Джерела та характерні риси права Русі

5. Джерела та
характерні риси права Русі

Утворення Руської держави супроводжувалося формуванням
феодального права. Система права ґрунтувалася на досить широкій базі загальних
і партикулярних (особливих) джерел права. У тогочасних джерелах не існувало
чіткого розмежування на галузі права, але наявні норми можна розподілити на
цивільно-правові та кримінально-правові. Суб’єктами права були лише вільні люди
– за злочин раба відповідав його пан, а вбивство холопа прирівнювалося до
знищення майна.

Джерела права Русі поділялися на дві групи: місцеві та
рецептовані (іноземні). Місцевими джерелами права на Русі були як звичай, так і
закон.

Основною, системоутворюючою
формою права на Русі являлося звичаєве право. Джерелом звичаєвого права в
Київській Русі були насамперед звичаї, традиції, побутове й культурне
багатство, які домінували у свідомості народу, їх використання в повсякденному
житті було тісно пов’язане із загальною культурою й духовністю народу. У
свідомості народу вони поступово трансформувались і набували характеру
правових. Створюючи й застосовуючи традиції і звичаї, будучи впевненим, що
треба діяти, виходячи з доброти, справедливості тощо, народ на підсвідомому
рівні творить право, яке може докорінно відрізнятися від офіційних, державних
нормотворчих актів. Звичаєве право є продуктом народної правотворчості, перебуває
в постійному розвитку, а його зрілість і досконалість залежить від
правосвідомості народу. Норми звичаєвого права є самостійними видами соціальних
норм.

У Русі ІХст. звичай
набув значення неписаної норми права. У стародавніх письмових пам’ятках застосовувалися
різноманітні поняття звичаєвого права: звичай, норов, правда, покон і закон. Правові звичаї проявлялися в різних формах: у формі
обряду „посадження князя на стіл” (узаконення князівської влади); через
„рукобиття”, що символізувало укладання договору; у формі обряду „покори”, що
символізувало примирення родичів убитого з убивцею тощо. Досліджуючи українські
прислів’я і приказки, ми можемо отримати відповіді на розуміння народом суті
права, про норми й інститути давньоукраїнського права: „молодий князь, молода і
дума”, „що вирішить місто, те й села будуть робити” – це свідчення про
обов’язковість рішення народних зборів (віче) міста і для селян.

З українських прислів’їв
ми дізнаємося про шлюбно-сімейні взаємини та про право власності: „Чоловік
дружині отець, а дружина чоловікові вінець”, „Чоловік з дружиною лається,
третій не втручається”, „Молодшому
синові батьків двір, старшому – новосілля”, „Чий двір, того й хороми”, „Чия
воля старіша, той і правіший”; про визначення межі володіння: „Куди коса і плуг
ходили”. Є українські прислів’я і приказки, що характеризують кримінальне право
і процес: „З одного вола дві шкури не здереш”, „Повинну голову і меч не січе”,
„Розбійника, грабіжника і душогубця де спіймають, там і судять”, „ІІравда важча
за золото, але у воді не тоне”, „Заліза і змій боїться” тощо.

Звичаєве
право будь-якого народу характеризується своєрідними рисами й особливостями,
які формуються під впливом його психологічного складу, матеріальної та духовної
культури.

Першою писаною збіркою права, яка, на жаль, не дійшла до нас, був „Устав і закон руський” (Закон Руський).
На його існування вказує згадка, що міститься у ст.6
русько-візантійського договору 945 р.

