Реклама від Google

Реклама від Google


Категорія: Історія держави та права України (Лекції)


4. Дискусійні питання виникнення державності у східних слов’ян. Формування Руської держави


Проблеми етногенезу (походження народів) і державотворення є найбільш складними і суперечливими не тільки в українській історичній науці, а й у закордонній. За відсутності якісних, умотивованих джерел, як писемних, так і археологічних, у літературі з’явилася значна кількість наукових концепцій і гіпотез зародження державності у східних слов’ян.

Серед них найпомітнішими й найпоширенішими є:

1. Норманська теорія – її прибічники вважають норманів (варягів, вікінгів, тобто вихідців зі Скандинавії) засновниками Руської держави. Як наукова течія виникла в першій половині XVIIIст. Радянські вчені вважали норманську теорію в основному подоланою. Однак її прихильники й донині не відмовляються від концепції, оперуючи такими аргументами:

  • по-перше, вони спираються на літописне повідомлення про закликання варягів на княжіння частиною східнослов’янських племен північного ареалу розселення, заснування ними держави в Новгороді та перенесення центру згодом до Києва;
  • по-друге, візантійський імператор Костянтин Порфирородний в одній зі своїх праць вказував назви дніпровських порогів двома мовами – слов’янською і руською. У слов’янській знаходимо відомі донині назви порогів, а руські слова мають характерний відбиток старої шведської мови. Ще й зараз фіни називають шведів „руотсі”, „ротсі” у значенні „мореплавець”, що етимологічне близьке до слова „Русь”;
  • по-третє, оповідаючи про облогу Царграда Руссю у 860р., венеціанець Іоан Диякон назвав її „норманськими племенами”;
  • по-четверте, арабські автори (Фергані, Ібн-Ростех) також називали Русь норманською, проте вже відрізняли русів од слов’ян, звичаї одних від інших;
  • по-п’яте, імена перших руських князів, бояр, купців мають скоріше скандинавське походження, ніж слов’янське, – Олег (Хелг), Ігор (Інгвар), Свінельд, Асмуд, Ольга (Хелга, варяжка, походженням зі Пскова) тощо;
  • по-шосте, неонорманісти вважають, що додатковим свідченням на їхню користь є факт поєднання двох кольорів на національних прапорах Швеції та України – жовтого та синього.

2. Торговельна теорія, її засновником був російський вчений В.Ключевський. Фактично була похідною від норманської теорії, досить впливовою на початку XXст. Значний інтерес варягів до Наддніпрянщини пояснював торговельно-економічними причинами. Торговий шлях „із варяг у греки”, освоєний скандинавськими купцями і воїнами, потребував об’єднання найближчих територій під однією владою. На думку прибічників теорії, саме це й стимулювало утворення держави з центром у Києві (на середині шляху між Скандинавією на півночі та Візантією на півдні);

3. Антинорманська теорія, її засновником був російський вчений М.Ломоносов. Антинорманісти доводять, що заснування східно-слов’янської держави та й сама назва „Русь” мають винятково слов’янські коріння та походження. Жодного відношення до цих процесів нормани, мовляв, не мали.

У цьому контексті слід виокремити позицію М.Грушевського, який став конструктором власної „схеми руської історії”. Вчений наголошував, що вихідною датою історії українського народу слід вважати IVст. н. е. Саме в той період в кордонах Подніпров’я, Подністров’я і Побужжя постало об’єднання слов’янських племен-антів, яких М.Грушевський ідентифікував із пращурами українців. Анти – одна з частин східного слов’янства, що проживала між Дніпром та Дністром і далі на схід від Дніпра. Фактично вони розселялись у межах сучасної України. Перша згадка про антів датується 375р., а остання – 602р. н.е.

Сучасні українські історики М. Брайчевський і Ю. Павленко ототожнюють антів із відомим літописним племенем полян, називаючи об’єднання антсько-полянською конфедерацією. Саме про них візантійські джерела свідчать як про наймогутніших серед слов’ян. Ними не правила окрема людина, але вони жили в народоправстві (демократії). Проте в моменти загальної небезпеки вони обирали царя-рекса, авторитет якого визнавав увесь народ. Такими вождями антів були Бож та його сини Мезамир, Ардагаст, влада яких передавалась у спадок. Після загибелі Божа, а згодом і його синів, спадкоємна одноосібна влада над усім антсько-полянським об’єднанням уже не відновлювалася. Ним керували представники вищого аристократичного прошарку. Одним із них став засновник Києва – напівлегендарний Кий.

Ю.Павленко вважає, що Кий, разом з іншими «володарями антськими», очолював походи на Балкани в середині VI ст., міг бути, а можливо й очолював, антське посольство до Константинополя. Після укладення миру з Візантією та невдалої спроби військового походу до Середнього Подунав’я Кий повернувся до свого містечка на Дніпрі, де утвердив власну „князівську, тобто одноосібну та спадкоємну владу, яка поширювалася не на всіх полян-антів, а лише на ту їх частину, що мешкала в районі Києва”.

