже у 10 разів, тут було створено 22 вузи.

Водночас швидкими темпами викорінювалося усе, що було пов’язано з попереднім способом життєдіяльності. Зі Сходу прибуло бл. 86 тис. партійних, радянських, комсомольських працівників та спеціалістів різних галузей народного господарства і соціально-культурної сфери. Приїжджі кадри становили бл. 90 % керівників різних чинів, вони ж складали основне ядро партійних організацій. Наприклад, у 1950 р. із 23 тис. членів Львівської обласної організації КП(б)У тільки 10 відсотків становили місцеві активісти.

Утвердження радянського способу життя супроводжувалося збройною боротьбою численними зловживаннями, порушеннями норм законності, ігноруванням місцевих особливостей.

Ліквідація греко-католицької церкви. До приходу Радянської влади греко-католиками були бл. 5 млн. західних українців на чолі з митрополитом А.Шептицьким. Після його смерті у 1944 р. греко-католицьку церкву очолив Й.Сліпий. Тоді ж розпочалася ліквідація цієї церкви: розроблявся сценарій, створювалася "ініціативна група”, заарештовувалися й переслідувалися священики.

У березні 1946 р. у Львові був скликаний і проведений під контролем НКВС церковний Собор. "Ініціативну групу” очолив Г.Костельник (у 1948 р. вбитий). І хоч рішення Собору не були канонічними, але офіційно Українська греко-католицька церква у Галичині перестала існувати (з 1949 р. також у Закарпатті). Її віруючі насильно переводилися до Руської (Російської) Православної церкви. Понад 1400 священиків та 800 монахів і монахинь були заслані у Сибір, 200 розстріляні.

Збройна боротьба. Військова сила і репресивно-каральні органи були вирішальним фактором "радянізації” західних областей УРСР. Наприкінці війни та у перші повоєнні роки сталінське керівництво зосередило тут велику кількість армійських та спеціальних підрозділів НКВС-НКДБ. З лютого 1944 р. до пізньої осені 1945 р. вони здійснили 27 тис. бойових операцій проти ОУН-УПА.

Чисельність УПА на час вигнання фашистів із Західної України становила бл. 100 тис. чоловік, ще стільки ж нараховувало бандерівське запілля. З 1946 р. УПА реорганізувалася у невеликі підпільні загони.

За офіційними даними, протягом 1944-1945 рр. було проведено бл. 6 тис. бойових операцій проти радянських військових частин і 14,5 тис. диверсій і терористичних акцій, у ході яких загинуло бл. З0 тис. осіб.

Втрати ОУН-УПА тільки протягом 1944-1946 рр. становили 56,6 тис. убитими та 108,5 тис. полоненими. Ще 48,3 тис. бандерівців добровільно склали зброю.

Намагаючись якнайшвидше здобути перемогу, радянське керівництво вдавалося до найжорстокіших форм боротьби, провокацій, репресій і терору. На боці сталінського тоталітарного режиму була явна перевага у засобах і методах ведення бойових і каральних акцій. Відомо багато фактів страшного насильства, свавілля й беззаконності, що їх чинили спеціальні підрозділи і виконавці.

Щоб позбавити повстанців підтримки, уряд вдався до масових депортацій. У період з 1944 по 1947 р. кількома етапами було відправлено у північно-східні райони СРСР понад 100 тис. членів ОУН-УПА та їх родин. Вивозили також за відмову вступати до колгоспу та за будь-які інші "націоналістичні” і "контрреволюційні” дії. Серед виселених було багато жінок, дітей і престарілих. Усього з 1944 по 1952 рр. за офіційними даними із Західної України було виселено понад 200 тис. чол., за неофіційними – від 300 до 800 тис. чол.

Наприкінці 1940-х рр. збройний опір бандерівців почав слабнути, хоча окремі загони діяли до середини 1950-х рр. 5 березня 1950 р. під Львовом у сутичці з енкаведистами загинув крайовий провідник ОУН і головнокомандувач УПА Роман Шухевич (Тарас Чупринка). Його наступником став Василь Кук, але результат боротьби був уже визначений.