Писані норми права на Русі зустрічаються також у формі договорів. В історичних і правових пам’ятках того часу вони мають
назву „миру”, „ряду”. Відомі такі договори:

– договір князя з народом. Укладався в разі обрання князя
на віче або в разі самовільного захоплення князівського стола. У період
становлення держави (ІХ – ХІ ст.) укладалися як усно, так і письмово. З
ХІІст. договори стали оформлятися лише в письмовій формі. У них
зазначалися умови, на яких князь мав здійснювати свою владу. Договір
скріплювався взаємною присягою народу й обраного князя. Вона складалася обома
сторонами у формі хресного цілування;

– міжкнязівські договори. Відомі з ХІІ ст., мали на
меті запобігти чи припинити міжусобні війни, розв’язати існуючі суперечності.
Зазвичай називалися „хрестовими грамотами”;

– договори Русі з Візантією 911, 945, 971 років. В
історико-правовій літературі часто зустрічається згадка про договір 907 р.
Проте, за твердженням дослідників руської історії та права, посилання на нього
є некоректним, адже не доведена реальність існування самого договору. Договір
911 р. містив зобов’язання греків перед Києвом і навпаки. Зобов’язання
греків були набагато ширшими, ніж у слов’ян. Договір 945 р. князя Ігоря є
додатковим до договору 911 р. Його норми мають характер уточнень і
доповнень, спричинених новими обставинами. Невдалий похід Ігоря на Візантію і,
як наслідок, звуження зобов’язань греків перед Руссю, знайшов відображення в
статтях, які забороняють русичам боротися за Корсунську землю, зобов’язують
надавати грекам військову допомогу. Договір 971 р. був самостійною угодою
князя Святослава після поразки в бою під Доростолем. У чотирьох статтях
київський князь бере односторонні зобов’язання не воювати з греками, завжди
виступати союзником, мати з ними „мир і міцну дружбу”.

Князівські уроки та устави. Урок означає „уректи”, тобто проголосити, висловити, а устав – „установити”,
„постановити”. Уроки видавалися за власним бажанням князя, стосувалися
здебільшого фінансових справ держави, носили тимчасовий характер. Устави мали
погоджуватися з представниками державної влади, насамперед з князівською Радою
і діяли на увесь період перебування князя при владі. Так, „Устави” та „Уроки”
княгині Ольги (Х ст.) є першими зразками князівської правотворчості. Окрім
того, серед цього виду джерел збереглися:

1) Устав земляний князя Володимира Святославовича – визначав основи
державного ладу та правового становища дружинників;

2) Устав князя Володимира (церковний) –
конспективний кодекс церковного судового права, що діяв від часу прийняття
християнства аж до XVIIIст. У його основі лежала грамота князя
Володимира, що додавалася до Кормчої книги. У ній підтверджувалися постанови
візантійського імператорського законодавства про церкву і визначався обсяг
візантійської церковної юрисдикції;

3) Устав князя Ярослава (церковний) – розвивав ідеї, закладені в
Уставі князя Володимира. Він визначав церковну юрисдикцію у справах моралі,
сім’ї та шлюбу, а також тих, що стосувалися злочинів священиків, членів їхніх
родин, церковної обслуги. Оригінал тексту не зберігся.

Найвідомішим джерелом права періоду, що нами розглядається,
безумовно, є „Руська Правда” –
перший відомий кодифікований збірник феодального права Руської держави.
Комплексному аналізу юридичної природи цього джерела права присвячена наступне
питання лекції.

Рецептовані (запозичені)
джерела права. Окрім власне руських (місцевих) джерел права, широкого
застосування набули й іноземні форми права. Їх поява на Русі була зумовлена
впливом візантійської церкви, особливо після прийняття християнства у
988 р. До них належать:

– „Закон судний людем” – юридичний
збірник, укладений болгарським царем Симеоном (893 – 927 рр.), що являв
собою переробку візантійських і давньоєврейських законів. Мав велике поширення
на Русі;

– „Номоканони”, які на Русі називалися Кормчі книги –
це юридичні збірники, де містились як церковні правила, так і настанови
римських і візантійських імператорів про церкву. Формувалися в епоху
Вселенських соборів у зв’язку з потребою кодифікації і практичного використання
значної кількості церковно-канонічного та світського законодавства щодо церкви,
напрацьованого на той час. Найдавнішим Номоканоном традиційно вважається
„Номоканон у 50 титулах” Івана Схоластика (565 – 578 рр.), а
найвідомішим і найбільш важливим для становлення християнської церкви –
„Номоканон у 14 титулах”, авторство якого приписується константинопольському
патріарху Фотію 883р.;