Зникнення антів з історичної арени на початку VII ст. значною мірою пояснюється розгромом антського племінного союзу аварами. Проте, як стверджував М. Брайчевський, «зникнути або піти кудись цілий народ, що налічував кілька мільйонів душ, не міг». Антсько-полянська конфедерація повністю не зникла, а лише змінила свою форму. Окремі її частини почали жити своїм життям. Так, придунайські анти орієнтувалися на союз із Візантією, а наддніпрянські поляни-анти пішли на зближення зі своїми союзниками «росами» і переросли у VIII ст. в ядро етнічної спільності Київської Русі.

Отже, антсько-полянська конфедерація була першою відомою спробою пращурів українського народу створити власне державне утворення з організованим військом та участю населення в політичному житті.

Слід зазначити, що один із найавторитетніших дослідників історії Русі Б. Рибаков виводить назву „Русь” від імені союзу слов’янських племен Середнього Подніпров’я, що взяв ім’я одного з них – народу «Рос» або «Рус», відомого в VI ст. далеко за межами слов’янського світу. Сталося це, на його думку, наприкінці VIII – на початку IX ст. У той час Русь як держава і народ неодноразово згадувалися арабськими і візантійськими письменниками.

Характерно, що руський літописець добре відрізняв Русь від варягів і навіть слов’ян. Маємо численні свідчення того, що Русь у вузькому значенні – це землі, які населяли поляни, сіверяни і древляни. Саме на цих територіях збереглося найбільше власних географічних імен, пов’язаних з назвою «Русь» – Росава, Рось, Роставиця тощо. Коли на Русі з’явилося кілька міст із назвою Переяслав, то першим серед них було місто з промовистим іменем Переяслав Руський, яке розташовувалося в межах нинішніх українських територій. Відтак, в науковому обігу вживається й інша назва Київської Русі – Україна-Русь;

— болгарська теорія твердить, що Київ був заснований у VI ст. вихідцями з Болгарії, зокрема братом хана Великої Болгарії Курбата –Шамбатом. Пізніше навколо Київського князівства утвориласядержава-імперія на чолі з болгарським правителем Угер Лачина (князем Ігорем). При цьому основоположники концепції спиралися на збірку давніх болгарських літописів «Історія Джагфагра», поему Шамсі Башту «Легенда про доньку Шана», а також свідчення візантійського імператора Костянтина Порфирородного про другуназву Києва – Самбатос;

— теорія пантюркизму. В її основі лежить твердження деяких західних істориків і археологів про винятково благотворний впливХозарського каганату (держава в пониззях Дону та Волги, що існувала впродовж VII–X ст.) на формування держави у східних слов’ян.Вважалося, що хозари були народом тюркської мовної сім’ї, але сформувалися на основі угро-фінського субстрату і лише згодом зазнали тюркизації. Професор Гарвардського університету (США), українець за походженням О. Пріцак пропонує взагалі відмовитися від слов’янського походження Русі. На його думку, поляни були не слов’янами, а хозарами. Одна з їхніх родових гілок стала спадкоємницею роду Кия, який заснував м. Київ.


Сучасна концепція виникнення держави на Русі

Вітчизняні дослідники обстоюють думку, що Руська держава у своєму формуванні проминула кілька етапів.

Вихідним пунктом складення державності були племінні об’єднання східного слов’янства. „Повість врем’яних літ” зафіксувала їх близько 15. Поступово вони видозмінювалися і перетворювалися на племінні князівства з власною територією, притаманною їм культурою, побутом, звичаями, зрештою, із зародками державності.

Другим етапом формування держави стало виникнення ранньодержавних об’єднань у дніпровських та ільменських слов’ян, відповідно з центрами у Києві та Новгороді. Консолідація кожного з них відбувалася в різних політичних умовах. У кінці VIII – на початку IX ст. на Подніпров’ї, раніше за інші східнослов’янські землі, склалось утворення з виразними ознаками державності. Первісним територіально-політичним ядром Руської землі було полянське племінне князівство на чолі з місцевою правлячою династією. Єдність території князівства базувалася вже не на родоплемінній спільності, а на політичній. Руська земля була самодостатнім утворенням державного типу.

Важливим кроком до розширення кордонів Руської землі стало об’єднання новгородських і київських земель. Його здійснив 862 р. князь Олег із династії Рюриковичів, підступно знищивши місцевих правителів і захопивши Київ. Політичний переворот і зміна правлячих династій сприяли розвитку об’єднавчих процесів. Київ було проголошено «матір’ю градів руських», а його влада поширилася далеко на північ, увібравши у свою орбіту як слов’янські, так і неслов’янські племена і народності.

Отже, переважна більшість сучасних дослідників Русі вважають, що державу заснували саме східні слов’яни, хоч і не заперечують політичного, економічного і культурного впливу на цей процес з боку норманських племен і Хозарського каганату.


Категорія: Історія держави та права України (Лекції)
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Ctrl + Enter