 

 


2. Лібералізація тоталітарної системи у 1950-х – 1960-х роках


Україна і хрущовська "відлига”. Десталінізація. Невдовзі після смерті Сталіна у 1953 р. в СРСР наступив період т.зв. хрущовської "відлиги” (1953-1964 рр.). Головними змінами у суспільно-політичному житті стали: припинення масових репресій; ліквідація сталінських органів терору; зміни у карно-процесуальних кодексах; арешт і розстріл Л.Берії (1953 р.) та його однодумців; часткова реабілітація й звільнення репресованих і депортованих; розвінчання культу особи Сталіна у 1956 р. і перемога над сталінською опозицією В.Молотова, Г.Маленкова, Л.Кагановича та ін. у 1957 р.; часткова децентралізація й лібералізація командної системи; надання республікам та регіонам більшої самостійності; позитивні зрушення у соціально-побутовій сфері, культурі тощо.

В Україні припинилися масові кампанії боротьби проти "українського буржуазного націоналізму”, дещо сповільнилися темпи російщення. Вперше Компартію України очолив українець О.Кириченко (1953-1957 рр.). Українці почали становити більшість у виборних радянських органах, у партійно-державних і громадських структурах. У республіканське підпорядкування перейшло декілька тисяч підприємств та організацій, бюджет УРСР зріс у 2,5 раза.

У 1954 р., з нагоди 300-річчя Переяславської Ради, Україні був переданий Крим. Одночасно у сумнозвісних "Тезах” і Постанові про 300-річчя возз'єднання України з Росією фальшувалося історичне минуле українського народу, щоб назавжди позбавити його перспектив самостійного державного існування.

Хрущовські економічні реформи і "надпрограми”. В УРСР, як і у всьому СРСР здійснювалося реформування  колективного й особистого сільськогосподарського виробництва: зростала матеріальна зацікавленість і самостійність господарств, поліпшився якісний склад керівництва, селяни отримали паспорти. Валовий збір зерна зріс майже на 20%, цукрових буряків удвічі, виробництво м’яса й молока – у 2-3 рази.

Однак, після 1958 р. темпи зростання сільськогосподарського виробництва різко зменшилися. Якщо з 1950 по 1958 рр. обсяг валової продукції сільського господарства УРСР збільшився на 65%, то у період з 1958 по 1964 рр. – лише на 3%. Обмежувалися присадибні господарства колгоспників. З 1963 р. СРСР змушений був вдатися до імпорту зерна з-за кордону.

Серед причин такого становища були ліквідація у 1958 р. машинно-тракторних станцій (МТС) з обов'язковим викупом їх техніки колгоспами і радгоспами, а також здійснення грандіозних хрущовських "надпрограм”: освоєння цілини (з 1954 р.); надмірне розширення посівних площ під кукурудзу; намагання наздогнати й перегнати США по виробництву м'яса, масла й молока, які поглинали колосальні матеріальні та людські резерви, консервували екстенсивний характер розвитку сільського господарства. А головне – продовжувала зберігатися безперспективна у нових умовах командно-адміністративна система управління, планування й розподілу.

У 1957 р. Хрущов розпочав реформу управління, за якою створювалися раднаргоспи – територіальні ради народного господарства ( в СРСР–105, в Україні – 11). Мета полягала у тому, щоб поєднати надмірно централізоване планове керівництво із самостійністю республік, країв та областей, демократизувати й скоротити управлінський апарат. Спочатку реорганізація управління стосувалася тільки промисловості й будівництва, згодом (1962 р.) і аграрного сектора. Розпочалася також перебудова усіх державних, партійних, громадських організацій за виробничо-територіальною ознакою, із поділом на промислові і сільські.

Разом з тим, зосередивши у своїх руках партійну й державну владу (з 1958 р. – також Голова Ради Міністрів), Хрущов фактично відновив практику одноосібного керівництва. На місцях усе залежало від влади партійних функціонерів. Вони разом з органами держбезпеки контролювали усі сторони суспільно-політичного й духовного життя.