– „Еклога” (грец. –
відбір, вибір) – офіційний законодавчий звід візантійського права VIIIст.
мав на меті обмежити церковні привілеї та землеволодіння, спрямовувався проти
пишності обрядів, збільшення кількості монастирів. Проголошувався намір
слідувати принципам християнської моралі, зокрема запроваджувався, принцип
рівності всіх перед законом, оплатність діяльності суддів, безкоштовність
судових послуг для учасників процесу. Звід значно пом’якшувалася
відповідальність за злочинні діяння. Збірник регулював також шлюбно-сімейні
відносини, зобов’язальне право, питання власності.

– „Прохірон” (букв. – той, що є
під руками) – своєрідний посібник для вивчення законодавства Візантійської
імперії, змінив багато джерел права. Виданий у 879 р. за імператора
Василія Македонянина. Був своєрідним практичним керівництвом у тогочасному
візантійському судочинстві. Його 40 титулів (глав) містили стислий виклад
нормативних положень цивільного, кримінального, почасти судового і церковного
права. У галузі спадкового права скасував інститут заповіту, збільшив розмір
шлюбного подарунку нареченого. Перекладені слов’янською мовою „Еклога” та
„Прохірон” отримали на Русі назву „Градського
закону”;

– „Книги законні” –
це переклад візантійських законів. Їх джерелами були закони візантійських
імператорів, „Еклога” та „Прохірон”. На Русі з’являються в кінці ХІІ – на
початку ХІІІст. Основна увага приділена кримінальному праву, зокрема
системі покарань за злочини проти держави, віри, життя, здоров’я, честі
фізичних осіб.

„Руська правда”: історія
створення, списки та редакції.

„Руська правда” – це систематизований
збірник норм давньоруського права, основне історичне джерело вивчення
суспільного ладу та державно-правових інститутів Руської держави. Це перший зі збірників руських
законів, що дійшли до нас, – джерело не менш цінне та унікальне, ніж літописи,
яке демонструє як у зв’язку зі зміною суспільних відносин трансформувалися й
норми права, які сформувалися протягом X – XIст. Поза сумнівами і те, що
окремі статті „Правди” сягають ще в язичницьку давнину.

Питання про
походження „Руської правди”, час появи її найдавнішої частини ще повністю не
досліджене. Так, академік Б.Греков відносить її створення до VIIст.
Проте переважна більшість сучасних дослідників поєднують „Руську правду” з
іменем Ярослава Мудрого. Суперечливим залишається і питання про місце видання
цієї частини „Руської правди”. У літописі вказується Новгород, хоча чимало
авторів небезпідставно називають Київ. Оригінал
„Руської правди” не зберігся, її текст пощастило відтворити по
106списках, що збереглись у Кормчих книгах та інших юридичних збірниках.
Списки – це тексти „Руської правди”, переписані, вірогідно, місцевою
адміністрацією, суддями, один в одного, їх цікавив насамперед зміст постанов, а
не форма їх викладу. Залежно від часу написання, обсягу та авторства дослідники
поділяють „Руську правду” на три редакції:

1. Найдавніша або „Коротка правда”. В її тексті
трапляються фрагменти, що відносяться до VIII – IXст. Вона поділяється на
кілька частин:

–„Правда Ярослава”, час укладення якої відносять
до періоду князювання Ярослава Мудрого (перша пол. XI ст.), складалася з
18 статей, майже повністю присвячених кримінальному праву та процесу. Умовно їх можна поділити на дві частини: 1) норми
права про злочини проти особи (ст.1 – 9); 2) норми права про злочини
проти майнових прав і про способи відновлення права власності на рухомі речі
(ст.10 – 18);

– „Правда Ярославичів” – укладена трьома синами
Ярослава Мудрого й ухвалена на одному з князівських з’їздів (скемів) у період між
1054 і 1073рр. Відрізнялася відсутністю чітко впорядкованої системи.
Юридичні норми були розташовані хаотично та мали між
собою лише хронологічний зв’язок. Складалася з 23 статей
(ст.19 – 41), що доповнювали „Правду Ярослава” та були присвячені в основному
злочинам проти особистих, майнових прав і деяким питанням кримінального
процесу;

– „Покон вірний” (ст.42) – виданий у 30-х роках
XIст., стосувався надходжень від штрафів, накладених за протиправні
діяння, а також винагород князівським слугам;

– „Урок мостикам” (ст.43) – датується кінцем XII
– початком XIIIст., присвячений організації мостіння головних торгових
вулиць Новгорода. Належить до пам’яток новгородського
адміністративного законодавства.

2. „Розширена
правда” (або Велика, Широка, Просторова), час укладення якої відносять до
періоду князювання Володимира Мономаха або його сина Мстислава (перша третина
XIIст.), за змістом повніша, ніж „Коротка правда”. Поділялася на дві
частини:

– „Суд Ярослава Володимировича. Правда Руська”,
яка містила 52 статті – більшість норм „Короткої правди”, які онуки і
наступники Ярослава Мудрого доповнили новими юридичними нормами цивільного,
кримінального, кримінально-процесуального права;

– „Устав великого князя Володимира Всеволодовича Мономаха” – охоплював статі 53 – 121. Окрім цивільного,
кримінального, процесуального права, регулював шлюбно-сімейні відносини,
питання спадщини, опікунства та інші галузі права. Кожній
статті „Короткої правди” відповідали одна чи кілька статей Статуту зокрема і
„Розширеної правди” загалом.

3. „Скорочена
правда”, створена вилученням низки застарілих норм із „Розширеної правди”.
Більшість науковців відносять її появу до ХІІ – XVст. чи навіть
XVIIст. Вона є вибіркою з „Розширеної правди”, пристосованою до більш
розвинених суспільних відносин періоду феодальної роздробленості та
монгольської супремації (окупації, домінування) Русі.

Кожна редакція відображає певний етап суспільно-політичного
розвитку Руської держави. Текст у всіх списках пам’ятки – суцільний
(неструктурований). Дослідники запропонували умовний поділ Короткої редакції на
43 статті, Поширеної – на 121 або 142 статті (залежно від списку) і
Скороченої редакції – на 52 статті. Існують відмінності між окремими
списками однієї редакції в послідовності розміщення статей та їх формулюванні.

У часи, коли створювалася „Руська правда” ще не розрізнялися
окремі галузі права, але, виходячи з сучасних підстав, тепер виокремлюють низку
норм кримінального права, цивільного права (права власності, зобов’язального
права, спадкового права), процесуальні норми (без поділу на цивільний і
кримінальний процес) тощо. Дослідники здебільшого не вбачають певної логічної
системи у викладі цих норм.

На теперішній час в історико-правовій науці „Руська правда”
переважно розглядається як офіційне джерело світського характеру, кодекс
феодального права, що від імені княжої влади забезпечував правовий захист
життя, тілесної недоторканності, честі, майнових та інших інтересів панівних
верств суспільства, а також обмежений захист інших верств населення. Вона
відобразила становлення феодальних відносин на Русі: розвиток товарного
господарства, поглиблення соціальної диференціації суспільства та посилення
феодальної залежності сільського населення (смердів, холопів, закупів).

Встановлено, що „Руська правда” базувалася на власне
вітчизняних джерелах права; питання ж про вплив на неї німецького,
візантійського та болгарського права залишається дискусійним. Після занепаду
Русі „Руська правда” продовжувала діяти в Галицько-Волинському князівстві й
Великому князівстві Литовському, Московському великому князівстві (до
1497 р.) та на інших колишніх давньоруських землях.