У 1963 р. у газеті "Правда” було видруковано новаторську статтю харківського професора О.Лібермана про необхідність розширення в СРСР ринкових відносин. Розпочалися цікаві дискусії й підготовка економічної реформи, але після усунення Хрущова (1964 р.) командно-адміністративні системі уже ніщо не загрожувало.

Зміни у соціальній сфері. У період "великого десятиріччя” (1953-1963 рр.) поліпшилися умови праці радянських людей, зросли їх доходи, скорочено робочий день, запроваджено 5-ти-денний робочий тиждень, значних розмірів набуло житлове будівництво, у побуті з’явилися телевізори, магнітофони, пральні машини тощо.

Але вже з початку 1960-х років періодично почали виникати дефіцити найнеобхідніших товарів, у т.ч. навіть хліба, зросли роздрібні ціни на м'ясо й масло, траплялися випадки замороження заробітної плати. У 1963 р. у Кривому Розі та Одесі відбулися робітничі страйки та заворушення.

Прорив у Космос. Досягнення науки. Грандіозні задуми Хрущова вимагали істотних зрушень у галузі освіти, науки, фундаментальних розробок, винаходів і відкриттів. Протягом 1956-1965 рр. кількість осіб з вищою й середньою спеціальною освітою, а також учених зросли в Україні приблизно у 2,5 раза. Українські вчені багато зробили для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії у військових і мирних цілях, брали активну участь у підготовці до запуску першого штучного супутника Землі (1957 р.), польоту у Космос першої у світі людини – Ю.Гагаріна (1961 р.) та ін. З 1956 р. Генеральним конструктором космічних кораблів в СРСР став виходець із Житомирщини С.П.Корольов. У 1964 р. у Харкові було споруджено найбільший у світі прискорювач електронів. В.М.Глушков став фундатором першого у Союзі Інституту кібернетики. Важливі винаходи було здійснено Інститутом електрозварювання ім. Є.О.Патона. У медицині вславився хірург М.Амосов. Значного розвитку набули теоретичні й практичні напрямки математичних, хіміко-біологічних, фізичних, геологічних, сільськогосподарських та інших наук.

Важливі науково-освітні й культурні центри створювалися у західних областях. Так, з 1959 р. у Рівному розпочав роботу Український інститут інженерів водного господарства (УІІВГ), тепер – НУВГП.

Програма комуністичного будівництва. Із утвердженням соціалізму "повністю і остаточно”, Хрущов вважав за можливе здійснити в СРСР форсований комуністичний ривок. Третя програма КПРС, прийнята у 1961 р., для будівництва "світлого майбутнього” визначала 20-річний період – до 1980 року. Передбачалося добитися щонайменше подвійного зростання виробництва й продуктивності праці, створення потужної матеріально-технічної бази, формування нових суспільних відносин і моралі, комуністичної культури тощо. Це була наукоподібна утопія, чергова "надпрограма” державної партії, яка з подвійною силою намагалася спекулювати на народному ентузіазмі і зовсім не була зацікавлена у справжньому реформуванні суспільства.

Культурне життя. "Шестидесятники”. Лібералізація була схвально сприйнята інтелігенцією. В Україні розпочалися кампанії за реабілітацію й поверненні читачам творчої спадщини відомих письменників та митців (В.Еллан-Блакитний, В.Чумак, Л.Курбас, О.Досвітний, Г.Косинка, М.Ірчан, М.Куліш, Г.Хоткевич, Б.Антоненко-Давидович та багато інших), а також партійних, державних та військових діячів.

З’явилися нові періодичні видання ("Прапор”, "Знання та праця”, "Радянське літературознавство”, "Український історичний журнал” та ін.), відновився вихід часопису "Всесвіт”, була створена "Українська Радянська Енциклопедія”, розпочалося видання багатотомного "Словника української мови”. У 1962 р. встановлено щорічну Шевченківську премію в галузі літератури, журналістики, мистецтва та архітектури. У Москві споруджено пам’ятник Великому Кобзареві, у Львові – І.Франку.

Особлива увага у цей період приділялася розвитку української мови. На початку 1963 р. у Києві відбулася надзвичайно представницька конференція (понад 800 учасників) із питань культури української мови. Ставилося завдання поширити українську мову у всіх сферах державно-політичного й громадського життя, насамперед у галузях освіти та виховання. Це було актуально, бо проведена в СРСР у 1958 р. реформа системи середньої освіти дозволяла батькам вибирати мову навчання для своїх дітей. Тож склалася парадоксальна ситуація: в українських школах: українська мова тут не була обов’язковою для вивчення.

На хвилі національно-культурного відродження з’явилося нове покоління талановитих письменників, поетів, літературних критиків та митців, що увійшли в історію як "шестидесятники” – Д.Павличко, Ліна Костенко, В.Симоненко, І.Драч, М.Вінграновський, В.Стус, І.Дзюба, І.Світличний, Є.Сверстюк, С.Параджанов, Ю.Іллєнко, Т.Яблонська, В.Зарецький, А.Горська та багато інших. У Києві, Львові та деяких інших містах виникли клуби творчої молоді (КТМ). "Шестидесятники” прагнули зламати існуючі догми й стереотипи у літературі та мистецтві, знайти нові форми й методи відображення дійсності, вони рішуче відмовлялися від тоталітарного мислення, від проявів антигуманізму та ізоляції від зовнішнього світу. Але після того, як Хрущов у 1962 р. різко розкритикував виставку модерністського мистецтва у Москві, на "шестидесятників” розпочалися гоніння й переслідування, їх звинуватили у "формалізмі”, "космополітизмі”, відході від "марксизму-ленінізму” тощо. У наступні роки "шестидесятники” залишалися основною силою дисидентського руху в СРСР.

Початок політичного дисидентства. Десталінізація і лібералізація радянської системи не була послідовною і логічно завершеною. У критичних ситуаціях уряд вдавався до військової сили (придушення революції в Угорщині у 1956 р., робітничого виступу у Новочеркаську у 1962 р. та ін.). Тривали переслідування за "антирадянську агітацію й пропаганду”, не були реабілітовані усі жертви сталінського режиму, а тим, хто повертався із заслання, не довіряли й чинили усілякі перешкоди.

Протягом 1954-1959 рр. в УРСР за антирадянську діяльність було притягнуто до відповідальності бл. 3,5 тис. чоловік. У 1956 р. вдруге був заарештований і засуджений до 10 років позбавлення волі Юрій Литвин, звинувачений у створенні підпільної націоналістичної організації. У 1957 р. за протест проти введення радянських військ в Угорщину був засуджений на 7 років тюрми і 5 років позбавлення громадських прав Олекса Тихий – один із перших українських правозахисників.

З 1958 року розпочалася антицерковна кампанія, у ході якої в УРСР були закриті тисячі церков і молитовних будинків, а з 32 монастирів залишилося діючими тільки 9.

У республіці особлива увага приділялася боротьбі з т.зв. націоналістичним рухом. У 1958 р. в Івано-Франківську КДБ викрив групу молодих робітників і студентів під назвою "Об’єднана партія визволення України”. У 1961 р. у Львові було засуджено організацію "Український національний комітет”. За деякими даними, підпільні групи існували у Тернополі, Ходорові, Коломиї, Стрию та ін., вони намагалися продовжувати традиції ОУН-УПА.

Найвідомішою опозиційною групою стала "Українська робітничо-селянська спілка” (1959-1961 рр.) на чолі з Л.Лук’яненком. Її учасники (І.Кандиба,С.Вірун та ін.) уперше у післявоєнній історії орієнтувалися на мирні методи боротьби, зокрема, мали намір пропагувати ідею конституційного виходу України зі складу СРСР.


3. Наростання застійних явищ у 1970-х – першій половині 1980-х рр.


Категорія: Історія України (Лекції)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter